65.4 Форсування Дніпра

65.4.1. На штурм «Східного валу»

65.4.2. Букрин

65.4.3. Кременчук

 

65.4.1. На штурм «Східного валу»

Великомасштабна операція на Лівобережній Україні в 1943 р. мала своєю кульмінацією форсування Дніпра. Німці не встигли спорудити на правому березі Дніпра розрекламований ґеббельсівською пропагандою оборонний «Східний вал», готові були лише окремі укріплені позиції. Проте таку широку водну перепону, як Дніпро, і його крутий правий берег можна було успішно обороняти й незначними силами.

Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед військами завдання переправитися через ріку «на плечах» відступаючого противника. Виконувати це завдання доводилося без підготовки, за відсутності належної кількості переправних засобів, під безперервним вогнем артилерії та ударами авіації ворога. Діставалися правого берега хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, напхані соломою плащна-мети. Виручали партизани та населення придніпровських сіл, даючи човни й плоти. І все ж люди тисячами тонули в холодній листопадовій воді. Тим, кому пощастило доплисти до протилежного берега й учепитися в нього, належало здолати неймовірний опір противника, який не віддавав без бою жодного клаптика землі. Правобережні плацдарми були суціль завалені трупами загиблих солдатів – і радянських, і німецьких. Незліченні воронки від снарядів і бомб заповнювала кров. Кістки непохованих лежали під відкритим небом ще довго після закінчення боїв.

 

Свідчення 21. Учасник форсування Дніпра, письменник В. Астаф’єв:

«Двадцять п’ять тисяч входить у волу, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе и,е спливає. Уявляєте?».

 

Свідчення 22. Дослідник історії Великої Вітчизняної війни, професор М.В. Коваль:

«…дніпровська переправа, небувала за масштабами, була ще й безпрецендентною за грубими прорахунками та безвідповідальністю тих інстанцій, які її готували й провадили, а відтак — і за людськими втратами, що їх зазнали радянські війська. І знову, як уже не раз бувало, злочинні нехлюйство і дурість тих, котрі невдало керували, були відшкодовані стійкістю та самопожертвою тих, хто, захлинаючись у холодній дніпровській воді, проривався крізь вогняний смерч на правобережні плаидарми, виривав їх у ворога й утримував до підходу основних військ».

 

Це загрожує нам, якщо ми зазнаємо поразки, тому борімося до кінця. Плакат.

На дніпровських позиціях. Плакат Кукриніксів. 1944. 

Червоноармійська газета “Удар по врагу” (5 жовтня 1943 р.). Фотокопія.

Рвучись з усіх сил до Дніпра, командувачі фронтів і армій не зважали на відрив своїх передових частин від баз. На час форсування ріки добра половина артилерії відстала на 150-200 км, боєприпаси, пальне й засоби подолання водних перешкод знаходилися далеко в тилу. Зенітно-артилерійське та авіаційне прикриття тих, хто форсував ріку, практично було відсутнє. 30 тис. димових шашок і 74 т димосуміші перебували в районі Ростова-на-Дону й не могли бути переправлені до Дніпра через перевантаженість залізниці.

Захоплені плацдарми повільно розширювалися через несвоєчасне висування до ріки понтонно-мостових частин, які мали забезпечувати переправу танків, важкої артилерії і піхоти. В результаті переправа танків здійснювалась, у кращому випадку, на 3-4-й день з початку форсування ріки, а в 3-й ґвардійській танковій армії – фактично аж на 7-й день (до того часу переправлено всього 8 танків). Дивізійна артилерія й артилерія підсилення також переправлялися на 3-4-й день. Таким чином, війська протягом тривалого часу вели бої на плацдармі без танків і підтримувалися вогнем артилерії лише зі свого берега.

Битва за Дніпро. Діорама. Худ. Н. Бут, Н. Овечкін. 1975. Фрагм.

У зв’язку із запізнілим виходом до ріки понтонно-мостових частин наплавні та комбіновані мости наводилися лише на 8-11-й день. У смузі Воронезького фронту перший міст був наведений лише на 19-й день з початку форсування ріки, а постійний міст у смузі 3-ї ґвардійської танкової армії був збудований лише на 20-й день після початку форсування.

