2008р. КИТАСТИЙ Григорій Трохимович

(17.01.1907, м. Кобеляки Полтавської губ., тепер райцентр Полтавської обл. – 06.04.1984, США) – бандурист, хоровий диригент, композитор, перший і довгорічний керівник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, створеної в Києві під час Другої світової війни (тепер – у Детройті, США), Герой України (2008, посм.).
Українець, із козаків, освіта вища.
З юних літ зацікавився мистецтвом, був активним учасником музичного, драматичного, співочого гуртків.
Особливий запал виявив до музики. Долаючи важкі життєві обставини, пов’язані з матеріальними нестатками, на 20-му році життя (1926) вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Вдень вчився, а вночі заробляв на шматок хліба вантажником на станції. Становище обдарованого юнака покращало, коли директором технікуму став Федір Попадич. Він влаштував хлопця до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, дозволивши керувати нею на концертах. Одночасно Григорій відвідував концерти Полтавської капели бандуристів. Під впливом вченого, письменника і композитора Гната Хоткевича виявив бажання стати бандуристом.
Закінчивши технікум, у 1930 вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському ф-ті, оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, але найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання, у 1933 за порадою теоретика Г. Любомирського перейшов на композиторський ф-т. Тоді ж був прийнятий хористом Київської опери, що дало певну матеріальну базу для прожиття і можливість допомогти батькам, що опинилися на межі голодної смерті. Як бандурист, періодично залучався до різних «ударних бригад», які виряджались на села для проведення хлібозаготівельних та ін. кампаній 1932–1933, і на власні очі бачив трагедію Голодомору.
Студентом познайомився з бандуристами Київської капели, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а 1934 став дійсним її членом. З 1935, після об’єднання Київської і Полтавської капел, став членом Державної капели бандуристів України, в якій спершу був концертмейстером, а пізніше – заст. мистецького керівника. 21–22.03.1936 Капела виступала з концертом у Великому театрі в Москві та на зустрічі з урядом у Кремлі. Того ж 1936 Капела відбула двомісячну концертну подорож до середньоазійських республік СРСР. У 1937 К. пережив трагічні дні, коли брата Миколу заарештували й розстріляли за участь в Армії УНР (старший брат Андрій загинув під час Першої світової війни; життєвий шлях брата Івана з 1935 теж пов’язаний з Державною капелою бандуристів).
З початком Другої світової війни Капела бандуристів (48 осіб), на відміну від ін. творчих колективів, не дістала «броні», яка зберігала від призову до війська, натомість була розформована. Молодших за віком мобілізували до діючих бойових з’єднань, а старших – на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і К. Вирвавшись із роменського табору, К. повернувся в окупований німцями Київ. Тут він розшукав 16 уцілілих колег і з ними утворив нову Капелу, давши їй ім’я Тараса Шевченка.
Після тривалих роздумів німецька влада на поч. 1942 дозволила двотижневі гастролі Капели селами Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною Капела виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, звідти колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у верес. 1942, під виглядом гастролей вивезено до Райху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів Шупен 43 в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрія Лицева, Капелу вдалося вирвати з табору. Наприкінці лист. 1943 надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись у статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капеляни постійно роз’їжджали німецькими містами, виступаючи перед українською та інтернаціональними аудиторіями.
У кін. 1943 – 1 пол. 1944 Капела дев’ять місяців перебувала на гастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, 1944, переїхала до невеликого гірського міста Турка, розташованого побл. залізниці Львів-Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного, який написав кілька патріотичних бойових віршів. Покладені на музику К., вони одразу увійшли до репертуару Капели, з яким вона виступала в селах і містах Західної України та в лісах перед вояками УПА.
Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборі переміщених осіб. К. невтомно працював над концертними програмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах у Західній Європі. У 1949 Капела виїхала до США. К. жив у Детройті, пізніше короткий час – у Каліфорнії, у 1964 переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 переїхав до Клівленду, звідки автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капели Бандуристів.
