63.2 Тотальна війна на винищення

63.2.1. Військовополонені — шлак війни

63.3.2. Політична й расова «дезинфекція»

63.3.3. «Остарбайтери» — раби Райху

 

63.2.1. Військовополонені — шлак війни

У переліку злочинів нацизму чільне місце посідає жахлива доля радянських військовополонених. За деякими даними, за роки війни німці полонили близько 6,2 млн. бійців і командирів Червоної армії. Створивши нелюдські умови для їхнього існування, нацисти в різні способи знищили понад 4,3 млн. військовополонених, зокрема, 1,8 млн. на окупованій території України. На Полтавщині за роки окупації німцями було знищено 261680 військовополонених.

Колона радянських військовополонених. Фото. 1941.

Готуючись до війни з Радянським Союзом, нацистські ідеологи й пропаґандисти завбачливо розгорнули психологічну атаку проти військовослужбовців Червоної армії, створюючи «образ ворога» за стереотипами неповноцінної істоти, несумісної з європейською цивілізацією. У розповсюджених у військах листівках «Чи знаєте ви свого ворога?» радянські вояки подавалися як жорстокі, підступні, мстиві недолюдки, від яких не слід чекати чесних дій. З початком війни до закиду щодо расової неповноцінності додалася теза про ідеологічну несумісність радянського солдата з на-ціонал-соціалістською доктриною. У наказі начальника головного військового управління Верховного командування генерала Рейнеке наголошувалося: «Вперше в історії німецький солдат зіткнувся з ворогом, котрий має не тільки військову підготовку, а й досвід більшовицької політичної школи», боєць Червоної армії «хоч би як він зовні сумирно не виглядав, користуватиметься будь-якою можливістю, щоб пом-ститися всьому німецькому…». Водночас з нагнітанням ненависті до ворога з «солдатів Райху» знімалася будь-яка відповідальність за долю тих радянських військовослужбовців, які потраплять до німецького полону: «Військовополонені мусять своєю шкурою спокутувати хибну політику московського більшовицького уряду».

Групу полонених ведуть на розстріл. Фото. 1942.

Спокутування розпочиналося з перших хвилин полону. Обеззброєних людей били, даючи зрозуміти, що їх гідність і саме життя віднині нічого не варті. Побиття супроводжував обшук, під час якого відбиралися документи, папери, чоботи, паски, все, що могло мати бодай якусь цінність. Після цього полонених шикували в нескінченні колони й маршем по 50-60 км за добу вели до стаціонарних і тимчасових концентраційних таборів, їсти й пити зазвичай не давали. Тих, хто через виснаження падав, добивали. В таборах на кожного в’язня заводилась облікова картка з номером; цей же номер проставлявся на руці вище від кисті хімічною фарбою. Табірні спецслужби серед сотень тисяч людей відбирали і відразу «знешкоджували» політпрацівників, офіцерів-комуністів та євреїв. Решту полонених нацисти поставили поза законом, приписавши їм «зараженість більшовизмом» і «схильність до опору усіма можливими засобами». Відповідно до постанови ОКВ від 8 вересня 1941 р. радянські військовополонені позбавлялися прав, передбачених Гаазькою й Женевською конвенціями. Водночас мільйони полонених опинилися поза законом і з радянського боку. Як відомо, СРСР не підписував міжнародних угод про статус військовополонених, до того ж Й. Сталін оголосив усіх радянських полонених зрадниками. Позбавлені належного харчування, медичної допомоги, обігріву, вони перетворювалися на потенційних смертників. Зусилля місцевих жителів, які намагалися підтримати приречених їжею та одягом, змінити становище не могли: полонені гинули тисячами.

Упередженість та зловмисність німецького командування щодо противника у перші місяці війни посилилася розгубленістю, якщо не справжнім шоком, перед величезною кількістю військовополонених (лише після ліквідації чотирьох армій Швденно-Західного фронту було полонено близько півмільйона бійців і командирів Червоної армії). Німці просто не знали, що робити з такою масою бранців. Тому згідно з наказом головнокомандуючого оперативним відділом штабу тилу групи армій «Південь» від 11 липня 1941 р. полонених німецької, української, латвійської і литовської національностей дозволялося відпускати за умови, що вони доберуться в рідні місця (якщо ті не заходяться на території військових операцій) протягом 3-4 днів. Щасливці отримували відпускні документи, де вказувався маршрут їх пересування і термін, протягом якого вони мали прибути додому. Відправка здійснювалася пішим маршем групами по 20-30 чол. або залізницями в порожніх ваґонах на відкритих платформах. Після прибуття на місця постійного проживання військовополонені мали зареєструватися в установах окупаційної влади. Від них вимагалася також характеристика старости села та поручительство сільської громади, що звільнений не піде в партизани і не буде займатися протинімецькою діяльністю. Натомість, усім, хто давав притулок військовополоненим-втіка-чам загрожувала смертна кара.