Не принесло успіху й рішення командування Воронезького фронту використати частини 3-ї та 5-ї повітряно-десантних бриґад. У ніч на 24 вересня в районі Ка-нева десантувалися 4575 бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сиґналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі 30×90 км, замість 10×15 км, як передбачалося. Повітряно-десантні підрозділи – батальйони, роти, взводи – розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиного командування, зв’язку зі штабом фронту й штабом повітряно-десантних військ спричинили загибель радянських воїнів.

 

 

65.4.2. Букрин

Першими до Дніпра 21 вересня 1943 р. вийшли війська 3-ї ґвардійської танкової армії Воронезького фронту. Наступного дня діями десантних груп мотострільців 6-го ґвардійського танкового (ком. – ґен.-м. танк, військ М.І. Зінькович) і 9-го механізованого (ком. – ґен.-лейт. танк, військ К.А. Малигін) корпусів було покладено початок створенню знаменитого букринського плацдарму. В цих боях високу майстерність, мужність і героїзм виявив наш земляк, командир 51-ї ґвардійської танкової бриґади 6-го ґвардійського корпусу, ґвардії підполковник М.С. Новохатько.

В ніч на 22 вересня передові частини бриґади, використавши човни, надані партизанським загоном ім. Чапаева, з ходу подолали ріку в районі Великого Букрина. Командир бриґади ступив на західний берег Дніпра разом із автоматниками роти лейтенанта Н.І. Синашкіна. Стрімкою атакою десантники вибили німців із с. Григорівка. Рядові В.Н. Іванов, Н.Є. Петухов, І.Д. Семенов, В.А. Си-солятін, які за допомогою провідника – партизана А.Н. Шаповала першими переправились на правий берег і окопались там, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Найвищою нагородою були відзначені також умілі дії й особиста мужність комбриґа-51 М.С. Новохатька. Мотострільців у цьому бою інтенсивним вогнем підтримали танкісти 315-го окремого танкового батальйону, яким командував наш земляк М.В. Валь, згодом теж удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Тієї ж ночі за допомогою місцевих жителів С.Г. Дубняка й A.B. Кречка форсував Дніпро в районі с. Зарубинці 1-й мотострілецький батальйон капітана Г.Т. Ба-лаяна 14-го танкового полку 69-ї механізованої бриґади п-ка М.Д. Січніна 9-го механізованого корпусу. Вміло маневруючи й застосовуючи несподівані удари з тилу та флангів, бійці повністю оволоділи Зарубинцями. 24-25 вересня батальйон продовжував боротьбу за розширення плацдарму й у ході наступу на села Луковиці та Григорівку знищив 2 танки, 2 автомашини, БТР, багато живої сили противника. За цей подвиг 27 воїнів батальйону на чолі з Г.Т. Балаяном удостоєні звання Героя. Золоту Зірку одержав і наш земляк, старший лейтенант М.І. Симоненко, який виконував обов’язки заступника командира батальйону. Загалом в 69-й механізованій бриґаді полковника М.Д. Січніна Героєм став 41 воїн на чолі з командиром. Найвищою нагородою відзначено дії нашого земляка, механіка-водія танка 3-ї роти 53-го танкового полку старшого сержанта І.Ф. Литвиненка.

Розвідники 1-го мотоциклетного  батальйону одержують дані про підступи до берега у місцевого колгоспника. Фото. 1943.

 Форсування Дніпра поблизу с. Зарубинці. Фото. 1943.

Свідчення 23.

За чотири місяці боїв у військах 3-ї Гвардійської танкової армії урядові нагороди одержали 7125 воїнів, в т. ч. 125 чол. були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Майже одночасно з 3-ю ґвардійською танковою армією в районі бук-ринського залому розпочали форсування Дніпра 40-а (22 вересня) й 47-а (25 вересня) армії. Німці вели сильний артилерійський вогонь, авіація безперервно бомбила переправи і плацдарми.

