64.2 Початок партизанської боротьби

У Комишнянському районі у вересні 1941 р. було створено два партизанські загони, якими керували перший секретар райкому Федір Михайлович Гончаренко і голова райвиконкому Василь Антонович Базилевич. Один загін під командуванням заворга райкому Ф. Лебедина базувався у Зуївському лісі, інший, під командуванням уповноваженого Миргородської райзаготкон-тори І.В. Московенка – в Остапівському лісі. Обидва загони вийшли до місць базування 16 вересня, але вже наступного дня Остапівський загін виявив себе на хуторі Мелешки і був розсіяний німцями. Частина бійців приєдналася до Зуївського загону, інші пішли за лінію фронту або розійшлися по домівках. Командир Зуївського загону виявився негідним керівником. З перших днів перебування в лісі він став пиячити. Дисципліна в загоні розладналася. Бійці ходили ночувати додому, накази іґнорували. 19 вересня Ф.М. Гончаренко провів збори загону, на яких Ф. Лебедина було усунуто з командирства, а на це місце призначено завспецвідділом райвиконкому П.Т. Попика. 22 вересня під час проведення розвідки загін нарвався на німців. У перестрілці двоє партизанів були вбиті. Загибель товаришів справила гнітюче враження на бійців. Внаслідок бурхливих дебатів 13 партизанів на чолі з партійними керівниками пішли за лінію фронту, а 17 розійшлися по домівках. Незабаром майже всі вони були виявлені поліцією і розстріляні.

Під страхом репресій уцілілі бійці обох комишнянських загонів у жовтні 1941 р. знову повернулися до лісу. Командував ними голова Зуївської сільради Лаврентій Васильович Холод. На поч. листопада зуївці приєдналися до загону І.Й. Копьонкіна.

Одночасно з остапівським і зуївським був сформований партизанський загін в с. Бакумівка Комишнянського району, командувати яким призначено колишнього працівника Полтавського облфінвідділу Дмитра Юхимовича Безпалька (діда Івана). Загін у кількості 23 бійців готувався для переходу на Правобережжя для ведення партизанської боротьби у Кам’янець-Подільській області. Проте спроба переправитись через Дніпро біля Кременчука закінчилася невдачею. Бійці повернулися в Бакумівку і 12 вересня пішли до лісу, їхня діяльність спочатку зводилася до переправи човнами через Псел бійців і командирів Червоної армії, що виходили з оточення.

Д.Ю. Безалько (дід Іван) – командир Бакумівского партизанського загону. Фото.

На поч. жовтня до бакумівців приєднався загін ворошиловградських чекістів у кількості 20 бійців під командою Сущенка. Спільними зусиллями було висаджено в повітря два дерев’яних мости через Псел між Попів-кою і Хомутцем, знищено поблизу Попівки німецький вантажний автомобіль з 7 гітлерівцями, спалено ще одну автомашину на шляху Миргород–Полівка (німцям, що їхали в ній, вдалося втекти), пущено під укіс німецький військовий ешелон між станціями Сенча-Ромодан.

Водночас чекісти здійснили ряд акцій з ліквідації місцевих жителів, які, на їх думку, стали колабораціоністами. Невдоволені цими каральними акціями місцеві партизани покинули загін. Наприкінці жовтня за лінію фронту пішли і чекісти. В загоні Д.Ю. Безпалька залишилося лише п’ятеро бійців, до яких згодом приєдналося четверо оточенців-червоноар-мійців. Наприкінці жовтня партизани вчинили напад на Попівку, де вбили чотирьох німців і двох поліцаїв.

 

Свідчення 3. Чекіст O.A. Суслін:

«Бійці загону з місцевих почали проявляти незадоволення тим, що ми розстрілюємо зрадників з навколишніх сіл. Вони говорили, що це викличе недоброзичливе ставлення до нас з боку населення. <…> Місцеві від нас відкололися <…> Командир теж втік, але згодом повернувся».

