ФЕОФІЛ (Булдовський Феофіл Іванович)

(1865, с. Василівка Хорольського пов. Полтавської губ., тепер Семенівського р­ну Полтавської обл. – 20.01.1944, м. Харків) – церковний діяч, митрополит.

Нар. в сім’ї священика. Закінчив Лубенську духовну семінарію (1886). 1887 рукопокладений у сан ієрея. З 1901 до 1923 – настоятель Всіхсвятської церкви м. Полтава. Революцію 1917 зустрів у сані протоієрея. На з’їзді духовенства і мирян Полтавської єпархії 1917 висунув ідею українізації церкви та переведення богослужіння на українську мову. 1918 брав участь у роботі Всеукраїнського Церковного Собору, який проголосив автономію православної церкви в Україні. З 1919 – гол. Полтавського єпархіального управління. У 1920 двічі заарештовувався радянською владою. За архієпископа Григорія, у січ. 1923 хіротонісаний на єпископа Лубенського, Миргородського та Лохвицького. Очолив рух за проведення автокефалії на Полтавщині. Не визнавав УАПЦ митрополита В. Липківського, як «самосвятів». 25.12.1924 група православних українських архієреїв на чолі з екзархом митрополитом Київським Михаїлом прийняла постанову про позбавлення сану і відлучення від церкви Ф. та його соратників. Це рішення було затверджене 1926 заст. патріаршого місцеблюстителя митрополитом Сергієм. Б. був одним із організаторів інспірованого радянською владою Лубенського Собору єпископів 1925 («Лубенський розкол»). З 1927 – архієпископ, гол. Собору єпископів, з 1928 – митрополит. З 1926 служив у Луганську і Харкові. 1939 вимушено відійшов від церковної діяльності. Жив у Харкові. Після окупації міста німцями у лист. 1941 очолив Харківську єпархію УАПЦ. 27.07.1942 підписав документ про приєднання до адміністратора УАПЦ архієпископа Полікарпа (Сікорського). Юрисдикція митрополита Ф. поширювалась на територію Харківської, Сумської, Донецької, частково Полтавської, Курської та Воронезької обл.; йому підпорядковувалось понад 400 парафій. Брав участь у Луцькому Соборі єпископів (04–10.1942). Підтримував ідею створення єдиної УАПЦ, претендував на роль її очільника. Схвально сприйняв «Акт поєднання». Незважаючи на заборону окупантів, намагався скликати у Харкові Синод об’єднаної церкви у груд. 1942. З груд. 1942 до берез. 1943 виконував обов’язки адміністратора Лівобережної України. Залишився у Харкові після відступу німців. Намагався налагодити стосунки з Московською патріархією. Надіслав патріарху Сергію вітальну телеграму з нагоди обрання на патріаршество, в якій висловив прохання про прийняття в юрисдикцію Московського патріархату. 09.11.1943 одержав телеграфний виклик до патріархії для дачі пояснень. Перед від’їздом, 10.11.1943 надіслав патріаршому екзарху України, митрополиту Київському і Галицькому Миколаю (Ярушевичу) листа, в якому каявся за минулі помилки і просив заступництва перед патріархом. Однак до покаяння справа не дійшла. 12.11.1943 Ф. був заарештований НКДБ за звинуваченням у співробітництві з гітлерівцями. Перебуваючи в ув’язенні, тяжко захворів і помер у тюремній лікарні. 1944 патріарх Сергій остаточно затвердив постанову єпископів від 25.12.1924 про позбавлення Ф. сану і відлучення його від церкви.

Літ.: Патриарх Сергий и его духовное наследство. – М., 1947. – С. 48; Правда о религии в России. – М., 1942. – С. 281; Волошин Ю., Пащенко В. Митрополит Всієї Лівобережної України // АЛЛУ, 1998. – № 1–2. – С. 143­150.

О. А. Білоусько.