Концертуючи у багатьох країнах Європи й Америки, К. здобув великі успіхи, змусивши говорити про свій колектив у цілому світі. Виховав чимало музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії. Тріумфальним вислідом праці маестро з молоддю став урочистий виступ 148 молодих бандуристів під його диригентурою під час концерту СКВУ у «Мейпл Ліф Гарденс» (Торонто) у груд. 1983, коли вперше на сцені зібралися найкращі бандуристи з численних ансамблів Канади й Америки.
Постійно працюючи над новими композиціями різних жанрів – ліричного, жартівливого, героїчного – К. зробив сотні обробок народних пісень для бандури та фортепіано, створив понад 80 власних музично-вокальних творів, серед них: твори для чоловічого хору в супроводі бандур: «Марш Україна» (1944, слова І. Багряного), «Марш полеглих» (1944, слова І. Багряного), «Пісня про Юрка Тютюнника» (1946, слова І. Багряного), «Вставай, народе!» (1946, слова І. Багряного), «Гомоніла Україна» (1946, слова Т. Шевченка), «Карпатські січовики» (1947, слова Яра Славутича), «Дума про Кемтен» (1951, слова Яра Славутича), «Гімн української молоді» (1955, слова І. Багряного), «Марш української молоді» (1955, слова І. Багряного), «Нас ждуть» (1955, слова О. Олеся), «Поема про Конотопську битву» (1968, текст П. Карпенка-Криниці), «Як давно» (1968, слова О. Підсухи), «Лебеді» (1968, слова М. Ситника), «Нагадай, бандуро» (1977, слова Н. Калюжної), «Не шкодую за літами» (1977, слова О. Підсухи); твори для мішаного хору з фортепіанним супроводом: «Пісня про Америку» (1951, слова О. Гай-Головка), «Задніпрянка» (1952, слова Ю. Буряківця), «Весняні мрії» (1965, слова Д. Честяківського); твори для мішаного хору а капелла: «Літургія» (1953), «Різдвяний тропар» (1954), «Псалми» (1954), «Отче наш № 2» (1970); твори для бандури (соло): «Львівські фрагменти» (1944), «Етюд» (1952), «Гомін степів» (1964), «Прелюдія» (1965); твори для оркестру бандур: «Горлиця» (1937), «В’язанка народних танців і пісень» (1953); твори для фортепіано: «Прелюдія фа мажор» (1953), «Прелюдія соль мінор» (1953), «Прелюдія ля мажор» (1953), «Елегія» (1963), «Гротесковий танок» (1963); солоспіви з фортепіанним супроводом: «Прощання» (1947, слова А. Малишка), «Оксана» (1948, слова Ю. Буряківця), «Вітре буйний» (1950, слова Т. Шевченка), «Любисток» (1951, слова Г. Черінь), «Ти слухаєш, Дніпре» (1951, слова О. Лубської), «Колискова» (1954, слова Б. Олександрова), «Не плач, Україно» (1964, слова І. Овечка), «Богданова слава» (1964, слова А. Юриняка), «Земле рідна» (1971, слова В. Симоненка), «Великодні дзвони» (1972, слова Б. Олександрова); солоспіви з бандурою: «Дума про Симона Петлюру» (1948, слова К. Даниленка-Данилевського), «Дума про Петра Сагайдачного» (1963); юнацькі пісні в супроводі бандур або фортепіано: «Молитва» (1951, слова К. Перелісної), «Марш» (1951, слова К. Перелісної), «Юнацька пісня» (1952, слова І. Багряного), «Марш ОДУМу» (1953, слова Яр Славутича), «Ой, червона калинонько» (1968, слова М. Рильського), «Весна зимою» (1975, слова О. Ярового), «Пісня пластунів» (1976, слова К. Рошко). Перша в Україні збірка музичних творів К. «Вставай, народе!» побачила світ у Києві 1996.
Крім того, мав потяг до літератури, писав короткі оповідання, залишив низку статей, спогадів, нарисів, рецензій.
Був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, входив до Української Революційної Демократичної Партії (УРДП).
Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1992, посм.).
Звання Героя України присвоєно Указом Президента України № 1077/2008 від 25.11.2008 (посм.) за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі.
Нагородж. орденом Держави (2008, посм.)
Похов. на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі (США).

Могила Г. Т. Китастого в Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі, США. Фото.