Василь Стус: борщ для друзів, любов до геології та 13 років ув'язнення

Василь Стус прожив лише 47 років, із яких 13 провів у слідчих ізоляторах, карцерах, мордовських таборах і на Колимі. Він був членом Української Гельсінської групи, виступав проти репресій, за що отримував терміни за «антирадянську агітацію». Але до дисидентства він був молодим філологом, педагогом, який уже гостро відчував проблему русифікації.

Стус народився четвертою дитиною в сільській родині, а в три роки переїхав із батьками до Сталіно (нині Донецьк). Школу закінчив із медаллю у 16 років. Спочатку поїхав до Києва вступати на журналістику, але йому відмовили через вік. Натомість на факультет української філології педагогічного інституту в Сталіно його зарахували без іспитів — медаль давала таку пільгу.

Мало хто знає, що в 8–9 класах Стус мріяв про геологорозвідку. Він любив мандри, самоту, спостерігати захід сонця, ліс і гру світла на воді. Але в 9 класі закохався у дівчину, яку називав «живим янголом», і захотів стати гідним її. Тоді натрапив на поему Івана Франка «Мойсей» — і після цього «забув свою геологорозвідку, а став літератором».

Стус самотужки вивчив латину, добре знав німецьку, читав Гейне в оригіналі й міг перекладати без словника. Він перекладав Ґете, Рільке, Лорку, Бодлера, Кіплінга під псевдонімом Василь Петрик. Знав чи не всі слов'янські мови, бо в дитинстві витрачав усі гроші на книжки. Його власна лірика поєднувала українську традицію з модернізмом, експресіонізмом і сюрреалізмом.

Друзі, зокрема Василь Овсієнко та Іван Світличний, згадували Стуса як людину з глибокою внутрішньою гідністю й турботою про близьких. У 1960-х, коли він навчався в аспірантурі Інституту літератури в Києві, жив у гуртожитку. Василь чудово готував і часто варив для всієї компанії велику каструлю справжнього донецького борщу.

Наприкінці серпня 1985-го Стуса покарали за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування і в ніч з 3 на 4 вересня помер у таборі біля села Кучіно Пермської області. Дружині заборонили поховати його в Україні. Лише 1989-го рідні змогли перевезти прах додому й перепоховати на Байковому цвинтарі в Києві.

Стус залишив понад 250 віршів, десятки літературознавчих статей, переклади й листи. Частину спадщини знищили, але те, що вціліло, стало золотим фондом української культури. Окреме місце займають «Таборові зошити» та «Листи до сина», де він розкриває свій світогляд і моральні принципи.