53.4 Вилучення церковних цінностей

Голод 1921-1922 pp. дав комуністичній владі чудовий привід для розгортання антицерковного терору. Патріарху Тихону запропонували віддати церковне майно для закупівлі за кордоном хліба для голодуючих. Коли ж він відмовився давати на продаж освячені предмети культу із золота, срібла і коштовного каміння, їх стали забирати силоміць. Конфіскацією церковних цінностей, які ще не були розграбовані під час революції і громадянської війни, вожді більшовиків здобули мільярдні ресурси, значна частина яких залишилися в їхньому розпорядженні. За звинуваченнями у приховуванні церковних цінностей були репресовані десятки священиків.

Більшість православного духовенства і віруючих на Полтавщині, включаючи й вищих церковних ієрархів, із розумінням сприйняли рішення про передачу церковних коштовностей у фонд боротьби з голодом. Архієпископ Лубенський Олександр закликав священиків і прихожан своєї єпархії добровільно надати «для угодної Богу справи» частину коштовностей, безпосередньо не пов’язаних із культовою відправою. Збори Троїцької релігійної громади м. Полтави запропонували віруючим викупити церковні реліквії за хліб чи гроші. У такий спосіб голодуючі одержали б хліб набагато швидше, ніж при продажі цінностей за кордоном.

Однак комуністична влада з такими ініціативами погодитися не могла. 8 березня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим», якою проголошувався примусовий характер акції, а церкві заборонялося збирати пожертви для голодуючих.

На Полтавщині кампанія по вилученню церковних цінностей здійснювалася протягом квітня-червня 1922 р. Керівництво було покладено на спеціальну комісію, створену на поч. квітня президією Полтавського губ-виконкому. Головою комісії призначено начальника губвідділу ДПУ Е. Лінде, членами – представників губернського комітету допомоги голодуючим та працівників фінансового відділу губвиконкому. За цим же принципом створювалися комісії у повітах. Показово, що до комісій не залучили фахівців, які могли б визначити історико-художню цінність вилучених церковних коштовностей. Отже, влада дивилась на церковні реліквії лише як на брухт дорогоцінних металів.

Хоча формально робота по вилученню церковних цінностей здійснювалась по лінії радянських органів, фактично нею на місцях керувала компартія. Для цього в кожному повіті створювались спеціальні трійки у  складі секретаря повітового комітету КП(б)У, голови повітвиконкому та представника повітового комітету допомоги голодуючим.

Свідчення 21. Із телеграми Полтавського губкому і губвиконкому (4 квітня 1922р.):

«Всем упарткомам и уисполкомам. На оснований циркуляра Центральной комиссии по учету и сосредоточению ценностей за № 452 учреждена Полтавская губкомиссия, практическая работа коей возложена на т. Линде. Для проведения в жизнь заданий, возложеных на губкомиссию, по всей Полтавшине в уездах должны быть организованы тройки в составе секретаря упарткома, председателя уисполкома и авторитетного представителя уездкомпомгол. Работа троек является ударной, за успешность проведения коей отвечают лично члены ее. Работа троек должна распределяться на две части: секретную и гласную. К секретной части относится изъятие ценностей из музеев, закрытых монастырей и прочих молитвенных домов. Инструкции по работе высылаются почтой и впредь до их получения проводить в жизнь следующие практические мероприятия, поставив этот вопрос предварительно на закрытом заседании уко-мов: первое развить через агитпроп широкую агитационную кампанию за добровольную сдачу церковных ценностей с таким расчетом, чтобы ни одно производственное предприятие, ни одна красноармейская часть не оставалась без обсуждения данного вопроса в удовлетворительном смысле. В данной работе использовать разногласия между самим духовенством (автокефалистами и проч.), второе — учет ценностей в монастырях, церквях и т. п. последством сличения инвентарных книг с наличием».

Приступаючи до роботи, представники повітової комісії отримували від місцевих рад копії описів церковного майна та договорів з общинами віруючих, у користуванні яких перебували церкви та інші молитовні будинки. Потім на підставі цих документів пропонували видати коштовні  речі культового призначення. У випадку, коли священник і староста церковної общини відмовлялись це зробити, вилучення відбувалось примусово. Для цього залучалися міліціонери, комсомольці, червоноармійці. Акція здійснювалась у брутальній формі, супроводжувалася примітивною атеїстичною агітацією.

Нерідко члени комісій поводили себе як варвари. Так, у с. Великі Сорочинці Миргородського повіту під час пошуків коштовностей було зруйновано родинний склеп Апостолів у церкві Святого Спаса, сплюндровано домовини з прахом гетьмана Данила Апостола, його дружини, інших небіжчиків. «Здобич» гробокопачів склала лише чотири каблучки і хрестик.

Залишки одягу та інші речі з поховань викинули як непотріб. «Сумно було входити до цього царства мерців, – повідомлялось у листі до Археологічного комітету ВУАН, – де живі люди так хижацьки все поруйнували».

Віруючі й значна частина священнослужителів наївно вважали, що церковне майно є власністю релігійних громад. Тому вилучення коштов ностей вони розцінювали як грабунок, святотатство. Коли до Лубен від ВУЦВК надійшло розпорядження направити з Мгарського Свято-Преобра-женського монастиря до Харкова срібну раку (гробницю) з мощами патріарха Афанасія Пателарія, ченці з цим не погодились і, щоб не пустити комісарів у монастир, стали вдень і вночі правити службу. Підтримати ченців прийшло багато віруючих, здебільшого селян. Аби психологічно вплинути на людей, місцеві власті влаштували неподалік монастиря військові маневри. Однак це не допомогло. Селяни залишили монастир лише з початком . сільськогосподарських робіт. Ченцям довелось віддати раку владі, а мощі Афанасія відправили до Харкова у простій дерев’яній домовині.

У ряді сіл Гадяцького, Зіньківського, Лохвицького, Лубенського, Миргородського повітів відбулися сільські сходи, на яких населення засудило примусове вилучення церковних коштовностей. У Полтаві справа дійшла до сутичок, коли представники влади зробили спробу силоміць забрати з кафедрального Свято-Успенського собору і кількох церков коштовні предмети культу. Деяких віруючих заарештували, а 18 священиків звинуватили у приховуванні церковних цінностей і віддали під суд ревтрибуналу.

Найбільшого розголосу набув суд над священником Троїцької церкви м. Полтави В.І. Зеленцовим. За звинуваченням у протидії виконанню постанови про вилучення церковних цінностей і систематичній «антирадян-ській агітації та контрреволюційній діяльності» священика засудили до розстрілу, який потім замінили на п’ять років ув’язнення. У 1925 р. В. Зеленцов був достроково звільнений, але чекістська куля знайшла його під час масових сталінських репресій у 1937 р. Через 60 років, 11 липня 1997 р. епіскоп Полтавський і прилуцький Василь Зеленцов Священним Синодом Української Православної Церкви був причислений до лику свя-щенномучеників.

Вказівка Ф. Дзержинському про репресії проти церкви, підписана М. Калінінимі В. Леніним.

Опір з боку віруючих і священнослужителів змусив владу піти на деякі поступки. До складу повітових комісій по вилученню церковних цінностей включено представників громадськості. Для визначення культурно-історичної цінності церковних реліквій запрошено експертів – директора Центрального пролетарського музею в Полтаві (ЦПМП) М.Я. Рудин-ського та завідувача історико-етнографічним відділом ЦПМП К.В. Мо-щенка. їм вдалося домогтись від губвиконкому дозволу на передачу частини вилучених предметів із срібла вагою 132 кг до фондів музею.

Злолто церков повинно піти на порятунок голодних від смерті. Плакат Д. Моора. 1922.

Для справжніх поціновувачів історичних надбань українського народу – кваліфікованих музейників і співробітників пам’яткоохоронних органів – стало очевидним, що влада не зупиниться на вилученні церковних цінностей і при першій нагоді вдасться до більш рішучих акцій антирелігійного характеру. Тому потрібно було негайно захистити від руйнації культові споруди, зберегти їх для майбутніх поколінь. У 1922-1923 pp. М.Я. Рудинський і К.В. Мощенко склали «Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП». Реєстр уключав 72 об’єкти, серед них – 54 пам’ятки культової архітектури. На облік, зокрема, були взяті: Покровська, Спаська, Воскресенська, Стрітен-ська, Миколаївська церкви, Успенський собор та Хрестоздвиженський монастир у Полтаві; Троїцька церква в Диканьці; Успенський собор та Миколаївська церква в Королі; Спасо-Преображенський монастир у Сорочинцях; Мгарський монастир під Лубнами; Густинський монастир у Прилуцькому повіті. Цей список був далеко не повним, бо в той час пам’яткоохоронці Полтавщини мали відомості про 250 церков і соборів XVII – початку XIX ст. Як показала наступна практика, відстояти від знищення більшість із цих пам’яток не вдалося, незважаючи на те, що юридично вони перебували під державною охороною.

 

Свідчення 22.

За час проведення кампанії по вилученню церковних иінностей в Україні було конфісковано золотих речей трохи більше З пудів, срібних — 2850 пудів, у Полтавській губернії — відповідно 1,14 і 5404,6 кг.

Свідчення 23.

У1922 р. імпорт хліба з-за кордону для голодуючих районів склав приблизно З млн. пудів. Водночас Українську республіку зобов’язали відрахувати в експортні ресурси майже 14 млн. пудів хліба.

 

Рудинський Михайло Якович

(2/14.Х. 1887, м-ко Охтирка Харківської губ., тепер Сумської обл. — 23.VII. 1958, Київ) — археолог, педагог, музейник і пам’яткоохоронець, доктор історичних наук (1949 p.).

Народився в сім’ї земського лікаря. Освіту отримав у Охтирській гімназії й Петербурзькому та Харківському університетах. З дитинства захопився археологією. Захистив магістерську (кандидатську) дисертацію про неолітичні пам’ятки Середнього Поворскля. До 1917р. викладав у середніх навчальних закладах Путивля, Переяслава, Києва та Петрограда, вів розкопки у численних експедиціях, подорожував. У 1917— 1924 pp. жив і працював у Полтаві — завідував Педагогічним бюро губернського земства, займався видавничої діяльністю, співробітничав у Народному музеї Полтавщини, очолював губернський Комітет охорони пам’яток. Разом із кращими представниками місцевої інтелігенції М. Гавриленком, К. Мощенком, В. Ніко-лаєвим, В. Щербаківським провів величезну роботу по збереженню історико-культурних цінностей, церковних реліквій. Водночас досліджував археологічні пам’ятки Полтавщини, написав кілька праць краєзнавчого характеру, серед них — «Архітектурне обличчя Полтави» (1919 p.). Заснував Галерею мистецтв (1919 p.), брав участь у формуванні Полтавського архіву, губернської бібліотеки. У складний для української інтелігенції час став заступником, а з 1922 р. — директором Центрального пролетарського музею Полтавщини.

Внаслідок переслідувань радянської влади «за українофільські погляди та ідеалізацію патріархальщини» через два роки змушений був залишити Полтаву і перебратися до Києва. Працював вченим секретарем Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН (1924-1928 pp.), науковцем Кабінету антропології ВУАН (1928— 1933 pp.), співробітничав у Лаврському музейному містечку, Історичному музеї. На хвилі розгрому наукових кадрів на Україні в 1934 р. був заарештований і засланий на Північ. Місцем роботи стали лісоповал в Котласі, контора облспоживспілки та музей у Вологді. До Києва повернувся в 1944 р. Обіймав посади вченого секретаря і заввідділу первісної археології Інституту археології АН УРСР.

За роки наукової діяльності провів масштабні польові археологічні дослідження пам’яток кам’яного та брозового віку на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Катеринославщині та у Подністров’ї. Автор понад 50 наукових праць, серед них: «Дюнні станції неолітичної доби з побережжя Ворскли» (1920 р.), «До питання про культури мезолітичної доби на Вкраїні» (1928 p.), «Матеріали до вивчення передісторії Поділля» (1929 p.), «Пушкарівський палеолітичний постій і його місце в українському палеоліті» (1947 p.), «Кам’яна Могила» (1961 p.). Похований на Байковому цвинтарі у Києві. У Полтаві на фасаді флігелю, де проживала родина Рудинських (вул. Короленка, 1) вченому встановлено меморіальну дошку.

Реквізиція церковних цінностей. Фото.

Мощенко Костянтин Васильович

(1876, м. Суми – 1963, Мюнхен, Німеччина) — музейник, етнограф, художник, архітектор, краєзнавець, дослідник українського народного мистецтва. Народився у селянській сім’ї. Навчався в Казанській художній школі, Петербурзькій Академії мистецтв, Львівському політехнічному інституті. У 1904—1906 pp. працював у Київському губернському земстві, де пройшов добру школу музейної справи під керівництвом директора Київського музею старовини та мистецтв М.Ф. Біляшівсько-го. З серпня 1906 р. – завідувач історико-етнографічного відділу Музею Полтавського губернського земства. Провів велику роботу з наукової обробки та класифікації етнографічної колекції K.M. Скаржинської, систематично здійснював експедиції в села краю з метою пошуку експонатів для поповнення музею, опрацьовував проекти житлових будинків в українському стилі. Влітку 1917 р. очолив Комітет охорони пам’яток в Полтаві. Наприкінці 1918 р. став одним із засновників Українського наукового товариства дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. Відіграв значну роль у збереженні культурних цінностей краю. В листопаді 1924 р. звільнений із роботи як «ан-тирадянський елемент».

За підтримки відомого мистецтвознавця Д.М. Щербаківського переїхав до Києва, де продовжив працю в музейних закладах. Із червня 1925 р. очолював відділ станкового живопису Всеукраїнського музейного містечка у Києво-Печерській лаврі, водночас із липня 1926 р. працював завідувачем відділу народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею імені Т.Г. Шевченка. Дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету. Член архітектурної секції Асоціації Художників Червоної України (АХЧУ). 22 листопада 1933 р. заарештований органами держбезпеки і 26 лютого 1934 р. Судовою трійкою колегії ДПУ УСРР засуджений на З роки заслання до Казахстану за «антирадянську діяльність». Після відбуття покарання, з 1940 по 1943 pp. працював у Полтавському краєзнавчому музеї. З 1944 р. на еміграції в Німеччині. Автор праць: «Досліди селянського будівництва Кам’янеччини» (1927 p.), «Український будинок Г.П. Ґалаґана» (1962 p.). Помер у Мюнхені.

53.3 Голод 1921-1923 років

Влітку 1921 р. південну хліборобську смугу (Україна, Крим, Північний Кавказ, Поволжя) вразила жорстока посуха. Небувала спека, яка продовжувалася три місяці, знищила посіви. Збір зернових культур на Полтавщині в 1921 р. склав всього 51 млн. пудів, тобто у 2,3 рази менше, ніж у довоєнному 1913 р.

Однак у вражених посухою районах більшовицька влада продовжувала заготовляти хліб. Для Полтавської губернії продовольчий податок встановлювався в розмірі 19,6 млн. пудів зерна (пізніше його скоротили до 15,6 млн. пудів), 305 тис. пудів м’яса, 800 тис. пудів овочів. Такий обсяг продподатку значно перевищував можливості селянського господарства. Збір продподатку 1921 р. здійснювався методами продрозкладки. Керівництво заготівлею хліба здійснював опродком (начальник продовольчого відділу) 1-ї запасної армії С. Гольдберґ. На проведення продкампанії залучались комуністи, члени КНС, продаґенти, супроводжувані військовими підрозділами. Для нарахування продподатку були створені інспекторський відділ при губпродкомі, податкові комісії при повітпродкомах, вол-виконкомах та сільрадах (1033 одиниць). Інспекторів готували на спеціальних курсах (навчання пройшли 250 чол.). Для прийому хліба в губернії було відкрито 58 зсипних пунктів загальною місткістю в 5,2 млн. пуд. Для зберігання продуктів відводились пакгаузи, склади і комори.

Заготівля хліба здійснювалася брутально, нерідко із застосуванням військової сили. Селян, які вчасно не здали продподатку, судили швидкі на розправу продовольчі трибунали. Влада не зупинялась перед вилученням запасів продовольства навіть у бідняків. На пограбування продзагона-ми заборонялося скаржитись.

