ПОЛТАВСЬКИЙ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Чоловічий. Заснований 1650 ігуменом Мгарського монастиря Калістратом при сприянні київського митрополита С. Косіва на кошти полтавського полковника М. Пушкаря, козацького старшини І. Іскри та міщанина І. Крамаря. Знаходиться на горі над р. Полтавка, домінуючи на містом і околицями. 1695 монастир був спустошений татарами, 1709 – шведами, 1822 постраждав від бурі.

Спершу всі монастирські споруди були дерев‘яними. 1689 коштом гетьмана І. Самойловича почалося спорудження мурованого соборного храму на честь Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Будівництво закінчено 1709. Окремо від соборного храму, у 50 кроках від нього, 1750 споруджено муровану теплу трапезну Троїцьку церкву (перебудована 1864, зруйн. 1943, віднов. 1999). 1770 споруджено корпус братських келій (перебудований 1863, 1892), а також будинок ігумена, до якого з нагоди приїзду Катерини ІІ 1797 добудовано т. з. «Катерининську залу», прикрашену розписами на релігійну та історичну тематику (не збереглася). Серед ін. виділялися дві великі іст.-батальні композиції, які зображували Олександра Невського і Петра І, яким переможені шведи вручають свої мечі. Будинок перебудований 1855. Дерев’яний, на мурованому фундаменті, на сім кімнат, з підвальним приміщенням із чотирьох кімнат. 1786 на віддалі 20 саж. від соборної церкви, з північної сторони, у стилі українського бароко зведено муровану чотириярусну дзвіницю, висотою 22 саж. (47 м), на якій було 10 різних за розмірами дзвонів, найбільший важив 400 пудів (понад 6,5 т). 1857 до Х. м. була приписана Сампсоніївська церква, зведена на полі Полтавського бою. 1863 збудовано корпус настоятельських келій, 1884 – настоятельський мурований корпус із трапезною церквою, лікарнею та будинок для прочан (1994 переобладнаний під чернечі келії). 1887 на кошти купця І. С. Котельникова зведено однобанну трапезну церкву Симеона Богоприїмця. Наприкінці 19 ст. збудовано млин, цегельню (1881), господарські приміщення, шкільний корпус (1894). Територія монастиря була обнесена кам’яною огорожею, частина якої споруджена 1881, решта – 1887.

Х. м. мав приписні пустині: Булановську Варваринську (Болемівський скит), Вільшанську Трьохсвятительську.

До указу Катерини II про секуляризацію монастирських маєтностей 1786 Х. м. володів с.с. Розсошенці, Буланово (де була пустинь, а при ній водяний млин), Триби (теж із водяним млином), Сторожеве, Семенівка (Кротенки), Вільшанка (Вольховщина, де теж була пустинь). Загалом у цих населених пунктах Х. м. належало бл. 2000 душ кріпаків чоловічої статі. Ченців і послушників у монастирі тоді налічувалося бл. 50 чол. Після секуляризації у володінні Х. м. залишилося 202 дес. 822 кв. саж. угідь, у т. ч. 61 дес. 646 кв. саж. в ур. Триби. Частину угідь – луги – ченці здавали в оренду під пасовища. Самі теж брали на випас худобу міських жителів, маючи з цього непоганий зиск.

Із казни монастир одержував річно 649 руб., ще 600 руб. додано 1863 після скорочення штатів. Як 2-класний, налічував ієромонахів – 6, ієродияконів – 4, послушників – 6. Володів також капіталом, пожертвуваним у різний час різними особами на суму 21033 руб. (1882).

Монастир мав чудове церковне начиння, переважно 18 – поч. 19 ст., а також унікальну б-ку з книгами 17–18 ст. Найбільшу цінність мали єванге­ліє львівського 1644, 1670 і московського 1657, 1731, 1759, 1775 друку; двотомник «Поучительных слов святого Василия Великого», надрукований 1594 у типографії К. К. Острозького; тріоді, мінеї, служебники та ін. богослужбові книги київського 1615, львівського 1631, 1638, 1643, 1691, московського 1704, 1732, 1754 друку; требники Петра Могили київського друку 1646; «Апостол» київського друку 1752; «Краткий летописец» М. В. Ломоносова, виданий 1760 і його ж «Букварь» 1771; книги античних авторів.

