62.4. Останній акорд

62.4.1. Бої на полтавському напрямі

62.4.2. Втрата Полтави

62.4.3. Останні бої на території області

 

62.4.1. Бої на полтавському напрямі

Відхід 38-ї армії.

Під ударами 1-ї танкової групи Е. фон Кляйста фронт 38-ї армії був розсічений навпіл. Порушилася взаємодія військ і управління ними. Штаб армії змушений був переміщатися з командного пункту неподалік від Глобиного в Семенівку, Кобеляки, Полтаву. Переїзди тривали протягом трьох діб. Увесь цей час штаб перебував на колесах і не міг належним чином опанувати ситуацію.

Залишки 81-ї, 212-ї, 297-ї дивізій, які відступали вздовж р. Псел, були передані 5-му кавалерійському корпусу, що тримав оборону біля Шишаків. В розпорядженні командуючого 38-ю армією залишилися пошарпані 199-а, 300-а і 304-а стрілецькі дивізії, а також рештки 34-ї кавалерійської і 47-ї танкової дивізій. Ґенерал М. Фекленко поставив їм задачу втримати рубіж Козельщина-Кобеляки. З півдня на них насідали шість піхотних дивізій німецької 17-ї армії (9-а, 57-а, 68-а, 100-а, 101-а, 297-а), посилені танками. Козельщину обороняла 304-а дивізія (ком. – ґен.-майор Т.П. Пухов), однак її сил не вистачило, щоб відбити атаку танкових частин противника. Важкий бій відбувся за Кобеляки, які обороняли бійці 34-ї кавалерійської і 47-ї танкової дивізій. 15 вересня обидва населені пункти були захоплені гітлерівцями. Противник безперервно тіснив наші війська з фронту і флангів. З’єднання, які виривались з оточення, через кілька кілометрів знову потрапляли в нього. Підрозділи танули на очах. Часом від з’єднань залишалися тільки їхні штаби з частинами забезпечення і обслуговування.

Запеклий бій розгорівся західніше Бреусівки, де на позиції 555-го гарматного артилерійського полку (ком. – ст. батальйонний комісар H.H. Мананников) увірвалися 12 німецьких танків з десантом на броні. Батареї ст. лейтенанта В.Є. Ананьева і лейтенанта А.І. Бакульманова відкрили вогонь прямою наводкою і підбили 5 танків.

Атака танкових частин Вермахту. Фото. 1941.

 

Свідчення 96. Із книги спогадів А. Гречка «Роки війни» (1976 p.):

«Коли ми відходили, навколо горіли села, горів хліб. Від ujie’i безрадісної картини стискалося серце, боляче було залишати рідну землю, радянських людей. В їхніх очах читався докір: «На кого ж ви нас залишаєте?» Що ми могли в той час відповісти? Ми не жаліли себе е боях, але ворог був сильнішим і досвідченішим».

Через відсутність підготовлених резервів на ділянці фронту від Решети-лівки до Нових Санжар утворився розрив, яким не забарилися скористатися німці. Вранці 15 вересня противник вийшов до Ворскли в зоні оборони 34-ї кавдивізії і атакував Нові Санжари. Перші атаки німців спішені кіннотники відбили, але через кілька годин в селище ввірвалися танки з піхотою. Ховаючись за канавами і стінами будинків, кавалеристи відбивалися гранатами, кидали під танки пляшки із запалювальною сумішшю. Ближче до вечора поріділі частини почали відхід у напрямі до Полтави.

Командир 34-ї кавалерійської дивізії п-к Гречко.

 

Свідчення 97. Із спогадів военкома 34-ї кавалерійської дивізії П.І. Козлова:

«Відходити довелося завидна. Населені пункти справа і зліва вже в руках німців. Попереду снопи і скирди скошеної пшениці, поля незібраної кукурудзи і соняшника. Вони прострілюються з обох боків і у багатьох місцях спалахують пожежею…».

Наступ на Полтаву.

Зламавши радянську оборону в районі Нових Санжар, противник 16 вересня повів стрімкий наступ на Полтаву силами 52-го армійського корпусу (ком. – ґен. фон Брізен). Ослаблена в попередніх боях 34-а кавдивізія відійшла до Старих Санжар і Малої Перещепини.

Одночасно передові загони 3-го моторизованого корпусу ринули до Полтави з боку Миргорода, загрожуючи проривом біля Решетилівки. Щоб зупинити просування ворога, з оборонної лінії по Пслу було знято 5-й кав-корпус і 142-у танкову бриґаду. На лінії Мачухи-Циганське танкісти вступили в бій з німецькими механізованими частинами, але, зазнавши великих втрат, змушені були відійти на лівий берег Ворскли. 212-а дивізія разом із відступаючими вздовж Псла 199-ю, 300-ю, 304-ю дивізіями зайняла оборону в районі Решетилівки.

В цих боях відзначився загін із 12 важких танків під командуванням підполковника В.Є. Григор’єва. Його танкісти знищили до двох батальйонів мотопіхоти. В бою біля с. Івашки танк, екіпаж якого складали A.B. Захарчук, Н.І. Зенушкін, П.Т. Мартинов, B.I. Стадниченко, зазнав ушкоджень і зупинився. Опинившись в оточенні, танкісти вели бій до останнього, знищивши велику кількість гітлерівців. За цей подвиг вони були нагороджені орденами Леніна посмертно.

Німецька піхота займає вогневі позиції на околиці села. Фото. 1941.

16 вересня розгорілися запеклі бої на південних підступах до Полтави. За наказом Маршала С. Тимошенка в межиріччя Псла і Ворскли із 6-ї армії спішно перекидалися 169-а й 226-а стрілецькі дивізії. Замисел радянського командування полягав у тому, щоб зупинити ворога одночасними ударами у напрямі на Мачухи: 226-а дивізія (ком. – комбриґ A.B. Горбатов) – з району с. Івашки, 169-а дивізія (ком. – підп-к H.H. Зелінський) при підтримці 34-ї кавдивізії – від Старих Санжар. Атакуючі війська посилювалися підрозділами 10-ї танкової бриґади (ком. – підп-к В.О. Бун-тман-Дорошкевич), яка прибула до Полтави з Харкова. Бриґада мала на озброєнні понад 100 новітніх танків Т-34 і KB, у її розпорядження передавався танковий батальйон (40 танків), сформований у Полтавському військовому автотракторному училищі, а також рота полтавської міліції. Танки Т-34 і KB могли вирішити успіх будь-якого бою. Проти «руссіш ґросс панцер» німці були безсилі. Але радянське командування не зуміло використати їх ударну силу, розпорошивши між трьома дивізіями.

Контратаку змогла почати лише частина радянських військ, оскільки решта була ще на підході. До того ж противник наступав рішуче – аванґарди 57-ї і 100-ї дивізій Вермахту з’явилися біля с. Мачухи вже у першій половині дня 16 вересня. У зустрічному бою особливо відзначився 10-й танковий полк під командуванням Героя Радянського Союзу капітана B.C. Архипова.

Перед боєм. В центрі: командир 10-ї  танкової бриґади підп-к В.О. Бунтман-Дорошкевичі полковий комісар А.К. Погосов. Фото. 1941.

Ударною силою полку був батальйон капітана В.Г. Богачова, який мав на озброєнні важкі танки KB. Перед танкістами була поставлена задача зупинити просування ворога хоча б на дві доби. З цим завданням полк справився. В бою під Мачухами відзначився мол. сержант П.П. Ткаченко, який своїм танком перекрив гітлерівському розвідзагону шлях відходу, розчавивши кілька бронетраспортерів і грузовиків.

Незабаром у бій за Полтаву втяглися головні німецькі сили, підтримані танками і авіацією. Зранку 17 вересня позиції 10-го полку були піддані жорстокому бомбардуванню. Близько 17 год. німці зайняли Мачухи.

Водночас в дію вступила важка артилерія, яку німці перекинули з-за Дніпра. Радянські війська зазнали відчутних втрат у живій силі і техніці й були змушені відступати. 10-й полк відійшов до міських околиць. 226-а дивізія була відкинута на лівий берег Ворскли. В особливе тяжке становище потрапили частини 169-ї дивізії. Прорвавши бойові порядки на обох флангах дивізії, ворог оточив її пошарпані частини в районі Старі Санжари-Головач. Із великими труднощами рештки дивізії прорвали оточення і відійшли за Ворсклу.

 

 

 

62.4.2. Втрата Полтави

На ранок 18 вересня 1941 р. радянська оборона під Полтавою була зламана. Танки і піхота противника увірвалися в місто з півдня. В11 год. противник перейшов у загальний наступ. Тоді ж розвідники з міської пожежної каланчі помітили, що німецькі танки наближаються до Полтави з боку Решетилівки. Виникла реальна загроза оточення. Вуличні бої в місті тривали до 22 год.