Відпускний документ військовополоненого. Фотокопія.

Все ж більшість військовополонених продовжувала перебувати в наспіх споруджених концентраційних таборах. Всього на території України було створено понад 180 стаціонарних таборів. На теренах Полтавщини їх налічувалося 48. Найбільші розміщувалися в Кременчуці, Хоролі, Полтаві, Лубнах.

У Кременчуці стаціонарний концтабір на 15 тис. чол. німці розмістили в нагірній частині міста на території колишніх військових казарм; тимчасовий табір на 30 тис. чол. знаходився у приміщеннях колишніх артилерійських складів та казармах артбатареї. Але полонених було так багато, що частина бранців постійно перебувала під відкритим небом, з якого лився дощ і сипався сніг. Не кращим було становище і в казармах, які не опалювалися. Для бранців були споруджені триярусні дощаті нари з вузькими проходами між ними. В 1943 р. ця ненадійна споруда обвалилася, вбивши при цьому близько 300 людей і стільки ж покалічивши. Утримувалися полонені в постійному бруді, холоді і голоді. Від епідемічних захворювань і недоїдання тут щоденно помирало від 70 до 170 осіб. Періодично табірна охорона влаштовувала розстріли нещасних, в окремі дні число жертв доходило до 200. Інші концентраційні табори розміщувалися на території люс-теркової фабрики, Крюківського й Піщанського ґранітних кар’єрів. В’язні цих таборів використовувалися на тяжких фізичних роботах: будівництві дерев’яного мосту через Дніпро, автомагістралі Кременчук-Олександрія. Хворих і знесилених добивали, наповнюючи трупами величезні ями. Всього за роки нацистської окупації у кременчуцьких таборах смерті було знищено близько 60 тис. радянських громадян. Лише на території Піщаної гори після вигнання окупантів виявлено 36 ям-могил із 20 тисячами трупів.

Свідчення 35. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«2.Х.. Втеча з полону масове явище і особливого поливу не викликає. Особливо активно діють жінки-полтавчанки, [які] прикладають всіх зусиль, аби вирвати з полону. Вони признають за чоловіка свого, а німиі відпускають таких до «матки». Згодом такі «чоловіки» продираються куди для них зручніше, але й чимало таких, які осіли в Полтаві. З.Х. Табір в/пол. [військовополонених], який міститься в бараках на аеродромі, знаходиться весь час під осадою жінок, дітей. Голод, холод, побої косить в/пол. Є випадки розстрілів. Населенню заборонено давати їжу крім капусти, буряків, кабаків, картоплі (в сирому вигляді). Інші продукти німці забирають собі. Німці, здається, вже не відпускають з полону крім, як по справках старост і інших «чинів».

 

Свідчення 36. Із спогадів колишнього військовополоненого, художника Є.С. Кобитєва про Хорольський концтабір (1965 p.):

«…Перед очима відкривається величезна яма-кар єр. Вируючими потоками сірої лави колиха-ються, перекочуються у ній величезні, тисячні, крикливі, гомінкі натовпи людей. Яма ця утворилася за довгі роки роботи цегляного заводу, відсіля брали глину <…> У ярочках і печерах, на піщаних схилах осипів — усюди юрмляться, туляться, сидять і лежать люди. Краями кар’єра тягнеться подвійний ряд дротяних загороджень, над якими височать кулеметні вишки».

 

Свідчення 37. Із табірної поезії уродженця с. Колишня A.C. Криворучка (1941 p.):

[Германия, 1941 г., лагерь VI-Б]

Нет, не забуду никогда Того проклятого болота, В котором ржавая вода Струила вонь. Лай пулемета. Потоки крови. Груды тел. Стон. Крики. Вопли и стенанья. День догорал. Закат алел. Звучало псов злых завыванье. Огромных псов — они рвались Из рук фашистов, кровь почуяв, Страдальцы, гасла ваша жизнь В болотной тине… Негодуя, Вы в рожи вашим палачам Прок.іятья слали, умирая, А немцы, дико гогоча, Торжествовали, будто стая Голодных бешеных собак… В руках сжимая автоматы, Они стреляли. — О, судьба, Дай мне увидеть час расплаты!