Свідчення 24. Із спогадів Генерал-майора запасу В. Сазонова:

«Завмирала душа, коли тридцятьчетвірка заповзала на пором, коли на середині ріки вона потрапляла під вогонь і водяні смерчі накривали танк. Та ось перша бойова машина торкнулася гусеницями правого берега й рушила на ворога. Пором за поромом курсували від берега до берега, і танки з ходу вступали у бій, нарощуючи силу удару на плацдармі».

Бої відразу набули затяжного, виснажливого й кровопролитного характеру. Лише за 5 днів на Букринському плацдармі частини 40-ї армії відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з’єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів. Бої були настільки запеклі, що у вирви разом з водою стікали струмочки крові.

Двічі Герой Радянського Союзу В.С. Петров. Фото.

Виняткову мужність виявив заступник командира 1850-го винищувально-танкового полку 40-ї армії капітан B.C. Петров. В ніч на 23 вересня під обстрілом він організував переправу на плотах людей, гармат, снарядів. В бою, який зав’язався вранці, артилеристи стояли насмерть. Незабаром в обслугах гармат їх залишилися одиниці. Капітан, керуючи боєм, сам вів вогонь із гармати. Був поранений в обидві руки, але поле бою не залишив до відбиття ворожої атаки. В госпіталі йому ампутували руки, але мужній воїн добився дозволу повернутися в рідний полк, з яким потім дійшов до Одера, став двічі Героєм Радянського Союзу.

Відбиваючись від ворога, що насідав, армії Воронезького фронту у вересневих боях розширили букринський плацдарм до 11 км по фронту і 6 км в глибину. Війська не знали, що ще на стадії планування радянське командування допустилося грубої помилки, вибравши Букрин в якості стартового майданчика для наступу на Київ. Високий і добре укріплений німцями берег річки не дозволяв здійснити необхідний маневр. Після двох безуспішних спроб розгорнути звідси наступ радянські стратеги відмовилися від своїх попередніх намірів. Частину військ було передислоковано на Лютізький плацдарм, за 30 км північніше Києва, а залишених на Букринському плацдармі використали як закладників нового плану. Загалом на Букринському плацдармі полягло близько 40 тис. радянських воїнів.

Не менш запеклі бої точилися південніше Букрина, на черкаському плацдармі, де наступала 52-а армія. За мужність і відвагу, виявлені в цих боях, звання Героя удостоєні наші земляки: артилерист, старший сержант І.О. Онопрієнко (поем.) та командир стрілецької роти, ґвардії лейтенант І.І. Шепель.

 

 

65.4.3. Кременчук

Форсування Дніпра в районі Кременчука розпочалось одночасно з боями за взяття міста. Боротьбу за плацдарм на правому березі повели 53-а, 5-а і 7-а ґвардійські армії.

24 вересня 1943 р. 7-а ґвардійська армія головними силами вийшла до Дніпра на фронті протяжністю 30 км. У ніч на 25 вересня передові частини армії на підручних плавзасобах першими приступили до форсування ріки на дільниці Мишу-рин Ріг – Домоткань.

Один із перших плацдармів захопили бійці і командири 73-ї ґвардійської стрілецької дивізії (ком. – ґв. п-к С.А. Козак). Вийшовши рішучим кидком до Дніпра, командир розділив дивізію й однією частиною імітував переправу, а іншою, основною, вдарив по німецьких позиціях на лівому березі. Захопивши понтони й човни, кілька полків до ранку переправилися на правий берег ріки. У жорстоких боях вони відвоювали, розширили та з’єднали захоплені ділянки в один плацдарм, довівши його до 25 км по фронту і 15 км в глибину.

За захоплення кременчуцького плацдарму багатьом воїнам 7-ї ґвардійської та 53-ї армій присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед відзначених цією найвищою нагородою – наші земляки, ґвардії старший лейтенант В.Н. Коваленко, рядовий А.П. Семенов, командир стрілецької роти, ґвардії лейтенант Д.І. Бабак.