Радянські бійці ведуть вогонь із кулемета. Фото. 1941.

 

Свідчення 98. М. Попель:

«На південь від Полтави <…> все гриміло і клекотіло. Перші зустрічні — міліціонери в закривавлених чорних гімнастьорках. <…> Поранений в обидві руки широкоплечий хлопець <…> попросив закурити. <…> «Як там?» — «Правду сказати — погано. Літаків багато. А ми в чорних гімнастьорках на стерні. Бий не хочу…» <.„> В небі знову ворожа авіація. <…> притискайся до землі і чекай. Твоя черга чи сусіда. Грудки б’ють по голові, по спині. У вухах дзвенить. Зрозуміти нічого не можна. <…> Нарешті, звільнившись від бомб, літаки пішли на захід. <…> піднімаємось <…> Живі відтягують поранених. Забитих ніби не помічають».

Вручення партійного квитка на передовій. Фото. 1941.

 

Свідчення 99. B.C. Архипов:

«Гітлерівці не дали ним часу перебудувати бойові порядки і ввірвались на міські окраїни. <…> танки сходилися так близько, що врубалися, один в одного тараном. <…> Між восьмою і дев’ятою годинами вечора бої в південній частині міста досягли найвищого напруження. <…> Навіть уночі десятки «юнкерсіе» продовжували бомбити місто, вокзали, підступи до мостів, намагаючись пробити коридор для своїх наземних військ. Пожежі гули, було світло, як удень, падали цегляні стіни <…>».

Екіпаж радянського танка. Фото. 1941.

 

Свідчення 100. A.A. Гречко:

«У mi тяжкі вересневі дні, коли ми відходили до Полтави, місто готувалося до відсічі ворогу. <…> будувалися барикади, встановлювалися протитанкові «їжаки», вікна багатьох будинків обладнувалися під вогневі точки. Гітлерівиі бомбили місто, обстрілювали його Із далекобійних гармат. Важкий запах гару перемішувався із терпким запахом спілої антонівки. Місто потопало в садах, а урожай яблук тієї осені видався чудовий. <…> Коли в місто увірвався ворог, радянські воїни відчайдушна билися за кожну вулицю, за кожний дім».

Надвечір німецькі танки обійшли фланги 169-ї дивізії й прорвались до шосейного і залізничного мостів, відрізавши оборонців міста від головних сил 38-ї армії, що знаходились за Ворсклою. Човни, на яких намагалися переправити боєприпаси з лівого берега, були потоплені артилерійським вогнем. Зв’язок зі штабом армії обірвався. Уночі на нараді в приміщенні міського поштамту командування 10-го полку прийняло рішення йти на прорив через північну окраїну в напрямі на Диканьку. Дізнавшись від місцевих жителів про існування бродів біля Кротенок, вирішили переправлятись там. Залишивши в місті кілька груп прикриття, полк майже у повному складі (92 танки) щасливо переправився через річку і до 5 год. ранку 19 вересня вийшов до ст. Свинківка. Звідси танковий полк перебазувався до ст. Чутово. Відважних танкістів привітав щойнопризначений новий командуючий 38-ю армією В.В. Циганов.

 

Свідчення 101. B.C. Архипов:

«Зустріли нас як іменинників. Разом з командиром бриґади приїхав до нас новий командуючий <…> Потиснув нам мщно руки і кожному сказав спасибі. Чекав, що прийдете з Полтави пішими, а ви всі танки для армії зберегли».

В Чутово танковий полк відвідали кореспонденти фронтової газети «Красная Армия» О. Твардовський і С. Вапіенцев. Незабаром у газеті з’явилися матеріали про бойові справи танкістів під Полтавою.

Вранці 19 вересня 1941 р. війська німецького 52-го корпусу вступили в Полтаву. Скориставшись тимчасовим безвладдям, жителі кинулись грабувати покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, кримінальні злочинці, які вийшли на волю, поповнили ряди мародерів. Таке ж становище було і по селах Полтавщини. В період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, люди дбали про себе, як могли.

 

 

 

62.4.3. Останні бої на території області

Втрата Полтави і невдалі дії 5-го кавкорпусу на миргородському напрямі поставили у важке становище з’єднання 38-ї армії (199-у, 212-у, 300-у, 304-у дивізії), що оборонялися в районі Решетилівки. Вони були оточені противником, однак зуміли нанести удар в північно-східному напрямі (через Жовтневе і Байрак) й вирватися з кільця.

Не мирячись з поразкою під Полтавою, командування Південно-Західного напряму намірилося відбити місто. 38-й армії передавалися з резерву Ставки 47-а і 76-а гірськострілецькі дивізії, а також 7-а і 14-а танкові бриґади. Одночасно з наступом 38-ї армії зі сходу 5-й кавкорпус мав нанести удар з північного заходу. Але німці вкотре зіграли на випередження. 19 вересня вони вдарили у відкритий 40-кілометровий стик, який утворився між 38-ю армією Південно-Західного фронту і 6-ю армією Південного фронту. Прорвавшись на цій ділянці, німці 20 вересня захопили Красног-рад, створивши загрозу прориву до Харкова. С. Тимошенко намагався ліквідувати війська противника в районі Краснограда силами 275-ї і 270-ї стрілецьких дивізій та 12-ї танкової бриґади. Однак контратаки радянських військ до успіху не призвели, і звільнити Красноград не вдалося.

Піхотинці Вермахту штурмують залізничну станцію. Фото. 1941.

Водночас німці силами 55-го армійського корпусу нанесли удар в центрі оборони 38-ї армії, на стикові 300-ї і 226-ї дивізій. По обидва боки шосе Полтава-Харків протягом 20-26 вересня розгорілись запеклі бої, які не затихали ні вдень, ні вночі. В районі Войнівки контратакували противника 300-а, 226-а стрілецькі й 34-а кавалерійська дивізії. Ворог чинив відчайдушний опір. Тоді в бій був уведений рухомий резерв 38-ї армії – 10-а танкова бриґада. Танкісти завдавали ударів по флангам і тилам ворога.

В епіцентрі боротьби, як і під Полтавою, перебував 10-й танковий полк B.C. Ар-хипова. З кращого боку знову показав себе екіпаж танка, де механіком-водіем був мол. сержант П.П. Ткаченко. Одного разу ворожі протитанкові гармати вісім разів обрушували вогонь на танк, але так і не зуміли його вразити. Батальйон капітана В.Г. Богачова під час контратак знищив 24 гармати, 11 танків, чимало автомашин, вогньових точок і живої сили ворога. 28 вересня радянські танки атакували колону 4-ї німецької піхотної дивізії, змусивши її відступити. Вже після бою, коли танкісти вийшли з машин, залпом ворожого артнальоту був убитий капітан В.Г. Богачов і тяжко поранений сержант П.П. Ткаченко. Обидва були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Герой Радянського Союзу капітан В.Г. Богачов.

Ще один удар німці підготували на ділянці 5-го кавкорпусу, із Байрака на Диканьку. Довідавшись про скупчення значних сил ворога, командир корпусу ґенерал Ф.В. Камков вирішив нанести випереджувальний удар силами 297-ї, 81-ї стрілецьких, 14-ї кавалерійської дивізій, 3-ї і 142-ї танкових бриґад, а також резервної 34-ї мотострілецької бриґади. Атакуючі війська були посилені 4-м ґвардійським мінометним полком (ком. -майор О.І. Нестеренко), на озброєнні якого був дивізіон «катюш». 25 вересня під Диканькою на ділянці 14-ї кавдивізії ґенерал-майора Крючонкі-на чи не вперше на Україні прогримів ракетний залп, завданий 3-м дивізіоном капітана Худяка по урочищу Переруб, де концентрувались значні сили ворога. 29 вересня 2-й дивізіон під командуванням капітана P.P. Ba-силевича здійснив нічний залп в районі с. Петрівка. В ході запеклих боїв, які тривали до 1 жовтня, радянські війська відкинули гітлерівців на 15 км, знищивши 13 танків і до 500 солдатів та офіцерів.

Нічний залп “катюші”. Фото. 1941.