Концтабір у Хоролі – «Хорольська яма», як його називали військовополонені й місцеві жителі, розміщувався на окраїні міста в кар’єрі колишнього цегельного заводу (розмір 300×300 м, глибина до 10 м). В нелюдських умовах у ньому знаходилося від 40 до 80 тис. осіб. Загалом у «Хо-рольській ямі» загинуло понад 55 тис. військовополонених. Частина з них стала жертвою страхітливих медичних експериментів, що їх проводив у табірному лазареті німецький лікар Фрюхте. Із цим табором пов’язана сумна приказка: «Пішов Микола до Хорола», тобто на той світ. Ще один табір на 40-60 тис. осіб знаходився за 4 км від Хорола, на території колишнього елеватора. Зимою 1941-1942 pp. тут загинуло бл. 30 тис. чол.

У Лубенському таборі, створеному на території колишнього вчительського інституту, від голоду, холоду та хвороб загинуло 19,5 тис. чол.

Табір смерті “Хорольська яма”. Діорама.

Останки замучених нацистами військовополонених у Хорольському таборі. Фото. 1944.

Свідчення 38. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«2.XII. Кожного дня розповідають страшні картини з життя в/пол. Один з в/пол., що втік з Полтавського табору, який розміщений в кам’яних сараях колишніх військових ск^іадів, <…> розповів: родом І житель Ковно. В полон попав під Харковом. Спочатку погнали на Красноград, а потім на Полтаву. Б’ють Гумовими палицями по обличчю, сплять в кам’яних сараях з цементним полом. Ранком женуть на роботу, перед цим виганяючи розбутих і роздягнених на великий час, відбирають чол. 20ЗО, а решту заганяють назад. Бувають розстріли. Смерть чатує на кожному кроці.

12.Х.ІІ. Полонених вже не відпускають. Приманка закінчилася. Ц^одня з полтавського в/п табору виносять до 50 мерців».

Я повернусь до тебе ще, Росіє. Мал. Є. Кобитєва. 1942.

Поступово найбільш працездатних військовополонених почали перевозити до Німеччини. До червня 1942 р. до Райху перевезли 500 тис. чол. На поч. 1943 р. в таборах на території України залишилося 58 тис. чол., в основному хворих і виснажених. Становище радянських полонених у таборах смерті в Німеччині було ще жахливіше, оскільки не залишало навіть примарної надії на порятунок.

 

 

63.3.2. Політична й расова «дезинфекція»

Поряд із знищенням військовополонених гітлерівці розгорнули небувалий терор проти цивільного населення. У керівних документах нацистів наголошувалося, що з цивільним населенням слід поводитися безпощадно, щоб не виглядати слабкими («розстрілювати кожного, хто скоса погляне на німця»). Каральні акції здійснювали оперативні групи поліції безпеки і СД, підсилені підрозділами охоронної поліції та СС («айнзацгру-пи»). Відповідальність за знищення радянських громадян повною мірою покладається і на Вермахт, хоча частина офіцерів дистанціювалась від дій каральних служб. На вістрі тотального терору були політичні й расові «вороги Райху»: комуністи та євреї.

Списки та адреси членів комуністичної партії та посадовців радянської влади німецькі спецслужби склали задовго до початку війни. Відразу після приходу німецької армії стіни будинків, паркани були заліплені відозвами до населення із закликами повідомляти про комуністів та радянських активістів. Такі ж заклики постійно передавалися засобами радіомовлення. Прикметне, що доноси посипались з усіх боків. Особливо старались жертви сталінського колгоспного будівництва, голодомору, «великого терору». Жодне повідомлення не залишалося поза увагою.

 

Свідчення 39.

На території Калайдинцівської сільської ради Лубенського району в перші дні окупації було заарештовано і страчено всіх активістів is сіл Хитці (23 особи), Халепці (12 осіб), Калай-динці (10 осіб), Клепані (6 осіб).

Особливо затято гітлерівці проводили каральні акції проти радянських і націоналістичних партизанів і підпільників. Як правило, їх страчували публічно, залишаючи на кілька днів трупи на шибеницях із таб-личками-переліком «злочинів». Зауважимо, що найчастіше причиною провалів та арештів поряд із поганою конспірацією та підготовкою були зради і доноси співвітчизників, незадоволених радянською владою чи заляканих терором окупаційних властей.

Німці прийшли. Мал. В. Мироненка. 1943.

Поряд із винищенням найбільш активного і здатного до організованого спротиву елементу, нацисти прагнули звести нанівець соціальну базу руху Опору, знищуючи ні в чому не повинних мирних жителів.

Свідчення 40.

У Великих Сорочинцях протягом 14-17 вересня 1941 р. гітлерівці повісили, розстріляли й закатували 86 мешканців села. У Більську 7 жовтня були розстріляні за звинуваченням у зв’язках із партизанами п’ятеро юнаків віком від 16 до 19 років.