Велику допомогу під час форсування Дніпра надало місцеве населення. Мешканець с. Петрівка 1.1. Гиря, зустрівши групу розвідників 233-ї стрілецької дивізії 53-ї армії, разом із ними пішов на виконання завдання. За допомогою відважного патріота розвідники переправилися через ріку, виявили розташування ворожих вогневих точок і визначили найзручніші місця для переправ. Одержавши поранення в бою, Іван Гиря продовжував боротися, багнетом і прикладом знищив трьох гітлерівців, а одного взяв у полон.

Боротьба військ 5-ї ґвардійської армії за кременчуцький плацдарм тривала до 7 жовтня, однак розвинути успіх нашим військам тут не вдалося. Тому протягом наступного тижня 5-а ґвардійська армія була передислокована в смугу дії 37-ї ґвардійської армії ґенерал-лейтенанта М.М. Ша-рохіна, яка змінила виснажену 69-у армію. 37-а армія не була обтяжена попередніми боями і в перші дні боїв за Дніпро домоглася великих успіхів. Крім того, командуючий фронтом І.С. Конєв спрямував її вістря на ослаблену ділянку противника.

У ніч на 28 вересня 1943 р. воїни 62-ї ґвардійської стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу, українця з Алтаю, ґвардії полковника І.М. Мошляка (57-й корпус 37-ї армії) розпочали переправу. Штурмова група з 50 чоловік, очолювана ґвардії капітаном В. Л. Даньком, на трьох понтонах направилася до берега в районі Солошиного. Водночас сотня десантників на п’яти човнах рухалася до пристані на північ від с. Мишурин Ріг. На відбиті у ворога прибережні смуги висаджувалися все нові підрозділи.

Понтонна переправа через Дніпро. Фото. 1943.

Передові підрозділи форсують Дніпро на підручних плавзасобах. Фото. 1943.

Висадка на правий берег Дніпра. Фото. 1943.

Однак німецькі війська, які мали перевагу в танках 10:9, чинили відчайдушний опір. До 30 вересня вдалося переправити лише головні сили стрілецьких дивізій першого ешелону. Перелом наступив після введення в дію 1-го механізованого корпусу. В ході п’ятиденних запеклих боїв танкісти разом із піхотинцями не тільки стримали натиск ворога, але й потіснили його в південному напрямку.

В ці дні виключний героїзм і відвагу виявив танковий батальйон 219-ї танкової бриґади, яким командував старший лейтенант Д.В. Тюркін. Його підрозділи, широко застосовуючи маневр і засади, підбили 80 танків, знищили 20 гармат, 45 кулеметних точок, майже 800 солдатів і офіцерів противника. За цей подвиг 9 танкістів, включаючи командира, одержали звання Героя Радянського Союзу.

П’ємо воду з рідного Дніпра – питимемо з Пруту, Німану та Бугу. Плакат. 1943.

Введення в бій додаткових з’єднань змінило співвідношення в живій силі на користь частин Червоної армії, однак гітлерівці мали подвійну перевагу в танках і стримували радянські війська, щоденно організовуючи 8-10 контратак. Відсутність потрібної кількості боєприпасів і засобів переправи, помилки в керівництві діями військ, міцна оборона противника спричинили значні жертви у радянських військах. Але, незважаючи на це, у важких боях на правому березі Дніпра був завойований плацдарм, з якого війська фронту перейшли в наступ у середині жовтня.

За захоплення кременчуцького плацдарму 17618 воїнів 37-ї армії нагороджено орденами та медалями, а 213-м присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

Свідчення 25.

За форсування Дніпра Героями Радянського Союзу стали 2438 воїнів Радянської армії, в т. ч. 47Генералів, 11213 офіцери, 1268 сержантів і рядових. Полтавців, удостоєних звання Героя за битву на Дніпрі, налічується близько 40 чол.

 

Новохатько Михайло Степанович

(7.IX. 1907, с. Чикалівка Кременчуцького пов. — 31.VII. 1944) — Герой Радянського Союзу (1943р.).