 

Свідчення 102. Із спогадів генерал-лейтенанта артилерії О.І. Нестеренка (в 1941 р. — командир 4-го Гвардійського мінометного полку):

«Раптом ранкову тишу порушило могутнє гуготіння, відлуння якого прокотилось над гаєм, над Диканькою, над ближніми і дальніми хуторами. <…> Позаду нас, із-за лісу безперервним потоком вилітали вогняні комети. Вони шуміли над нашими головами. Через кілька секунд все урочище було оповите густим чорним димом, в якому виднілися яскраві спалахи розривів. Лунали розкоти грому. Шум пролітаючих снарядів, супроводжуваний якимось особливим скреготом, гуркіт розривів, а також величезна чорна хмара, що миттєво огорнула гай, справили сильне враження.

Коли дим трохи розвіявся, ми побачили, як із гаю врозтіч бігли збожеволілі віл страху гітлерівці, скакали по полю коні без вершників. Психологічий вплив залпу був такий великий, що навіть ми, хто знав, що це таке, були приголомшені. <…>

У ці дні нам довелося здійснити і перші нічні залпи. <…> Щоб накрити ворога, <…> ми вирішили вивести під покриттям темряви бойові машини за наш. передній край, на лінію бойової охорони. <…> Так близько від стріляючих машин ми знаходилися вперше. <…> Перед нашими очима постало надзвичайне видовище. Спочатку вишикувані в ряд <…> машини освітилися яскравим світлом. Це були факели реактивних струменів перших випу-щенних снарядів. Потім пролунав пронизливий скрегіт, від якого задрижала земля. З високо піднятих ферм безперервним потоком почали злітати вогняні стріли з сліпучими хвостами. Позаду машин спершу утворювались сірі хмарки, які від яскравого освітлення на очах перетворювалися в оранжево-білі клуби й завихрення. <…> здавалося, що все попливло вниз — і бойові машини, і яскраво освітлена місцевість. Згодом мені не раз доводилось спостерігати нічні залпи. Але ніщо не могло зрівнятися з цим першим враженням, яке залишив нічний залп під Диканькою».

Памятний знак на честь одного з перших на Україні залпу “катюш” в Диканьці. 1973.

Найжорстокіші бої в останні дні вересня розгорілися в районі Чутово-го. Кровопролитні сутички, в яких обидві сторони несли великі втрати, тривали 12 днів. Залізнична станція Кочубеївка кілька разів переходила з рук в руки. 1 жовтня німці захопили Чутове. Протягом наступних днів, німці витіснили радянські війська з рубежу Шшпаки-Диканька, завершивши окупацію Полтавської області. Бойові операції на теренах краю продовжувались 68 днів, до 13 жовтня 1941 р.

 

Будьонний Семен Михайлович

(13/25.IV.1883, хут. Козюрин, ст. Велика Орловка Донської обл., тепер Пролетарського р-ну Ростовської обл. — 26.Х. 1973, Москва) — військовий і державний діяч, Маршал Радянського Союзу (1935 p.), повний Георгіївський кавалер, тричі Герой Радянського Союзу (1958, 1963, 1968рр.). Батько дитиною був переведений з Воронезької губернії в Донську область. Там виріс і одружився на місцевій козачці. Семен був другим сином у сім’ї. Змалку пас телят і свиней, наймитував. Самотужки вивчився грамоті. В 1903 р. призваний до армії. Служив в прикордонних частинах на Далекому Сході. Під час російсько-японської війни відзначився в боях із хунхузами. Закінчив школу верхової їзди в Петербурзі (1908 p.). Після закінчення терміну строкової служби (1909 p.), маючи в цивільній перспективі знову наймитування, залишився в армії. В 1913 р. приїхав у відпустку на Дон, де застала Перша світова війна. З першою маршевою частиною відбув на театр бойових дій. Взводним унтер-офіцером 18-го дра-ґунського ескадрону Кавказької кавалерійської дивізії воював на німецькому, турецькому, австрійському фронтах, у складі експедиційного корпусу Генерала Баратова брав участь у поході на Персію. В січні 1917 р. призначений вахмістром 5-го ескадрону. Після Лютневої революції дивізія повернулася в Росію і розквартирувалася поблизу Тифліса, в червні 1917р. була перекинута на Західний фронт, в район Мінська. Входив до ескадронного, полкового і дивізійного комітетів. Після більшовицького перевороту дивізія була розпущена. С. Будьонний демобілізувався і повернувся в Платовську станицю, де увійшов до складу виконкому Сальської окружної ради. З початком громадянської війни створив із селюків-партизанів, червоних козаків, відчайдухів і зарізяк Платовський революційний кінний загін, з яким почав воювати на боці більшовиків. Згодом командував кавалерійською дивізією, кінним корпусом, 1-ю Кінною армією. В 1919—1920 pp. ім’я вождя легендарної кінармії гриміло на весь світ. Комуністи прозивали його «червоним Мюратом», поляки — «радянським Маккензе-ном». Високий на зріст, міцно зшитий, з грубуватим селянським обличчям, з випестуваними на царській службі пишними вусами, з молодецькою виправкою і різким командирським голосом, колишній вахмістр якнайкраще підійшов на роль «селянського генерала». Під його командуванням напівварварська армія вирубала в запеклих боях кращі білогвардійські й шляхетські кінні війська, принагідне здійснюючи небачені грабежі й погроми російських, українських, польських, єврейських міст, сіл, містечок. Подвиги червоних кавалеристів увічнив знаменитий «Марш Бу-дьонного», за іронією долі написаний на мотив єврейської ве-сільньої пісні.

По закінченні війни посідав пости помголовкома з кавалерії (з 1923 p.), інспектора кавалерії РСЧА (з 1924 p.). Закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе (1932 p.). Увійшов до першої п’ятірки воєначальників, яким у 1935 р. присвоєно звання Маршала СРСР. З 1940 р. — перший заступник наркома оборони СРСР. Під час Великої Вітчизняної війни входив до Ставки Верховного Головнокомандуючого, командував групою військ армійського резерву Верховного Головнокомандування, військами Південно-Західного і Північно-Кавказького напрямів, Північно-Кавказьким фронтом. Особливих полководницьких успіхів не досяг. У 1943— 1953 pp. очолював кавалерію радянської армії (з 1947 р. водночас заступник міністра сільського господарства з конярства), з 1954 р. перебував у групі інспекторів кавалерії Міністерства оборони СРСР. З 1920 р. – член ВЦВК, з 1922 р. – ЦВК СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР 1—8 скликань, член Президії Верховної Ради (з 1938 p.), кандидат (з 1934 і 1952 pp.) і член (з 1939 р.) ЦК ВКП(б). Нагороджений 8 орденами Леніна, 6 орденами Червоного Прапора. Автор спогадів «Пройдений шлях» (кн. 1—3, 1959—1973 pp.). На честь С. Будьонного названа порода верхових коней, виведена в 1921—1948 pp. кінними заводами Ростовської області. Похований біля мавзолею В. Леніна в Москві. Бронзовий бюст споруджено в Ростові-на-Дону. Влітку 1941 р. штаб командуючого військами Південно-Західного напряму С. Будьонного знаходився в Полтаві. Ім’я Маршала С. Будьонного носив бронепоїзд, побудований колективом Полтавського паровозоремонтного заводу на початку серпня 1941 р. і наступного місяця знищений у бою на ст. Потоки неподалік від Кременчука.

 

Кирпонос Михайло Петрович

(9/21.1.1892, с. Вертіївка, тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл. -20.ІХ.1941, побл. хут. Дркжівщина Лохвицького р-ну) — військовий діяч, генерал-полковник (1941 p.), Герой Радянського Союзу (1940 p.). Народився в сім’ї сільського люмпена (батько працював кубовщиком в чайній). Закінчив церковно-парафіяльну і трикласну земську школу. З 1909 до 1915р. працював лісником. Мобілізований до царської армії, служив у запасному піхотному полку, в 1917 р. закінчив фельдшерську школу. В громадянську війну вступив до 1-ї радянської повстанської дивізії, дослужився до командира 2-го Богунського полку. 31919р. перебував на нестройовій службі: пом. начальника школи червоних командирів у Житомирі, завгосп і комісар Київської школи червоних старшин. У 1923—1927 pp. навчався в Військовій академії ім. М.В. Фрунзе. В 1931—1934 pp. нач. штабу 51-ї-стрілецької дивізії, в 1934—1939 pp. начальник Казанського піхотного училища. Одружувався двічі: в 1911 р. з донькою шорника Олімпіадою Поляковою, в 1919 р. з донькою польського офіціанта Софією Піотровською. В 1937 р. рідні дружини були репресовані. «Пляму» в біографії змивав співробітництвом з «органами», невтомно викриваючи «ворогів народу». З початком радянсько-фінської війни призваний в діючу армію і призначений командиром 70-ї стрілецької дивізії. В останні дні війни дивізія здійснила безглуздий подвиг. Напередодні капітуляції Виборга, що за умовами мирного договору мав відійти до Радянського Союзу, червоноармійці під командуванням М. Кирпоноса з великими втратами атакували місто по льоду Фінської затоки. За цей подвиг М. Кирпонос одержав Золоту Зірку Героя Радянського Союзу, звання генерал-майора і посаду командира 49-го стрілецького корпусу. Далі кар’єра розвивалася стрімко: командуючий військами Ленінградського ВО (червень 1940 p.), командуючий Київським ОВО (лютий 1941 р.) у званні генерал-полковника. Від початку війни командуючий Південно-Західним фронтом. Загинув у бою поблизу Лохвиці при виході з оточення. Канд. в члени ЦК ВКП(б) (1941 p.). Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ст. (поем.). Похований у Києві в Парку Вічної Слави.