У волості і села, які ухилялся від продподатку, вводилися війська, які, з одного боку, мали паралізувати волю людей до опору хлібозаготівельникам, а з другого, одержувати посилене постачання за рахунок місцевих селян.

Афіша-повідомлення про концерт-вечір Першого радянського театрув Полтаві на корсить голодуючих Поволжя. 1921.

 

Свідчення 14. Роз’яснення голови Лох-вицького повітвиконкому С. Нелепи голові Чорнухинського волвиконкому М. Сагурі (серпень 1921 p.):

«У своїй роботі повітпродком підпорядкований виключно Москві і виконує відповідальні завдання покладені на нього особисто тов. Леніним. А тому наказуємо: надалі всіх скаржників селян, які подають вам скарги на дії продзагонів, заарештовувати, разом із їхніми скаргами направляти в повітвиконком для відповідного розгляду і покарання, оскільки всі дії вагонів — суворо законні і відповідають вказівкам згори».

В результаті хлібозаготівельної кампанії 1921 р. на Полтавщині було зібрано 14630,8 тис. пудів зерна. Проведення кампанії полтавські комуністи подавали як велику перемогу. Про методи, якими здійснювалися хлібозаготівлі, воліли не згадувати. За дострокове виконання плану продподатку VI Всеукраїнський з’їзд рад вручив Полтавській губернії Червоний прапор.

Свідчення 15. З матеріалів пленуму Полтавського губному КП(б)У (5 листопада 1921 p.):

«Нйоптимістичніші припущення справдилися. Полтавщина першою виконала в основному податок, незважаючи на те, що безпосередньо без будь-якого перепочинку перейшла від продразверстки до податку. <…> завдяки роботі місцевих партійних організацій відправлено в Москву 1490 вагонів хліба, Харкову — 212. Донбасу — 2655 вагонів та в інші адреси — 1851 вагон».

 Свідчення. 16 Із “Щоденника” О. Несвіцького (1921 р. ):

“29 квітня/13 травня. Приїздив Раковський і говорив у промові на мітингу в Корпусному саду про необхідність реквізиції хліба для Червоної Армії, Червоної Москви і Донбасу, <…> потрібно до 13000000 пудів хліба”.

Хлібозаготівельна кампанія в Україні супроводжувалася настійними зверненнями центральної влади допомагати «голодуючим Поволжя». Про катастрофу, що насувалася на Україну, звелено було мовчати. Політбюро ЦК КП(б)У вказало губкомам, що «необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні». Блокаду з інформації про голод в Україні було знято лише в січні 1922 р.

Для координації роботи з порятунку лояльних поволзьких селян 18 липня 1921 р. була створена’Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол). 19 серпня 1921 р. розпочала роботу Полтавська губернська комісія Допголу, до складу якої увійшли керівники губкому КП(б)У та губвиконкому. На місцях працювали повітові комісії Допголу. Робітники, службовці та інші категорії працюючих відраховували у фонд допомоги голодуючим 5% від отриманої зарплати та інших прибутків. Пожертвування збирались під час влаштування різних «тижнів», «місячників», благодійних вистав і лотерей на користь голодуючих. 85,5% зібраного продовольства і грошей направлялись у Царицинську, Саратовську і Самарську губернії.

У 1921-1922 pp. транзитом через Полтавщину на Правобережну Україну, яка в 1921 р. зібрала непоганий урожай, перемістилося майже 200 тис. чол. із голодуючих губерній Російської Федерації. Для біженців у Полтаві та на деяких великих залізничних станціях губернії Допгол влаштував 14 харчувальних пунктів, де кожний пасажир отримував фунт хліба і миску супу.

Біженці з Поволжя. Фото. 1921.

На Полтавщині формувались спеціальні лікарсько-харчувальні загони, які з піврічним запасом продовольства виїжджали до поволзьких губерній і надавали допомогу голодуючим безпосередньо на місцях. Особливо відзначився загін імені В.Г. Короленка, який діяв у місті Пуґачові Самарської губернії. Його співробітники організували там будинок-притулок на 300 дітей, три лікарні по 50 ліжок кожна. Загін також забезпечував харчуванням робітників, які будували греблю в с. Канаївці. її спорудження дало змогу зрошувати близько 700 дес. посушливих земель. Вдячні самарці присвоїли греблі ім’я В.Г. Короленка, а утворене нею водосховище назвали Полтавським.

А між тим ситуація з продовольством на самій Полтавщині погіршувалася з кожним днем. Злочинні дії влади залишили людей без хліба.

Попри переможні реляції влади, Полтавська губернія в 1921 р. недодала до плану близько мільйона пудів зерна. Тому викачка хліба продовжувалася, незважаючи на те, що взимку 1921-1922 р. у ряді повітів Полтавщини вже щосили лютував голод. Особливо складним було становище у Костянтиноградському, Кобеляцькому, Лубенському, Миргородському повітах, де наслідки посухи були особливо тяжкі.

Свідчення 17. З інформаційного бюлетня Полтавської губчека (лютий 1922 p.):

«Недорід у Костянтиноградському повіті особливо відбивається на настроях селянства і створює нібито деяку ворожнечу щодо вкрай важких умов, хоча і не спрямовану проти радянської влади. Взагалі матеріальна сторона дає себе взнаки. Отримана заробітна плата надзвичайно мізерна і не може наздогнати цін на ринку…

У Кобеляцькому повіті до 3 тис. чоловік голодують. У їжу вживаються різні суроґати, як, наприклад, полова, перемішана з курієм. <…> незаможники, зібравши свої пожитки, склавши на санчата <…> відправляються у більш врожайні місцевості. У цієї частини повіту вся зацікавленість зводиться до пошуку шматка хліба. Бувають випадки смертності від безхарчів’я…

В деяких волостях повітів продналогова кампанія проводиться слабо. Причиною цього є відсутність хліба у більшості селян. Губвиконкомом визнано необхідним замінити в голодуючих волостях Кобеляцького повіту продналог грошима по курсу карбованець за пуд».

Весною та влітку 1922 р. рахунок голодуючих на Полтавщині йшов уже не на тисячі, а на сотні тисяч чоловік. У червні 1922 р. в Кобеляцькому повіті голодувало 105 тис. осіб (майже половина населення), приблизно стільки ж у Костянтиноградському повіті. У місті Лубнах та Лубенському повіті зареєстровано 250 тис. голодуючих.

Розуміючи, що хліб слід добирати в тих місцевостях, де ще не почався голод, влада вирішила повторно обкласти продподатком інші повіти. На думку керівництва, головний недобір припав на т. зв. «утаєні» землі, яких в губернії нараховувалося понад 300 тис. дес. «Утаєною» вважалася рілля, яка знаходилась у користуванні селянських господарств, але не була належним чином зареєстрована. У круговерті післявоєнної розрухи таке траплялось доволі часто. Основна кількість «утаєної» землі знаходилась у Прилуцькому повіті. Полтавський губвиконком оголосив його «чорним повітом», заборонивши вільний продаж зерна чи його вивіз до повного виконання повторно накладеного продподатку в розмірі 564,2 тис. пудів.

Голод. Мал. С. Налепинської-Бойчук. 1927.

Після визнання факту голодування великих мас людей, радянський уряд України змушений був спрямувати на їх рятування частину наявних продовольчих ресурсів. Згідно постанови РНК УСРР від 14 січня 1922 р. під категорію голодуючих підпадали Запорізька й Донецька губернії, сім повітів Катеринославської, Миколаївської, Одеської губерній і два повіти – Костянтиноградський і Кобеляцький – Полтавської губернії. Виконкоми цих губерній, за погодженням з наркомпродом РСФРР, могли знижувати ставки продовольчого податку, аж до його повного скасування, або заміняти натуральний податок грошима. Без дозволу московського центру органи влади УСРР послаблювати продподатковий тиск не наважувались. Наприклад, протягом січня-березня 1921 р. Кременчуцький губвиконком неодноразово звертався до голови ВУЦВК Г.І. Петровського з клопотанням визнати неврожайними 4 волості Олександрівського повіту, але відповіді так і не одержав.

Допомога неврожайним Констянтиноградському і Кобеляцькому повітам здійснювалась переважно з місцевих ресурсів, за залишковим принципом і вкрай нереґулярно. Зрідка в місцевій пресі з’являлись повідомлення такого змісту: «Кобеляцьким повітдопголом розподілено серед голодуючого населення повіту 700 пудів хліба. На днях від губдопголу прибув один ваґон хліба». Допомога ця була мізерною, враховуючи те, що взимку і навесні 1922 р. в Кобеляцькому повіті голодували десятки тисяч людей.

У цілому на Полтавщині по лінії губернського комітету допомоги голодуючим у квітні 1922 р. відпускалося 116,5 тис. «голодних пайків». Взявши до уваги, що загальна кількість голодуючих у неврожайних повітах досягала як мінімум півмільйона осіб, можна зробити висновок: допомогу отримували у кращому випадку кожна четверта чи п’ята людина з числа потерпаючих від голоду.

Більш відчутною виявилась насіннєва допомога, бо для влади важливо було засіяти всі площі під майбутній врожай. Весною 1922 р. Кобеляцький і Костянтиноградський повіти отримали 261 тис. пудів посівного матеріалу як позику від держави.

Зарубіжні повідомлення  про голод в Росії із закликами допомогти ролодуючим.

Багатьох від голодної смерті врятувала допомога по лінії АРА – Американської організації допомоги, яка діяла в Україні з березня 1922 р. по червень 1923 р. На Полтавщині діяльність АРА переважно спрямовувалась на підтримку голодуючих дітей, для яких влаштовувались спеціальні їдальні. Влітку 1922 р. у таких їдальнях у Полтаві харчувалося 4 тис. дітей, у Кобеляцькому і Конградському повітах – по 3,9 тис., у Лубнах – І 1,2 тис., у Миргород –1 тис. дітей. З осені 1922 р. АРА переключила свою роботу на організацію харчування безпритульних і дітей, що перебували ва закладах інтернатного типу (дитячих будинках, притулках і т. д.). Як правило, обід в їдальні, окрім шматка хліба, включав гарячу першу страву,  миску молочної каші, кухлик какао. Для голодуючих чи безпритульних дітей це був справжній «царський» обід.

Голодуючі в черзі за допомогою. Фото. 1922.

Встановити кількість померлих від голоду 1921 р. на Полтавщині неможливо, оскільки такі дані тоді не публікувались. Але про масову смертність населення свідчать матеріали демографічної статистики: у 1922 р. у Полтавській губернії на 100 народжень припадало 108 смертей, а у містах – 247.

Свідчення 18. Із «Щоденника» О. Несвіцького (1921-1922 pp.):

«22 листопада/5 грудня. Фунт житнього хліба — 4000 руб., <…> білого — 7500 руб., Іщ/кор-пісок — 28000 руб. фунт, 1 ф. гасу — 7000 руб., 1 ф. м’яса — 4000руб.

2/15 грудня. Голодування неабияке. В північних губерніях повний голод. До Полтави привезли звідти 100 дітей і 200 дорослих. Із вокзалу возять на ивинтар багато трупів, які замерзли в неопалюваних товарних вагонах, що ними везуть маси голодаючих.Померлих у вагонах оточуючі роздягають і голі трупи викидають із вагонів на колії… їх потім збирають і звозять на кладовище… 12 січня. Сьогодні звезли на вокзал Південної залізниці до 2000 заморожених трупів, зібраних на коліях і у вагонах <…> у вагонах голодаючі їли м’ясо померлих—замерзлих. <…> На запасних коліях стоять товарні вагони, знизу доверху наповнені голими трупами. <…> Я сам бачив сарай лікарні, наповнений, як дровами <…> голими трупами. Жахлива картина!

14 січня. В околииях Полтави з’явилися голодні вовки. Біля Червоних казарм знайдено обгризений ними труп, те ж саме біля Шведської могили і поблизу одного з навколишніх сіл».

П”єта (оплакування). Мал. В. Каляскіна. 1921-1922.

З осені 1922 p., після отримання нового врожаю, продовольча ситуація в Україні й Полтавщині почала змінюватись в кращий бік. Компартійне керівництво негайно оголосило, що врожай 1922 р. повністю припинив голод. У жовтні 1922 р. ЦК Допгол при ВУЦВК перейменували в Центральну комісію по боротьбі з наслідками голоду, відповідні зміни внесли у назви та діяльність губернських та повітових комісій Допголу. Кампанія допомоги голодуючим на Полтавщині була згорнута, хоча рецидиви голоду взимку та навесні 1923 р. ще відчувались повсюди, особливо в Кобеляцькому повіті.

Свідчення 19. З повідомлення губернської газети «Голос труда» (16 лютого 1923 p.):

«Кобеляцький повіт, унаслідок голоду і неврожаю в 1921 р. і градобою в 1922 p., знаходиться у вкрай важкому продовольчому становищі. Голодуючих дітей на 1 лютого зареєстровано у повіті 6115 душ. Голодує дорослих 6012 чоловік. Розорених господарств від неврожаю І голоду в повіті нараховується 6072. Вибито градом в 1922 р. 20000 десятин. Для прохарчування населення до нового врожаю не вистачає 1791058 пудів. Число голодуючих збільшується і допомога, що надається АРА (1000 пайків) і Червоним Хрестом (375 пайків) недостатньо».

Фізичне виснаження внаслідок постійного недоїдання, брак медикаментів та належної лікарської допомоги сприяли поширенню епідемій тифу, холери, дифтерії, дизентерії, інфлюенци… Скільки людських жителів забрали вони – невідомо.

Розсадниками захворювань стали вузлові залізничні станції губернії, через які спрямовувався потік біженців із Росії. Починаючи з листопада 1921 p., медичні працівники Полтави щодня знімали з біженських ешелонів десятки хворих на висипний і повторний тиф. Тифозні бараки на околицях міста були переповнені. Епідемія тифу охопила і жителів міста. Губернському відділу охорони здоров’я довелося спішно влаштовувати «лікарняне містечко» для хворих на тиф, з цією ж метою додатково створили тифозне відділення на 400 ліжок. Для розміщення хворих 600 ліжок встановили у будинку колишньої духовної семінарії (нині сільськогосподарська академія). При цьому на ліжко клали по двоє людей, частину розміщували на підлозі в коридорах. І все ж місць для хворих у лікарняних закладах не вистачало. Тифозні лежали прямо у залах вокзалів, на привокзальних площах. Лише у Полтаві від тифу за період з листопада 1921 р. по березень 1922 р. загинуло 2,5 тис. осіб. У цілому по губернії висипний тиф «переваляв» 25% , а повторний – 10% населення.

Свідчення 20. Із протоколу засідання Лубенського повіткому КП(б)У (2 червня 1922 p.):

«У зв’язку із поширенням епідемії холери, що особливо може загрожувати населенню, що харчується сурогатами і болотними рослинами, чотирьох волостей — визнати становище надзвичайно серйозним, поставити питання перед губ-наркомом і губвиконкомом про негайну матеріальну допомогу голодуючим волостям».

У грудні 1921 р. на Полтавщині з’явився перший хворий на холеру, незабаром захворювання набуло розмаху епідемії. З грудня 1921 р. по серпень 1922 р. захворіло 2482 людей, з яких померло 1074. У червні 1922 р. Полтавська губернія вийшла на перше місце по захворюваності холерою серед інших губерній України. Спад захворюваності намітився лише в серпні 1922 p., коли медперсоналом протихолерних загонів була проведена масова вакцинація населення. Варто відзначити, що епідемії холери виникали на Полтавщині і раніше, наприклад в 1910 р. Проте в той час завдяки вчасно вжитим заходам смертність не перевищувала 40% , тоді як у 1922 р. вона досягала 70%.

53.2 Антирадянський повстанський рух

Навесні 1920 р. селяни одержали, нарешті, поміщицьку землю в повному обсязі (т. зв. трудова норма на Полтавщині склала 15-20 дес. на пересічне господарство). Однак продрозкладка й розколювання села за допомогою комнезамів різко знизили підтримку влади основною масою селянства. В останні місяці 1920 р. і в перші місяці 1921 р. антирадянський рух не тільки не припинився, але й набув ще більшого розмаху. Внаслідок цього діяльність органів радянської влади на селі була фактично паралізована. На придушення «політичного бандитизму» більшовикам довелося кинути дві третини реґулярних військ РСЧА

 

Свідчення 2. З офіційних даних Полтавського губному КП(б)У (19 грудня 1924р.):

«…на Полтавщині з 1920 р. по 1923 р. було політичних і кримінально-політичних банд до 200, що нараховували понад 10000 чоловік».