Особливим багатством вирізнялася ризниця монастиря, де зберігалося дві надзвичайно цінні розшиті золотом плащаниці; чотири митри, шиті золотом, і одна – сріблом; старовинні срібні з позолотою водосвятні чаші, кухлі, блюда, посох; срібні з позолотою, прикрашені самоцвітами наперсні хрести, кадила, підсвічники тощо. Було чимало ікон, написаних майстрами високого класу.

З Х. м. пов’язана діяльність відомого майстра з виготовлення іконостасів Василя Реклінського. У монастирі працював талановитий живописець Самуїл.

У 1775–1798 Х. м. монастир був місцем перебування архієпископів Слов‘янських і Херсонських (згодом Катеринославських). Серед них були відомі вчені з світовим ім’ям: Євгеній (Булгаріс), Никифор (Феотокі), Амвросій (Серебренников), Гавриїл (Банулеско-Бодоні). У 1790-х в монастирі перебував також вікарій Катеринославської єпархії єпископ Йов (Потьомкін), небіж кн. Г. О. Потьомкіна-Таврійського.

З прибуттям і поселенням у Х. м. архієпископа Євгенія з його дозволу адміністратор Феоктист (Мочульский) заснував при монастирі школу для підготовки монастирських півчих із 10 хлопчиків. 1778 вона була реорганізована в духовне училище і переведена в місто, де незабаром була перетворена в Полтавську Слов’янську (Словенську) семінарію – унікальний для тих часів навчальний заклад. З січ. 1818 до 1876 побл. монастиря, на південно-східному схилі Монастирської гори знаходилося Полтавське духовне училище (стара бурса). У жовт. 1894 на схилі гори, з боку міста, в будинку, спорудженому на кошти купця І. С. Котельникова була відкрита чоловіча однокласна церковнопарафіяльна школа, яка проіснувала до 1917. Випускниками її були десятки дітей з монастирських окраїн.

Величезною популярністю в дореволюційні роки користувався Полтавський архієрейський хор, базою якого була школа, започаткована Євгенієм (Булгарісом).

У 1798–1879 обителлю управляли архімандрити. Через віддаленість Полтави від Переяслава, де 1799 заснували Малоросійсько-Пе­ре­яславську (з 1803 – Пол­тавсько-Пере­яслав­ську) кафедру, становище архімандритів монастиря було дуже високим. Воно стало ще вищим 1802 із перетворенням Полтави в губ. центр. Тому вже першому з архімандритів Х. м. Св. Синод надав відзнаки архієрейського служіння. У 1850 в монастирі жив єпископ Ієремія (Соловйов), який першим із владик Полтавської єпархії став правити (1849–1850) в Полтаві, куди 1847 перенесено з Переяслава архієрейську кафедру. У 1879–1883 настоятелем Х. м. був єпископ Веніамін (Павлов). Після заснування 1884 вікаріатства при владиці Полтавському настоятелями монастиря були вікарні єпископи Прилуцькі.

Х. м. здавна приваблював своєю красою художників, письменників, фотографів. Під час перебування в Полтаві 1845 монастир зобразив Т. Г. Шевченко. Про монастир він згадував пізніше в повісті «Близнецы». Російський худ. Г. Г. Мясоєдов, який поселився в Полтаві, в кін. 19 ст. виконав і 1901 подарував нововідкритому Полтавському театру ім. М. В. Гоголя картину-завісу (6х12 м), на якій зобразив вигляд монастиря, а на шляху, що веде до нього – кобзаря, схожого на Т. Г. Шевченка, який грає прохожому, схожому на М. В. Гоголя, що спинився (як і дівчина, яка гнала гусей), щоб послухати пісню. Після багатолітнього служіння театру ця завіса зараз зберігається у фондах ПКМ.