За час окупації на старому полтавському цвинтарі та у Гришківському лісі окупантами було розстріляно понад 6 тис. полтавців. Знищені були і всі хворі полтавської обласної психлі-карні — майже тисяча дорослих і сто дітей.

Страчені… Фото. 1941.

У вересні 1942 р. у Полтаві було розстріляно всіх заарештованих, які знаходилися в місцевих в’язницях. Вантажними автомобілями приречених на страту перевезли до глинища, розташованого за нинішньою школою № 27, і, щоб залякати населення, розстріляли серед дня з кулеметів.

На відміну від українців та інших слов’ян, яких знищували передусім за політичними мотивами, євреїв убивали лише за фактом національної належності. Нацистська доктрина відмовляла «неповноцінним расам», до яких насамперед залічувалися євреї, в праві на існування. Водночас євреям відводилася роль спокутної жертви за скоєні ними «злочини проти людства».

Танець з факелами. Карт. М. Савицького. 1973-1979.

Нацистська пропаґанда лякала німців образом «вічного жида», який, непізнаний людством, блукає країнами і континентами. Він має багато облич, але єдиний по крові, за вродженим інстинктом, за спадщиною давньої месіанської мрії заволо-діння світом. У його крові кипить тисячолітня стихія юдейської ненависті і спрага помсти. Містичний образ «вічного жида» викликав почуття страху в різних верств німецького суспільства: люмпенів, дрібних буржуа, інтеліґентів. Відчуженню сприяв особливий спосіб мислення і ментальності євреїв: їх порівняно високий інтелект, взаємовиручка, здатність вести фінансові справи, самодисципліна, динамічність, схильність до ізоляціонізму. Значною мірою «єврейську проблему» створили адепти аґресивного талмудичного юдаїзму та лідери світового сіонізму, які перетворили євреїв на фактичних заложників своїх ідей.

Вічний жид. Плакат.

Успішне розв’язання «єврейського питання» поєднувалося із знищенням «юдео-більшовизму». Більшовизм, на думку ідеологів нацизму, був формою політичної боротьби євреїв усіх країн за панування над світом. Тому євреї СРСР автоматично записувались у розряд носіїв комуністичної ідеології. Нацистська пропаґанда на Україні використовувала той факт, що євреї переважно були функціонерами більшовицької партії, безпосередньо причетними до трагедії голодомору 1932-1933 pp. та інших репресивних акцій проти українського населення.

Висунувши постулат про «жидо-більшовицькі злочини», гітлерівці намагалися розпалити національну ворожнечу. Проте втягнути українське населення в масові дії проти євреїв майже ніде не вдалося. Учасниками ґеноциду євреїв на Україні стали окремі поліцаї та особи, які розділяли нацистську ідеологію. Поширенішими були випадки помсти на побутовому рівні, прагнення до наживи тощо.

Об’ява в газеті “Голос Полтавщини” (25 липня 1943 р.). Фотокопія.

Чимало людей усвідомлювали, що знищення євреїв було лише прелюдією до розправи з представниками інших національностей. Непоодинокими були випадки, коли українці, ризикуючи життям, рятували єврейських дітей і дорослих, переховуючи їх у своїх сім’ях. В Полтавській області взято на облік понад 10 «праведників світу» – християн, які рятували євреїв під час війни.

Фізична ліквідація єврейського населення розпочалась одразу після захоплення «східних територій». У першу чергу розстрілам підлягала єврейська інтелігенція (єврейська партійно-радянська номенклатура з сім’ями завчасно виїхала на схід), потім – євреї-чоловіки, а згодом – і всі євреї, незалежно від віку і становища. Знищувались також особи, які походили від змішаних шлюбів з євреями. Загальне число жертв визначається у 515 тис. осіб. Найінтенсивніше «єврейське питання» вирішувалося на території військової зони окупації, куди до весни 1942 р. входила Полтавщина, проте пік розстрілів припав на літо-осінь 1942 p., коли область перейшла в управління райхскомісаріату «Україна».

Пам’ятник жертвам Голокосту в с. Засулля Лубенського р-ну. 2001, арх. Р. Кисіль.

Загалом за роки нацистської окупації на Полтавщині загинуло 221895 мирних громадян, в т. ч. 152270 чоловіків, 58369 жінок, 11286 дітей. У Кременчуку винищено 97,1 тис., Полтаві – 20,2 тис., Лубнах -19,5 тис. Єврейські жертви склали 22340 чол. або 47% довоєнного єврейського населення області. Найбільше євреїв загинуло в Полтаві – 16 тис., Кременчуці – 8 тис., Лубнах – 4 тис.