 

Свідчення 3Уривки з офіційних звітів Полтавського губвиконкому (1921 p.):

«Громадянська війна на селі розпочалася», «Повітові виконкоми зайняті боротьбою з бандитизмом», «У Полтавському повіті всі волості і сільські виконкоми зруйновані», «Товариші, котрі працюють у місті, бояться виїздити в повіт без збройної сили».

Нова хвиля антирадянських повстань покотилася повітами Полтавщини у березні 1921 р. Практично повсюди діяли партизанські формування, чисельність яких нерідко сягала сотень багнетів і шабель. Найбільшими були загони отаманів Андрія Левченка, Петра Погорілого, Якова Андру-щенка в Кобеляцькому, Леонтія Христового і Максима Мандика в Гадяць-кому, Дмитра Боровика в Чутівському, Гаврила Куреди (Чорного) в Переяславському і Золотоніському, Сергія Греся в Лохвицькому повітах. Активно діяли десятки невеликих мобільних повстанських загонів. Активізації повстанського руху на Полтавщині сприяли останні рейди Н. Махна.

Боротьба повстанців із більшовицьким режимом відзначалася жорстокістю і безкомпромісністю з обох боків. Узагальнюючих даних про кількість жертв цієї боротьби в 1921-1922 pp. немає. Але й фраґментарні відомості вражають. Протягом 1921 р. повстанці знищили на Полтавщині одних лише продаґентів і продзаготівельників майже 400 чоловік. А кількість вбитих у боях та розстріляних органами влади повстанців становила понад 750 осіб.

Свідчення 4. Начштабу і заступник голови Ради Революційної повстанської армії України (махновців) Віктор Білаш:

«…бійці так стомилися, так занепали духом, що не будь червоного терору, готові були розійтися по домівках. В армії їх утримувала не так ідейна боротба з Радвладою, як несправедливість влади, репресії і боязнь чека. Якби не це, махновщина на другий день після вранґелівщини припинила б своє існування. Батрацька група, яки раніше вірила в махновський «соціалізм», нині майже вся покинула махновщину і стала об’єдуватися в ко-незами. Інші селянські групи (бідняки, середняки, куркулі), що завжди шукали у махновщині захисника, також були розчаровані…»

Уклавши угоду з більшовиками, Н. Махно здійснив два рейди по тилах П. Врангеля (четвертий і п’ятий рейди: 22-24, 26-31 жовтня 1920 р.) і знаменитий Кримський (шостий) рейд 2-15 листопада 1920 р. Після «чорної зради» більшовиків 26 жовтня 1920 р. Н. Махно знову підняв проти них зброю. Дочекавшись виходу в розташування головних сил Кримської групи (сьомий рейд: 26 жовтня – 6 грудня 1920 p.), Н. Махно відновив рейди у більшовицьке запілля (восьмий рейд: 20 грудня 1920 – 15 лютого 1921 pp.; дев’ятий рейд: 29 травня – 8 липня 1921 p.; десятий рейд: 9 липня – 27 серпня 1921 p.).

Маневруючи в оточенні реґулярних червоних військ, Н. Махно виявив неабиякі здібності полководця. Його марш-маневри були вражаючі за швидкістю і сміливістю. На одному місці махновці більше дня чи ночі не затримувалися, щоб не потрапити в оточення. У випадку невдачі проривалися дрібними групами, зарані визначивши місце збору. Більшовицькі стратеги називали воєнні дії проти Н. Махна «битвою лева з хмарою комарів». Удар лев’ячої лапи розсіював хмару без особливої шкоди для неї або марно розсікав повітря, а хмара купчилася в іншому місці. Воюючи проти вчорашніх союзників, Н. Махно широко оповіщав амністію червоноармій-цям і безжальну розправу з командирами і комісарами.

В цей час повстанці-махновці налічували у своїх лавах 15 тис. бійців, переважно кіннотників і кулеметників на тачанках. Відчутні втрати у безперервних боях із переважаючими силами противника, фізична і моральна втома знизили боєздатність армії.

Тому було прийнято рішення вийти в рейд на Херсонщину і Київщину для пошуку союзників і продовольчої бази та пропаґанди ідей Третьої Соціальної революції. 20 грудня 1920 р. 5-тисячний загін махновців вийшов із с. Заливне і наступного дня по льоду переправився на правий берег Дніпра. На розгром повстанців були кинуті кращі військові сили: 1-а Кінна армія і корпус Червоного козацтва. Однак зусилля червоних командирів не увінчалися успіхом. Упіймати Н. Махна не вдалося. Навпаки, у швидкоплинному бою біля с. Бучки махновці полонили і розстріляли командира 14-ї дивізії О.Я. Пархоменка.

Н. Махно.

Подолавши з боями 500 верст, повстанці 6 січня 1921 р. досягли с. Межиріч. Попри сподівання, великих повстанських загонів на Київщині, здатних поповнити армію, не виявилося. На нараді командирів було прийняте рішення продовжити рейд територією Полтавщини. 7 січня Н, Мах-но переправив своє поріділе військо (3 тис. чол., 200 кулеметів, 6 гармат) через Дніпро південніше Канева. 8 січня махновці з боєм зайняли с. Піщане за 15 верст від Золотоноші. Звідти головні сили махновців рушили на Оржицю. їх переслідувала 8-а дивізія Червоного козацтва, перекинута з Київщини залізницею і висаджена з ешелонів між Гребінкою і Золотоношею. Відірвавшись від переслідувачів, махновці 21 січня досягли Оржиці і рушили далі на схід. Неподалік від Хорола вони потрапили в оточення. Шлях перетинав крутий залізничний насип, перейти через який можна було тільки біля переїзду, де курсував бронепоїзд. Із флангів і тилу махновців охоплювали кіннотники 14-ї будьоннівської дивізії, зведеного загону Г. Котовського і червоних козаків. Однак Н. Махно знайшов вихід.

 

Свідчення 5. Комбриг Червоного козацтва І. Дубинський:

«У його штабі знайшлося посвідчення на ім’я командира взводу 84-го полку 14-ї дивізії. З цим документом ординарець батька примчав до бронепоїзда. Пред’явивши документ, підвів командира до амбразури. Показав на махновців, які наближалися:

— Це наші. А там, — повів пальцем у бік будьоннівців — махновці. Коні наші зморені, до атаки не здатні. Так що начдив просить вдарити ураганним… поки пройдемо. За переїздом станемо… будемо чекати червоних козаків…

Простодушний командир бронепоїзду попався на махновський трюк. 1 цього разу анархо-бан-дити вирвалися із ретельно приготовленої для них пастки…»

Штаб 1-ї Кінної армії на чолі з С. Будьонним, К. Ворошиловим, Ю. Щаденком. Кременчук. Фото. 1920.

 

Свідчення 6. Командарм 1-ї Кінної С. Будьонний:

«…Вже майже місяць ганялися ми за Махном, а суттєвих результатів не досягли. Стан гострої роздратованості охоплював мене. Протягом десяти днів війська фронту розгромили багатотисячну реґулярну армію Врангеля з могутнім озброєнням, а тут тіж самі частини фронту не можуть справитися з якоюсь бандитською ватагою. Нам було соромно дивитися один на одного…»

 

Свідчення 7. І. Дубинський:

«Треба сказати правду махновці в бою не були схожі на стадо баранів. Це був сильний противник, відважний і віроломний…»

Продовжуючи рейд, армія Н. Махна вийшла до Решетилівки. 15 січня махновці зайняли с. Бірки, де приєднали загін Л. Христового. На шляху повстанці захоплювали й роздавали селянам запаси продовольства, розстрілювали політпра-цівників, представників влади, комскладу. Червоноармійці неохоче вступали в бій із махновцями.

Свідчення 8. М. Макушенко:

«Об 11 годині 10 липня із Недригашгіва через Красну на Бірки були кинуті загони тов. Зом-мера і тов. Бубенця. Загін тов. Бубенця в районі Соколової балки <…> виявив банду, яка рухалася по дорозі на Нехворощу і деякий час ішов паралельно <…> не доходячи 2-х верст до Нехворощі, загін зблизився з бандою на дистанцію, яка дозволяла перйти в атаку, і начальник загону т. Бубенець, подавши команду, з невеликою групою, що складалася переважно з командного складу, кинувся вперед, але загін услід не пішов, багато червоноармійиів навіть стали завертати своїх коней. Помітивши хитання І нерішучість загону, Махно швидким маневром повернув банду і навально атакував загін, який кинувся тікати. В результаті атаки загін втратив кілька чоловік убитими І пораненими і два кулемети. За щей ганебний випадок увесь особовий склад загону був відданий під суд Військова-Революційного Трибуналу і винні у боягузстві були розстріляні».

Із Бірок один загін махновців пішов до Миргорода, а головні сили рушили на північ. Через Лютеньку-Веприк-Липову Долину, а потім через Недригайлів-Тер-ни-Віри-Річки махновські загони вийшли до району, який контролювали повстанці O.G. Антонова. Через політичні розбіжності союз двох найбільших антибільшовицьких повстанських армій не склався. Повернувши на південний схід, махновці пройшли територією Курської, Воронезької і Харківської губерній до с. Берестове біля Ізюма, де 15 лютого 1921 р. закінчили свій зимовий рейд. Здолавши 2-ти-сячоверстний шлях, армія виснажилася. В її лавах залишилося бл. 2000 шабель з 2 гарматами і 50 кулеметами, майже без боєприпасів. Замість укрупнення, армія розпалася на дрібні загони. До весни 1921 р. Н. Махно маневрував територією Таврійської і Катеринославської губерній, а потім пішов у підпілля.

29 травня 1921 р. реорганізований штаб Революційної повстанської армії (штарм) повів махновців у новий рейд на Полтавщину. Кіннота та посаджена на тачанки піхота, долаючи на день десятки кілометрів, стрімко пройшли через Павлоградський, Новомосковський повіти Катеринославської губернії і увірвалися на територію нашого краю. Загальна кількість бійців під командуванням штарму не перевищувала 2000 шабель і 3000 штиків при 300 кулеметах і 12 гарматах. Пройшовши Сахновщину, повстанці 31 травня зайняли Мачухи і Решетилівку, за кілька верств від Полтави. У губернському центрі виникла паніка. Поява махновського з’єднання в районі полтавських цукрових заводів не на жарт стурбувала радянське командування. Проти махновців були кинуті реґулярні війська з бронепоїздами, в т. ч. 8-а дивізія Червоного козацтва. 2 червня група повстанців здійснила наліт на Зіньків, а головні сили зайняли Шишаки.

Під час рейду махновці за підтримкою місцевих повстанських загонів на короткий час захоплювали села і навіть повітові центри, розганяли органи радянської влади, роздавали селянам із гамазеїв і складів заготовлений за продрозкладкою хліб.

 

М. Фрунзе. 

Незабаром Полтавщина нагадувала військовий плацдарм. Антимахновські операції велися під безпосереднім керівництвом Командуючого всіма збройними силами України і Криму М.В. Фрунзе. Близько місяця він курсував на бронепоїзді й бронеавтомобілі у ромбі Харків-Синельниково-Кременчук-Конотоп. Ліквідація Н. Махна затягувалася, і командуючий нервував. 15 червня 1921 р., о 6-й годині ранку, на ст. Решетилівка прибув помічник Командуючого Р.П. Ейдеман з невтішною новиною: Н. Махно знову вирвався з «мішка». На думку Р. Ейдемана, батько знаходився десь поблизу. Після короткої наради було вирішено, що Р. Ейдеман поїде на автомобілі в Решетилівку і уточнить ситуацію на місці. Несподівано для всіх, через дві години М.В. Фрунзе наказав ординарцеві сідлати коней і в супроводі начдива І.С. Кутякова з ад’ютантом виїхав до Решетилівки. Ледве в’їхавши до містечка, вони зіткнулися з кінною колоною під червоним прапором.

Свідчення 9. Із інформаційного зведення Полтавського губвиконкому (7 липня 1921р.):

«В Кобеляцькому повіті політстан після рейда банд Махна, Щуся, Марусі надзвичайно важкий, настрій селян пригнічений, влади на селі майже немає. На місцях зруйнована всі радянська і продовольча робота. Немає зв’язку з чотирма волостями… Банди оперували в Царичан-ській, Кустопавлівській, Велико-Кобе-ляцькій волостях. Прийшовши в Нові Санжари, пішли в Полтавський повіт. Всього бандами залишено жертв близько 22 чол.

Миргородський повіт. Зв язок з усіма волостями, крім трьох. Через Peuiemwiie-ку пройшла банда Махна на чолі n ятір-ки із Щуся, Махна, Тарановського, Ку-сенка і Хоми. <…> В Успіивииькій волості бандою захоплено 15 коней: іншим волостям завдано значних збитків, поки що не підрахованих…»

Свідчення 10. Із спогадів І. Кутякова:

«При вигляді цієї колони ми всі четверо осадили коней <…> колона <…> від несподіванки зупинилася. Хвилину ми мовчки дивилися один на одного. Я встиг розгледіти обличчя бійців. Загорілі, вони виглядали старше тридцяти років. У мене зразу промайнула думка, що в нашій армії залишилися двадцятитрьохлітня молодь. Значить — це махновці, і ми ускочили. Переводжу погляд на міцного вершника з довгим чорним волоссям… За фотокарткою <…> можна безпомильно визначити, що це і є той самий батько Махно.

У цей час задні взводи натиснули на передніх і, таким чином, позначився повільний, але вірний рух флангів уперед, а перші ряди вершників почали спокійно знімати карабіни. Нас майже відрізали від дороги і притиснули до якогось городу, обнесеного тином…

Фрунзе запитав, яка частина. Ватажок йомд відповів» «Ескадрон 138-і бригади» <…> Тоді Манно спитав, хто ми, і водночас спритно скинув карабін напоготів. Я з жахом крикнув: — Не стріляй, ие комвійськ Фрунзе!

У цей час пролунав залп. Крізь дим і свист я бачив, що Фрунзе утримався на коні І кинувся через тин на дорогу <…> Тоді я пришпорив коня <…> Це відбувалося зі запаморочливою швидкістю І тривало не більше двох хвилин.

Мій ад’ютант <…> заслухався і не тримав коня напоготові. Його зразу ж оточили і зарубали. Фрунзе і я завдячуємо йому життям, тому що першим бійиям Махна він перегородив своїм тілом шлях. Це дозволило нам відірватися метрів на двадцять…

Через кілька хвилин ми з’єдналися. Коли я під’їхав, Фрунзе був збуджений і блідий <…> Нас ще махновці переслідували понад півтора кілометри <…> Ми в’їхали в якийсь сосновий ліс <…> Фрунзе рішуче заявив, що далі їхати не може, хоче пити і в нього пече бік…»

Повстанці. Зіньківщина. Фото. 1921. 

«Неймовірні трюки і бої» (В. Білаш) на теренах Полтавщини продовжувалися до 4 липня липня 1921 р. Незважаючи на величезну перевагу червоних військ, оточити й знищити Н. Махна не вдалося. Маневрені загони махновців прорвали червоні заслони і, перейшовши Роменський, Гадяцький, Зіньківський повіти, на поч. липня залишили територію Полтавщини. 8 липня рештки махновської армії (800 шабель, 700 штиків, 72 кулемети) відступили на територію Харківської губернії, де 8 липня закінчили свій рейд. У зв’язку з засухою і голодом ситуація для махновської армії влітку 1921 р. ускладнилася. Оголошена більшовиками амністія й обіцянка влади скасувати продрозкладку призвели до того, що значна частина активних учасників руху стала відходити від махновщини.

Не змиряючись з поразкою, 9 липня 1921 р. Н. Махно виступив у останній рейд в ім’я анархії. Він був упевнений, що збере нові повстанські сили на Дону і Волзі. Але голод у цих районах змусив його повернутися назад. Через Старобіль-щину, Ізюмщину і Костянтиноградщину Н. Махно пішов на Захід. В районі Сах-новщини до махновців приєднався загін Іванюка (100 чол.). Пройшовши Кобеляцький повіт, 16 серпня 1921 р. Н. Махно переправив біля Переволочної через Дніпро рештки своєї армії: 300 чол. із 4 кулеметами. В сутичці з комнезамами у с. Мишурин Рік батько одержав 11-те тяжке поранення. Подальший рейд нагадував втечу. 27 серпня 1921 p. H. Махно з кількома десятками соратників переправився через Дністер на територію Румунії.