Після революції 1917 левова частка майна Х. м. була конфіскована або розграбована. Зі встановленням радянської влади в ході кампанії з вилучення церковних цінностей у монастиря відібрано золоті, срібні та ін. коштовні культові речі – всього 5 пудів 7 фунтів 69 золотників срібла і прикрас. У 1922 була знищена головна святиня Х. м. – ікона Пресвятої Богородиці «Упованння всех кінців землі» (копія з чудотворного образу, що раніше знаходилася на стіні дзвіниці; образ був келійною іконою сщмч. Василія, єпископа Прилуцького). Нетлінні мощі преосвященного Амвросія (Серебренникова) і Афанасія (Вольховського), що знаходилися в монастирській усипальні, забрано в ПКМ, де вони, вірогідно, згоріли 1943.

1923 Х. м. було закрито, а в його приміщеннях розмістилися клуб залізничників і архівосховище Полтавського губ. архівного управління. З 1933 у монастирських корпусах розміщувалася дитяча трудова колонія НКВС. Наприкінці 1930-х будівлі передали Полтавському державному педагогічному інституту під гуртожитки і їдальню, а також квартири викладачів.

Під час німецької окупації 1942 Х. м. відновив свою діяльність як жіноча обитель. Після війни духівником сестер деякий час був старець Сампсон (Сіверс, пом. 1979). Від бомбардувань і обстрілів будівлі монастиря були значною мірою поруйновані, у т. ч. соборний храм. За рахунок церкви і пожертвувань здійснювався ремонт монастирських будівель. Так, патріархія в 1948 і 1953 надала на ці цілі по 10 тис. руб., єпархіальне управління жертвувало в окремі роки по 5–10 тис. руб., певні суми надходили від родичів черниць та віруючих із різних регіонів країни. 1956 було відбудовано собрний храм, але після реставрації він і далі стояв закритим. У користуванні монастирської громади знаходилася домова Введенська церква, а також настоятельський корпус з церквою-ризницею в ім’я прп. Серафима Саровського. У підвалі функціонувала кухня-трапезна. Згодом були збудовані лазня-пральня, кам’яний і чотири глинобитні сараї, дві водозабірні колонки, відремонтована огорожа.

У 1953–1957 під монастирськими приміщеннями і городом було зайнято 13205 кв. м землі в огорожі і 17 тис. кв. м за нею. У господарстві були кінь, бричка, лінійка, фаетон, сані-козирки. Площа келій, церков і господарських споруд у 1958 складала 1144 кв. м, у т. ч. Введенська церква з келіями – 223,4 кв. м, Серафимівський корпус (церква і келії) – 208,6 кв. м, житловий корпус під келіями – 107,9 кв. м, барак під келіями – 389,6 кв. м. У післявоєнні роки в Х. м. мешкало до 100 черниць і послушниць, які прибули із Козельщинського Різдвяно-Богородицького монастиря, а також із монастирів Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської та ін. обл. Ігуменями Х. м. були Олімпіада (Є. Г. Варяниченко) та Іннокентія (Є. Д. Нікітенко). Серед черниць були люди з різними долями і різного віку. Одні провели за монастирськими стінами все своє життя з молодих років, з дореволюційних часів, інші прийшли сюди зовсім юними вже в роки війни чи в післявоєнний період.