Під час виборів старости в Бакумівці 2 листопада партизани провели на цю посаду свою людину – Є.Ф. Поду, але зрадник С. Моха доніс німцям про його зв’язок із лісовиками. Наступного дня Є.Ф. Пода і ще 26 родичів партизанів, в т. ч. 7 дітей, були розстріляні. Німці й поліцаї почали готувати облаву на загін Д.Ю. Безпалька. За голову командира була обіцяна винагорода в розмірі 10 тис. крб. Рятуючи своє життя, партизани 13 листопада перейшли в розташування миргородського загону, який знаходився в лісі поблизу с. Сакалівка.

Основу миргородського партизанського загону «Перемога» склали приблизно 120 бійців місцевого винищувального батальйону. Командиром загону став перший секретар райкому партії Григорій Олексійович Іващенко, комісаром – голова райвинконкому Павло Семенович Вовк, комендантом табору та відповідальним за розвідку – начальник райвідділу НКВС П.О. Андреев. Передислокацію до лісу партизани здійснили 14 вересня 1941 р. Відразу вони зіткнулися з непередбачуваними труднощами: відповідальний за матеріально-продовольче забезпечення Роднянський утік у радянський тил, а крім нього ніхто точно не знав місць розташування закладених баз. Продуктів, які захопили з дому, вистачило лише на три дні, тому надалі довелось відбирати харчі у місцевих жителів.

Протягом вересня-жовтня миргородські партизани зірвали дерев’яні мости через Псел у Великих Сорочинцях та на хуторі Кошовому, влаштували засідку на дорозі між Ромоданівкою і Панасівкою, знищивши два німецьких автомобілі та чотирьох ворожих солдатів; у власній друкарні видрукували 15 листівок загальним накладом 8000 примірників із закликом до населення чинити опір загарбникам; до річниці більшовицької революції провели кілька мітингів і зібрань в селах району.

Через відсутність постійної бази партизанам доводилося ночувати під відкритим небом, у наспіх споруджених куренях, скирдах соломи тощо. З настанням холодів багато бійців загону не витримали труднощів похідного життя і розійшлися по домівках. Ті, хто залишився (приблизно 50 чол.) відійшли в лютенські ліси, де наприкінці листопада влилися до складу загону І.Й. Копьонкіна.

Г.О. Іващенко – командир Миргородського партизанського загону. Фото.

П.С. Вовко – комісар  Миргородського партизанського загону. Фото.

П.О. Андреев – начальник Миргородського партизанського табору. Фото. 

І.С. Зорін – керівник підпільної типографії. Фото.

Партизанським загоном Петровороменського району загальною кількістю 15 бійців командував заворґвідділом райкому партії Г.А. Чумак. Через зрадників німці швидко дізналися про місце базування загону в урочищі Буди. У зв’язку з цим Г.А. Чумак вирішив змінити дислокацію, повівши бійців до Перевалків-ського лісу поблизу хутора Мелешки. Але під час переправи через р. Хорол 19 жовтня загін був атакований німцями. Двоє партизанів були вбиті, п’ятеро заховались в очереті, застудились у холодній воді й пішли додому лікуватись, ще двоє захворіли і вибули по дорозі. Відстали від загону і троє бійців, послані напередодні за продуктами в Березову Рудку. Таким чином, провівши лише один бій, загін фактично припинив існування. Зате партизани встигли вбити чотирьох селян: мелеш-ківця Василя Незбудія за те, що показував дорогу німецьким мотоциклістам, бере-зоворудчан Якова Шияна за ведення «пораженчеської агітації», Параску Олексі-єнко та її сина Михайла за несхвальні відгуки про радянську владу та вимоги повернення майна, яке під час колективізації перейшло до колгоспу.

Гадяцькому району підпільний обком партії відвів роль центру партизанського руху на Полтавщині. Тут було створено більше десяти загонів загальною чисельністю близько 150 чол. Незважаючи на перебування в районі керівників області, єдине командування створено не було. Більшість загонів припинили існування через зраду і неорганізованість, не зробивши жодного пострілу. Решта була розбита в боях.

Партизани. Карт. В. Чеканюка. 1975. Фрагм.