Свідчення 11. Із постанови Ради Праці й Эборони РСФРР (6 грудня 1920 p.):

«…очищення України від бандитизму і, тим самим, забезпечення в ній тривкого радянського режиму є питанням життя і смерті…»

Боротьба з селянським повстанським рухом стала для радянського уряду першочерговою і однією з найгостріших проблем. 8 грудня 1920 р. голова РНК УСРР X. Раковський, командуючий військами М.В. Фрунзе і секретар КП(б)У В.М. Молотов затвердили т. зв. «Стислу інструкцію по боротьбі з бандитизмом на Україні». «Стислий» документ містив 55 пунктів, причому майже всі вони закінчувалися погрозами: розстріляти, конфіскувати, знищити. 19 лютого 1921 р. була створена Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раді Народних Комісарів УСРР. На місцях, зокрема в Полтавській і Кременчуцькій губерніях, створювались губернські постійні наради на чолі з головами губвиконкомів. Членами нарад були секретарі губкомів КП(б)У, губвоєнкоми, голови ЧК (з 1922 р. – ДПУ).

Губернські постійні комісії по боротьбі з бандитизмом координували операції військ та каральних органів по ліквідації повстанських загонів, здійснювали загальний нагляд за станом охорони підприємств, складів і залізниць в межах губерній, керували формуванням частин особливого призначення (ЧОП) з комуністів і комсомольців, загонів комітетів незаможних селян (КНС), спрямовували діяльність ревтрибуналів при військових частинах, які переслідували повстанців.

Свідчення 12. З інструкції ДПУ УСРР про методи боротби з повстанським рухом (1922 p.):

«Існує два методи: активна І пасивна боротьба. До методів активної боротьби з бандитизмом необхідно віднести: 1.Організація летючих рухомих винищувальних загонів і окремих груп, що мають завдання знищення живої активної збройної сили супротивника. 2-Ліквідація підпільних організацій, осередків, що підживлюють і керують бандитизмом.

3.Викачування зброї серед селянського населення.

До методів пасивної боротьби відносяться:

1.Організація широкої Інформаційної та агентурної мережі на селі. 2.Вербовка інформаторів з числа амністованих бандитів.

З.Засилка сексотів у оперуючі банди з аґентурноінформаиійною метою, а іноді для активної боротьби серед них, вбивство главарів банд, розклад залишків їх і схиляння до добровільного переходу рад-влади.

4.Введення інституту заручників. 5.Розклад бандитизму і підрив його авторитету в очах населення, шляхом проведення посилено? аґітаиійної роботи на селі».

Для боротьби з повстанцями на Полтавщині зосереджувались значні збройні сили: 7-а Володимирівська та 25-а стрілецькі дивізії, 14-а Полтавська піхотна школа комскладу, частини військ внутрішньої охорони, Полтавська бриґада частин особливого призначення, міліцейські підрозділи,загони ЧК та комітетів незаможних селян.

Загін ЧОП. Миргородщина. Фото. 1920.

Із літа 1921 p., повстанський рух на Полтавщині став затухати. Відмова більшовицької верхівки від політики «воєнного комунізму» сприяла поліпшенню стосунків трудового селянства з радянською владою. Далася взнаки і дія закону ВУЦВК від 3 березня 1921 р. про амністію повстанцям, які добровільно складуть зброю. Чимало селян скористались цим законом і повернулися до мирного господарювання. І все ж у кін. 1921 р. – на поч. 1922 р. повстанський рух у Полтавській і Кременчуцькій губерніях залишався найсильнішим на Лівобережній Україні. За даними ДПУ, станом на 1 січня 1922 p., незважаючи на сувору зиму, на Полтавщині оперували 15 повстанських загонів чисельністю від 20 до 50 бійців. Із настанням весняного тепла кількість загонів зросла.

Бронепоїзд “Гибель контрреволюции” в Полтаві. Фото. 1920. 

У 1922-1923 pp. у значній мірі змінилась тактика дій повстанців. Вони уникали нападати на військові частини, повітові міста і великі села. Удари тепер наносились по хлібозаготівельних пунктах, залізничних складах, комунах, вчинялись диверсії на транспорті, напади із засідок на невеликі групи військовиків, міліціонерів, сільських активістів. Відповідно змінювались і методи боротьби з повстанським рухом. Якщо в 1920 р. така боротьба розумілась каральними органами лише як необхідність знищення живої сили супротивника і зводилась до безсистемних переслідувань повстанських загонів мобільними частинами Червоної армії, то з кінця 1921 р. поряд із військовими операціями, посилюється робота по внутрішньому розкладу повстанського руху. З цією метою серед селянства та безпосередньо в самих загонах насаджувалась аґентура ДПУ (секретні співробітники – «сексоти»). Вони повідомляли про місця дислокації і пересування повстанців, розпалювали серед них чвари, сіяли зневіру в можливості перемоги в боротьбі з радянською владою.

Свідчення 13. Із щоденника М. Бобошка (1921 p., серпень):

«15/2—19/6. Погорілий П[етро] покинув місто і зібрав загін. Проти нього послали багато солдатів і оточили під Пе-регонівкою. Зав’язався бій. який продовжувався цілий день 5-го і цілу ніч проти 6-го <…> Погорілий прорвався і відійшов. У нього взяли в полон 9 чол.; червоні втратили 9 чол. убитими і 23 важкопораненими…»

Отаман М. Мандик. Фото. 1921.

Нова тактика дозволяла більшовикам більш вдало проводити облави, обшуки та каральні акції. У липні 1923 р. за «наводкою» чекістської аґентури були розгромлені основні сили гадяцьких повстанських загонів Л. Христового і М. Мандика. Сам Л. Христовий був тяжко поранений, а згодом убитий. У січні наступного року частини 57-го полку знищили загони П. Погорілого та А. Левченка. Отаман П. Погорілий тоді загинув, а А. Левченку вдалося втекти, але у квітні 1922 р. чекісти схопили його в Катеринославі і згодом розстріляли.

Серйозним ударом по повстанському рухові став розгром у 1921-1923 pp. національно-патріотичного підпілля на Полтавщині. Наприкінці липня 1921 р. органи ЧК викрили підпільну організацію учнів учительської семінарії в Пирятині. її учасники влаштували конспіративні зібрання в лісі й накопичували зброю для повстанців. Восени того ж року чекісти заарештували понад 50 членів підпільної організації в Чутовому. Влітку 1922 р. у с. Красносельце Кременчуцької губернії ДПУ розгромило підпільну організацію під назвою «1-й Український полк імені Симона Петлюри».

У 1923 р. було ліквідовано ще кілька підпільних організацій, серед них «Лубенський повстанський комітет» на чолі з учителем С.В. Ковалев-ським. Організація, до складу якої входили вчителі, студенти, колишні офіцери, підтримувала зв’язки із закордонним урядом УНР, із часом мала підняти на Лівобережжі масове антирадянське повстання та очолити тут всі збройні повстанські формування. Тоді ж викрито підпільну організацію «Українсько-російський національний союз повстання проти III Інтернаціоналу». ДПУ заарештувало керівників організації П.Ф. Чергинце-ва і Б.А. Михайловського та 17 рядових членів. При обшуку була вилучена зброя, знаряддя друку, чисті бланки з печатками, велика кількість прокламацій, плани Полтави з позначенням у місті військових частин, списки установ і відповідальних партійних і радянських працівників. Все це мало бути використане під час масового антирадянського повстання.

Здача продподатку. Лохвиця. Фото. 1921.

У серпні 1923 р. була ліквідована підпільна повстанська організація в Краснограді на чолі з О.Г. Коломієць. Організація, що прагнула до відновлення влади Української Народної Республіки, проводила свою роботу в межах Красноградського повіту, мала зв’язок з Кременчуком і Кобеляками. Тоді ж подібні підпільні організації були викриті в Переяславі, в Золотоноші, в селах Бреусівка Кобеляцького, Безручки і Жуки Полтавського повітів. Ці організації налічували по 20-25 чол. із числа учителів, студентів, селян. Деякі з них, наприклад, Переяслівська і Золотоніська мали зв’язки з повстанкомами в Холодному Яру, місцевими повстанськими загонами.

 

 

 

 

 

 

 

 

53.1 Адміністративно-територіальні реформи

У роки революції старий адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти та волості зберігався, хоча керовані більшовиками ради та їх виконкоми подекуди приймали рішення про утворення нових волостей. Унаслідок таких дій загальна кількість волостей у 15 повітах Полтавської губернії у 1920 р. зросла з 245 до 276. Водночас у населених пунктах, контрольованих більшовиками, протягом 1919-1920 pp. утворювалися нижчі одиниці адміністративно-територіального поділу – сільські ради, їхнім виконавчим органом у великих селах були виконкоми, а у малих – голови сільрад.

Починаючи з 1920 p., більшовицьке керівництво обуяла жага краяння і перекраювання українських земель, подібно до того, як це робила свого часу царська адміністрація. Влітку 1920 р. виокремлено, а восени 1922 р. розформовано Кременчуцьку губернію з центром у Кременчуці. Замість волостей масово створювалися сільради.

Водночас розпочався процес перейменування населених пунктів. Одним із перших (1 травня 1921 р.) на Полтавщині нову назву одержало село Сергіївка Га-дяцького повіту. У зв’язку з нагородженням місцевого комітету незаможних селян Червоним прапором за «боротьбу з бандитизмом» Гадяцький повітпартком та політвиконком своїми постановами перейменували село на Краснознаменку. У березні 1923 р. Полтавський губвиконком затвердив постанову Конградського (Костянтиноградського) політвиконкому про перейменування м. Конграда в Красноград.

 

Полтава. Вигляд із Соборної площі. Фото. 1920.

З метою «скорочення й зміцнення радапарату й наближення його до населення», постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. ліквідовувався поділ губернії на повіти та волості й уводився поділ на округи і райони. В Полтавській губернії створено 7 округів: Золотоніський (9 районів), Красноградський (11 районів), Кременчуцький (32 райони), Лубенський (43 райони), Полтавський (53 райони), Прилуцький (31 район), Роменський (55 районів). Кількість сільрад зменшена до 1027.

Постановою ВУЦВК і РНК УССР від 3 червня 1925 р. ліквідовувалися губернії, а окружні установи підпорядковувалися безпосередньо республіканським. На підставі цієї постанови розформовано Золотоніський і Красноградський округи, а їх райони розподілено між сусідніми округами. На території колишньої Полтавської губернії залишилося 5 округів (Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Прилуцький, Роменський), поділених на 84 райони; кількість сільрад збільшилася до 1232.

Статус міст мали: Гадяч, Зіньків, Золотоноша, Кобеляки, Красноград, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Миргород, Олександрія, Переяслав, Пирятин, Полтава, Прилуки, Ромни, Хорол. До розряду поселень міського типу віднесено: Крюків, Нові Санжари, Новогергіївськ, Опішне.

Свідчення 1. Із статті: «Новий адміністративно-територіальний поділ Полтавської губернії: До розгляду питання на VI губз’їзді Рад» (газета «Голос труда», 7 грудня 1922 p.):

«Адміністративна практика показала, що теперішній <…> поділ губернії, що залишився у наслідок від царизму, не відповідає потребам нового радянського ладу, бо створює зайву тяганину, масу проміжних інстанцій між робітничим урядом і населенням і, крім того, обходиться республіці дуже дорого. Адміністратори, що управляють територією в 5 тис., 2 тис. верст, мають в своєму розпорядженні майже однакову армію в повітовому місті. Кожна сільрада підкоряється через волвиконком повітовому виконкому і може отримати від центра, який керує понад ніж 200 радами, директиви тільки загального характеру, оскільки важко буває простежити за роботою такою численного і <…> розгалуженого апарату. Ділення на волості також <…> не рівномірне. В одному Гадяцькому повіті <…> у Велико-Будишанській волості мається 37 населених пунктів, а у Розбишевській волості того ж повіту всього 2 населених пункти. У тому ж повіті в Русановській волості 18823 чоловіка, а в Беєвській волості — 2740. Таких прикладів можна було навести дуже багато по всім повітам Полтавщини».

У зв’язку з проведенням суцільної колективізації сільського господарства, коли райони перетворювались у вузлові пункти здійснення політики компартії на селі, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. округи ліквідовувалися і створювалася двоступенева система управління. Районні виконавчі комітети і міські ради міст, виділених в окремі адміністративно-господарські одиниці (на Полтавщині – Кременчук і Полтава), підпорядковувалися безпосередньо центрові. Внаслідок нових перетурбацій на поч. 1932 р. в краї залишилося 43 райони.

Практика переходу на двоступеневу систему управління незабаром показала, що керувати багатьма районами з столиці республіки – Харкова – надзвичайно важко. Тому вже в 1932 р. в УССР запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ – обласний і районний. Постановою ВУЦВК від 9 лютого 1932 р. на Україні створено 5 областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську, Харківську. 15 жовтня 1932 р. до них додалася Чернігівська. Територія Полтавщини (43 райони, включаючи міста Кременчук і Полтаву) увійшла до складу Харківської і частково Київської, Чернігівської та Дніпропетровської областей. У 1935 р. кількість районів була збільшена до 51.

Протягом 1932-1937 pp. нові адміністративні одиниці не створювалися, лише відбувалося уточнення внутрішньорайонних меж та здійснювалося перейменування деяких районів. Але вже з 1937 р. розпочався процес розукрупнення областей на території УРСР. У числі нових згідно з постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р. була утворена Полтавська область у складі 45 районів, 11 міськрад, 7 селищних рад, 971 сільради.

Полтавська губернія. До 1920 р. існувала в дореволюційних межах. Після відокремлення Кременчуцької губернії (1920—1922 pp.) та передачі Переяславського повіту до Київської губ. (квітень 1921 р.) територія губернії зменшилася. В її складі залишилося 11 повітів: Гадяцький (21 волость), Зіньківський (16 волостей), Кобеляцький (20 волостей), Костянтиноградський (26 волостей), Лохвицький (13 волостей), Лубенський (13 волостей), Миргородський (17 волостей), Пирятинський (17 волостей), Полтавський (20 волостей), Прилуцький (16 волостей), Роменський (22 волості).

У 1923 р. до губернії повернено 3 повіти ліквідованої Кременчуцької губернії: Золотоніський (20 волостей), Кременчуцький (20 волостей), Хорольський (18 волостей). Після цього в складі губернії стало 14 повітів, 260 волостей, 1900 сільрад. Населення губернії становило 2994861 чол.

Кременчуцька губернія. Утворена декретами ВУЦВК від 8 червня і додатково від30липня 1920 р. До губернії включено 6 повітів: Золотоніський (21 волость), Кременчуцький (20 волостей), Хорольський (18 волостей) Полтавської губ., Олександрійський (ЗО волостей) і Черкаський (33 волості) Херсонської губ. та Чигиринський (19 волостей) Київської губ. Губернський центр — м. Кременчук. Постановами ВУЦВК від 15 жовтня, 4 та30листопада 1922 р. губернія розформована, а її територія розподілена між сусідніми губерніями: Полтавською (Золотоніський, Кременчуцький, Хорольський повіти), Київською (Черкаський, Чигиринський повіти), Катеринославською (Олександрійський повіт).

Золотоніський округ. Включав Золотоніський повіт (20 волостей), а також 4 волості Пирятинського та 6 волостей Переяславського повітів. На місці цих волостей утворено 9 районів: Вереміївський, Гельмязівський, Драбівський, Золотоніський, Іркліївський, Ковалівський, Переяславський, Піщанський, Чорнобаївський. Населення округу – 391620 чол.

Красноградський округ. Включав 24 волості Красноградського повіту, 1 волость Валківського повіту, 3 волості Зміївського повіту Харківської губернії та 9 волостей Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Замість колишніх 38 волостей утворено 11 районів: Великобучківський, Зачепилівський, Карлівський, Ке-гичівський, Котовський, Красноградський, Машівський, Нехворощанський, Рунов-щанський, Сахновщанський. У 1925 р. передано з Харківської губернії Миколо-Ко-мишуватський район. Населення округу — 378532 чол.

