64.1 Організація партизанських загонів

Керуючись уявленнями, що склалися ще в період громадянської війни, радянське керівництво вважало партизанські форми опору важливим фактором загальної боротьби з противником. У прикордонних районах на поч. 1930-х pp. була створена мережа матеріально-технічних баз, де закладалися сховища зброї, спорядження, медикаментів, продуктів харчування. У спеціальних школах здійснювалася підготовка керівників підпільно-диверсійних груп і партизанських загонів. Однак доктрина наступальної війни, що мала вестися на чужій території, виключила старі уявлення. У 1930-х pp. підготовку партизанів було згорнуто, а досвідчені кадри знищено як потенційних терористів.

Партизани: Мурахи атакують; Смерть; Пам’ять. Триптих Н. Червоної.

Коли ж Вермахт став стрімко просуватися вглиб країни, і стало зрозумілим, що повернути втрачені території найближчим часом не вдасться, Кремль повернувся до ідеї розгортання підпільно-партизанської боротьби в тилу ворога. Вперше у декларативній формі про це було сказано у відомій Директиві ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 29 червня 1941 р. Спеціальна ж постанова ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» з’явилася лише 18 липня 1941 p., коли ворог уже встиг захопити третину території України, майже всю Білорусію, Прибалтику і Молдавію. Партійний центр вимагав від своїх структур на місцях підібрати «стійких керівних партійних, радянських і комсомольських працівників, а також відданих Радянській владі безпартійних товаришів» для засилання групами по 2-5 осіб у зайняті ворогом райони для диверсійних робіт. У районах, що знаходилися під загрозою захоплення противником, парторганізації зобов’язувалися формувати партизанські загони і підпільні осередки, забезпечити їх зброєю, боєприпасами, грошима.

Зауважимо, що справжні масштаби війни та всю серйозність ситуації партійне керівництво не усвідомлювало. Панувала думка, що окупація триватиме щонайдовше 4-5 місяців. Тому до підпільної роботи готувалися несерйозно. Людей підбирали поспіхом, бази закладали нашвидкуруч, конспіративні квартири підбирали ябияк, систему зв’язку не продумували. Працівники, залишені для підривної роботи, часто виявлялися морально й психологічно не готовими до тривалого протистояння з сильним і досвідченим ворогом. Поширеним явищем стали зради, доноси, дезертирство, ухиляння від виконання конкретних бойових завдань, залишення місць дислокації, саморозпуск організацій. Не готовими до підпільно-партизанської війни виявились і загони, створені НКВС.

Жорстокий терор німців унеможливлював дієву допомогу партизанам з боку місцевого населення. Але вони силоміць примушували людей до співробітництва. Користуючись безкарністю, партизани на свій розсуд чинили суд і розправу над мирними жителями, зводили особисті рахунки. Жертвами цих акцій ставали ні в чому не повинні люди. Методи насильства і терору привели до ізоляції партизанів від населення.

Ефективність дій партизанських загонів була невеликою. Не маючи зв’язку з місцевим населенням, партизани не володіли інформацією про становище в навколишніх населених пунктах, пересування німецьких частин, їх чисельність і озброєння. Внаслідок цього партизани втрачали головні переваги: ініціативу і раптовість дій. Через відсутність радіозв’язку полтавські партизани не могли координувати свої дії з радянським командуванням.

Окремі операції проти окупаційної німецької та допоміжної української адміністрації не завдали відчутної шкоди ворогові, зате обернулися жорстокими відплатни-ми акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю.

Насправді усіх їх було «створено» на папері для звіту перед «директивними» органами. Реально абсолютна більшість цих осередків виявити себе не змогла.

 

Свідчення 1.

За офіційною статистикою, з червня по вересень 1941 р. на території України було створено 23 обласних, 685 міських, і районних підпільних партійних комітетів, 4316 первинних підпільних партор-ганізащш і груп, які налічували 26 тис. комуністів; 9 підпільних обкомів, 213 місь-комів і райкомів комсомолу, 286 первинних комсомольських осередків, залишено в тилу 566 комсомольців з індивідуальними завданнями.