 

Тупиков Василь Іванович

(18/31.Х1І.1901, Курськ – 20.ІХ.1941) – політичний і військовий діяч, Генерал-майор (1940 p.).

Народився в сім’ї робітника-залізничника. В 1919 р. закінчив Тульське залізничне училище. В 1920 р. навчався на Центральних політкурсах наркомату шляхів сполучення в Москві, потім працював зав. політпросвітвідділом профкому залізничників у м. Орел. З 1922 р. в Червоній армії. В 1922—1925 pp. воєнком, згодом — командир батальйону, полку. Закінчив курси «Выстрел» (1926 p.), Військову Академію ім. М.В. Фрунзе (1933 p.). З 1937 р. нач. штабу 37-го

стрілецького корпусу, з 1939 р. нач. штабу Харківського ВО, з 1940 р. військовий аташе в Німеччині. З липня 1941 р. нач. штабу Південно-Західного фронту. Загинув у бою поблизу хут. Овді-ївка. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ст. (поем.). Похований у Києві в Парку Вічної Слави.

 

Бурмистенко Михайло Олексійович

(22.XI. 1902, с. Александровка, тепер Ртищевського р-ну Саратовської обл., Росія — 22.IX. 1941) — партійний і державний діяч.

В 1919-1922 pp. співробітник ЧК-ДПУ, потім держслужбовець в м. Енгельсі. У 1924—1929 pp. навчався в Ленінградському комвузі та Комуністичному інституті журналістики в Москві. Працював журналістом. У 1932-1936 pp. 2-й секретар Калмицького обкому ВКП(б), потім в апараті ЦК ВКП(б). З 1938 р. 2-й секретар ЦК КП(б)У, член ЦК та Політбюро ЦК КП(б)У, голова ВР УРСР 1-го скликання. Депутат BP CPCP (1937 р.). У ході війни один із організаторів партизанського руху на Україні, член Військради Південно-Західного фронту (серпень-вересень 1941 p.). Загинув у бою поблизу Лохвиці. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ст. (поем.).

 

 

Тимошенко Семен Костянтинович

(6/18.11.1895, с. Фурманка, тепер Фурманівка Кілійського р-ну Одеської обл. – 31.Ні.1970, Москва) — військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1940 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1940, 1965 pp.).

Учасник Першої світової війни. В Червоній армії з 1918 р. В громадянську війну командував кавалерійською дивізією. Закінчив Вищі академічні курси (1922, 1927 pp.). У радянсько-польській війні 1939 р. командуючий військами Українського фронту. В радянську-фінську війну командуючий військами Північно-Західного фронту. В травні 1940 — липні 1941 pp. нарком оборони СРСР. До липня 1941 р. представник Ставки ГК, згодом входив до складу Ставки ВК і ВГК, в лип-ні-вересні 1941 р. заст. наркома оборони. З липня головком військами Західного, у вересні 1941 — червні 1942 pp. — Південно-Західного напрямів, водночас командуючий Західним (липень— вересень 1941 р.) і Південно-Західним (вересень-грудннь 1941, квітень-липень 1942 pp.) фронтами. В липні 1942 р. командуючий Сталінградським, в жовтні 1942 — березні 1943 pp. — Північно-Західним фронтами. В березні-червні 1943 р. як представник Ставки ВГК координував дії Ленінградського і Волховського фронтів, в червні-листопаді 1943 р. Північно-Кавказького фронту і Чорноморського флоту, в лютому-червні 1944 р. 2-го і 3-го Прибалтійського фронтів, в серпні 1944 — травні 1945 pp. 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів. Після війни командуючий військами Барановичського (1945—1946 pp.), Південно-Уральського (1946-1949 pp.) і Білоруського (1946, 1949-1960 pp.) ВО. З квітня 1960 р. в Групі Ген. інспекторів Міністерства оборони СРСР, із 1962 р. одночасно голова Радянського комітету ветеранів війни. Член ЦК ВКП(б) в 1939-1952 pp. (канд. в 1952-1970 pp.). Деп. BP СРСР 1—7-го скликань. Депутат ВР УРСР 1-го скликання. Член Президії ВР СРСР в 1938—1940 pp. Нагороджений 5 орденами Леніна, орденом «Перемога», орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора, 3 орденами Суворова 1-го ст. Автор праць з військових питань. Урна з прахом в Кремлівській стіні. Бронзовий бюст на батьківщині.

 

Потапов Михайло Іванович

(З.Х. 1902, с. Мочальниково, тепер Юх-І новського р-ну Калузької обл., Росія — ] 26.1.1965, Москва) — військовий діяч, ґе-I нерал-полковник (1961 p.). і Народився в селянській сім’ї. Навчався в семінарії, деякий час був дияконом. В Червоній армії з 1920 р. Учасник громадянської вини. Закінчив Військову академію механізації і моторизації РСЧА (1936 р.). Брав участь в боях з японцями на Халгін-Голі. В червні 1941 р. генерал-майор танкових військ. З початком війни командував 5-ю армією. У вересні 1941 р. тяжко пораненим потрапив у полон, де перебував до квітня 1945 р. Від співробітництва з німцями категорично відмовився. Визволений американцями, був відправлений у розпорядження Генштабу Франції, де й зустрів День Перемоги. Перевезений до Москви, витримав 7-місячну перевірку «органів» і був відновлений на службі. У 1947 р. закінчив Вищі академічні курси при Академії Генштабу. В 1947—1954 pp. помічник командуючого, в 1954—1958 pp. командуючий об’єднанням, у 1958— 1965 pp. перший заступник командуючого військами Одеського ВО. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки.

 

Кузнецов Василь Іванович

(3/15.1.1894, с. Усть-Усолка, тепер Усольського р-ну Пермської обл., Росія — 20.VI. 1964, Москва) — військовий діяч, генерал-полковник (1943 p.), Герой Радянського Союзу (1945 р.). В Червоній армії з 1918 р.

У громадянську війну командир полку. Закінчив курси «Выстрел» (1926 p.), Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1936 р.). В 1941 р. командуючий армією. В червні 1941 р. генерал-лейтенант. В ході війни командував 3-ю (з червня 1941 p.), 21-ю (з серп. 1941 р.), 58-ю (лист. 1941 p.), 1-ю Ударною (лист. 1941 — трав. 1942 pp.), 63-ю (лип. — лист.

1942 р.) і 1-ю гвардійською (з груд. 1942 р.) арміями. З грудня

1943 р. заст. командуючого 1-м Прибалтійським фронтом, з березня 1945 р. командуючий 3-ю Ударною армією. Після війни командуючий армією, голова ЦК ДОСААФ (1951—1953), командуючий військами Приволзького ВО (1953—1957 pp.), потім до 1960р. на відповідальній роботі в центральному апараті Міністерства оборони СРСР. З 1960 р. у відставці. Депутат ВР СРСР в 1946-1950, 1954—1958 pp. Нагороджений 2 орденами Леніна, 5 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 1-го ст.

 

Костенко Федір Якович

(10/22.11.1896, слоб. Велика Мартинівка, тепер райцентр Ростовської обл., Росія — 26.V. 1942) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1940 p.). В Червоній армії з 1918 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси удосконалення комскладу при Військовій академії Генштабу (1941 p.). Учасник радянсько-польської війни. Командував кавалерійським корпусом, армійською кавалерійською групою. В ході війни командуючий 26-ю армією (червень-вересень 1941 р.), заст. командуючого Південно-Західного фронту, командуючий військами Південно-Західного фронту (з грудня 1941 р.), заст. командуючого цього ж фронту (з квітня 1942 p.). Загинув у бою під Харковом. Нагороджений орденом Леніна, Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки.