Кременчуцький округ. Включав Кременчуцький повіт (20 волостей), 7 волостей Кобеляцького і 4 волості Хорольського повітів Полтавської губернії, а також 1 волость Олександрійського повіту Катеринославської губернії. Замість цих 32 волостей утворено 10 районів: Бригадирівський (центр—Козельщина), Глобинський, Горбівський, Градизький, Кишеньківський, Кохнівський, Крюківський, Манжеліїв-ський, Потоківський, Семенівський. Населення округу — 426558 чол. Лубенський округ. Включав Лубенський повіт, частину Миргородського та Хорольського повітів, а також 1 волость Пирятинського повіту — всього 43 волості. Замість них утворено 16 районів: Вовчицький, Комишнянський, Лубенський, Миргородський, Оболонський, Оржицький, Покровсько-Багачанський, Попівський, Ра-дивонівський (з 1925 р. — Остап’ївський), Сенчанський, Сорочинський, Тарандин-цівський, Устивицький (3 1925 р. — Великобагачанський), Хорольський, Чорнухин-ський, Яблунівський. Населення округу — 495321 чол.

Полтавський округ. Включав Полтавський повіт ( 20 волостей), 13 волостей Зінь-ківського, 13 Кобеляцького, 3 Миргородського, 2 Красноградського, 2 Хорольського повітів. Замість цих 53 волостей утворено 17 районів: Баляснівський (до 1925 р. – Піщанський), Білицький (розформований у 1925 p.), Білоцерківський, Диканський, Зіньківський, Кобеляцький, Ковалівський (розформований у 1925 p.), Малоперещепинський, Мачухський, Новосанжарський, Опішнянський, Решетилів-ський, Руновщанський, Супрунівський, Царичанський (до 1925 р. — Китайгород-ський), Чутівський, Шишацький. Населення округу – 630241 чол. Прилуцький округ. Включав 14 волостей Прилуцького повіту, 12 Пирятинського, 2 Лохвицького, 3 Переяславського повітів. Замість 31 волості створено 12 районів: Березоворудський, Варвинський, Іваницький, Лихнівський, Малодівицький, Пирятинський, Сріблянський, Турівський, Харківецький, Яблунівський, Яготинський. Населення округу – 409673 чол.

Роменський округ. Включав Роменський і Гадяцький повіти, 6 волостей Лохвицького, 2 Миргородського, 2 Прилуцького повітів Полтавської губернії, 2 волості Ле-бединського повіту Харківської губернії. Замість цих 55 волостей утворено 14 районів: Бобрицький (з 1925 р. — Перекопівський), Великобубнівський, Веприцький, Гадяцький, Глинський, Капустинський, Липоводолинський, Лохвицький, Недригай-лівський (до 1925 р. — Коровинський), Петрівський, Роменський (з 1925 р. — За-сульський), Сильченківський, Смілянський, Хмелівський (ліквідований у 1925 p.). У 1924 р. утворено Бірківський район (з 1925 р. – Синівський). Населення округу – 477784чол.

Кременчуцький округ. Включав 18 районів: Бригадирівський (центр — Козельщина), Вереміївський (з 1928 р. – Жовнинський), Глинський, Глобинський, Горбівський (ліквідований у 1928 p.), Градизький, Кишеньківський, Кохнівський (ліквідований у 1928 p.), Красно-Кам’янський (ліквідований у 1928 p.), Крюківський (ліквідований у 1928 p.), Лихнівський, Манжеліївський (ліквідований у 1928 р.), Новоге-оргіївський, Олександрійський, Онуфріївський, Попельнастенський (ліквідований у 1928 p.), Потоківський, Семенівський. У 1928 р. створено Великокринківський і Куцеволівський райони, а територію Крюкова приєднано до Кременчука.

Лубенський округ. Включав 16 районів: Великобагачанський, Вовчицький, Комиш-нянський, Лубенський, Миргородський, Оболонський, Оржицький, Остап’ївський, Покровсько-Багачанський, Попівський, Сенчанський, Сорочинський (з 1926 p. — Не-роновицький), Тарандинцівський, Хорольський, Чорнухинський, Яблунівський. Полтавський округ. Включав 24 райони: Баляснівський (ліквідований у 1929 p.), Білоцерківський, Великобучківський (ліквідований у 1929 р.), Грунський, Дикан-ський, Зачепилівський, Зіньківський, Карлівський, Кегичівський, Кобеляцький, Ко-телевський, Красноградський, Малоперещепинський, Машівський, Нехворощан-ський, Новосанжарський, Опішнянський, Полтавський, Решетилівський, Рублів-ський, Руновщанський, Сахновщанський, Чутівський, Шишацький. Прилуцький округ (ліквідований у 1930 p.). Включав 13 районів: Березоворуд-ський, Варвинський, Драбівський, Іваницький, Ковалівський (з 1926 р. — Бирлів-ський), Малодівицький, Пирятинський, Прилуцький, Сріблянський, Турівський, Харківецький (ліквідований у 1928 p.), Яблунівський, Яготинський. Роменський округ (ліквідований у 1930 p.). Включав 13 районів: Березівський, Великобубнівський, Веприцький, Гадяцький, Глинський, Засульський, Липоводо-линський, Лохвицький, Недригайлівський, Перекопівський, Петрівський, Синівський, Смілянський.

Колишній Кременчуцький округ. 8 районів: Бригадирівський (центр — Козель-Ідина), Глобинський, Градизький, Кишеньківський, Лихнівський, Новоґеоргіїв-ський, Онуфріївський, Семенівський.

Колишній Лубенський округ. 18 районів: Варвинський, Великобагачанський, Великобубнівський, Драбівський, Іваницький, Лохвицький, Лубенський, Малодівицький, Миргородський, Оболонський, Оржицький, Пирятинський, Прилуцький, Роменський, Сріблянський, Хорольський, Чорнухинський, Яготинський. Колишній Полтавський округ. 11 районів: Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кобеляцький, Красноградський, Нехворощанський, Новосанжарський, Опішнянський, Решетилівський, Сахновщанський, Чутівський. Колишній Сумський округ. З райони: Гадяцький, Липоводолинський, Недригайлівський.

Колишній Шевченківський округ. З райони: Гельмязівський, Золотоніський, Чорнобаївський.

Харківська область. 35 районів: Бирлівський (створений у 1935 p., центр — Кова-лівка), Бригадирівський (з 1933 р. — Козельщинський), Варвинський (до жовтня 1932 p.), Великобагачанський, Великобубнівський (Талалаївський; до жовтня 1932 p.), Великокринківський (створений у 1935 p.), Венеславівський (Петрівсько-Роменський; створений у 1935 p.), Вовчицький, Гадяцький, Глобинський, Градизький, Гребінківський (створений у 1935 p.), Диканський, Драбівський (з жовтня 1932 p.), Зачепилівський (створений у 1935 p.), Згурівський (створений у 1935 p.), Зіньківський, Карлівський, Кегичівський (створений у 1935 p.), Кишеньківський, Кобеляцький, Комишнянський (створений у 1935 p.), Красноградський, Липоводолинський, Лохвицький, Лубенський, Машівський (створений у 1935 р.), Миргород-. ський, Недригайлівський (до жовтня 1932 p.), Нехворощанський, Новоґеорґіїв-ський, Новосанжарський, Оболонський, Онуфріївський, Опішнянський, Оржицький, Пирятинський, Покровсько-Багачанський (створений у 1935 p.), Прилуцький (дожовтня 1932 p.), Решетилівський, Роменський (до жовтня 1932 p.), Сахновщанський, Семенівський, Сенчанський (створений у 1935 p.), Синівський (створений у 1935 p.), Хорольський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький (створений у 1935 p.), Яготинський (з жовтня 1932 p.).

Київська область. 6 районів: Гельмязівський, Драбівський (до жовтня 1932 p.), Золотоніський, Іркліївський (створений у 1935 p.), Малодівицький (до жовтня 1932 p.), Чорнобаївський, Яготинський (до жовтня 1932 p.). Дніпропетровська область. 2 райони: Олександрійський, Царичанський. Чернігівська область. 6 районів (з жовтня 1932 p.): Варвинський, Великобубнівський (Талалаївський), Малодівицький, Недригайлівський, Прилуцький, Ромен-:- ський.

Полтавська область. 45, згодом 44 райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Ди-В ганський, Драбівський, Згурівський, Зіньківський, Золотоніський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський (з серпня 1939 p.), Кременчуцький (з травня 1939 p.), Лазірківський, Липово-Долинський (до січня 1939 p.), Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новоґеорґіївський (до січня 1939 р.), Новосанжарський, Оболонський, Онуфріївський (до січня 1939 p.), Опішнянський, Оржиць-в кий, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський (з липня 1939 p.), Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Синівський(досічня 1939 p.), Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський.

Зутворенням у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. Кіровоградської і Сумської областей до них відійшли відповідно Новоґеорґіївський та Онуфріївський, Липово-Долинський та Синівський райони.

Відповідно до Указів Президії Верховної Ради УРСР від 17 травня і 6 липня 1939 р. І із території, належної до Кременчуцької й Полтавської міських рад, виділено відповідно Кременчуцький і Полтавський сільські райони. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 вересня 1939 р. із частини сільрад Опішнянського і Чутівського  районів утворено Котелевський район.

52.8 Національно-патріотичне підпілля

Поряд із повстанською боротьбою важливою формою народного опору російсько-більшовицькому режиму стало національно-патріотичне підпілля. Його організатором виступала національне свідома українська інтеліґенція, а учасниками – різні верстви українського суспільства, головно молодь. Більшість підпільних орагнізацій виникали і діяли з власної ініціативи, окремі спрямовувалися українським урядом. Своє метою підпільники ставили відновлення національної державності у формі Української Народної Республіки.

Вже на поч. 1920 p., як зазначалося в офіційних радянських документах, ‘. в усіх повітах Полтавщини велася «петлюрівська» пропаґанда. В с. Піски Засульської волості Лубенського повіту була розкрита підпільна організація в кількості30осіб, а в селі Попівка Миргородського повіту заарештований «петлюрівський» аґітатор Миколаєнко.

У травні 1920 р. чекісти розкрили Миргородське підпілля. Очолював його 23-річний помічник начальника міліції комуніст Федір Цимбалистий. До складу організації входило 19 (за іншими даними – 36) осіб. Це були міліціонери, гімназисти, учні промислово-художньої школи. Вони підтримували зв’язок із повстанськими загонами Миргородщини. Підпільники збиралися підняти повстання, в ході якого заарештувати більшовицьке керівництво міста і звільнити з тюрми політичних в’язнів.

Після ліквідації партії боротьбистів частина членів її Золотоніської організації об’єдналася у групу «Народ». До неї входили начальник 2-го району повітової міліції Яків Ілляшенко, його молодший брат Феодосій та ін. Група тримала постійний зв’язок з отаманом Сковородою. Підпільники поставляли повстанцям зброю і набої. Наприкінці 1920 р. група була викрита чекістами; керівників засудили до страти, але Я. Ілляшенку вдалося втекти.

Розгалужену підпільну мережу мав отаман Чорний (Куреда), чий загін боровся з більшовиками на Переяславщині. « Таємним резидентом» Чорного в Безпальчевській волості був колишній голова волосного виконкому Федір Метелиця. На хуторі Безбородько повстанцям Чорного допомагали священник місцевої церкви і слюсар Дмитро Товкач. Останній вів агітацію проти радянської влади, забезпечував повстанців зброєю та направляв до них людей.

У Чорнухах вдало поєднували підпільну роботу з повстанською боротьбою брати Гресі – вчитель Володимир і колишній офіцер російської армії Сергій. У 1920 р. вони створили підпільну групу під назвою «Чорну-хинська українська соціалістична організація», члени якої згодом склали ядро повстанського загону.

Влітку 1920 р. на теренах Миргородського, Лубенського і Лохвицького повітів склалася одна з найбільших на Полтавщині підпільно-повстанська дивізія імені Т. Шевченка (10 куренів загальною чисельністю більше 1,5 тис. бійців). Штаб дивізії знаходився поблизу села Попівки Миргородського повіту, а окремі курені розташовувалися в селах Городище, Вороньки, Мелахи, Сухоносівка Лохвицького та Хитці, Постав-Муки Лубенського повітів. У містах і селах Полтавщини повстанці дивізії імені Т. Шевченка мали розгалужену мережу аґентів, які своєчасно повідомляли про пересування червоних військ і каральних загонів. Керівники дивізії, маючи документи радянських комісарів, вільно пересувалися залізницями, створюючи нові осередки опору і координуючи дії повстанських загонів.

У другій половині грудня 1920 р. радянське командування провело проти повстанців каральну операцію, до якої були залучені війська Лубенського ґарнізону і батальйон червоноармійців з Лохвиці. У цей час значна частина повстанців, з огляду на несприятливі зимові умови та наближення різдвяних свят, розійшлася по домівках, а решту вдалося оточити щільним кільцем червоних військ. Скориставшись присутністю на Полтавщині голови ВУЦВК Г. Петровського, повстанці погодилися скласти зброю, якщо комуністичний лідер особисто ґарантує їм особисту свободу й збереження громадянських прав. Після одержання відповідних запевнень, до органів радянської влади з’явилося 180 чоловік. Керівне ж ядро загонів, розбившись на дрібні групи, розосередилося по селах і хуторах Полтавщини, маючи намір продовжити боротьбу.

У губернському центрі восени 1920 р. склався таємний повстанський комітет, який очолив полтавський кооператор Андрій Геращенко. До комітету ввійшли директор української гімназії імені І. Котляревського Іван Прийма, колишній сірожупанник Сергій Лойко, театральний артист Степан Нінків-ський (справжн. – Шендрик) та ін. Комітет підпорядковувався Київській підпільній організації, очолюваній поетом Григорієм Косинкою. Проте комітет не встиг розгорнути активної роботи. Його члени мали шляхетні наміри, але не мали жодного уявлення ні про конспірацію, ні про методи збройної боротьби, яку бралися організувати. Через легковажність про підпільну організацію дізналося ЧК, яке використало факт її існування для розгрому української інтеліґенції та культурно-просвітницьких організацій.

За одну ніч 2 жовтня 1920 р. губчека заарештувало 173 особи, виключно української інтеліґенції, і більше половини з них розстріляла, звинувативши їх в належності до «петлюрівської організації». Багатьох принесли на муки, а то й страту лише тому, що вони визнавали себе українцями й проводили економічну чи культурно-просвітницьку працю. В катівнях Полтавської ЧК восени 1920 р. загинув також видатний український скульптор Михайло Гаврилко, який керував антибільшовицьким повстанням на Диканьщині. 72-х заарештованих полтавських підпільників відправили до Харківської ЧК, де майже всіх розстріляли зимою 1921 р. Разом із групою А. Геращенка тоді загинули повстанські отамани Вовк і Курочка.

Внаслідок чекістської акції восени 1920 р. цілковитого розгрому зазнали кооперативні організації: Полтавська спілка споживчих товариств (ПССТ), спілка сільськогосподарських кооперативів «Хуторянин», кооперативи «Організований робітник» і «Народна торгівля». Було закрите просвітницьке товариство «Українська культура», його майно і кошти конфісковані, а матриці в типографа’ знищені. Така ж доля спіткала і бібліотеку ПССТ, яка дуже швидко «розтанула», а її газетний фонд було спалено.

Свідчення 20. Із «Проклятих років» Юрія Клена:

«Пригадую підвал ЧК в Полтаві,

Де я колись години три чекав.

Лилось крізь шиби світло золотаве,

І я затерті написи читав

На вапні стін… ніхто у книгу слави

Тих смертників імена не вписав,

Що звідси тим, які живуть на світі,

Свої останні креслили привіти:

«Чекаю розстрілу. Петро Палій».

— «Сьогодні вмру за тебе, мій народе.

Іван Мазюк». «Кінець. Нема надій.

Прокляття шлю катам. Василь Макода»

«Живіть і не зрікайтесь гордих мрій

О ви, кому ще світить сонце вроди.

Михайло В’юн». — «Марусі мій уклін..