Листівка, розповсюджена серед населення партизанами Миргородського загону. Фотокопія. 

Лисівський загін у складі 14 партизанів очолив малограмотний партієць П.С. Дузь. Комісар Лиходід разом із головою місцевого споживчого товариства Підшивайлом, захопивши виділені для загону 60 тис. крб. і продукти, подалися у радянський тил. Партизани пробули тижнів зо два у лісі і розійшлися. Поліцаї виловили їх поодинці й постріляли. Призначений командиром краснолуцького загону завідувач овочевою базою Макаренко разом із комісаром – директором Га-дяцької спецшколи та директором міськторгу Германом забрали виділені для загону продукти і втекли автомобілем на схід. Загін розпався. Командир веприцько-го загону Матвієвський був виданий німцям і розстріляний в перші дні окупації, а комісар Панченко переховувався у родичів аж до повернення Червоної армії в 1943 р. і ніякої роботи не провадив. Командир римарівського загону начальник Гадяцького районного паспортного столу Коноплянко був схоплений поліцаями і разом із комісаром виданий німцям на розправу.

Загинули протягом грудня 1941 – січня 1942 pp. загони: лютенський (ком. -P.B. Івер, комісар – І.П. Мигаль), гречанівський (ком. – О.Є. Коноплянко, М.О. Радзей), гадяцький районний (ком. – Р.П. Котляров), гадяцький міський (ком. – І.Д. Темник, комісар – П.А. Фрайберґ), соснівський (ком. – В.О. Левченко), плішивецький (ком. – C.I. Мартиненко, комісар – П.Т. Могучов), великобуди-щанський (ком. – С.О. Магда), книшівський (ком. – Ф.К. Ниженець).

Найбільш вдало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із с. Сари (26 бійців), яким командував начальник Гадяцької районної контори зв’язку, колишній червоний партизан Андрій Васильович Граніт. У навколишніх лісах надійно були заховані піврічні запаси зброї і продуктів; бійці комфортно розмістилися у великій землянці з опаленням. Для підтримання дисципліни бійцям була завдана «робота». На дорозі Сари–Рашівка влаштовано засідку, в яку потрапили два німецькі мотоциклісти. На торфорозробках між Соснівкою і Вельбівкою обстріляно два німецьких вантажних автомобілі, вбито 9 німців. Успішні дії підняли настрій бійців.

Шишацький райком КП(б)У затвердив бійцями партизанського загону 90 чол., але до лісу в жовтні 1941 р. з’явилося лише 35 осіб. Не прийшли й ті, хто відповідав за матеріальне забезпечення – Кирло і Рак. Призначені для партизанів продукти вони роздали своїм родичам, внаслідок чого загін опинився на голодному пайку. Очолив загін перший секретар райкому партії Купріян Йосипович Тутка, комісаром став другий секретар райкому Дмитро Данилович Корнілич. Особливої активності у перші дні партизани не виявляли, лише спалили німецький вантажний автомобіль, який перевозив ґумові скати і зупинився на околиці Шишак. Дізнавшись від мешканців с. Баранівка, що в селі зупинились на ночівлю чотири німецькі офіцери, партизани вирішили захопити їх у полон. У ніч на 7 листопада 1941 р. К.Й. Тутка, Г.А. Кухар, Т.Г. Ткаченко, І.В. Кущ оточили будинок лікаря Мартиненка, в якому ночували німці, і запропонували їм здатися. У будинку пролунав постріл, а потім на вулицю вибігли дружина лікаря, його син і невістка, які повідомили, що німці застрелили господаря. Тоді партизани кинули у двері гранату. Двоє німців вискочили через вікна і намагалися сісти в автомобіль, але партизани їх убили. Потім увірвалися в будинок і застрелили ще одного німця. Інший втік через сад, встигнувши смертельно поранити Г.А. Кухаря. Вбитими виявилися полковник, унтер-офіцер і єфрейтор, які везли кур’єрську пошту до Полтави. 9 листопада з Миргорода в Баранівку прибув каральний загін під командуванням есесівця Гофмана та коменданта Велке. Нацисти зігнали жителів до будинку, в якому були вбиті гітлерівці, і тут же розстріляли 11 осіб. Через два дні за наказом Гофмана село спалили. Згоріло 470 дворів із 500.