 

 

 

Власов Андрій Андрійович

(1.IX.1901, с. Ломакіно Сергачського пов. Нижегородської губ., тепер Талиського р-ну Ґорьковської обл., Росія — 2.VIII. 1946, Москва) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1942 p.), після переходу на бік Німеччини — голова Комітету Визволення Народів Росії (КОНР), головнокомандуючий ЗС КОНР, організатор і головнокомандуючий Російської Визвольної Армії (РОА). Народився в сім’ї селянина-кустаря (шевця). Закінчив сільську школу і Нижегородське духовне училище. До 1917 р. вчився в духовній семінарії. Після революції закінчив Нижегородську єдину трудову школу (1919 р.) і поступив на агрономічний факультет Нижегородського університету. В 1920 р. був призваний до РСЧА. Закінчив Нижегородські піхотні курси комскладу. Брав участь у бойових діях на Врангелівському фронті. Потім служив на посадах комвзводу, роти, батальйону. Закінчив Вищі армійські командні курси ім. Комінтерна (1929 р.) і Ленінградське відділення Військової академії ім. М.В. Фрунзе (1935 p.). В 1930-1932 pp. викладав тактику в Ленінградській об’єднаній військовій школі ім. В.І. Леніна. В 1933-1937 pp. на штабних посадах у Ленінградському ВО. Згодом командир полку (1937 р.), нач. відділу штабу Київського ОВО, командир 72-ї стрілецької дивізії (1938 p.), військовий радник і головний військовий радник у Китаї (1938—1939 pp.). Нагороджений орденом Золотого Дракона. Після повернення командував 99-ю стрілецькою дивізією (1940— 1941 pp.). За високі показники в бойовій підготовці й уміле командування нагороджений орденом Леніна. Війну зустрів командиром 4-го мехкорпусу в званні генерал-майора. Відзначився в боях за Київ як начальник Гарнізону міста (липень-вересень 1941 р.) і командуючий 37-ю армією (вересень-листопад 1941 p.). Після розгрому Південно-Західного фронту вийшов з оточення і був призначений командуючим 20-ю армією Західного фронту. За успішні дії під час зимового контрнаступу під Москвою нагороджений орденом Червоного Прапора і підвищений у званні до генерал-лейтенанта. Весною 1942 р. призначений заст. командуючого Волховського фронту і водночас командуючим 2-ю ударною армією, що потрапила в оточення внаслідок невдалої спроби деблокувати Ленінград. 13 липня 1942 р. неподалік с. Туховежі Ленінградської обл. А. Власов потрапив у полон. У Вінницькому таборі для полонених офіцерів він погодився співробітничати з Вермахтом і очолити російський антисталінський рух. Цілі свого руху А. Власов виклав у відкритому листі «Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом», Смоленській декларації (27 грудня 1942 р.) і Празькому маніфесті (14 листопада 1944 р.). За підтримки командування Вермахту і СС А. Власов очолив Комітет Визволення народів Росії (КОНР) і його Збройні Сили, ядро яких склала 130-тисячна РОА, створена на поч. 1945 р. з радянських військовополонених. Власовці воювали переважно на Західному фронті. На поч. травня 1945р. 1-а дивізія РОА відгукнулася на заклик повсталих жителів Праги і допомогла роззброїти частини німецького гарнізону. Після підходу танків Маршала І. Конєва дивізія рушила на захід, щоб здатися американцям. 12 травня А. Власов був захоплений в штабній колоні співробітниками СМЕРШу і доправлений до Москви. За місяць до арешту одружився з вдовою офіцера СС Аделею Беленберґ (перша дружина Ганна після переходу А. Власова на бік німців була репресована). На закритих засіданнях Військової колегії винним себе в зраді батьківщини не визнав, навпаки, доводив, що завдяки його діяльності, сотні тисяч радянських військовополонених залишилися в живих. Засуджений до смертної кари через повішення. Похований на Донському кладовищі. У 2001 р. Військова прокуратура Росії відмовила представникам громадського руху «За веру и Отечество» переглянути вирок і реабілітувати власовців як жертв політичних репресій.

 

Рябишев Дмитро Іванович

(11/23.11.1894, хут. Колотовка, тепер ст. Новоцимлянська Ростовської обл., Росія — ?) — військовий діяч, генерал-лейтенант (1940 p.).

В Червоній армії з 1918 р. У громадянську війну командував бригадою. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1935 р.). В 1941 р. командир 8-го мехкорпусу. В ході війни командуючий цього ж корпусу на Південно-Західному фронті, командуючий 38-ю армією (з липня 1941 p.), Південним фронтом (з серпня 1941 р.), 57-ю (жовтень 1941 — лютий 1942 pp.), 28-ю (травень-липень 1942 р.) арміями, згодом заст. командуючого 3-ї Гвардійської армії, командуючий 34-го гвардійського стрілецького корпусу, командуючий і заст. командуючого 3-ї гвардійської армії, з квітня 1944 по травень 1945 pp. командував 3-м гвардійським і 114-м ск. В 1945—1946 pp. командуючий корпусом, в 1946-1950 pp. заст. і пом. командуючого військами Східно-Сибірського ВО. З 1950 р. в запасі. Нагороджений 3 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 5 орденами Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького 1-го ст., Суворова 2-го ст., Кутузова 2-го ст., Червоної Зірки.

 

Фекленко Микола Володимирович

(6/19.ХІІ.1901, с. Тифинка, тепер Бори-соглєбського р-ну Воронезької обл., Росія — 12.Х. 1951, Москва) — військовий діяч, комдив, генерал-лейтенант танкових військ (1943 p.). В Червоній армії з 1918 р. В 1933 р. закінчив академічні курси при Військовій академії моторизації і механізації РСЧА. Командував механізованим полком 5-ї кавалерійської дивізії, 7-ю мотоброневою бригадою ЗабВО (1936-1938 pp.), 57-м особливим стрілецьким корпусом в Монголії (вересень 1938-червень 1939рр.). З початком бойових дій на Халгін-Голі був замінений Г. Жуко-вим. У 1940 р. командир 15-ї танкової дивізії 8-го мехкорпусу, генерал-майор. На початку Великої Вітчизняної війни командуючий 19 мехкорпусом і 38-ю армією, згодом командуючий Сталінградським ВО, пом. командуючого військами Південного фронту з формувань (до січня 1942 р.), заст. нач. ГАБТУ (до червня 1942 p.), командуючий 17-м танковим корпусом (червень-липень 1942 p.), бронетанковими і механізованими військами Степового фронту, нач. Тульського і Сталінградського автобронетанкових центрів, нач. управління формувань БТіМВ РСЧА, пом. Командуючого округом. У 1949 р. закінчив Вищі академічні курси при Вищій військовій академії. В 1951 р. -в запасі. Кандидат в члени ЦК ВКП(б) з 1939 р. Нагороджений орденом Леніна.

 

Циганов Віктор Вікторович

(7/19.ХІ.1896, м. Нижній Новгород, Росія — 25.VI. 1944, Москва) — військовий діяч, Генерал-лейтенант (1943 p.). В Червоній армії з 1918 р. У громадянську війну нач. штабу бригади. Закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1933 p.). З лютого 1941 р. нач. факультету Інтендантської академії. В червні 1941 р. генерал-майор. В ході війни заст. нач. штабу по тилу військ Південно-Західного напряму, командуючий 38-ю (з вересня 1941 p.), 56-ю (з грудня 1941 р.) арміями. З липня 1942 р. пом., згодом

заст. командуючого військами Московського ВО. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ст.

 

 

 

Подлас Кузьма Петрович

(29.Х. 1893, с. Душатіно, тепер Суразського р-ну Брянської обл., Росія — 25.V. 1942) — військовий діяч, Генерал-лейтенант (1941 p.).

В Червоній армії з 1918 р. В громадянську війну командував бригадою. Закінчив курси «Выстрел» (1925 p.), курси удосконалення вищого командного складу при Військовій академії ім. М.В. Фрунзе (1930 p.). З 1940 р. заст. командуючого військами Київського ОВО. В червні 1941 р. Генерал-майор. В ході війни командуючий 40-ю (з серпня 1941 р.) і 57-ю (лютий-тра-вень 1942 р.) арміями. Загинув у бою на Барвінківському плацдармі під час Харківської наступальної операції. Нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора.

 

 

Рунштедт Ґерд Карл Рудольф фон

(12.XII. 1875, Ашерслебен, поблизу Ґраца — 24.11.1953, Ганновер) — військовий діяч, полководець, генерал-фельдмаршал (1940 p.).