Іду на смерть. Манюра Валентин»…

 

Свідчення 21. Із спогадів В. Дубіва:

«Розстріли [в Харківській губернаторській тюрмі] відбувалися систематично по вівтірках та п’ятницях. За час перебування там нашої групи… розстріляно було 82-113-143-176, себто 514 осіб. <…> Звичайно звечора приїздило авто, І починав працювати мотор, сильно гуркочучи. Працював аж до кінця розстрілу. Потім на це авто накладали розстріляних і вивозили, <…> щоб закопати… десь у піску. <…>

Один із групи Андр. Андр. Геращенка — Сергій Лойко був сірожупанником. Днів зо два він був викликуваний до слідчого і довго щось там писав. Прийшовши після останнього виклику… заявив: —Ну, я себе оббілив! Слідчий Гарантував мені, що найближчими днями піду на волю.

В камері сидів тоді колишній білий офіцер з Білгороду. Підійшовши до Лойка, він схильовано почав умовляти його, щоб той виконав його прохання. Сергій пообіцяв. Тоді офіцер зняв з пальця перстень, дав Сергійові й попросив, щоб той передав його дружині, яка залишилася з малим сином без засобів до життя. Сергій заприсягався, що розшукає його дружину і доручення виконає. Офіцер заспокоївся.

Почалася «шльопка» (так у в’язниці називали розстріл). І от незабаром викликали і розстріляли офіцера. Але… через кілька хвилин викликали та розстріляли й самого Сергія…»

 

Свідчення 22. Із спогадів М. Тарасюка:

«Був це той вечір, коли розстріляли [Чубук] Ольгу Іванівну. Нам наказали роздягатися й лягати спати. Ми полягали, але спати ніхто не міг. Всі чекали, що зараз прийдуть викликати на розстріл. …викликали звичайно щлком роздягнутих, їх, кажуть, вштовхували в темне приміщення. Там, раптом, б ючи в очі, засвічувалась електирка, і в ту ж мить пострілом у потилиию кат нищив свою жертву, що зупинялася, зажмуривши очі…

Зловісна загуркотів мотор автомобіля. Це була ознака того, що «операція» починається. У камері запанував настрій тяжкого нервового напруження: «Кого зараз викличуть?!»

Той дрижав так, що в нього на всю камеру цокотіли зуби, той, що недавно ще викрикував блюзнірські лайки, молився, інший лежав тихо і, здавалося, цілком спокійно. <…>

Коли почалися виклики, І в язні один за одним стали зникати за дверима, напруження досягла найвищого ступня. Воно викликало розладнання функцій організму. Велика «параша» щвидко наповнювалась. Тому, як закінчилася операція, ми попросили дозволу винести переповнену по самі вінця «парашу». Нам дозволили. Виносити пішов я І ще один. Переходити треба було через подвір’я. Вже світало. У дворі ми побачили тягаровий автомобіль, навантажений голими людськими тілами. То були розстріляні. Деякі були ще живі. їх… смикали конвульсії. Якась жінка застогнала. Мені здалося, що то була Ольга Іванівна. Я мало не впав, бо саме тоді став на слизьке: під ногами була калюжа крови».

 

Свідчення 23. Спогади В. Дубіва про останні хвилини життя отамана Курочки:

«Коли його викликали на розстріл, він почав взуватися. Тішкін (він же Дружок, він же начальник станції «Смерть») дуже розхвилювався й закричав:

— Ступай босой!

Та Курочка спокійно відповів:

Живий чобіт не віддам! Стягайте з мертвого.

Взувся, вклонився собраттям по камері й промовив:

— Як залишиться хто живий, то перекажіть на Божково, що отамана Курочку сьогодні розстріляли.

І спокійною ходою пішов на розстріл. Вартові в коридорі були приголомшені його вмінням панувати над собою».

 

М. Гаврилко.

Реєстр жертв 1920-1921 pp. (за Д.Ф. Солов’єм):

- Полтавська спілка споживчих товариств. Члени правління: Божко Кость Олексійович; Левченко Нестор Романович; Филипович Микола Федорович; Хох-ліч Кость Лукич; Шульга Дмитро Іванович (голова). Співробітники: Бібич Яким Кузьмич; Горіздра Олександр; Дігтяр Яків; Дубів Володимир Сергійович; Залевсь-кий; Кісляков Григор; Кісляков Іван; Леляків Дмитро Миколайович, забитий начальником Шишацької міліції Ф. Чубом; Маляров Олекса; Марушевський Микола Павлович; Мороз Іван Павлович; Панасенко Дем’ян Миколайович, розстріляний; Соловей Дмитро Федорович; Тарасюк Михайло Іванович; Твердохліб Іван, розстріляний; Чубук Ольга Іванівна, друкарка, розстріляна; Шостопал Микола; Штопмель Василь.

- Кооперативна рада: Токаревський Михайло Дмитрович.

- Союзбанк: Геращенко Андрій Григорович, розстріляний; Маляров Григорій, помер від тифу у в’язниці.

- Союз с.-г. кооперативів «Хуторянин»: Дем’янко Василь; Романіка Андрій; Товкач Кость Іванович.

- Кооператив «Організований робітник»: Карпенко Михайло; Косенко Семен; Пилинський Микола; Портний Харитон.

- Кооператив «Народна торгівля»: Юр’єв-Пековець Віктор, помер від тифу у в’язниці.

- Вчителі та робітники на культурній ниві: Булдовський Олександр Теофіло-вич; Воропай Віктор Семенович; Гаврилко Михайло, скульптор, розстріляний; Грудницький Олександр, письменник із Золотоноші, розстріляний; Денисенко Олексій Петрович, вчитель, розстріляний; Жигадло Іван, правник, викладач гімназії імені І. Котляревського; Ілляшевич, учитель з Санжар; Конькова Галина, студентка з Кубані, розстріляна; Левченко, вчитель, розстріляний; Марченко Іван Олексійович; Марченко Марія Олексіївна; Морозовська Варвара Андріянівна; Олексієнко Тетяна; Оснач, з повітового відділу освіти, розстріляний; Островський Омелько, артист, режисер і письменник, розстріляний; Пилипенко, вчитель вищої початкової школи з Павленок; Польова Варвара; Польова Віра; Прийма Іван, директор Полтавської гімназії імені І. Котляревського, помер від тифу у в’язниці; Рудинська Євгенія Яківна; Рудинська Марія Яківна; Рудинський Михайло Якович; Савон Данило Іванович; Сапар Антін Павлович, вчитель, розстріляний; Філо-ненко Галина; Хижняк; Христенко Митрофан Трохимович; Чубова Олександра, вчителька; Чубова Софія, вчителька; Щепотьєв Володимир Олександрович.

- Повстанці: Андрієнко, селянин з Нових Санжар; Андрієнко Григорій, його син; Андрієнко Іван, другий син, учень Н.-Санжарської гімназії, розстріляний; Вовк, повстанський отаман, розстріляний; Курочка, повстанський отаман з-під Божкового, розстріляний; Лойко Сергій, сірожупанник, розстріляний; Павлій, із Некрасівки, розстріляний. 

Свідчення 24. Д. Соловей:

«Звичайно, реєстр охоплює далеко не всіх; <…> справді ж арештованих було в кілька разів більше. <…> Ніхто з перерахованих ніякого гріха перед своїм народом на душі не мав. Люди ці щиро працювали на його добро, творили підвалини для українського державного життя вільного від будь-якого політичного, національного й соціяльного гніту». «Потоком крови закінчився на Полтавщині 1920 рік. Але це не був кінець! Це був лише один з етапів того хресного шляху на Голготу, яким ішла тоді не тільки Полтавщина, а й ціла Україна».

 

Прийма Іван

(1867—1921) — громадський і освітній діяч, учасник визвольних змагань.

Директор Полтавської української гімназії імені І. Котляревського. Родом галичанин. Член повстанського комітету в Полтаві. Спершу уник арешту, бо якраз поїхав до родичів у Галичину. Коли ж повернувся, мав повну можливість утекти, але не схотів кидати улюбленої роботи й приступив до роботи в гімназії. Навесні 1921 р. був заарештований. Помер у 60-річному віці в Харківській в’язниці від плямистого тифу, попередивши розстріл.

 

Геращенко (Гаращенко) Андрій Андрійович

(187? — 1920?) — громадський і культурний діяч, організатор кооперативного руху на Полтавщині, учасник визвольних змагань.

Після закінчення Полтавської духовної семінарії (1898 р.) —єрей у церквах Полтавського повіту: Федірках, Старих Санжарах. Брав активну участь в українському національно-культурному русі. За його ініціативи, у селі були засновані кредитне, споживче і сільськогосподарське кооперативні товариства, народний дім і нигозбірня. Після революції залишив священицький сан і повністю віддався кооперативній справі. Був одним із фундаторів Полтавського товариства «Союзбанк», гласним Полтавського повітового і губернського земств, членом багатьох благодійних організацій. Із 1918 р. працював директором Полтавського губернського відділення «Українбанку». У 1920 р. очолив Полтавський повстанський комітет. Розстріляний у Харківській тюрмі ЧК. Єдиний син загинув у бою з більшовиками під Кругами.

 

Нінківський Степан

(справж. прізв. — Шендрик; 7—1921) — театральний іяч, учасник визвольних змагань.

Вчився у Музично-драматичній школі М. Лисенка в Києві. З 1915р. працював у театральній трупі І. Мар’яненка в Полтаві, брав участь у діяльності театральної секції ПССТ. Одружений був двічі. Від першого шлюбу мав сина (дружина померла). Вдруге одружився з артисткою Волошкою — сестрою артистки Є.І. Долі, дружини В. Верховинця. Восени 1920 р. заарештований у справі Полтавського повстанського комітету.

52.7 Рейди повстанської армії Нестора Махна

Після розгрому головних сил А. Денікіна (березень 1920 р.) Червона і армія втяглася у боротьбу з махновцями. 14 травня 1920 р. у бою з кіннот-[ никами С. Будьонного біля с. Нова Успенівка махновці зазнали розгром-Іної поразки. В головному загоні залишилося 150 табель і 10 кулеметів. ! Щоб продовжити існування махновського руху, було прийнято рішення перейти до тактики партизанських рейдів.

Махновці. Мал. М. Котляревської. 1927.

Перший рейд тривав протягом 15 травня – 12 червня 1920 р. Він проходив територією Харківської й Катеринославської губерній (Ізюмський, ! Бахмутський, Павлоградський, Новомосковський повіти), частково зачепивши Костянтиноградський повіт Полтавської губернії. Метою рейду було поповнення армії за рахунок місцевих повстанців та активізація повстанського руху на Лівобережжі. З боями подолавши 560 верст, махновці повернулися в свій район, маючи у своєму складі 5000 штиків і 1000 ша-бель, 6 гармат, 180 кулеметів.

Стурбоване радянське командування кинуло проти Н. Махна Чаплинську групу військ ВОХР (ком. – Стеслицький), яка налічувала 1200 штиків, 80 шабель, 2 гармати. Але у першому ж бою 15 червня 1920 р. під Великою Михайлівкою вохровці були дощенту розгромлені. За тиждень до цих подій, 8 червня 1920 р., у наступ у Північній Таврії перейшов П. Вран-ґель. Пропозиції вранґелівців про союз Н. Махно відкинув.

11 липня 1920р. він вирушив в другий рейд. Цього разу шлях проліг на Полтавщину. 25 липня в бою біля с. Верхня Ланна махновці розгромили 7-й трудовий полк, захопили половину його обозу і зарубали 84 червоноар-мійців-латишів. Прорвавши червоне кільце, Н. Махно зайняв Карлівку. Звідти рушив на південь, в район Маячки-Царичанки. У Кобеляцькому повіті на бік Н. Махна перейшли місцеві ватажки повстанців А. Левченко, Матяш, Живодер. Червоні чекали, що Н. Махно повертається в Гуляйполе, але він зробив несподіваний маневр, вирушивши у бік Кременчука. З серпня 1920 р. відновлена Чаплинська група ВОХР атакувала махновців поблизу с. Піски Кременчуцького повіту. Наступ червоних розвивався успішно, вони опанували лівий берег р. Хорол. Але махновська кіннота завдала переможного удару з тилу, зім’явши обоз. Червоні мусили рятуватися втечею. До рук повстанців потрапило 16 кулеметів, 4 гармати і 500 полонених, які після мітинґу перейшли на бік Н. Махна. На боці махновців виступили також місцеві повстанські загони Рядна, Петренка, Каліберди, Біленького під загальним командуванням петлюрівця Скирди.

Свідчення 18. Із махновської газети «Путь к свободе»:

«Махновщина не є анархія. <...> Це рух <...> проти буржуазії, куркулів і поміщиків, ...проти чиновників різних урядів гетьманської І петлюрівської, денікін-ської І комуністичної влад. Найближче завдання махновців — добитися Вільною Радянського ладу, без партійної диктатури, без влади чиновників».

Селяни місцевостей, де проходила армія, співчували махновцям, постачаючи їх розвідувальними даними, видаючи комуністів, а іноді й самі здійснювали самосуди. Так, ледве передові частини махновської армії вступили в Шишаки, невідомі повстанці зарубали місцевого вчителя-єврея.

Тачанка. Карт. В. Курдова.

Махновський винахід - тачанка. 

Із району Манжелія-Шски Н. Махно неочікувано для всіх рушив у північному напрямку, ввірвавшись 9 серпня до Зінькова. В цей день у місті було храмове свято, і на вулицях знаходилися сотні людей. Вони з подивом спостерігали, як хвацькі чубаті вершники проносилися вулицями із піснею: «Ех, яблучка із листочками, їде батько Махно із синочками». Місцева радянська влада встигла втекти до Охтирки, а міліція – до Опішні. Махновці спалили тюрму, звільнивши заарештованих, захопили у казначействі 22 млн. крб., забрали зі складів 18 тис. пудів зерна, 1085 пудів борошна, 540 пудів круп, 1163 пуди цукру, 1994 пуди солі, сотні метрів мануфактури, шкіряні вироби та інші товари. Значну частину захопленого майна і продуктів було роздано жителям міста і навколишніх сіл. Махновські агітатори роз’яснювали людям мету своєї боротьби: створення шляхом Третьої Соціальної революції Вільного Радянського ладу без насильства і нагляду партій і особистостей.

Скориставшись затримкою Н. Махна у Зінькові, радянське командування підтягнуло в цей район значні сили: 7 тис. штиків, 1000 шабель з кулеметами, гармати і бронепотягами. 12 серпня біля Шилівки відбувся бій, під час якого махновці вирубали червону піхоту, а кінноту змусили тікати. Переможці захопили 1000 полонених, 6 гармат і 20 кулеметів. 14 серпня червоні знову перейшли в атаку, але після 4-годинного бою на шляху за Бобрівником, відступили, залишивши більше 1000 полонених.

Махновський прапор. Фото. 1920.

15 серпня 1920 р. повстанська армія залишила Зіньків, доручивши його охорону групі Л. Христового (6000 штиків, 500 шабель), а сама рушила у зворотній шлях. На світанку 16 серпня раптовим ударом був зайнятий Миргород. Діючи за відпрацьованим сценарієм, махновці спалили тюрму і звільнили в’язнів, а захоплене на складах майно та продовольство роздали населенню. Того ж дня Н. Махно повів свою армію далі на південь, а в Миргороді залишився загін Кацюри (100 штиків).

Діставшись Кочережок (25 липня), махновська армія знову звернула на північ, зайнявши Сахновщину (27 липня) і Петрівське (28 липня) в Ізюмському повіті. Сюди ж підійшла Чаплинська група, яка переслідувала махновців від Зінькова. Вранці 29 липня 1920 р. зав’язався бій, в якому Н. Махно був тяжко поранений в ногу і надовго вибув із строю. Відомщаючи за «батька», махновські кавалеристи люто кинулися в атаку, вирубавши близько двохсот червоноармійців і захопивши 20 кулеметів. Чаплинська група припинила своє існування.

За час Полтавського рейду армія Н. Махна пройшла з боями 750 верст, розгромивший близько десяти радянських з’єднань загальною чисельністю до30тис. чол. Ще добрий десяток червоних частин були у повному •складі взяті в полон, що склало майже 14 тис. чол. В боях із махновцями на території Полтавщини червоні втратили бл. 2 тис. чол. убитими, переважно комуністів і комісарів, 5 гармат, 2300 снарядів, 93 кулемети, І 2400 тис. патронів, 3600 ґвинтівок, 25 тис. комплектів обмундирування »багато іншого військового спорядження.