8 тис. полтавських євреїв було знищено в ході масової акції 23 листопада 1941 р. на окраїні міста, біля т. зв. Червоних казарм. Людей зібрали під приводом «переселення в іншу місцевість», відібрали цінності, одяг, взуття, потім розстрілювали, а трупи кидали в рів колишнього стрільбища. Дітей убивали на очах матерів. Навколишні мешканці цілу ніч чули стогін засипаних землею конаючих людей. Земля на місці екзекуції ворушилася ще кілька днів. У 1970 р. на цьому місці встановлено пам’ятник «Скорботна мати» (ск. Є.А. Колкер). Ще 8 тис. євреїв були знищені протягом 1941-1943 pp.

 

Свідчення 41. Із «Виписок із Щоденника» І.Ю. Легенького (1941 p.):

«75.Х/. Вже кілька днів вітер тріпає розпорядження німців, якого ми не бачили раніше. Наказ виданий комендантом поліції і полягає в тому, що євреї не можуть покидати свого будинку без відому поліції. На дверях жипьіа повинен бути напис: «тут мешкає жид» та носити пов’язку нарукавну з с’юнською зіркою. <…> Без будь яких оголошень набирає поширення виселення з квартир в підвали, зселення всіх на вул. Шолом Алейхема, відбираючи при цьому цінні речі, мебель, не дозволяють надавати медичної допомоги та Ін. подібні заходи. 23.XI. На розі вулиць Жовтневої і Липової прочитав наказ, про який говорили мені ще вчора: «Всі жиди з метою переселення повинні 23.ХІ.1941 р. о 8 год. ранку з’явитися в кінець вулиці Пушкарівської, маючи при собі: паспорт і другі документи, цінні речі і гроші: теплу одежу, на три дні харчів. Хто не з’явиться з жидів і буде переховуватись, а також ті що будуть переховувати, будуть розстріляні». Невже з таким лицемірством і цинізмом вдадуться до вбивства… Напевно.

24.XI. Зомліла Полтава від кошмарів німців і поліцаїв! Щонайменше 2 тис. чоловік гнали німці з собаками І поліцаями різного віку євреїв. Всіх їх убили і пограбували. Тріщали автомати, кулемети. Люди божеволіли, а діти…».

Приречені. Розстріл єврейського населення у Лубнах. Фото. 1941.

В Кременчуці з приходом гітлерівців євреї були ізольовані в гетто. Кожен із них повинен був зареєструватися в комендатурі й носити на одязі нашивку: зірку Давида. Масове знищення євреїв було здійснене влітку 1942 р. в Крюкові, біля Гострої Могили. Приречених привозили автомашинами. Протягом кількох днів тут розстрілювали дорослих, а дітей отруювали. Німецькі солдати, одягнувши спеціальні маски на обличчя, підходили до своїх жертв і мазали під носом отруйною рідиною, від чого діти миттєво вмирали. Всього було страчено близько 8 тис. осіб.

Із пам’ятки окупаційної влади головам управ і старостам сіл. Фотокопія.

У Лубнах німецький комендант Рамдорф і бурґомістр Тодосенко наказали євреям зібратися в с. Засулля, взявши з собою теплий одяг і на три дні харчів. Протягом 15 жовтня суцільним потоком єврейське населення йшло до села. Жителів Засулля німці загнали до хат, наказавши позавішувати вікна і не виглядати. Перед обідом почалася розправа. Великими групами роздягнутих євреїв підводили до траншей і розстрілювали з кулеметів. Всього в такий спосіб було знищено понад 4 тис. чоловіків, жінок і дітей.

В результаті цілеспрямованої політики «умиротворення» окупантам вдалося паралізувати волю більшої частини населення, примусити його покірно виконувати вказівки окупаційних властей. Люди жили в постійному страхові за своє життя, і ніхто не міг їх захистити.

 

 

63.3.3. «Остарбайтери» — раби Райху


Поряд із фізичним винищенням населення окупанти насильно виганяли працездатних людей, переважно молодь на роботу до Райху. На відміну від фізичних розправ, які стосувалися лише певних категорій населення, примусова депортація торкнулася практично всього українського народу. Це явище можна порівняти лише з татарсько-турецькими нападами, коли майже кожна українська сім’я втрачала найдорожче – дітей.

Оголошення Полтавської біржі праці про набір робочої сили до Райху (газета “Голос Полтавщини”, 31 травня 1942 р.). Фотокопія.

Зрив плану «блискавичної війни» поставив Німеччину перед фактом затяжних воєнних дій на кількох фронтах. Це вимагало максимальної мобілізації людських ресурсів Третього райху. Нестачу робочої сили керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів.