У жовтні 1941 р. на теренах Полтавщини опинилися два загони чекістів, сформовані для порятунку керівництва НКВС УРСР, що потрапило в оточення разом з арміями Південно-Західного фронту.

Свідчення 4. З телеграми командування 62-ї піхотної дивізії командуючому групи армій «Південь» (9 листопада 1941 р.) =

«Hа полковника Цінила, унтер-офщера Ґрафа, обер-єфрейтора Шнайдера і єфрейтора Тішлера із 677 полку, що везли кур’єрську пошту в Полтаву, в Бараніці30  км на схід від Миргорода ї 10 км на південь від Шишак, біля р. Псел, в нічній тиші о 24.00 4.ХІ.1941 р. напали партизани.

Викрадена кур’єрська пошта. Обер-єф-рейтор Шнайдер зміг врятуватись і прибув у Миргород 8.ХІ.1941 р. Згідно його показань полковник Ціни, унтер-офіцер Ґраф і єфрейтор Тішлер були вбиті. В Шишаки і Баранівку відправлені дві роти».

Одним із загонів чисельністю 20 бійців командував начальник вохра Ворошиловградського заводу їм. Жовтневої революції Іван Ілліч Скобелев. На озброєнні чекісти мали два кулемети, польські гвинтівки, гранати, динаміт, толові шашки. 26 вересня 1941 р. загін перейшов лінію фронту поблизу с. Савинці Комишнянського району. В умовах, що склалися на цей час на лівобережному театрі бойових дій, виконання завдання стало проблематичним. Загін розташувався в лісі біля с. Попівки Миргородського району і розпочав збір розвідданих, які могли прояснити ситуацію. Водночас чекісти здійснили ряд збройних акцій проти німців: зірвали два дерев’яні мости на дорозі Попівка-Миргород, вбили із засідки двох мотоциклістів, одним із яких виявився миргородський комендант, розстріляли чотирьох поліцаїв із с. Черевки. На поч. листопада до чекістів приєдналися партизани зуївського загону Л.В. Холода. Разом вони вчинили напад на ст. Венеславівку, під час якого вбили о німців та старосту села, захопили в полон і розстріляли двох поліцаїв.

Ще один чекістський загін у кількості 53 чол. був сформований Запорізьким обласним управлінням НКВС і перекинутий до Харкова. Ядро загону складали загартовані чекісти. Командував загоном 24-річний ряза-нець Іван Йосипович Копьонкін, який до цього працював оперуповноваже-ним Татарбунарського відділу НКВС Ізмаїльської області, комісаром був Д.І. Колокольцев. 2 жовтня 1941 р. загін форсував Псел біля с. Перевіз Га-дяцького району і став повільно просуватися у західному напрямку. Переконавшись у розгромі Південно-Західного фронту, чекісти припинили безперспективні пошуки начальства і повернули в бік лютенських лісів.

Уникаючи сутичок з німцями, чекісти проводили каральні акції серед мешканців краю, керуючись принципом: «хто не з нами, той проти нас». Не вбивши жодного ворога, бійці загону І.Й. Копьонкіна з кінця жовтня до поч. листопада 1941 р. знищили 27 мирних полтавців. До розправ над мирними жителями долучалися і місцеві партизани.

У Великій Обухівці копьонківцями розстріляно сім’ю Шмиговських – батька та його чотирьох синів «за поширення серед селян літератури релігійного змісту», вбито трьох червоноармійців-оточенців «за дезертирство». В Панасівці вбито старосту, його дружину, матір і дочку за «поширення антирадянских чуток»; п’ятьох юнаків розстріляно «за зв’язки з ґестапо».

Першу збройну акцію проти німців чекісти І.Й. Копьонкіна здійснили напередодні річниці більшовицького перевороту, напавши серед ночі на комендатуру в с. Бірки Зіньківського району. Кинувши у вікно гранату, вони вступили у перестрілку, після чого відійшли до лісу. Пізніше у звіті І.Й. Копьонкін зазначив, що під час нападу одного німця було вбито і двох поранено.