Свідчення 19. Із листа В. Короленка до А. Луначарського:

«...Вся наша Полтавщина схожа на пороховий погріб, і тепер йде вже мова про розстріл заручників, взятих у місцях, охоплених повстанням. Міра, якщо її застосувати, безглузда, жорстока і безумовно шкідлива для тих, хто її застосовує...<...>

[Махно] взагалі фігура колоритна і до певної міри чудова. Махно — це середній вислід українського народу (а може й ширше). Жодна воююча сторона без нього не обходилася. Вам він допоміг при взятті Донецького басейну. Потім допомагав добровольцям, хоч би й пасивно, оголивши фронт. При останньому зайнятті Полтави махновці знову допомогли вам. А потім Радянська влада оголосила його поза законом. Але він над цим сміється, \ цей сміх нагадує мені справді мефістофельську гримасу на обличчі нашої революції…»

Рейд Н. Махна паралізував радянську роботу в селах Полтавщини. І Створені з великими потугами ради і комнезами були або розігнані, або існували формально. Лише в Полтавському повіті було знищено близько і 90 продармійців, продаґентів і різного роду радянських службовців. Під •час рейду махновське командування виділяло із свого резерву досвідчених організаторів, які залишалися в окремих місцевостях із невеликими заго-Інами (50-60 бійців із кількома кулеметами) із завданням об’єднувати на-•вколо себе місцеві повстанські елементи, пропаґувати ідею Третьої Соціальної революції, знищувати інститути насильства і свавілля.

Махновці. Фото. 1920.

Із с. Петрівське махновці рушили в третій рейд (30 серпня – 27 вересня І 1920 р.) територією Харківщини і Донеччини. На 23 вересня чисельність Повстанської армії перевищила 35 тис. чол., майже половину яких складали колишні червоноармійці. В цей час Червона армія відступала на польському і вранґелівському І фронтах. Тому радянське керівництво погодилося укласти з махновцями перемир’я. 27 вересня рейд було припинено. Після переговорів у Харкові 29 вересня [ 1920 р. була укладена угода, за якою Н. Махно знову став союзником Червоної армії. Повстанці, які не сприйняли цієї угоди, покинули махновську армію. З рештою Н. Махно погромив тили П. Вранґеля (четвертий рейд: 22-24 жовтня 1920 p.; п’ятий рейд: 24-31 жовтня 1920 р.) і відвоював для червоних Крим (шостий рейд: ‘ 2-15 листопада 1920 p.). Нагородою за це стало оголошення 26 листопада 1920 р. Н. Махна і його армії «ворогами Радянської республіки і Революції». Проти махновців кинуто 5 регулярних армій загальною чисельністю 350 тис. чол. Операцію очолив вчорашній начальник комбриґа Н. Махна – командуючий Південним фронтом М.В. Фрунзе.

 

Махно Нестор Іванович

(27.Х. 1889, м-ко Гуляйполе Катеринославської губ.—6.VII. 1934, Париж) — політичний і військовий діяч, провідник самобутнього селянського повстанського руху — «махновщини». Народився в сім’ї кучера ґуля й польського багатія. Після ранньої смерті батька п’ятеро братів-сиріт зростали в злиднях. Із дитинства Нестор наймитував у багатих хуторян, суміщаючи працю з навчанням у початковій школі. Підрісши, став працювати на чавунно-ливарному заводі. В 1906 р. увійшов до організації анархістів-комуністів. Тричі заарештовувався за підозрами в «ек-сах» (грабунках) і політичних вбивствах. У березні 1910 р. разом із 16-ма товаришами засуджений воєнно-польовим судом до смертної кари. Через неповноліття на момент винесення вироку (21 рік) страту замінено довічною каторгою, яку відбував у Бу-тирській тюрмі. Тут вперше познайомився з теорією анархізму і остаточно сформувався як революціонер. В тюрмі захворів на сухоти і втратив одну легеню. Звільнений Лютневою революцією 1917 p., повернувся на батьківщину. Виявив здібності організатора і народного трибуна. Сформувавши загін «Чорна Гвардія», відібрав у поміщиків купчі на землю і провів зрівняльний розподіл ґрунтів за трудовими нормами. Після приходу німців утік до Росії. Весною 1918р. зустрічався в Москві з П. Кропоткіним, Я. Свердловим і В. Леніним. Повернувшись в Гуляйполе, створив «вільні батальйони революції» з селян Катеринославщини і розпочав збройну боротьбу проти німецьких військ і гетьманської адміністрації. Незабаром об’єднав під своїм проводом селянські партизанські загони в Полтавській, Харківській і Херсонській губерніях. Одержав почесне найменування «батька». Увійшов у контакт з єврейськими та російськими інтеліґентами-анархістами, які стали ідеологами руху. Селянська українська маса махновців гасло «вільних анархо-комун» розуміла як свободу індивідуального господарства і демократичне самоврядування місцевих громад. Згодом, під впливом більшовицької пропаганди, махновці перейшли на позиції радянської влади, але обстоювали вільно вибрані ради без комуністичної диктатури. Свої погляди махновці висловлювали в друкованих органах: «Путь к свободе» (Гуляйполе), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав).

Н. Махно прославився своєю партизанською тактикою й організацією. В окремі періоди під чорним прапором збиралося до 100 тис. бійців. Ударну силу махновської армії складали кіннотники та кулеметники. Н. Махно першим здогадався поставити кулемет на селянський віз, винайшовши грізну зброю — тачанку. Він же вперше у громадянській війні застосував рейди по тилам ворога. З однаковим успіхом громив білі і червоні війська під командуванням кадрових генералів. У боях зазнав 12 поранень. Центр махновського руху знаходився в Гуляйполі (Махнограді). Н. Махно воював проти всіх, хто з’являвся на теренах, що були під його владою. Махновія у 1919 р. охоплювала весь південь України з населенням близько 2 млн. чол. Щоб утриматися на «своїй» території, Н. Махно входив у спілку з слабшими проти сильніших. Після відступу німців і поразки гетьманщини Н. Махно виступив проти Директорії і разом із більшовиками у грудні 1918 р. ненадовго захопив Катеринослав. В умовах денікінсько-го наступу, в лютому 1919 р. підпорядкувався більшовицькому командуванню, увівши свої повстанців окремою бригадою до складу Задніпровської дивізії П. Дибенка. Витіснив білих з узбережжя Азовського моря, оволодівши Бердянськом (15 березня) і Маріуполем (29 березня). За ці подвиги кобриг Н. Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора. Водночас батько Махно засудив хлібні реквізиції радянської влади, чим викликав

незадоволення більшовицького керівництва. У квітні-травні 1919 р. вів кровопролитні бої проти денікінського Генерала А. Шкуро. Більшовики в цій битві зайняли зрадницьку позицію, залишивши махновську армію один-на-один із сильним противником. У червні 1919 р. заявив про розрив із більшовиками і повів операції на власну руку. Перейшовши на правий берег Дніпра, об’єднався з атаманом H. Григор’євим, але незабаром санкціонував його вбивство. Створивши нову повстанську армію, продовжив боротьбу з білими. Незабаром звільнив від денікінців величезну територію, захопивши Олександрівськ, Катеринослав, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ, Ноґайськ, Маріуполь. Штаб А. Денікіна змушений був у розпалі вирішальних боїв на московському напрямі знімати з фронту кращі частини і кидати їх проти Н. Махна. Напоч. 1920р. 14-а армія червоних під командуванням Уборевича вийшла в район дій махновців, маючи нЬказ Л. Троцького ліквідувати махновщину. Кампанія затяглася до осені. Н. Махно, уклавши союз з повстанцями, що визнавали уряд УНР, рейдував по Україні, наводячи жах на радянські установи і продзагони. Восени 1920 p., коли вранґелівці захопили Гу-ляйпольський район, Н. Махно знову перейшов до більшовиків і разом з ними завоював Крим. Опинившись один-на-один з Червоною армією, програв останню антибільшовицьку війну 1920—1921 pp. і з рештками війська втік у Румунію. Звідти перебрався до Польщі, а потім — до Франції. Біла і петлюрівська еміграція ставилася до нього вороже. Щоб вижити, Н. Махно працював столяром у кіностудії, а дружина — пралею і кухаркою в багатїв. Помер у злиднях у неповні 45 років від старих ран і туберкульозу. Похований на цвинтарі Пер-Лашез. Видав спогади в 3-х книгах: «Русская революция на Украине» (Париж, 1929 p.), «Под ударами контрреволюции» (Париж, 1936 р.), «Украинская революция» (Париж, 1937 р.). В Україні опубліковані «Воспоминания, мемуары, документы» (Київ, 1991 р.). Активними учасниками махновського руху були всі його брати й дружини. Старші брати Н. Махна загинули від рук австрійців у 1918 p., молодші (Сава й Григорій) — від рук червоних карателів у 1920 р. Одружувався Н. Махно тричі. Вперше — весною 1917 р. з коханою дівчиною Настею Васецькою, яка дочекалася його з тюрми. Але за наполяганням друзів Н. Махна, які побоювалися, що їхнього ватажка засмокче сімейне болото, вона таємно виїхала з Гуляйполя. За іншою версією, їй сказали, що чоловіка вбили, і вона вийшла заміж вдруге. Друга дружина (з жовтня 1918 по березень 1919 pp.), телефоністка Тіна з с. Велика Михайлівка Олександрівського повіту, репресована в 1938 р. Остання дружина — Кузьменко Агафія (Галина) Андріївна («мати Галина»; 1892—23.111.1978), вчителька за фахом, разом з Н. Махном брала участь в боях і походах, виїхала з ним на еміграцію. Народила в Парижі доньку Олену. Після смерті Н. Махна вийшла заміж за його товариша — анархіста Воліна. Під час Другої світової війни зблизилася з німецьким офіцером і виїхала з ним до Берліну. В 1945 р. заарештована чекістами й засуджена на 10 років таборів; доньку забрано до інтернату. Відбувши термін, жила з дочкою в Джезказган! (Казахстан), де й померла на 86 році життя. Олена вийшла заміж за відставного військового льотчика. Дожила до реабілітації батьків (1956 p.), але отримавши відповідні документи, пережила сильний стрес, захворіла й померла. 

Н. Махно з дружиною Галиною та донькою Оленою. Париж.

Яковенко Григорій Федорович

(1892, с. Дейманівка Прилуцького пов.—9.11.1923, Київ) — ватажок українського повстанства.

Виходець із козацького стану. Учасник Першої світової війни, штабс-капітан, командир батальйону. На початку революції 1917 р. — голова полкової ради, делегат І військового з’їзду, член президії ради Південно-Західного фронту. Брав участь в українізації армії. Був уповноваженим УЦР з мобілізації в Київській губ. До гетьманського перевороту поставився негативно, підтримавши дії повстанців. На ст. Шпола передав отаману М. Шинкарю 22 вагони зі зброєю та набоями. Коли гетьманська адміністрація почала розслідувати зникнення цих вагонів, утік на Полтавщину. З приходом до влади Директорії був її уповноваженим в Єлиса-ветграді. Після поразки перебрався в Умань, де приєднався до повстанського загону отамана Клименка. З приходом денікінців переховувався на Полтавщині. Після відновлення в краї більшовицької влади повернувся до Єлисаветграда, де увійшов до підпільної групи А. Бардашова. Після розгрому підпілля чекістами продовжив боротьбу в складі повстанських загонів Холодного Яру. В липні 1921 р. обраний до повстанкому. Після розгрому ен-каведистами головних сил повстанців поселився в Єлисаветграді. Заарештований випадково, зізнався, хто є насправді. Засуджений в Києві до смертної кари, разом з іншими ув’язненими повстанцями зробив спробу вирватися з Лук’янівської тюрми і загинув у нерівному бою з охороною.

 

Горліс Юрій Юрійович

(Городянин-Лісовський, отаман Залізняк; р. н. невід., с. Демидівка Полтавської губ. — 27.IX.1946, Новий Ульм, Австрія) — ватажок українського повстанства. Народився в сім’ї офіцера. Учасник Першої світової війни, пізніше — старшина Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. Поранений, залишився в Холодному Яру. Виздоровівши, очолив повстанський загін. У 1921 — 1922 pp. перебував у Львові, потім повернувся на підпільну роботу в радянську Україну. Заарештований енкаведистами в 1924 p., прикинувся божевільним. Був ув’язнений до писхлікарні, звідки у 1932 р. втік і після численних перипетій перейшов польський кордон. У 1935 р. опублікував у Львові роман «Холодний Яр», в якому описав боротьбу повстанців. У червні 1942 р. приїздив до Холодного Яру, зустрічався з батьком загиблого отамана В. Чучупака. В 1943 р. повернувся до Львова, де одружився з Галиною Тала-щук. Відступивши з німцями, подружжя зупинилося в Новому Ульмі. Там Ю. Горліс був запідозрений у співробітництві з більшовицькою розвідкою і задушений бойовиками служби безпеки ОУН.

 

Савченко Іван Григорович

(отаман Нагірний; р. н. невід, с. Вереміївка Золотоніського пов. — 20.ХІІ.1923, Полтава) — ватажок українського повстанства.

Родом із козаків-хліборобів. У 1917 р. — писар канцелярії військового коменданта Золотоноші. Делегат III Всеукраїського військового з’їзду. Працював у військовому міністерстві Центральної Ради. В січні 1919 р. — завідувач судовим відділом Золотоніської комендатури. Мобілізований до Червоної армії, приєднався до повстання Н. Григор’єва. Після поразки руху повернувся в рідне село. Восени 1919 р. підняв у повіті повстання проти білогвардійців. Із приходом більшовиків повернув зброю проти них. У лютому 1920 p., коли у Вереміївку прийшла Зимовим походом Армія УНР, разом з отаманом Келебердою підпрядкував свої загони генералу Омеляновичу-Павленку. Після загибелі Ке-леберди очолив об’єданий загін. Вів боротьбу до лютого 1923 p., дислокуючись на Дніпрових островах та лісах Холодного Яру. Затриманий під час облави, розстріляний в Полтавській тюрмі співробітником губсуду Байковим.

52.3 Продовження боротьби за державність

Третій прихід червоних військ на Полтавщину не привів до зміцнення тут радянської влади. Як і раніше, населення краю у своїй більшості не сприймало «воєннокомуністичної» політики: вилучення продовольства, примусових мобілізіцій, політичного терору. Національні почуття українського населення ображала великодержавна політика більшовиків, нищення ними української державності, наступ на культурне життя українців. Деякий час стримував вороже ставлення полтавців до більшовиків їх союз із боротьбистами. Але після ліквідації у квітні 1920 р. партії боротьбистів національно-визвольні змагання на Полтавщині, як і по всій Україні, посилилися. Основною силою в боротьбі проти більшовицького режиму, як і в попередні роки, виступало селянство, а керівником – українська інтелігенція.

Свідчення 12. Із листа В. Короленка до А. Луначарського:

«Становище [Комуністичної правлячої партії] на селі просто трагічне. Раз у раз звідти приносять комуністів і комісарів, понівечених і забитих. Оф’щіози пишуть пишні некрологи, і ваша партія втішає себе тим, що ие [роблять] лише куркулі, що не заважає вам спалювати дотла цілі села — багатих і бідних однаково. Та й у містах ви тримаєтеся тільки військовою силою…»

Характеризуючи ставлення селянства Полтавщини до радянської влади, В.Г. Короленко у квітні 1920 р. писав: «Якщо є щось безсумнівне в нинішньому становищі, то це пряма ненависть села (всього) до комуністів». У звіті Полтавського губревкому за вересень 1920 р. вказувалося, що комуністи бояться виїжджати із міст до сіл, а якщо і виїжджають, то лише в супроводі озброєної охорони.