Народився в бідняцькій селянській сім’ї. Закінчив семирічку, згодом Кременчуцький торгово-кооперативний технікум. У 1927—1929 pp. працював інструктором Куцеволівського райкому комсомолу Кіровоградської обл.. З 1929 р. — в кадрах Червоної армії. Під час Великої Вітчизняної війни брав участь у боях на Сталінградському, Воронезькому, Центральному, Брянському, 1-му Українському фронтах. У вересні 1943 р. у званні підполковника командував 51-ю Гвардійською танковою бригадою 6-го гвардійського танкового корпусу 3-ї Гвардійської танкової армії. У ніч на 22 вересня танкісти М.С. Новохатька першими вийшли до Дніпра поблизу с. В’юни-ще, з ходу форсували річку і разом із мотострільцями оволоділи правобережним селом Григорівкою, забезпечивши захоплення плацдарму. За ці дії удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Сміливо діяв і в наступних операціях. Загинув у бою за м. Жешув (Польща). Похований у м. Пшемисль. Нагороджений орденами Леніна, Кутузова 2-го ст., Вітчизняної війни 1-го ст. У Пшемислі споруджено пам’ятник герою. Його ім’я присвоєно Кременчуцькому профтехучилищу № 6 (колишній торгово-кооперативний технікум) та Кам’янопотіцькій школі Кременчуцького району. На фасаді будинку училища в 1966 р. відкрито меморіальну дошку.

 

Валь Микола Васильович

(*6.XII. 1913, с. Дмитрівка Кременчуцького пов.) — Герой Радянського Союзу (1944р.).

Народився в сім’ї селянина-бідняка. В 1927 р. закінчив сім класів Потіцької середньої школи. Потім навчався на курсах Харківського територіального управління Комітету державних резервів. Працював табельником підсобного господарства в с. Підлужжя Кременчуцького району, зав. складом у Кременчуці (з 1930 p.). Відслужив дійсну строкову службу в РСЧА. Перед війною закінчив Ульяновське танкове училище. З початком бойових дій воював у складі Чорноморської групи військ, на Воронезькому та 1-му Українському фронтах. У вересні 1943 р. — заст. командира 315-го окремого танкового батальйону 51-ї гвардійської танкової бригади 6-го гвардійського танкового корпусу 3-ї Гвардійської танкової армії. Після вибуття з строю командира взяв на себе командування батальйоном, вивівши його до Дніпра в районі Григорівки. Надалі успішно діяв у боях за розширення Букринського плацдарму. Одним із перших увірвався до Фастова, потім відбив контратаку танків і піхоти противника; завдавши ворогу відчутних втрат. За виявлені мужність і відвагу удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Пройшов із своїм батальйоном до німецького міста Бунцслава. Після війни закінчив Вищу офіцерську бронетанкову школу (1949 p.). Продовжував службу до 1960 р. Вийшовши у відставку, працював директором комбінату комунальних підприємств у м. Старобільськ Ворошиловградської обл., начальником відділу постачання Кременчуцького заводу силікатної цегли (з 1971 p.). Нагороджений орденом Леніна, Вітчизняної війни 1-го ст., 2 орденами Червоної Зірки. Почесний солдат військової частини.

Симоненко Микола Іванович

(1.1.1917, с. Нове Грякове Полтавського пов., тепер Чутівського р-ну — 11.Х.1985, Карлівка) — Герой Радянського Союзу (1943 p.). Народився в селянській сім’ї. Закінчив місцеву неповну середню школу (1931 р.) і Харківський автотракторний механічний технікум (1935 p.). Працював механіком у Білухівській МТС Карлівського району. В 1937 р. призваний до РСЧА. Закінчив Харківське військово-політичне училище. З початку війни брав участь у боях на Південно-Західному, Брянському, Воронезькому, 1-му Українському фронтах. У ніч проти 22 вересня 1943 р. заступник командира 1-го мотострілецького батальйону 14-го танкового полку 69-ї механізованої бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії ст. лейтенант М.І. Симоненко у складі першої групи переправився на правий берег Дніпра біля с. Зарубинці, сміливо вступив у бій з противником. У наступні дні брав участь в боях за розширення плацдарму. За виявлену мужність і відвагу удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В грудні 1943 р. був тяжко поранений під Новог-рад-Волинським і після тривалого лікування в липні 1945 р. демобілізувався в званні майора. Повернувшись на Полтавщину, працював директором Карлівської райконтори «Заготскот», головою районної ради мисливців та рибалок. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, 2 орденами Вітчизяної війни 1-го ст., орденом Червоної Зірки.