Формування партизанських загонів на Полтавщині розпочалося в серпні 1941 p., коли німецькі війська вже підійшли до Дніпра. Цією справою займалися перші секретарі райкомів КП(б)У і начальники райвідділів НКВС. Спущені «вниз» партійні розпорядження виконувалися звичними методами тиску. Наголос робився на механічне перетворення винищувальних батальйонів на партизанські загони. «Компетентні органи» проводили індивідуальні бесіди з бійцями винищувальних батальйонів на предмет залишення їх в тилу ворога для партизанської боротьби. При цьому часто використовувалися відомі арґументи: або зголошуєтесь, або йдете під суд трибуналу. Станом на 11 серпня в партизани зголосилося піти 2267 чол. З них було створено 63 невеликих загони і 113 диверсійних груп (412 чол.)> які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, а також підготовлено 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога. З наближенням фронту в організацію Руху Опору були внесені корективи: від малоефективних спроб наскоком вербувати якомога більше людей для використання їх в якості диверсантів вирішено перейти до системної підготовки майбутніх підпільних груп і партизанських загонів, належним чином здійснювати їх матеріальне забезпечення.

На Полтавщині керівництво боротьбою проти німецьких загарбників мали здійснювати підпільний обком КП(б)У на чолі з С.Ф. Кондратенком і Г.Ф. Яценком, 44 підпільні райкоми, 120 підпільних первинних партор-ганізацій. Контактувати між собою вони мали через 16 зв’язкових.

Для дій на території області було створено 151 партизанський загін, ще З загони передбачалося переправити на Правобережну Україну. Для підпільної і партизанської роботи в тилу ворога було залишено 2900 чол., у т. ч. 1864 комуністи і 17 комсомольців. Керувати Рухом Опору мали 135 секретарів міськкомів і райкомів партії, які призначалися комісарами і командирами партизанських загонів. У більшості випадків ці керівники не мали жодних військових знань. Особовий склад загонів формувався наспіх, переважна більшість людей не мала відповідного військового вишколу. Цей недолік намагалися компенсувати прискореною підготовкою в спеціальній школі при обкомі партії. Протягом п’яти днів курсантів вчили використовувати спецзасоби боротьби і зв’язку. На поч. вересня школу відвідав М.С. Хрущов. На імпровізованому мітинґу він закликав розгорнути всенародну боротьбу проти німецьких загарбників. Першими пройшли навчання партизани придніпровських районів. Останній випуск спецшкола зробила напередодні окупації Полтави. Більшість випуску (120 із 150 осіб) становили дівчата – майбутні розвідниці й підпільниці.

Для потреб партизанів і підпільників Полтавщини було виділено близько 100 тис. крб. В різних місцях заздалегідь закладено продовольчі бази і запаси зброї.

Хата Марії Павлівни Деркач у с. Плішивець Гадяцького р-ну, де в 1941 р. збиралися члени Полтавського підпільного обкому КП(б)У.  Фото. 1960-ті

Свідчення 2.

Для потреб партизанів у Карлівському районі було заховано 5,5 m борошна, 2 m круп, 0,5 m цукру, 1500 л спирту, горілки і вина, 600 кг сала, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок, 1 ручний кулемет, 150 кг паперу, медикаменти і хірургічний інструмент; у Чутівському районі — 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м яса-солонини, 100 кг сала, 600 л спирту, 5 ящиків цигарок, 4 ящики сірників, 4 ящики махорки, 10 полушубків, 100 м мануфактури, 150 кг шкіри, 50 шапок–вушанок; в Козельщинському районі — 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала, 3 ящики циґарок; у Новосан-жарському районі — Зт борошна, 2 та м’яса-солонини, 1,5 m цукру, 400 кг масла, 400 л горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети, 80 гвинтівок.

Через порушення правил конспірації більшість закладених баз була видана німцям зразу ж після захоплення ними території області. Тому загони фактично залишилися без запасів продовольства та зброї. Якщо продукти ще можна було дістати в селян та колгоспах, то зброю треба було добувати у ворога, що було справою нереальною, або збирати в місцях недавніх боїв. Більшість наспіх створених партизанських загонів розпалися частково з вини їх керівників, а більше – через небажання «записаних у партизани» людей витримувати незгоди підпілля і ризикувати власним життям.

Партизанський загін, сформований у Полтаві, був у достатній мірі забезпечений зброєю, грошима і золотом, але по дорозі до лісу секретар підпільного міськкому КП(б)У A.C. Черненко під приводом необхідності піти в розвідку до Полтави залишив загін і втік на схід разом з відступаючими частинами Червоної армії. Слідом зникли й інші керівники загону: Лактіонов під приводом, що в нього розболівся живіт, а Окуневич – без всякого приводу. Така поведінка начальства деморалізувала бійців, і вони повернулися додому. Інша полтавська партизанська група (ком. – Ф.Є. Поліщук) була розбита у грудні 1941 р.