Свідчення 13. Із Заключного слова В. Леніна на нараді голів повітових, волосних і сільських виконкомів Московської губернії И5 жовтня 1920 p.):

«Па Україні хліба не менше, а, може, навіть більше, ніж на Кубані, але з України досі майже нічого не вдалося взяти із розкладки, яка складена на 600 .мільйонів пудів і яка могла б забезпечити і відновити всю промисловість. Україна, за нашими підрахунками, викреслюється: жодного пуда з України, тому що там бандити…»

Наскільки небезпечні були спроби пересування, свідчить епізод із службовою поїздкою до Харкова керівників Полтавського губкому КП(б)У восени 1920 р. Не доїжджаючи міста, потяг зупинили повстанці й почали перевіряти документи, виявляючи комуністів. С. Козюра свої документи викинув, перебіг до іншого ваґона і заховався серед групи дрібних радянських чиновників, а Я. Дробніса і Ю. Коцюбинського повстанці забрали з собою. По дорозі вони намагалися втекти, але їх спіймали, побили і замкнули в підвалі сільського будинку. На виручку полтавського керівництва прибув чекістський загін особливого призначення, який поставив повстанцям ультиматум: або вони відпускають заручників, або село буде знищене. Повстанці змушені були звільнити заарештованих.

Свідчення 14. Із «ІЦоденника» О. Несвіцького (1920 p.):

«24 вересня/7 жовтня. Біля Кременчука були розібрані рейки, і кур єрський поїзд зазнав аварії, причому повстанці вбили 10—12 комісарів, що їхали в ньому. Потім на одній із станцій повстанці зупинили потяг Із подвійною тракшєю [тягою], захопили паровози й один із них на всіх парах спрямували на Полтаву, а інший — на Кобеляки, розраховуючи викликати аварію воїнських ешелонів, але перший паровоз потрапив на вільну путь, а другий був зупинений біля cm. Ліщинівка.

4/17 жовтня. Залізничний стрілочник Иікотязь нагороджений золотим годинником від губ-виконкому за врятування воїнського ешелону, назустріч якому зі ст. Перещепино був пушений повстаниями паровоз. Нікотязь в останню хвилину скерував два паровози, що мчалися, в розріз стрілки…»

Антирадянські повстання супроводжувалися вбивствами продовольчих аґентів, комуністів, активістів радянської влади, розгоном більшовицьких рад і комнезамів. Через опір селянства в Гадяцькому повіті про-дрозкладка протягом весни і літа 1920 р. проводилася лише в трьох волостях: Сарській, Рашівській і Веприцькій.

Свідчення 15. Із звіту Лохвицького повітового парткому КП(б)У (1920 p.):

«Всі комуністичні осередки розгромлені, їх члени частково вбиті, частково поранені, а частково розбіглися».

Основну масу повсталих становила сільська молодь, яка ухилялася від призову до Червоної армії й перебувала на становищі дезертирів. У травні і червні 1920 р. радянська влада двічі оголошувала кампанії по добровільній явці дезертирів, але успіху ці кампанії не мали: під час першої з’явилося 198, а під час другої – 17 чол. Офіційно ж на обліку військових комісаріатів перебувало 56781 дезертирів, з них 3912 – злісних, тобто тих, які по декілька разів тікали з Червоної армії. Мобілізації до Червоної армії перетворювалися на справжнє полювання більшовиків на українську молодь. Радянська влада оголосила повстанців поза законом. Каральні загони обстрілювали села з гармат, спалювали будинки, брали заручників.

 

Свідчення 16. Із розпорядження голови радянського уряду України X. Раковського (17 вересня 1920 p.):

«1. Всі ватажки банд і всі, хто бере участь в бандах, оголошуються поза законом. Кожний за-хогмений бандит буде розстрілюватися на місиі як ворог робітничо-селянської влади.

2. Близькі родичі бандитів беруться заручниками і випроваджуються до концентраційною табору, майно бандитів та їхніх близьких родичів конфіскується на користь місцевої сільської бідноти.

3. Села, які виявляють сприяння бандитам і надають їм продовольство, коней, підводи чи поповнення, піддаються військовій блокаді. Карами є: контрибуція продуктами продовольства, грошова контрибуція, конфіскація майна куркулів, обстріл поселень або їх цілковите знищення.

Примітка: 1. Центр ваги всіх покарань лягає на куркульські верстви села.

Примітка: 2. Посилання на те, що села силою примушуються давати бандитам поповнення чи постачання, братись до уваги не буде».

Вступайте до Червоної кінноти! Плакат. 1920.

Жорстокі репресії не замирили село. Повстанський рух охопив практично всі повіти Полтавської губернії. У Хорольському повіті в районі сіл Василівни і Брусилівки діяли загони повстанців під командуванням отаманів Киктя і Каленника чисельністю відповідно 1000 і 250 чол., у с. Біляки – загін із 500 штиків і 100 шабель, в Оржицькій волості – загін із 500 повстанців з двома кулеметами. Окремі загони підтримували зв’язки із повстанцями знаменитого Холодного яру на протилежному березі Дніпра.

У Пирятинському і Прилуцькому повітах особливу активність виявляв повстанський загін, який чекісти називали «бандою Марусі». В документах радянської влади зустрічаються суперечливі дані щодо особи керівника цього повстанського загону. Чекісти вважали, що «Маруся» була дочкою поміщика Полтавської губернії, а фактичним керівником загону був її чоловік – син священника Тарасевича. В той же час захоплені в полон повстанці свідчили, що отаманом загону був хтось на ім’я Іван Іванович (прізвище в документах відсутнє). Отож, назва загону «Маруся» була умовною і не пов’заною із конкретною особою жіночої статі. Загін «Марусі» виступав під державницькими гаслами і знаходив широку підтримку із боку селянства. На тачанці отамана майорів національний прапор з написом: «В єднанні – сила України». На Полтавщині були відомі ще два повстанських загони, які носили ім’я «Маруся».

Незважаючи на присутність у Полтаві чисельної залоги червоних військ і каральних загонів, загони повстанців діяли в околицях губернського центру і становили серйозну загрозу для радянської влади.30квітня 1920 р. у Полтаві та її околицях було оголошене надзвичайне становище. Але цього виявилося замало, і 27 листопада 1920 р. у Полтаві було запроваджено стан облоги. Справа дійшла до того, що губернська влада змушена була просити Полтавського єпископа Парфенія звернутися до населення з проханням припинити ворожі дії проти радянської влади.

Знаними повстанськими ватажками на Полтавщині були отамани Ле-онтій Христовий, Андрій Левченко, Матяш, Живодер. У 1920-1921 pp. територією Полтавської губернії рейдував Нестор Махно. Уродженцями краю були відомі ватажки українського повстанства Юрій Горліс, Іван Савченко, Григорій Яковенко.


Свідчення 17. Із щоденника М. Бобошка (1920 p., жовтень):

«3/16. У повіті неспокійно; продовжується викачування хліба і заворушення селян».

 

Христовий Леонтій Остапович

(1898, хут. Скажениковий, побл. Лю-теньки Гадяцького повіту — 15.VII.1921) — ватажок повстанського руху на Полтавщині у 1920-1921 pp. Народився у заможній селянській сім’ї. Вирізнявся нестримною вдачею, схильністю до рішучих дій і задерикуватістю, з юнацьких років верховодив серед молоді. Учасник Першої світової війни, офі-цер-кавалерист. У часи Директорії УНР – півсотенний командир комендантської сотні у Зінькові. Після приходу більшовиків був командиром червоного ескадрону і навіть головою Зіньківської ЧК. У січні 1919 р. порвав з

більшовиками і став учасником антирадянського національно-патріотичного підпілля. З квітня 1919 р. брав участь у махновському русі. У травні 1920 р. був заарештований, але втік із в’язниці. Утворивши повстанський загін у липні 1920 р. очолив селянське повстання у Гадяцькому повіті з центром у с. Лютенька. Внаслідок проведеної мобілізації в навколишніх селах і хуторах, кількість повстанців перевищила 6 тис. чол. За козацькою традицією, вони були поділені на курені й сотні. Командирами сотень стали селяни: Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кикоть. Проте лише половина бійців мала різнокаліберну зброю, решта озброювалася, хто чим міг: сокирами, вилами, ціпами. Вимогами повсталих було: скасування продрозкладки, радянська влада без більшовиків-комуністів, вільна Україна.

Із вступом на терени краю армії Н. Махна повстанці активізували свої дії. 7 серпня 1920 р. вони взяли штурмом Гадяч і утримували його протягом двох днів. Захоплені товари (мануфактуру, сіль, цукор, сірники та ін.) були роздані жителям Лютеньки та навколишніх сіл. Н. Махно передав повстанцям Гвинтівки, набої та кілька кулеметів з обслугою. Інструктором кавалерії залишився махновець Кириченко. Загін у цей час налічував 6000 штиків, 500 ша-бель, 40 кулеметів, 4 гармати.

Після захоплення Гадяча селянське повстання охопило Гадяць-кий та сусідні з ним повіти. Проти повсталих були послані регулярні частини Червоної армії. Після жорстокого бою в середині серпня 1920 р. вони захопили Лютеньку, де зосереджувалися головні сили повсталих (2,5 тис. чол.). При цьому згоріло 803 селянські хати і загинуло близько 150 повстанців, решта відійшла до навколишніх лісів. Не встигли червоні залишити Лютеньку, як повстання спалахнуло з новою силою. У Грунській волості діяли загони під проводом Пилипа Масюти, у Куземинській — Данила Сте-пенка (Дороша), у Бірківській — Максима Мандика. Наприкінці серпня 1920 р. сили повсталих досягли 13 тис. чол., але їм бракувало військового вишколу, вогнепальної зброї й дисципліни. Протягом кінця серпня — поч. вересня 1920 р. повстанське з’єднання Л. Христового здійснило кілька вдалих рейдів селами Гадяцько-го, Миргородського і Зіньківського повітів. Скрізь розганялися продзагони і органи радянської влади, нищилися їх документи та засоби зв’язку. 16 вересня раптовим нападом один із повстанських загонів захопив Великі Сорочинці, вчинивши розправу над місцевими комуністами. Того ж дня інший загін на шляху з Гадяча до Зінькова відбив червоний обоз і захопив 140 пудів солі, які були розподілені серед селян.

На поч. жовтня 1920 р. у Миргородському повіті повстанці зазнали відчутної поразки від переважаючих сил Червоної армії і, розбившись на дрібні загони, перейшли до партизанських методів боротьби. Значна частина розійшлася по селах і хуторах. 18 листопада 1920 р. поблизу с. Млини, за 4 км від Рашівки, червоним військам вдалося оточити штаб загону чисельністю бл. 60 чоловік і притиснути до Псла, який ще не встиг як слід замерзнути. Прорвавши кільце оточення, повстанці кинулися на крихкий лід і майже всі потонули в річці. Серед них був і П. Максюта з документами штабу. Пораненого Кириченка червоні зарубали шаблями. Л. Христовому з двома повстанцями вдалося врятуватися. Оговтавшись від поразки, Л. Христовий зібрав кілька десятків кіннотників і відновив боротьбу з радянською владою. Починаючи з січня 1921 p., повстанці здійснювали напади на ради, комнезами, продзагони і міліцейські пости. З настанням весни у загоні налічувалося понад 100 чол. На короткий повстанцям вдалося захопити Рашівку, Велику й Малу Загрунівку та деякі інші села. Проте трагічна розв’язка не змусила себе довго чекати. На світанку 15 липня 1921 р. маневрена група полтавської міліції під командуванням К. Матяша оточила базу повстанців в урочищі «Дубина» поблизу с. Велика Загрунівка. Міліціонери витіснили повстанців із лісу на заболочені луки. Більшість повсталих полягли в нерівному бою. Тяжко поранений Л. Христовий був згодом пристрелений чекістами.

Левченко Андрій

(1897, с. Кишенька Кобеляцького повіту — 1923) — ватажок повстанського руху на Полтавщині у 1919-1921 pp.

Народився у заможній селянській сім’ї. Закінчив гімназію. Підчас Першої світової війни вступив добровольцем до російської армії, згодом закінчив військове училище у Києві, служив підпоручиком у кавалерійському полку. В 1917 р. пов’язав свою долю з українським військом. У жодній із політичних партій не перебував, але поділяв програму боротьбистів. У документах більшовиків значився як «лютий петлюрівець». У 1919 р. брав участь у повстанні Н. Григор’єва. Після поразки руху повернувся в рідні місця. Деякий час працював у мобілізаційному відділі Кобеляцького військового комісаріату. Використовуючи поїздки у службових справах, налагодив зв’язки з повстанськими загонами, які діяли на теренах Кобеляцького повіту і створив розгалужену підпільну повстанську організацію. У травні 1920 р. організував в Кобеляках антирадянське повстання, яке закінчилося невдачею.

На поч. серпня 1920 р. сформував повстанський загін (бл. 500 чол.), до якого згодом приєдналися: в с. Озери — загін Овдієнка (бл. 200 багнетів і 70 шабель), у Царичанці — загін Самарського (бл. 150 багнетів), у Китайгороді — загони Матяжа (700 багнетів) і Живодера (600 багнетів). Протягом вересня 1920 р. повстанці діяли головним чином на півдні Кобеляцького повіту, в районі сіл Переволочної-Мишуриного Рогу-Царичанки-Озер-Бригадівки. 1 жовтня 1920 р. загін А. Левченка вирушив у рейд повітами Полтавщини. В рейді брало участь більше 600 піхотинців і 150 кіннотників при чотирьох кулеметах. Від Малої Пе-рещепини повстанці повернули на Решетилівку, яку здобули 4 жовтня, і далі через Говтву і Хорішки вступили на терени Хо-рольського повіту. У другій половині жовтня загін А. Левченка досяг Переяславського повіту, де об’єднався з місцевим загоном отамана Чорного (Гаврила Курати), який на той час налічував бл. 500 піхотинців і 250 кавалеристів. Спільними силами повстанці блокували рух на залізницях, що зв’язували Правобережну Україну з Харковом і Донбасом, нападали на тилові гарнізони і частини Червоної армії. Тим самим вони надали суттєву допомогу Армії УНР, яка продовжувала вести боротьбу за свободу і незалежність України. Після невдалого бою з червоними у районі Жорнопліїва-Чепилки повстанські загони розійшлися. Отаман Чорний залишився на Переяславщині, а загін А. Левченка, перейшовши теренами Лубенського, Хорольсько-го і Миргородського повітів, 11 листопада 1920 р. вступив до Опішні, де розігнав волосний ревком і знищив його документи. Наступного дня повстанці витримали нерівний бій із регулярними частинами Червоної армії. Відірвавшись від переслідування, вони через Йорданівку, Жоржівку і Білоцерківку повернулися до Хорольського повіту. В новому бою поблизу села Відерівки повстанці зазнали поразки і, розсіявшись на дрібні загони, припинили активні дії.

Весною 1921 р. за наказом Головного повстанського комітету у Львові А. Левченко приступив до формування нових загонів у Полтавській та Кременчуцькій губерніях. Найбільшого розмаху повстанський рух набув у Кобеляцькому повіті: на середину 1921 р. радянська влада була ліквідована у 20 волостях. Повстанці перешкоджали вивезенню продовольства до Росії, громили партійні й радянські установи. Отаман збирався підняти загальне антибільшовицьке повстання в Кременчуцькій губернії, але у січні 1922 р. був заарештований чекістами і був засуджений комісією антимах-новських справ до розстрілу. Дочекавшись ночі, отаман утік на Правобережжя і продовжив боротьбу. Заарештований і страчений більшовиками у 1923 р.

Матяш

(Матяж;1870—16.X. 1920) — ватажок повстанського руху на Полтавщині у 1919—1920 pp.

Селянин Кобеляцького повіту. Брав активну участь у повстанні Н. Григор’єва. З серпня 1919 р. — у махновщині. Називав себе анархістом, але виступав за «самостійну Україну». У 1920 р. очолював повстанський загін (700 чол.) на Кобеляччині. Восени 1920 р. командував махновським 8-м піхотним полком імені Живодера. Не підкорившись рішенню виступити на вранґе-лівський фронт, повернув із ст. Барвінково на Полтавщину. Заарештований і розстріляний за вироком комісії антимахнов-ських справ.

Живодер

(? — 23.IX. 1920, ст. Кутейниково на Дону) — ватажок повстанського руху на Полтавщині у 1919—1920 pp. Матрос царського флоту. Учасник революцій 1905—1907 і 1917 pp. У 1919р. — червоний комбриг. У липні 1920 р. перейшов на бік Н. Махна, очоливши зведений загін повстанців у Кобеляцькому повіті. Анархіст за переконаннями, але в організації не перебував. Загинув у бою з білогвардійцями. Його ім’я було присвоєно 8-му піхотному полку махновської армії.