Тема широкого використання в німецькій промисловості та сільському господарстві робочої сили окупованих радянських територій уперше обговорювалася на спеціальній нараді в Берліні 7 листопада 1941 р. Тоді ж було наголошено, що «східні робітники» («остарбайтери») мусять виконувати найтяжчу й некваліфіковану роботу: «…робітники-німці повинні займатися виробництвом озброєнь; гребти лопатою і довбати каміння – не їхнє завдання, для цього є руські». Поряд із робітни-ками-чоловіками планувалося вивезти сотні тисяч дівчат як домашню прислугу.

Аґітаційно-пропагандистські  листівки про роботу в Німеччині. Фото. 1942.

Свідчення 42. Пісня полонянки. Сл. народні.

Ой, сиджу я на чужині

Та й думку гадаю.

Тільки з одним соловейком

Розмовоньку маю.

Соловейку ріднесенький,

Вчине мені волю:

Я напишу лист рідненьким,

Понеси додому.

Як прилетиш додомоньку,

Сідай на кілочку.

Спитай отця, спитай неньку,

Чи забули дочку?

Спитай отця, спитай неньку,

Що вони думають?

Що єдину дочку мали,

А тепер не мають.

Прийде така неділенька,

Ще й така година,

Ходить батько виглядає,

Чи не йде дитина?

Зачиняйте ворітонька,

Хай вітер не віє,

Нехай мені в Німеччині

Серденько не мліє.

Не варіте ви вечерю,

Хай вона не кисне,

Хай мені в Німечині

Серденько не тисне.

Забезпеченням економіки Райху дармовою робочою силою займалося створене 21 березня 1942 р. спеціальне «Імперське бюро для використання робочої сили», очолюване гауляйтером Тюрінгії, обергруппенфюрером СС Ф. Заукелем. Крім відомства Ф. Заукеля, мобілізацією робочої сили в Україні займався уповноважений з чотирирічного плану Г. Ґерінґ, міністр східних окупованих територій А. Розен-берґ, керівник воєнної економіки А. Шпеєр, райхсфюрер СС Г. Гіммлер. Разом вони збиралися мобілізувати не менш як 15 млн. чол. Намірам людоловів сприяла окупаційна адміністрація. На прохання Ф. Заукеля вилучити з райскомісаріату максимум людей, Е. Кох відповів: «Я вижену з цієї країни всіх, аж до останньої людини». СамФ. Заукель теж виявив неабияку активність. Протягом 1942-1943 pp. він неодноразово навідувався в Україну, налагоджуючи безперервний потік «східних робітників» до Райху. Турботами цього работоргівця в Україні було відкрито 110 «бюро праці», які провадили вербування робочої сили.

На поч. 1942 р. гітлерівці розгорнули широкомасштабну пропаґан-дистську кампанію за добровільний виїзд на роботу до Німеччини й Австрії. Молодих людей намагалися спокусити принадами різноманітних благ: високими заробітками, набуттям престижних спеціальностей та кваліфікації, засвоєнням європейської культури. Усім, хто зголошувався, обіцяли, що через півроку вони повернуться додому, де їх чекатиме гарна робота й різні пільги. Численні фотовиставки, плакати, листівки, газетні публікації, кіноаґітки, радіопередачі, проповіді деяких священиків вихваляли гітлерівський «рай» і щасливе життя «східних робітників».

 

Свідчення 43. Із звернення ґенералкомісара округи «Київ» Квітцрау (11 січня 1942 p.):

«Українські чоловіки й жінки! Німеччини дає вам нагоду для корисної й добре оплачуваної роботи <…> У Німеччині ви будете добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Платня теж буде доброю: ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праиі. Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви будете працювати в Німеччині».

 

Свідчення 44. Із звернення, надрукованого в лубенській газеті «Рідне слово» (19 липня 1942 p.):

«Громадяни і громадянки! Чоловіки й жінки, всі, хто втратив роботу і в даний час без заробітку! Ви не будете в Німеччині піклуватися про хліб насущний, кожен дістане там роботу <…> безкоштовне помешкання, безкоштовне харчування та від 40 до 80 пфенігів щоденно <…> Українці! Вивчайте країну фюрера, записуйтесь до лав робітників Великої Німеччини!»

 

Свідчення 45. Із статті «Українські дівчата в німецьких домашніх господарствах» (газета «Дніпрова хвиля» від 28 листопада 1942 p.):

«Дівчата <…> будуть в чистих та no-модерному улаштованих німецьких домах виконувати відносно легку та переважно вже знайому працю і бачитимуть як живуть німецькі люди, їм відкриється цілком новий світ. Бо в Україні не можна собі навіть уявити модерних та практичних улаштовань в німецьких домах. Хто знає в Україні всякі електричні приладдя, які є річчю зрозумілою в кожному німецькому помешканні? Всюди в кухнях маються водотя-ги, а у печах до варення є або електрична струя або газ».

Вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. Фото. 1942.

Певна частина молодих людей, повіривши пропаґандистським обіцянкам і рекламі кращого життя, виїхала добровільно протягом весни-літа 1942 р. Виїзду сприяли також втрата батьків і родичів, голод, безробіття, побутова невлаштованість. Перші групи («транспорта») остарбайтерів виїхали з Полтави 13 травня (500 юнаків і 500 дівчат), з Кременчука – 20 травня 1942 р. Проводи були урочисті – з духовим оркестром, вітальними транспарантами, промовами посадовців німецької й української адміністрації.

Офіційно сім’ям остарбайтерів надавалася допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її лише ті, хто знаходився на утриманні того, хто виїхав (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано кілька осіб, допомога виплачувалася лише за одного. Сім’ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами зі складів споживчих товариств, але при умові, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах.

Однак досить швидко потік добровольців вичерпався. Коли ж надійшла інформація від перших остарбайтерів про їхнє гірке існування в Німеччині, небажання виїжджати на працю до Райху посилилося й стало домінуючим. Уже влітку 1942 р. кампанія щодо вербування опинилася під загрозою зриву. Щоб урятувати ситуацію, окупанти провели перепис молоді 1922-1925 р. н. і після висновків медичної комісії про придатність до фізичної праці почали відправляти до Райху насильно.

Мобілізація на роботу до Німеччини нагадувала полювання на людей. В ролі людоловів виступали службовці окупаційного апарату, яким надавали допомогу військові частини й каральні органи. Поставка невільників відбувалася за розкладками на бецирки, ґебіти, міста і села. Старостам сіл щомісяця надсилався план щодо кількості осіб, яких необхідно було відправити до Німеччини. Відбиралися здорові чоловіки й жінки віком від 16 до 45 років. В дорогу вони зобов’язані були брати теплий одяг, справне взуття, чашку, ложку, казанок, харчі.

Свідчення 46. Із наказу шефа Оржицького району старості с. Сазонівка:

«Якщо визначені люди мають погане взуття чи одяг, вам надається право взяти його в інших осіб, що його мають і залишаються вдома».

Свідчення 47. Приписка олівцем на звороті розпорядження Хорольської райуправи старості с. Павлівка:

«Мобілізація проходитиме чоловіків та жінок, ніякі причини не беруться до уваги, ні вагітність, ні малі діти».

Не обмежуючись повістками, окупанти застосовували масові облави, -перекриваючи виходи з міст, оточуючи квартали, базари, вокзали, кінотеатри, установи і хапаючи всіх, хто потрапляв під руку. Лише у Кременчуці за одну таку облаву було схоплено й відправлено до Німеччини 450 чол.

Від вивезення звільнялися лише вражені тяжкими хворобами, робітники підприємств, що працювали на військові потреби, службовці допоміжної української адміністрації. Тому чимало патріотів спеціально влаштовувалися на біржі праці, в медичні комісії з відбору робочої сили, де підробляли документи, фальсифікували результати медичних обстежень, рятуючи молодих людей від вивезення в неволю. Непоодинокими були також випадки самозараження тифом, коростою, малярією, туберкульозом, різноманітними запаленнями, а також спроби самокаліцтва і навіть самогубства. Часто молодь воліла перейти на нелеґальне становище, вести лісове життя, аби уникнути мобілізації на примусові роботи. Ґенеральний комісар округи «Київ» Магунія твердив, що на Київщині і Полтавщині на середину 1943 р. в лісових масивах переховувалося до 90 тис. утікачів.

Транспортування робітників відбувалося в надзвичайно брутальний спосіб: впроголодь, у закритих неопалюваних товарних вагонах без будь-яких зручностей. Окремим сміливцям вдавалося втекти, вистрибнувши на ходу з ваґона. Своєрідний рекорд встановив полтавець Є. Чекай, який втікав із «транспорту» 12 разів (!). Привезені зі сходу раби леґально продавалися підприємцям, бауерам на «ринках збуту робочої сили». Робітник коштував як легке пальто, робітниця – як черевики на дерев’яній підошві. До куплених рабів ставилися як до неживих предметів чи скотини, їх ізолювали в огороджених таборах під суворою охороною. Обов’язковим було носіння на верхньому одязі знаку Ost («Схід»), який перетворював людину в мішень для расистів. Життя «острабайтерів» ніякими законами не захищалось. Німці використовували їх на важких, некваліфікованих роботах у промисловості та сільському господарстві. Робочий день був не реґламентований, працювати часто доводилось без вихідних, не кажучи про відпустки. Повсюдно панував принцип: «експлуатувати острабайтерів із найбільшим ефектом та за мінімальних витрат». Середньостатистична зарплата на державному виробництві не перевищувала 3-5 марок щотижня; робітники, які працювали в сільському чи домашньому господарстві, не одержували нічого. Поряд із голодним існуванням невільники переживали фізичні приниження й моральну наругу: побиття, глумління з боку пихатих представників «вищої раси».