У 1960 Х. м. був закритий удруге. Бюро Полтавського обкому партії 30.06.1960 прийняло рішення: 1) Провести закриття Полтавського жіночого монастиря 08.07.1960. 2) Поставити в обов’язок Полтавському міськ­кому, Ленінскому райкому, виконкому міськради і райради забезпечити порядок і організованість при закритті монастиря <…> Контроль за проведенням закриття монастыря покласти на уповноваженого Ради у справах Руської Православної Церкви по Полтавській області. 3) Приміщення передати на баланс обласного відділу соціального забезпечення. 4) Всі затрати із закриття монастиря покласти на єпархіальне управління, включаючи перевезення черниць в ін. монастирі чи відправку їх до родичів або до місць працевлаштування. Це рішення обкому було виконано за одну добу, точніше – за одну ніч. На ранок 08.07.1960 Х. м. припинив діяльність. Із 87 черниць і послушниць 48 перевезли в Лебединський Миколаївський жіночий монастир Шполянського р-ну Черкаської обл., решту 39 осіб розвезли по домівках родичів чи в будинки пристарілих. Основне культове майно монастирських церков з особистим майном черниць вивезли в Лебедин. Вранці 8 лип. зняли хрести з монастирських приміщень і церкви. Приміщення Х. м. передали під школу-інтернат для розумово відсталих дітей при Полтавській психіатричній лікарні, а також під майстерні з ремонту автотранспорту та організації «Медтехніка».

За давньою традицією, в Х. м. хоронили найбільш шанованих мешканців Полтави. Так, у склепі соборного храму Х. м. були свого часу поховані відомі церковні, державні й військові діячі: архієпископ Слов’янский і Херсонський Амвросій (Серебренников), єпископ Афанасій (П. Вольховський), ген.-аншеф, дипломат, київський ген.-губернатор Ф. М. Воєйков, флігель-ад’ютант імператорського двору, ген.-майор Рязанського карабінерного полку С. М. Салтиков. У склепі трапезної церкви був похований архієпископ Полтавський і Переяславський Іоанн ( Петін).

На території монастиря, біля Хрестовоздвиженського собору і частково на ділянці між собором і дзвіницею, були поховані переважно культурні діячі й меценати. Під різними пам’ятниками – хрестами, мармуровими чи гранітними плитами – тут спочивали: архієпископ Полтавський і Переяславський Парфеній (Левицький), педагог і вихователь К. Р. Дейтрих, яка майже 33 роки очолювала Полтавський інститут шляхетних панн, ген.-майор, кол. командир 34-го Сєвського піхотного полку, полтавський губ. гласний і гласний міської думи, громадський діяч І. І. Зеленський, сибірський купець, полтавський меценат і покровитель монастиря І. С. Котельников та його син С. І. Котельников. Тут же були поховані один із найбагатших полтавських поміщиків, губ. дворянський маршал Л. Г. Милорадович та його дружина – відома громадська діячка і меценатка Є. І. Милорадович. Серед похованих біля стін собору був член Державної думи, відомий юрист Є. П. Старицький. У 1918 поряд із могилами цих діячів, з боку яру, поховали М. В. Бикова – племінника М. В. Гоголя і зятя ген. О. О. Пушкіна.

Після встановлення радянської влади більшість поховань, включаючи надгробки й хрести, були поруйновані, частину з них використали в якості будівельного матеріалу колгоспи Полтавського р-ну, могили поступово зрівнялися з землею. Однак кол. меморіальне кладовище ще зберігалося в перші десятиліття після війни і навіть після повторного закриття монастиря в 1960. Некрополь був остаточно знищений у 1970–1980-х. Пам’ятники-хрести і меморіальні плити звалили в купи разом із сміттям, а потім вивезли за межі монастирської території.

У новітній час перше поховання на території Х. м. зроблено в жовт. 1991, з боку яру, прибл. біля місця, де знаходилася могила М. В. Бикова – тут було поховано черницю Антонію (Жартовську). 04.10.2001 у крипті новозбудованого Троїцького храму поховано митрополита Феодосія (Дикуна-Вакулюка).

Рішенням виконкому Полтавської обл. ради від 19.02.1990 будівлі Х. м. передано Полтавському єпархіальному управлінню для відновлення діяльності жіночого монастиря. Офіційно монастир відкрито 19.12.1991. Розпочато ремонт монастирських споруд.

Офіційно громада Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) Х. м. зареєстрована Постановою КМУ від 30.11.1992 по вул. Свердлова 2 а. Кер. релігійної організації – ігуменія Галина (2008). Богослужіння проводяться у культовій споруді (пам’ятка архітектури).