Командний склад партизанського загону І.Й. Копьонкіна. Зліва направо: начальник штабу Н. М. Підкоритов,  комісар К.а. Черненко, командир І.Й. Копьонкін, заст. командира В.і. Бурхач. Фото. 1942.

Особливий склад загону І.Й. Копьонкіна. Фото. 1942.

Свідчення 5. Із німецьких документів (жовтень 1941 p.):

«…партизани насильством примушують населення співробітничати з ними або у кращому випадку терпіти їх».

На поч. листопада І.Й. Копьонкін встановив зв’язок із партизанським загоном Г.О. Іващенка. 12 листопада обидва загони влаштували засідку на дорозі між Савинцями та Великою Обухівкою, в яку потрапив німецький обоз. В ході сутички було вбито і поранено декілька німецьких вояків, забито 20 коней. І.Й. Копьонкін зазначав, що німців було вбито 57 і поранено 18.

У відповідь карателі того ж дня розстріляли 312 жителів Великої Обу-хівки, спалили колгоспні будівлі і 215 хат колгоспників. Жертвами терору стали й інші села Миргородщини. У Великих Сорочинцах було розстріляно близько 100 селян, у Бакумівці – 26, Зуївцях – 35, Комишні – 18. Репресій зазнавали родини партизанів, активісти радянської влади і всі, кого німці підозрювали у нелояльному ставленні до себе. Жорстокий терор окупантів унеможливив допомогу партизанам з боку місцевого населення. В той же час, у німецьких документах зазначалося, що населення Полтавщини не впевнене у своєму майбутньому і вірить чуткам, поширюваними партизанами, що більшовики повернуться навесні 1942 р. Німецьке командування було змушене періодично здійснювати перевірки жителів краю на лояльність.

 

Свідчення 6. Із донесень командуванню групи армій «Південь» (листопад 1941 p.):

«<…> 62-ю піхотною дивізією в ході операції в районі Опішні-Лютеньки розстріляно 73 партизана, в т.ч. 2 комісари <.„> Під час операції в Шишйках <…> повішено 14 партизанів». «<…> Розстріляно 6 партизанів у Єорочинцях <…>».

«Усі спроби шляхом допитів бандитів дізнатися детальніше про їх бази, місця збору і склади зброї виявилися даремними. Партизани зустрічають загрозу розстрілу байдуже».

Свідчення 7.

Тричі розстріляна. Голову Великосорочинської сільської ради Ольгу Бондаренко розстрілювали тричі. На поч. листопада її з чоловіком та односельцями німці розстріляли коло церкви над урвищем, однак лише поранили в ногу. Увечері жінка вибралася з купи трупів і більше тижня переховувалася у знайомих у Байраку. Коли ж повернулася додому, поліцаї розстріляли її разом із сином на сільському цвинтарі. Поранена в шию, жінка знепритомніла. Прийшовши до пам’яті, довго оплакувала сина, посивівши за кілька годин. Перед ранком доповзла до своєї хати, де її виявила і застрелила поліція.

З настанням зимових холодів кільце блокади навколо партизанського краю почало звужуватися. На боротьбу з партизанами були мобілізовані значні сили: 213-а охоронна дивізія, 610-й запасний піхотний полк, 62-й піхотний полк, 303-й і 556-й поліцейські батальйони, 102-а і 108-а угорські бриґади, загони допоміжної української поліції. У всіх більш-менш значних населених пунктах розмістилися німецькі ґарнізони, проводилося систематичне прочісування лісів.

Радянські партизани розстрілюють колабораціоніста. Фото. 1941.

 

Свідчення 8. Із повідомлення керівництва таємної польової поліції про результати боротьби з партизанами в районі оперативного тилу групи армій «Південь» (листопад-грудень 1941 p.):

«Час: Листопад 1941 р. Місце: 1) Чернігів-Ніжин і східніше, 2) Лубни-Миргород-Баранівка і східніше, 3) Дніпропетровськ-Запоріжжя, 4) Павлоград-Новомосковськ. Результат: 11447 чол. перевірено, 2900 чол. відправлено в табори для військовополонених, 737 чол. розстріляно.