 

Литвиненко Іван Федорович

(*17.ІХ.1918, с. Полівка, тепер Глобин-ського р-ну) — Герой Радянського Сою-зу(1943р.).

Народився в сім’ї селянина-бідняка. Освіту здобув у місцевій початковій школі і середній школі № 5 у Глобиному, куди переїхали батьки. Працював шофером Глобинської МТС, службовцем будівельної організації КОВО. У 1939 р. призваний до РСЧА. Під час війни брав участь у бойових діях на Воронезькому та 1-му Українському фронтах. У вересні 1943 р. у званні старшого сержанта служив механіком— водієм танка у складі 3-ї роти 53-го танкового полку 69-ї механізованої бригади 9-го механізованого корпусу 3-ї Гвардійської танкової армії. Одним із перших форсував Дніпро в районі Зарубин-ців і три дні утримував позиції до підходу головних сил, потім брав участь у відбитті контратаки піхоти й танків противника, знищивши ворожу машину, 3 кулеметних точки, гармату і близько 30 гітлер-вців. За мужність і відвагу, виявлену в боях за розширення плацдарму, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Пройшов із боями до Львова. У 1945 р. закінчив Київське танкотехніне училище і незабаром звільнився з армії. В 1954 р. закінчив Всесоюзний

заочний юридичний інститут. Багато років працював у прокуратурі Печерського району Києва, юридичним консультантом в автот-ресті «Київсільбудтранс», капітан юстиції у відставці. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизяної війни 1-го ст., Червоної Зірки.

 

Онопрієнко Іван Олексійович

(20.Х. 1920, с. Шахворостівка Миргородського р-ну — 1.XII. 1943) — Герой Радянського Союзу (1944 p., поем.). Народився в селянській сім’ї. В 1938 р. закінчив місцеву неповну середню школу. Працював у колгоспі, потім помічником машиніста паровоза. В 1940 р. призваний до РСЧА. З початку війни брав участь у боях на Калінінському, Воронезькому, 2-му Українському фронтах. У листопаді 1943 р. наводчик батареї 130-го окремого винищувального протитанкового дивізіону 254-ї стрілецької дивізії 52-ї армії ст. сержант І.О. Онопрієнко в числі перших переправився через Дніпро в районі с. Світанок північніше Черкас. Відстоюючи захоплений плацдарм, протягом 14—22 листопада 1943 р. особисто знищив 39 солдатів і офіцерів, 5 танків, 4 кулеметні точки, 1 спостережний пункт ворога. Нагороджений орденами Леніна, Слави 3-го ст. Загинув у бою за звільнення Черкас. Останки в 1969 р. перепоховані на Пагорбі Слави над Дніпром, біля підніжжя монумента Слави. На батьківщині бюст героя встановлено у сквері Слави біля Вічного вогню в Миргороді.

 

Шепель Іван Іванович

(22.VI.1906, с. Велика Багачка -9.XI. 1968, Бориспіль Київської обл.) — Герой Радянського Союзу (1944 p.). Народився в сім’ї бідняка. Закінчив місцеву школу і Полтавський кооперативний технікум (1924 p.). Працював у Велико-багачанській райспоживспілці. В 1928— 1930 pp. відбув строкову службу. З початком війни мобілізований до РСЧА. Закінчив Енґельське кулеметне училище (1941 р.). В діючій армії з січня 1943 р. Воював на Воронезькому, 1-му Українському фронтах. У вересні 1943 р. у званні гвардії лейтенанта командував стрілецькою ротою, що діяла в складі 7-ї гвардійської механізованої бригади 3-го гвардійського мехкорпу-су 47-ї армії. Форсувавши 28 вересня Дніпро в районі населеного пункту Селище, рота за добу відбила п’ять ворожих контратак, знищивши 4 танки, 15 вогневих точок противника і до 200 гітлерівців. За успішне керівництво бойовими діями по захопленню і утриманню завойованого плацдарму удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В 1946 р. вийшов у відставку. Працював заступником начальника Одеського обласного автопідприємства, головою райспоживспілки в Решетилівському районі, експедитором у Бориспільському аеропорту. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки. У Великій Багачці на фасаді будинку школи, в якій навчався герой, у 1978 р. встановлено меморіальну дошку.