Зіньківський партизанський загін мав очолити перший секретар райкому партії П.Т. Сороковий, але при наближенні німців він утік у радянський тил, а 15 партизанів поховалися в глухих селах. В Лубнах дезертирував призначений командиром партизанського загону секретар райкому У. Цімма, залишені без керівництва партизани розійшлися. В Кобеляцькому району було створено три партизанських загони по 16-20 чол. у кожному, але більшість із них відійшли на схід разом із відступаючими частинами Червоної армії, а ті, хто залишився, ніякої роботи не проводили. Не встиг розпочати боротьбу з ворогом і пирятинський загін, тому що записаних до нього партизанів видали німцям зрадники. Розпалися всі п’ять партизанських груп, створених в Оболонському районі. Як відзначалось у звіті райкому, причиною були «неорганізованість керівників, непідготовленість бійців і боягузс-тво комуністів». Були розбиті й припинили існування загони: Великокринків-ський (ком. – В.Т. Трубієнко, комісар – П.М. Мицик), Чорнухинський (ком. -Г.Г. Грищенко, комісар – М.Є. Хоропіман).

Бугорська Леніза Олексіївна – звязкова Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Фото. 

Найбільш сприятливим за природними умовами для партизанської боротьби був багатий лісами Котелевський район. Тут для боротьби у ворожому запіллі було залишено близько 80 чол., але половина з них при наближенні німців покинула Котелевщину і відійшла за лінію фронту, одинадцятьох спіймала і розстріляла поліція, четверо загинуло в перестрілці, а двоє виявилися зрадниками і видали німцям закладені бази.

Така ж доля спіткала і три опішнянських загони загальною чисельністю 118 чол. Район прилягав до котелевських лісів і мав сприятливі умови для розгортання партизанської боротьби. Але частина партизанів дезертирувала у радянський тил, а більшість здалася німцям і була ними розстріляна. Ті ж, що залишилися, вирішили пересидіти лихоліття і спротиву ворогу не чинили.

Реально на Полтавщині в боротьбу у вересні-жовтні 1941 р. вступили: 1 підпільний центр, 7 підпільних райкомів партії, близько 20 партизанських загонів, кілька десятків підпільних і патріотичних груп.

Кондратенко Степан Федорович

(28.VII1.1906, с. Новий Тагамлик Костянтиноградського пов., тепер Машівського р-ну — 17.1.1942, хут. Веселий Гадяць-кого р-ну ) — перший секретар Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Народився в селянській сім’ї. Закінчив сільську школу (1916 р.) і робітфак у Харкові (1922 p.). Трудову діяльність розпочав у 1919 р. хліборобом. З 1925 р. перебував на комсомольській, з 1938 р. — на партійній роботі: завідував сільбудом в рідному селі, очолював райбюро Ком-дитруху РК ЛКСМУ в Зачепилівці та Чутовому, працював інструктором партпропаґітвідділу ЦК КП(б)У в Києві. Навчався на філологічному факультеті Харківського університету (1930 р.), Кому-ніверситеті (1935 р.) та Республіканській школі пропагандистів (1936 р.) у Харкові. З лютого 1939 р. — секретар Полтавського обкому КП(б)У з ідеологічної роботи. В червні 1941 р. призначений секретарем Полтавського підпільного обкому партії. Загинув у бою. Після звільнення Полтавщини перепохований у Гадячі.

В 1969 р. останки перенесено в Полтаву до меморіального комплексу Солдатської Слави. Іменем названо вулицю в Полтаві. Поем, нагороджений орденами Леніна та Вітчизняної війни 1-го ст.

 

Яценко Григорій Федотович

(1910, с. Підгайці Переяславського пов. — 17.1.1942, хут. Веселий Гадяцького р-ну) — територіальний секретар Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Народився в сім’ї бідняка. У 1929 р. був одним із організаторів колгоспу «Комунар», де працював рахівником. Із 1931 р. — на комсомольській роботі в Баришів-ському та Золотоніському районах, потім — редактор газети «Більшовик Полтавщини». З вересня 1939 р. — інструктор відділу пропаганди Полтавського обкому партії. В червні 1941 р. призначений територіальним секретарем Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Загинув у бою. Поем, нагороджений орденом Леніна. Іменем названо вулицю в Полтаві.