Із ігуменів відомі: Віссаріон (намісник, 1650–1652), Самуїл (1658–1659), Герасим, Геннадій, Лазар (Бузкевич) (1685), Іннокентій (Ягельницький), Єфрем (Шацький) (1707), Варлаам (Городельський) (1728), Вікентій (Вельдацький), Леонтій (Злот­ницький), Феофан (Желтовський), Пахомій, Антоній (Почека) (1766–1770), Амфілохій (Леонтович) (1770–28.07.1776 ?), Феоктист (Мочульський) (архімандрит, 1776–1779, переведений в Клязинський Троїцький монастир, 1787 – на Білгородську кафедру); архієпископи Слов’янські і Херсонські: Никифор (Феотокі) (1779–1786), Амвросій (Серебренников) (1786–1792), Гавриїл (Бонулеско-Бодоні) (1793–1797); архімандрити: Йов (Потьомкін) (1797–1798), Феодосій (Стефанович) (1798–1810), Аполлос (27.07.1810), Йосиф (Ільїцький) (1812–20.09.1824), Гавриїл (Орловський) (1825–1842), Ніфонт (1842–1845), Феофіл (Красноуглов) (21.06.1845–1862), Серафим (Ільїнський) (1862–1868), Полієвкт (Петровський) (1868–1869), Феодосій (ігумен, тимчасово 10.09.1878–15.01.1880), Веніамін (Павлов) (17.02.1880–08.12.1883); вікарні єпископи: Іларіон (Юшенов) (30.03.1884–14.11.1886), Михаїл (Грибановський) (28.06.1894–30.11.1895), Тихон (Клітін) (30.11.1895–15.11.1896), Менандр (Созонтьєв) (22.12.1896–24.05.1897), Филип (Бекаревич) (05.07.1897–06.11.1899), Гедеон (Покровський) (06.11.1899–?).

Із ігуменей відомі: схимонахиня Марія (Катерина Микитівна Косик; 1878–?) (1942–1947), монахиня Серафима (Олександра Савична Щербак; 1887–?) (1947–04.1949), ігуменя Флавіана (Домникія Іванівна Проценко; 1886–?) (04.1949–1950), ігуменя Іннокентія (Євдокія Денисівна Нікітенко; 1887–1972) (1950–1960), ст. сестра, монахиня Антонія (Ніна Миколаївна Жартовська; 1908–1991) (1990–1991), ігуменя Наталія (Тетяна Григорівна Чуєва) (1995–1999), ігуменя Галина (Біляк) (з 1999).

Див. також БУЛАНОВСЬКА ВАРВАРИНСЬКА пустинь, ВІЛЬШАНСЬКА ТРЬОХСВЯТИТЕЛЬСЬКА пустинь.

Літ.: О Полтавском Крестовоздвиженском монастыре // ПЕВ.ЧН. – 1865. – № 21. – 1 нояб. – С. 283-296; Строев, 1877. – С. 930-931; Мазанов Петр. Полтавский Крестовоздвиженский монастырь // ПЕВ.ЧН. – 1882. – № 14. – 15 июля. – С. 689-713; № 15. – 1 авг. – С. 745-763; К истории Полтавского Крестовоздвиженского монастыря. Архимандрит Феодосий, настоятель монастыря (1798–1811 гг.) // ПЕВ.ЧН. – 1891. – № 7. – 1 апр. – С. 319-329; Материалы для истории монастырей Полтавской епархии в XVII и XVIII столетиях // ПЕВ.ЧН. – 1891. – № 23. – 1 дек. – С. 907-911; Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в Св. Синод первосвященными Киевским, Переяславским и Славянским в 1781–84 гг. // ПЕВ.ЧН. – 1891. – № 23. – 1 дек. – С. 911-926; Зверинский, 1892. – С. 193; Крестовоздвиженский монастырь // Бучневич В. Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. – Изд. 2-е. – Полтава, 1902. – С. 183-208; Денисов, 1908. – С. 675-676; Жук В. Н. Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Статті з історії монастиря з коментарями та фотоілюстраціями. – Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1993. – 144 с.; РГПО, 2008.

В. Н. Жук.