Трудова книжка, робоча картка та перепустка на завод остарбайтерів з Полтавщини. Фотокопії.

 

Свідчення 48.

На заводі Круппа німецькі робітниці отримували 3,5 марки в день, українки — 3 марки на місяць. В арбайтстаборі м. Галль на утримання одного східного робітника виділялося 22,5 марки на місяць, а на годування собаки охорони — 20 марок.

 

Свідчення 49. Розпорядок дня Надії Коваленко — дівчини з Малої Кохнівки Кременчуцького району, вміщений з пропагандистською метою на шпальтах часопису «Дніпрова хвиля»:

Надія працювала в німецького бауера (фермера) поблизу Лінебурґа. її робочий день починався о 6-й год. ранку з доїння корів. Потім вона йшла в поле, о 10-й годині снідала і працювала на землі. О 12-й годині обідала, прибирала на кухні і працювала на городі, о 13-й полуднувала і до 19-ї працювала в полі. Потім вечеряла, мила посуд, доїла корів і о 22-й год. лягала спати.

Звичайно, серед тих, хто купував робочу силу зі Сходу, траплялися й чуйні люди, які добре ставилися до остарбайтерів, однак для переважної більшості українців перебування на чужині стало справжньою каторгою. Невимовним болем і тугою за рідною домівкою сповнені тисячі листів з німецької неволі до рідних і близьких: «Мої рідненькі! Я б до вас прилетіла, так крил не маю. Я вам пишу багато листів, а кожен – сім раз сльозами облитий» (Ганна Дружиніна), «Туга за рідним краєм не залишає мене кожен день» (Павло Проценко). Багато таких листів зберігається в Держархіві Полтавської області. Прикметно, що на посткартках чверть або й половина тексту заштриховані: цензура пропускала лише ті рядки, в яких «ос-тарбайтери» загалом позитивно описували своє життя на чужині.

Лист остарбайтерки-карлівчанки з нацистської неволі (1943 р.). Фотокопії.

Свідчення 50. Із листа лубенчанкй Насті Баламут з Німеччини:

«Матусю, я роблю по 11 часов. З одежі не дали поки що нічого, тільки плаття дране. Я сама купила туфлі, білий платок і поганеньку спідничку. <…> Я живу хорошо. Дають на день 2 рази баланди, на 7 днів 2 кг хліба, 150 грам маргарину, 20 грам сахару і м’яса з горобиня. Ну, не журіться, s нас хватає».

Свідчення 51. Зі спогадів жительки с. Халепці Лубенського району Наталії Василівни Глущенко:

«Попала я у село Фрілінгаус до бауера, в якого було близько 12 гектарів землі, 25 корів, телята, коні. Одягли мене в старе поношене лахміття, ноги взули в черевики, видовбані з дерева, спати поклали на горищі. Господар Фрїц, господиня Марія жестами пояснили мені, що входить в мої обов’язки, а саме: тричі на день доїти корів, прибирати в сараях, полоти грядки, сушити сіно, чистити взуття господарям і т. д. Годували дуже погано — в основному бринзою та бруквою, а їсти страх як хотілось. Коли піду доїти корів, нап’юся нишком із відра, щоб хазяї не бачили… А вони були жорстокі, особливо хазяйка. Тільки щось не по її — кричить і товче мене.

У вихідний день на декілька годин відпускали мене у сусіднє село до бауера, у якого теж працювала дівчина з України. Наговоримося, наплачемося, і назад іду, а ноги не хочуть іти. Я не могла ніяк змиритися з тим, що так далеко від дому, що не бачу рідні. Така була туга за Україною, що не могла спати. Тоді я вирішила тікати. Три рази тікала. Ловили. Повертали назад до хазяї в. Перебування в Німеччині означало для мене рабство в повному розумінні слова. <…> Діти, ніхто вас ніде не чекає, свій край — найрідніший».

Загалом скуштували гіркого хліба на чужині 2,4 млн. остарбайтерів з України, серед них 156629 чол. – з Полтавщини.