 

Коваленко Василь Наумович

(*12.III.1920, с. Демченки Глобинського р-ну) — Герой Радянського Союзу (1943р.).

Народився в сім’ї службовця. Навчався в Івановоселищанській неповній середній школі, потім у Градизькому сільськогосподарському технікумі. Працював бухгалтером у їдальні. В 1940 р. призваний до РСЧА. У 1942 р. закінчив курси молодших лейтенантів. Воював

на Сталінградському, Воронезькому, Степовому, Донському, 1-му Українському фронтах. У вересні 1943 р. у званні Гвардії старшого лейтенанта командував батареєю 235-го Гвардійського стрілецького полку 81-ї Гвардійської стрілецької дивізії 7-ї Гвардійської армії. Переправившись через Дніпро між Пере-волочною і Ст. Орликом, артилеристи протягом двох діб відстоювали захоплений плацдарм, підбивши 7 танків, 2 штурмових гармати, знищивши 6 дотів, 4 дзоти, 12 кулеметних точок противника. За ці дії удостоєний звання Героя Радянського Союзу. По війні закінчив Вищу офіцерську артилерійську школу в Ленінграді. З 1946 р. — в запасі. Працював заступником директора райхарчоторгу в Одесі. В 1952 р. вдруге призваний до Радянської армії. З 1956 р. — капітан у відставці. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ст., 2 орденами Червоної Зірки.

 

Семенов Андрій Платонович

(* 14.Х. 1923, с. Твердохліби Кобеляцького р-ну) — Герой Радянського Союзу (1943р.).

Народився в селянській сім’ї. Закінчив місцеву початкову школу і курси механізаторів. Працював у колгоспі, згодом — у Дашківській МТС. Призваний до РСЧА у вересні 1943 р. Воював на Степовому фронті. Гвардії рядовий 1-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону 224-го стрілецького полку 72-ї Крас-ноградської стрілецької дивізії 7-ї гвардійської армії А.П. Семенов 26 вересня 1943 р. одним з перших ступив на правий берег Дніпра в районі с. Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл. Відбиваючи одну за одною 8 ворожих контратак, автоматним вогнем особисто знищив 17 солдатів ворога. За ці дії удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В наступних боях зазнав тяжких поранень і після лікування в 1944 р. повернувся додому. Працював головою виконкому Ревущинської сільської ради, головою і завгоспом колгоспу в с. Дашківка. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ст.

 

Гнідаш Кузьма Савелійович

(20.Х. 1914, с. Салогубівка Роменського пов., тепер Сумської обл. — 19.VI. 1944) — Герой Радянського Союзу (1945 p., поем.).

Народився в селянській сім’ї. Закінчив 7 класів місцевої школи і Прилуцьку автотракторну школу. Працював трактористом і механіком в Талалаїв-ській МТС. У 1936 р. призваний до РСЧА. Закінчив курси молодших по-літруків (1939 p.). Учасник радянсько-польської і радянське— фінської воєн. У 1939 р. закінчив політшколу, в 1940 р. — Київське військове танкове училище. У червні 1941 р. комісар танкового батальйону. Воював на Південно-Західному, Центральному, 1-у Білоруському фронтах. У 1942—1943 pp. майор К.С. Гнідаш (підпільний псевдонім «Кім») на чолі розвідувально-диверсійної групи діяв на окупованій території Чернігівської і Київської областей. Передані командуванню розвіддані сприяли прориву німецької оборони на Десні та Дніпрі. В грудні 1943 р. на чолі нової групи десантувався в Південній Білорусії. Передана розвідниками інформація значною мірою забезпечила успіх наступальної операції «Багратіон». На пошук розвідгрупи були кинуті значні сили німців та поліції. Група вирвалася з кільця оточення, але командиру куля потрапила в ногу, і він не міг пересуватися. Наказавши своїм людям