Народився в сім’ї Генерала пруської армії. Закінчив військове училище в Орані-єнштайні (1892 р.) і Військову академію (1907 р.). В роки Першої світової війни офіцер Генштабу, згодом нач. штабу 53-го корпусу на Східному фронті (1917 р.), нач. штабу 15-го корпусу в Франції (1918 p.). Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., орденом Дому Гоґенцол-лернів. Після поразки Німеччини залишився на військовій службі. Нач. штабу 3-ї кавалерійської дивізії (1920 p.), II ВО (1923 p.), командир 18-го піхотного полку (1925 р.), нач. штабу 2-ї армійської групи (1926 p.), командир 2-ї кавалерійської дивізії (1928 p.), командуючий 1-ю армійською групою в Берліні (1932 р.) в званні Генерал-полковника. Вважав, що армія має стояти поза політикою. В листопаді 1938 р. вийшов у відставку через незгоду з окупацією Судетської області, але в травні 1939 р. повернувся в армію. Очолював розробку плану війни з Польщею. Під час вторгнення командував групою армій «Південь», що зайняла Варшаву. Нагороджений Рицарським хрестом. Під час французької кампанії командував групою армій «А», що прорвала фронт біля Седана і оточила головні сили союзників біля Дюнкерка. За цю перемогу одержав звання генерал-фельдмаршала. Після поразки Франції — головнокомандуючий німецькими військами на Заході. Був одним із найактивніших противників Руської кампанії, але підкорився рішенню А. Гітлера розв’язати війну проти СРСР. У квітні очолив групу армій «Південь», з якою 22 червня 1941 р. вторгся в Україну. Вміло керував інтернаціональною військами, які складалися з німців, італійців, угорців, словаків, хорватів і румунів. Одержав вражаючі перемоги в Західній Україні, під Уманню, Києвом, Маріуполем. До поч. листопада 1941 р. захопив всю Україну і Крим, після чого висловився за припинення наступу. Проте за наполяганням А. Гітлера продовжив рух на південь і взяв Ростов-на-До-ну. З переходом радянських військ у контрнаступ, наказав своїм частинам відійти за р. Міус, чим викликав роздратування фюрера і у грудні 1941 р. був замінений ґенерал-фельмаршалом В. фон Райхенау. Від’їзд Г. фон Рунштедта з Полтави був обставлений найпишнішим чином — з почесним караулом, оркестром, у присутності всіх офіцерів. До населення окупованих територій ставився толерантно, тому не боявся замахів, завжди ходив беззбройним, один чи у супроводі ад’ютанта. Вийшовши у відставку, поселився в Касселі. В березні 1942 р. призначений командуючим на Заході і командуючим групою армій «Д». У липні 1944 р. не зміг протистояти висадці союзників. Нагороджений Дубовим листям і відсторонений від командування. Після провалу замаху на А. Гітлера очолював суд честі над офіцерами-змовниками. У вересні 1944 р. знову повернувся на попередні посади, з листопада — головнокомандуючий на Заході. До лютого 1945 р. успішно захищав «лінію Зігфріда». Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям і мечами. Після прориву оборони союзниками замінений Генерал-фельдмаршалом А. Кессельрінгом. У травні заарештований американцями в госпіталі Бад-Тельц. Звинувачувався у військових злочинах, але до суду справа не дійшла. В травні 1949 р. звільнений за станом здоров’я. Помер на 78-му році життя від серцевого нападу.

 

Райхенау Вальтер фон

(16.VIII.1884, Карлсруе – 17.1.1942) – військовий діяч, полководець, Генерал-фельдмаршал (1940 p.). Народився в сім’ї генерала. В 1902 р. добровольцем вступив в армію. В 1914р. закінчив Військову академію. У Першій світовій війні штабний офіцер на Східному фронті. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., орденом Дому Ґогенцоллернів. Після поразки Німеччини залишився в армії. В 1931 р. нач. штабу І ВО. Активний прибічник нацизму. Один із будівничих Вермахту. Як начальник управління військового міністерства (1933 р.) і управління Вермахту (1934 р.) здійснював зв’язок між армійським командуванням і керівництвом НСДАП. Автор тексту військової присяги фюреру. Розглядався як кандидат на посаду головнокомандуючого сухопутними військами. В 1935 р. командуючий 7-м армійським корпусом і VII ВО, в 1938 р. командуючий 4-ю армійською групою. Під його керівництвом німецькі війська захопили Судети і Прагу. В польській кампанії командував 10-ю армією (незабаром перейменованої в 6-у армію), яка оточила Варшаву. Нагороджений Рицарським хрестом і підвищений у званні до Генерал-полковника. В французькій кампанії розгромив голландські й бельгійські війська, забезпечивши прорив танкових військ Е. Манштайна. З початком війни проти Радянського Союзу на чолі 6-ї армії брав участь в прориві «лінії Сталіна», взятті Києва, Бєлгорода, Харкова, Курська. В зоні дій армії проводив жорстоку політику щодо місцевого населення, надавав допомогу військами каральним загонам СС і СД, внаслідок чого було знищено близько 1 млн. чол. У листопаді 1941 р. замінив Генерал-фельдмаршала Г. фон Рундштедта на посту командуючого групою армій «Центр». 12 січня 1942 р. в Полтаві у В. фон Райхенау трапився інфаркт, 17 січня командуючого вивезли на літаку в Ляйпціг. По дорозі літак потрапив в аварію, внаслідок чого В. фон Райхенау одержав черепно-мозкову травму, і був доставлений до місця призначення мертвим.

 

Паулюс Фрідріх Вільгельм Ернст

(23.IX. 1890, Брейтенау-Ґершаґен, Ґес-сен-Нассау — 1.11.1957, Дрезден) — військовий діяч, генерал-фельдмаршал (1943р.).

Син книготоргівця. Закінчив гімназію Вільгельма в Касселі, вивчав право в Мюнхенському університеті. В 1910р. добровольцем вступив в армію. В 1912 р. одружився з румунською аристократкою Оленою Констанцією Розетті-Со-леску, яка народила дочку і синів-близнюків. Учасник Першої світової війни, штабний офіцер на Західному і Східному фронтах. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл. Після поразки Німеччини залишився s армії. Закінчив секретні курси офіцерів Генштабу. Служив на штабних посадах. У 1934 р. очолив 3-й моторизований батальйон, експериментальне формування, що виросло згодом в одну з перших танкових частин Вермахту. У 1935—1939 pp. нач. штабу Командування танкових військ (з 1938 р. — 16-й армійський корпус), у 1939 р. — нач. штабу 4-го командування (згодом 10-а, пізніше 6-а армія). Учасник польської і французької кампаній, генерал-лейтенант (1940 p.). З вересня 1940 р. 1-й оберквартирмейстер Генерального штабу Верховного командування сухопутних військ, один із розробників плану «Барбаросса». За протекцією В. фон Райхенау на поч. січня 1942 р. призначений командуючим 6-ю армією зі штабом у Полтаві. Не маючи полководницьких здібностей і досвіду, виглядав типовим канцеляристом. Щоб не забруднитися, ніколи не знімав рукавичок і приймав ванну двічі на добу. У військах мав прізвисько «наш найелегантніший дворянин». Скасував накази свого попередника про масові розправи в зоні дій армії. Свято вірив в Геніальність А. Гітлера і сліпо виконував всі його накази. Нагороджений Рицарським хрестом.

Влітку 1942 р. 6-а армія Ф. Паулюса в складі армійської групи «В» перейшла в наступ на Сталінград. В битві біля Острова (липень 1942 р.) одержав тактичну перемогу, знищивши понад 1 тис. радянських танків і полонивши 55 тис. червоноармійців. Однак через млявість і нерішучість не розвинув успіх, що дозволило противнику підтягти резерви і закріпитись в районі Сталінграда. Втягнувшись у лобові атаки, Ф. Паулюс провалив наступальну операцію. Внаслідок радянського контрнаступу в листопаді 1942 р. 6-а армія потрапила в оточення. Підкорю-ючись волі А. Гітлера, продовжував бої в круговій обороні, відмовившись від спроб прориву, на чому наполягали всі командири корпусів. Відданість фюреру була винагороджена присвоєнням звання генерал-полковника. Незважаючи на величезні втрати (із 270 тис. вояків боєздатність зберегли лише 40 тис.), залишив без відповіді радянський ультиматум про капітуляцію (8 січня 1943 p.). Заключний радянський штурм фактично припинив існування армії. Командуючий був ізольований від своїх військ. Фіналом агонії стало нагородження Ф. Паулюса Рицарським хрестом з дубовим листям і присвоєння йому звання Генерал-фельдмаршала (31 січня 1943 р.). У радіограмі з цього приводу А. Птлер нагадував, що ще жоден німецький Генерал-фельдмаршал не потрапляв у полон. Очевидно, це було прозорим натяком на необхідність самогубства, але Ф. Паулюс того ж дня з усім штабом і залишками армії (91 тис.) здався в полон.