Час: Грудень 1941 р. Місце: 1) район Чернігова і східніше, 2) Гадяч-Миргород-Вільшана, 3) Новомоскоеськ-Павлоград <…> Результат: 9500 чол. перевірено на благонадійність, 1024 чол. відправлено в табір для військовополонених, 626 розстріляно. <…> Загальна кількість: 35526 чол. перевірено на благонадійність, 6550 чол. відправлено в табо-, ри для військовополонених, 2388 чол. розстріляно.

Наші втрати: 7 убитих, 5 поранених».

Під тиском карателів партизанські загони почали стягуватися ближче до табору І.Й. Копьонкіна, який знаходився в лісі поблизу с. Сакалівка Миргородського району. 25 листопада сюди перебазувалися загони І. Скобелева та А. Граніта, місцезнаходження яких видав зрадник Козик із Лю-теньки. Наприкінці листопада туди прибули і загони Д.Ю. Безпалька та Г.О. Іващенка разом із секретарями підпільного Полтавського обкому КП(б)У С.Ф. Кондратенком та Г.Ф. Яценком.

На нараді командирів було вирішено здійснити напад на Лютеньку, яка вважалася однією з опорних баз німців у боротьбі з партизанами. Ґар-нізон села за різними даними складав 60-80 німців і 70-150 поліцаїв. У нападі, що відбувся 27 листопада 1941 p., взяли участь загони І. Копьонкіна, І. Скобелева, Г. Іващенка, Д. Безпалька. Загальна кількість нападаючих становила від 120 до 200 чол. Планувалося оточити зайняті німцями приміщення сільської ради та амбулаторії і закидати їх гранатами. Успіх залежав від раптовості нападу, але шанс був втрачений, тому що не всі загони своєчасно зайняли вихідні позиції. Ґарнізон Лютеньки зумів відбитися, втративши вбитими одного німця і 7 поліцаїв. Партизани спалили 15 хат, де проживали сім’ї поліцаїв, в т. ч. хату зрадника Козика. У відповідь німці спалили 32 хати і розстріляли 57 підозрюваних у співпраці з партизанами жителів села.

Напад на лютенський Ґарнізон став останнім активним виступом партизанів. Після цього ініціатива повністю перейшла до рук німців.

Партизани, бийте ворога без пощади! Плакат  В. Корецького. 1941.

 

Свідчення 9. Із звернення німецького командування до селян України (28 листопада 1941р.):

«Селяни України! Останніми днями німецьке військо знищило багато банд, учасники яких були розстріляні, а керівники повішені.

Виявилося, що бандити одержують допомогу з боку населення. Внаслідок цього s 10 по 14 листопада 1941 р. з нашого боку вжиті такі заходи:

1. Село Баранівку спалено;

2. Село Обухівку спалено, а населення розстріляно <…>

Чи хочете ви зазнати тієї ж долі? Хто має зносини з бандитами, дає їм притулок, постачає їм їстівні припаси, будь-яким способом їм допомагає або замовчує, де вони переховуються, той карається смертю. Крім того, він втягує в нещастя свою сім’ю та все село. <…> На Україні боротьба закінчена. Хто воює далі, той бандит. Повідомлення, внаслідок яких можна захопити керівників банд та комісарів, будуть винагороджені грішми в розмірі до

10000 крб.».

 

 Виловлюйте бандитів!  Плакат. 1941.

Свідчення 10. Із телеграми командування 62-і піхотної дивізії командуючому групою армій «Південь» (27 листопада 1941 p.):

«27.ХІ.1941 р. в Лютеньках під час бою спалено 32 будинки, з яких стріляли. Вбито багато партизанів і жителів. 57 партизанів розстріляно. Власні втрати: 1 убитий, 2 поранено, вбито 7 поліцаїв…».