іти далі, К.С. Гнідаш із радисткою К.Давидюк заховався в землянці. По рації був викликаний літак, але скористатися ним не довелось. Виявлені й оточені карателями, патріоти підірвали себе гранатами. Нагороджений орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора. Похований у м. Слонім Гродненської обл. Біларусі. На батьківщині встановлено пам’ятник герою. На фасаді будинку, де він жив, і школи, де навчався, відкрито меморіальні дошки. Портрет нашого земляка знаходиться в Залі Слави ГРУ в Москві.

 

Бабак Демид Іванович

(1.1.1911, с. Савинці Лубенського пов., тепер Оржицького р-ну — 1.XI. 1943) — Герой Радянського Союзу (1943 p.). Народився в бідній селянській сім’ї. Закінчив місцеву семирічку і міжколгоспну школу ветсанітарів. Працював ветеринаром у колгоспі. Відслужив дійсну строкову службу (1934—1936 pp.). В липні 1941 р. призваний до РСЧА. У 1942 р. закінчив курси молодших командирів. Воював на Степовому фронті. У вересні 1943 р. у званні гвардії лейтенанта командував ротою 924-го стрілецького полку 252-ї Червонопрапорної Харківської стрілецької дивізії 53-ї армії. Форсувавши Дніпро південніше Кременчука, рота зайняла плацдарм на правому березі. Відбиваючи ворожі контратаки, командир особисто вів вогонь зі станкового кулемета, знищивши до 10 гітлерівців. Загинув у бою. Похований у с. Млинки Онуфріївського району Кіровоградської обл. За мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра і розширенні плацдарму на правому березі удостоєний звання Героя Радянського Союзу поем. Ім’я присвоєно Савинцівській восьмирічній школі. На шкільному подвір’ї в 1957 р. встановлено пам’ятник.

 

Комар Толя

(Комар Анатолій Григорович; 1928, с. Бригадирівка, тепер Козельщинсько-го р-ну — 23.XI. 1943) — герой війни, розвідник.

Народився в селянській сім’ї. Дитиною вивезений до м. Слов’янськ Сталінської обл., закінчив там школу. З початком війни повернувся з матір’ю в рідні місця. У вересні 1943 р. під час бою за рідне село провів радянських розвідників у ворожий тил, де вони розгромили штаб німецької частини. Був зачислений добровольцем до 332-ї окремої розвідроти 252-ї Харківської стрілецької дивізії. Брав участь у багатьох операціях, нагороджений медаллю «За відвагу». 23 листопада 1943 р. біля с. Онуфріївка Кіровоградської обл. забезпечив розвідгрупі перехід через лінію фронту, закривши своїм тілом амбразуру ворожого дзоту. Поем, нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ст. У Слов’янську споруджено пам’ятник герою. На місці загибелі встновлено пам’ятний знак. Ім’я нашого земляка носить теплохід «Толя Комар» Мурманського пароплавства.

 

Свідчення 26. Із статті «Безсмертний подвиг комсомольця Комара А.Г.» (газета «Боевая красноармейская» від 9 груд-ня 1943 p.):

«Група відважних розвідників під командуванням офіцера Колесні-кова пробралася в тил німиів, щоб знищити ворожий кулемет і міномет, які заважали просуванню нашої піхоти. Підкравшись до гітлерівців, [Толя Комар] першим кинувся на кулеметну точку ворога. Одного німия він застрелив із автомата, а другого притиснув разом із кулеметом своїм тілом до землі. Кулемет уже більше не стріляв. Молодий герой загинув, але безсмертний його подвиг завжди буде кишкати воїнів до безпощадної помсти ворогу…»