Загибель армії Ф. Паулюса під Сталінградом стала для німців найтяжчою військовою поразкою в історії. В Німеччині було оголошено траур. Сам винуватець катастрофи до кінця днів не зміг оговтатися від заподіяного. Зламаний фізично й психологічно, він зрадив присязі, вступивши в 1944 р. у Лігу німецьких офіцерів і комуністичний Національний комітет «Вільна Німеччина». 8 серпня 1944 р. Ф. Паулюс по радіо закликав війська повернути зброю проти А. Гітлера. В якості свідка звинувачення виступав на Нюрнберзькому процесі. Сам засуджений не був, але протягом тривалого часу утримувався в різних тюрмах СРСР. У жовтні 1953 р. переданий властям НДР. Поселившись у Дрездені, працював інспектором народної поліції, безуспішно намагаючись захистити свою репутацію від нападків істориків і колишніх однополчан. Жив самотньо. Дружина, з якою він більше не побачився, померла у 1949 р. Син Фрідріх, капітан Вермахту, загинув в Італії у 1944 р. Син Ернст Олександр, теж капітан, не сприйняв батькового переходу на бік комуністів і не провідував його (в 1970 р. покінчив життя самогубством). Ф. Паулюс помер від раку наступного дня після 14-ї річниці здачі в полон у Сталінграді.

 

Штюльпнаґель Карл Генріх фон

(2.1.1886, Дармштадт – 30.VIII.1944, тюрма Плетцензеє, Берлін) — військовий діяч, учасник руху Опору, Генерал піхоти (1939р.).

Походив із родини військових, дід і батько були генералами. На військовій службі з 1904 р. Учасник Першої світової війни, офіцер Генштабу. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл. Після поразки Німеччини продовжив штабну службу. В 1938 р. 1-й обер-квартирмей-стер Генерального штабу сухопутних військ. В 1940 р. командир II армійського корпусу. Після розгрому Франції очолював спільну комісію з перемир’я. В лютому-листопаді 1941 р. командував 17-ю армією на Східному фронті. Брав участь в оточенні ПЗФ, взятті Кременчука, Полтави, Харкова. Нагороджений Рицарським хрестом. У лютому 1942 р. змінив свого кузена Ген. О. фон Штюльпнагеля на посту командуючого Вермахтом у Франції. В 1944 р. нагороджений Срібним Германським хрестом. Один із керівників змови проти нацистського режиму. 20 липня 1944 р. заарештував увесь склад СС і СД в Парижі, здійснивши безкровне захоплення влади. Після провалу замаху на А. Гітлера одержав наказ повернутися в Берлін. По дорозі намагався покінчити самогубством, у результаті поранення втратив зір. Народною судовою палатою засуджений до страти через повішення. Брати — Генерали Йоахім і Зіґфрід були заарештовані як неблагонадійні і ув’язнені в концтаборі.

 

Кляйст Евальд Пауль Людвіґ фон

(8.VIII.1881, Браунфельс-на-Лані, Гессен — 15.Х. 1954, Владімір, Росія) — військовий діяч, полководець, Генерал-фельдмаршал (1943 p.). Син доктора філософії. Належав до старовинного аристократичного роду, близького до сімейства Ґінденбургів. Закінчив військове училище (1901 p.), кавалерійське училище (1909 p.), Військову академію (1912 p.). Учасник Першої світової війни, командир ескадрону, офіцер Генштабу на Західному і Східному фронтах. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл. Після поразки Німеччини продовжив службу в армії. Переконаний монархіст. В 1932 р. генерал-майор, командир 2-ї кавалерійської дивізії, згодом командир 7-го армійського корпусу. В 1939— 1940 pp. командир 22-го армійського корпусу, перетвореного в 1-у танкову групу. В польській кампанії захопив нафтодобувний район під Львовом. У французькій кампанії брав участь в боях на Соммі, оточенні противника на лінії Мажіно, форсуванні Маасу. Здійснивши кидок до Ла-Маншу, завершив утворення Дюн-керського котла. Нагороджений Рицарським хрестом. У 1940 р. брав участь у війні проти Югославії, оволодів Белградом. У червні 1941 р. вторгся на Україну в складі групи армій «Південь». Танкова група Е. Кляйста (з жовтня 1941 р. — 1-а танкова армія) розгромила радянські мехкорпуси в прикордонній битві, прорвала «лінію Сталіна» і вийшла до Києва й Білої Церкви. Потім повернула на південь, оточивши дві радянські армії біля Умані (в полон потрапило близько 100 тис. чол.). У вересні 1941 р. форсувала Дніпро біля Кременчука і, здійснивши кидок на північ, з’єдналася біля Лохвиці з 2-ю танковою групою Г. Ґудеріана, внаслідок чого в оточенні опинилися п’ять армій ПЗФ (в полон потрапило більше 600 тис. чол.). Повернувши знову на південь, оточила і полонила біля Мелітополя ще 100 тис. чол. Потім продовжила наступ у східному напрямку, зайнявши Таганрог і Ростов-на-Дону (останній незабаром довелось залишити). В 1942 р. Е. Кляйст провів операцію в районі Харкова, оточивши і полонивши 240 тис. чол. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям. У серпні 1942 р. вдруге взяв Ростов і увійшов в Майкоп. В листопаді 1942 р. призначений командуючим групою армій «А». На підконтрольній армії території Кубані й Північного Кавказу заборонив каральні операції СС, проводив цілеспрямовану політику залучення на бік Вермахту представників місцевих народів. В його армії служило бл. 800 тис. козаків, карачаївців, кабардинців, осетинів, інгушів, калмиків, азербайджанців. Через гуманне поводження з населенням увійшов у конфлікт з райх-скомісаром України Е. Кохом і Генеральним уповноваженим з використання робочої сили Ф. Заукелем. У січні 1943 р. радянські війська прорвали фронт групи армій «А», проте Е. Кляйсту вдалося стабілізувати ситуацію. За успіхи в російській кампанії одержав звання Генерал-фельдмаршала. В умовах нового наступу Червоної армії у вересні 1943 р. добився від А. Гітлера дозволу залишити Кубань, чим урятував від радянського оточення бл. 300 тис. чол. Після відходу на Південний Буг наприкінці березня 1944 р. викликаний у Ставку, нагороджений Рицарським хрестом із дубовим листям і мечами і відправлений у відставку. Після замаху на А. Гітлера заарештований гестапо; звинувачувався в тому, що знав про існування змови, але не повідомив про неї. Проте незабаром був звільнений. Наприкінці квітня 1945 р. заарештований союзниками і вивезений до Лондона. Залучався до Нюрнберзького трибуналу як свідок. У 1946 р. переданий Югославії й засуджений до 15 років каторги. В березні 1949 р. переданий СРСР. Утримувався в різних тюрмах. У 1952 р. засуджений до 25 років концтаборів. Помер в ув’язненні.

 

Кемпф Вернер Франц

(9.111.1886, Кьонігсберґ – 6.1.1964, Ґос-лар) — військовий діяч, полководець, Генерал танкових військ (1941 p.). Закінчив кадетський корпус. В армії з 1906 р. Учасник Першої світової війни. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл. Після поразки Німеччини продовжив службу. В 1937 р. командир 4-ї танкової бригади. Під час польської кампанії очолював зведену дивізію «Кемпф». У французькій кампанії командував 6-ю танковою дивізією, відзначився при форсуванні Мааса, розгромив дві дивізії противника. З червня 1941 р. перебував на Східному фронті. Командував 48-м танковим корпусом в складі групи Е. Клейста, потім у складі 2-ї армії. Брав участь в оточенні ПЗФ. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям. У 1943 р. командував оперативною групою (згодом 8-а армія), що діяла на Лівобережній Україні. Після втрати Харкова усунутий з поста командуючого. Після цього військова кар’єра урвалася. В 1944 р. командував частинами Вермахту на території райхскомісаріату Остланд та у Франції. З грудня 1944 р. у резерві ОКХ.

 

Хубе Ганс Валентин

(29.Х. 1890, Наумбург-на-Заале -20.IV. 1944, побл. Берхтесгадена) — військовий діяч, полководець, генерал-полковник (1944р.). На військовій службі з 1909 р. Учасник Першої світової війни. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., Рицарським хрестом ордена Дому Ґоґенцол-лернів з мечами. Під Верденом у 1916р. зазнав тяжкого поранення і втратив праву руку, але повернувся в стрій. При формуванні Рейхсверу виявився єдиним безруким офіцером, залишеним в армії. В 1934 р. командир особливого експериментального моторизованого батальйону, в 1935 р. начальник піхот-

ного училища в Берліні. Під час проведення Берлінської олімпіади 1936 р. був комендантом олімпійського села, відповідав за безпеку спортсменів. Тоді ж познайомився з А. Гітлером, який високо оцінив його ділові якості. З початком Другої світової війни добився відправки на фронт. У жовтні 1940 р. призначений командиром 3-го піхотного полку. У французькій кампанії командував 16-ю піхотною дивізією в складі групи Е. Кляйста. Після переформування своєї дивізії в танкову воював у Югославії, першим вступивши в Белград. З червня 1941 р. перебував на Східному фронті. Учасник ліквідації Уманського котла, оточення ПЗФ, боїв за Ростов і Харків. У вересні 1942 р. призначений командиром 14-го танкового корпусу в складі 6-ї армії. За удар підСтаро-Кос-тянтиновим у липні 1941 р. нагороджений Рицарським хрестом, за взяття Миколаєва і Київський котел — Дубовим листям, за бої в Сталінграді — Мечами. Після відмови покинути оточене угруповання у січні 1943 р. за наказом А. Гітлера силоміць доставлений в Берлін есесівцями із особистої охорони фюрера. У лютому 1943 р. відновив свій танковий корпус і більше місяця стримував наступ переважаючих сил союзників у Сицилії. Деякий час командував 10-ю армією в Італії. В жовтні 1943 р. повернувся на Східний фронт як командуючий 1-ю танковою армією в складі групи армій «Південь». Весною 1944 р. був оточений в Корсунському котлі, але зумів вирватися. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям, мечами і діамантами і підвищений у званні до Генерал-полковника. Солдати називали його Людиною. А. Гітлер збирався призначити Г. Хубе командуючим групою армій «Південна Україна», але талановитий полководець загинув у авіакатастрофі по дорозі в Ставку фюрера.

 

Ґудеріан Ґейнц Вільгельм

(17.VI.1888, Кульм, Західна Пруссія, тепер Хелмно, Польща — 15.V. 1954, Швангау, Баварія) — військовий діяч, полководець, теоретик, генерал-полковник (1940 p.).

Син обер-лейтенанта. Закінчив кадетський корпус і Військову академію (1914 р.). На військовій службі з 1907 р. У роки Першої світової війни служив у військах зв’язку і на штабних посадах. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., Рицарським хрестом вюртемберзького ордена Фрідріха з мечами. Після поразки Німеччини залишився в армії. Пройшов секретні курси танкістів в школі «Кама» в СРСР. В 1934 р. нач. штабу Управління бронетанкових військ. У 1935 р. командир 2-ї танкової дивізії. Після написання книги «Увага! Танки!» (1937 р.) став відомий як теоретик танкової війни. В 1938 р. командир 16-го танкового корпусу. Брав участь в аншлюсі Австрії і окупації Судетської області. Особливо відзначився у польській і французькій кампаніях. Нагороджений Рицарським хрестом. З початком війни проти СРСР командував 2-ю танковою групою (з довтня 1941 р. — 2-а танкова армія). Розрізавши танковими клинами угруповання радянських військ у Білорусії, взяв Смоленськ, відбив спробу контрнаступу під Єльнею і вирвався на оперативний простір на московському напрямі. Нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям. Підкорившись наказу А. Гітлера, повернув свою групу на південь і, з’єднавшись з танкістами Е. Кляйста під Лохвицею, завершив оточення ПЗФ. Після цього продовжив наступ на Москву, але зазнав поразки, був знятий з посади і відчислений в резерв ОКХ. З березня 1943 р. займав посаду Генерал— інспектора бронетанкових військ. Учасники змови проти А. Гітлера намагались залучити опального Генерала на свій бік, але він залишився вірним присязі. Більше того, після невдалого замаху на фюрера в липні 1944 р. Г. Ґудеріан увійшов до Суду честі, який розслідував справи армійських офіцерів, причетних до змови, і передавав їх до Народного трибуналу. В нагороду за вірність був призначений начальником Генштабу сухопутних військ. Намаґався стабілізувати радянсько-німецький фронт, але ці спроби виявились безуспішними. Після нищівних поразок Вермахт змушений був залишити Білорусію й Прибалтику, і війна вперше перейшла на територію Німеччини. В березні 1945 р. знятий з посади. Наприкінці війни здійснив кілька боязких спроб переконати керівництво Третього Райху припинити бойові дії проти союзників. В травні 1945 р. заарештований американцями, але незабаром звільнений. Автор мемуарів «Спогади солдата», в яких вину за поразку переклав на А. Гітлера. Після утворення ФРН виступав за відновлення військової могутності Німеччини як оплоту в боротьбі проти комунізму. Син Ґейнц Ґюнтер, полковник Вермахту і кавалер Рицарського хреста, штабіст танкових дивізій, після капітуляції Німеччини продовжив службу в Бундесвері, закінчивши кар’єру в чині Генерал-майора.

 

Модель Вальтер otto Моріц

(24.1.1891, Ґентін, побл. Магдебурга — 21.IV. 1945, Лінторф, біля Дуйсбурґа) -військовий діяч, полководець, генерал-фельдмаршал (1944 p.). Син учителя музики. Освіту одержав у військовому училищі. В армії з 1909 р. Учасник Першої світової війни на Західному фронті. Нагороджений Залізним хрестом 1-го і 2-го кл., Рицарським хрестом ордена Дому Гоґенцоллернів. Після поразки Німеччини продовжив службу. Був відомий як фахівець з технічних питань; займав посади нач. відділу підготовки особового складу, згодом нач. технічного відділу Військового міністерства. Вітав прихід нацистів до влади. Користувався незмінною підтримкою А. Гітлера. Під час польської кампанії був нач. штабу 4-го армійського корпусу; під час французької – нач. штабу 16-ї армії. В листопаді 1940 р. призначений командиром 3-ї танкової дивізії, з якою вступив у війну з СРСР у складі 2-ї танкової групи Г. Ґудеріана. Форсував Буг, Березину, Дніпро, взяв Бобруйськ і Смоленськ. Нагороджений Рицарським хрестом. У вересні 1941 р. 3-я танкова дивізія, якою командував В. Модель, знаходилася на вістрі танкової атаки групи Г. Ґудеріана і відіграла ключову роль в оточенні і розгромі ПЗФ. З жовтня 1941 р. командував 45-м танковим корпусом у складі 3-ї танкової групи. Брав участь у наступі на Москву. В січ. 1942 — лист. 1943 pp. командуючий 9-ю армією. В 1943 р. зумів уникнути оточення під Ржевом і сам оточив радянські війська в цьому районі. В боях був тяжко поранений кулею радянського снайпера, яка розірвала ліву леґеню. Одержав Дубове листя і підвищений у званні до ґене-рал-полковника. Знищивши оточену 39-у радянську армію, відбив усі атаки противника і провів вдалий відступ, за що нагороджений Мечами. В операції «Цитадель» (битва на Курській дузі) керував північним крилом військ. Коли запланований удар був зірваний радянським контрнаступом, уміло оборонявся. Здобув славу «рятівного якоря Східного фронту». Під час відступу з Лівобережної України застосовував тактику спаленої землі, надзвичайно жорстоко поводився з місцевим населенням. З січня 1944 р. командуючий групою армій «Північ». Висунув тактику «щита й меча», базовану на ідеї допустимості відступу, якщо він готує Грунт для контрудару, переконав у доцільності цієї тактики А. Гітлера. З березня 1944 р. командуючий групою армій «Південь», місяць потому переформованої в групу армій «Північна Україна». Після розгрому групи армій «Центр» в липні 1944 р. прийняв під свою команду її залишки. Швидким відступом від Пінська до Варшави врятував більшу частину військ і встиг вибудувати оборону. Одержавши підкріплення, завдав під Варшавою поразки радянській 2-й танковій армії. В армійських колах одержав прізвисько «пожежник фюрера». Після замаху на А. Гітлера першим із командирів Східного фронту надіслав фюреру телеграму із запевненнями у відданості. У серпні 1944 р. головнокомандуючий на Заході. Вивів війська з Фалезького котла, за що одержав Діаманти до Рицарського хреста. Після падіння Парижа, Марселя, Тулона, Ніцци і Ам’єна зміщений з посади головкоме із збереженням поста командуючого групою армій «Б». У вересні 1944 р. зірвав масштабний наступ союзників, одержавши перемогу при Арнемі. Забезпечив успіх Арденської операції (груд. 1944 — січ. 1945 pp.). Безсилий стримати загальний наступ союзників у квітні 1945 p., покінчив життя самогубством. Останніми словами були: «Моєю єдиною метою було служіння Німеччині».