66.6 Операція Френтік («Несамовитий»)

Незважаючи на те, що воєнні дії в 1944 р. перемістилися на правий берег Дніпра, війна на Полтавщині відчувалася на кожному кроці. І не лише «похоронками», які полтавці одержували з фронту, але й відлунням недавніх боїв та напруженою обстановкою воєнного часу. В 1944 р. Полтавщина була вибрана для проведення «човникових» операцій ВПС США під кодовою назвою «Френтік». Ідея таких операцій виникла ще наприкінці 1941 p., як конкретний вияв співробітництва країн антигітлерівської коаліції, але реалізована була лише в 1943 р.

Цього року активізувалися стратегічні бомбардування англо-американською авіацією військово-промислових об’єктів Німеччини та її союзників. Провідна роль у здійсненні цих бомбардувань належала 8-й (ком. – ґен. Дж.Г. Дулітл) та 15-й (ком. – ґен.-лейт. А. Ейкер) повітряним арміям СІЛА, що базувалися на аеродромах Великобританії та Італії. 17 серпня 1943 р. американські ВПС застосували новий тактичний прийом: 126 бомбардувальників В-17, злетівши в Англії, здійснили наліт на завод Мессершміта в Реґенсбурзі й приземлилися на аеродромах Північної Африки. Через тиждень ця ж група, завдавши удару по військових об’єктах Бордо, повернулася на свою базу. Заохочене успіхом наскрізних польотів, командування ВПС СІЛА запропонувало розмістити базу американських бомбардувальників на території СРСР. Ця ідея знайшла підтримку радянського керівництва.

Місцем базування було визначено аеродромний вузол в районі Полтави, Миргорода, Пирятина. Ці міста входили у своєрідний рівнобічний трикутник: відстань між ними та аеродромами в Англії й Італії була майже однаковою, що дозволяло здійснювати перельоти без дозаправки пальним. Постановою ДКО від 4 лютого 1944 р. обладнання вузла покладалося на 169-у авіаційну базу особливого призначення (АБОП) під командуванням ґенерал-майора авіації О. Пермінова. За півтора місяці особовий склад бази за допомогою цивільного населення поклав на аеродромах 248995 кв. м сталевих плит, збудував житловий будинок на 96 квартир, З казарми на 1300 осіб, 7 їдалень, 20 санітарних приміщень, 6 пралень, 150 бомбосховищ, 3 насосні станції з артезіанськими свердловинами. Інспектували готовність полтавської авіабази посол США в Радянському Союзі У .А. Гарріман, керівник військової місії США в СРСР генерал Д. Дін, заступник командувача ВПС США на європейському театрі воєнних дій ґенерал Ф.Л. Андерсон. У складі делегації був син президента СІЛА, капітан Е. Рузвельт. Представники американської сторони залишились задоволеними побаченим, їх особливо вразило, що найважчі трудомісткі роботи виконували жінки.

 Ген-майор О.Р. Пермінов – командир 169-ї авіабази особливого призначеня. Фото. 1944.

 

Свідчення 5. Зі спогадів колишнього командира автороти 42-го батальйону аеродромного обслуговування П.М. Анисічкіна (1993 p.):

«Працювали вдень і вночі. На допомогу солдатам залучали місцеве населення. Вирівнювали льотне поле, будували під’їзні шляхи, майстерні, склади, завозили тисячі тонн вантажів».

Посол США у Радянському Союзі  У.А. Гарріман (в центрі) на аеродромі в Полтаві. Фото. 1944. 

Свідчення 6. Зі спогадів керівника військової місії США в СРСР ґенерал-майора Дж.Р. Діна (1947 p.):

«Льотне поле було буквально вкрите жінками, які клали сталеве покриття для злітних смуг. <…> здавалось, ніби розгортається сталева ковдра довжиною в милю-».

 

Свідчення 7. Із запису бесіди народного комісара закордонних справ СРСР В.М. Молотова з послом США в СРСР У.А. Гарріманом (3 червня 1944 p.):

«Гарріман хотів би сказати про те, що він бачив у Полтаві. Він просто вражений цим. <…> Один американський офіцер повідомив радянському офіцеру, що алкри-каниі вкладають за день W ярдів (ярд — 0,9 м) металевої зльотної доріжки. Ця цифра була взята російським офіцером за норму, і українські жінки, які виконували цю роботу, вкладали по 12 метрів у день».

 

Свідчення 8. Зі спогадів учасниці робіт Л.П. Галушченко з с. Рибці Полтавського р-ну (1993р.):

«Важкі роботи виконуваній — земляні, бетонні. І все вручну. Техніка — лопата та носилки. Було, за день так натягаєшся тих плит, що на ногах не встоїш. А весна тоді холодна стояла, вітряна. Ідеш по льотному полю, а вітер так і валить».

З повітря вузол прикривав 6-й корпус ППО (ком. – ґен.-майор П.С. Крив-ко), посилений 310-ю винищувальною авіадивізією ППО (ком. – п-к А.Т. Костенко). Польоти американських бомбардувальників над звільненими територіями забезпечувала 329-а винищувальна авіадивізія. Наземне забезпечення покладалося на 68-й район аеродромного базування (нач. -підп-к П.С. Дьомін). При організації наземного обслуговування бойових літаків передбачалося співвідношення особового складу американців і черво-ноармійців 1:3. «Човникові» операції розроблялись і здійснювались під керівництвом командуючого стратегічною авіацією США в Європі ґенерала К. Спаатса. Обов’язки командувача групою американських стратегічних ВПС на аеродромах Полтавщини виконував генерал-майор Р.Л. Уолш.

Американська авіабаза в Полтаві. Фото. 1944.

Бомбардирувальник В-17 у польоті. Фото. 1944.

Перші американські спеціалісти в кількості 46 осіб прибули до Полтави у квітні 1944 р. їх розмістили в житловому будинку на території авіа-містечка. Невдовзі виявилося, що він був замінований німцями і не вибухнув лише тому, що миші й щури погризли дроти. Основний континґент американських військовослужбовців (1170 чол.) прибув до місць призначення двома ешелонами з Тебризу (Іран) у травні 1944 р. У Полтаві 580 чол. розмістилися у впорядкованому містечку на території аеродрому; в Миргороді 290 чол. розселилися у військовому містечку в центрі міста, на віддалі 5 км від аеродрому, в Пирятині 300 чол. розташувались у спеціально спорудженому таборі на окраїні с. Майорщина, віддаленого від аеродрому на 3 км. У Нових Санжарах було відкрито шпиталь на 150 ліжок. Станом на 10 червня 1944 р. на аеродромах Полтави, Миргорода і Пи-рятина перебувало 2713 військовослужбовців американських ВПС, із них 1236 чол. постійного і 1477 чол. змінного складу. Військова контррозвідка «СМЕРІП» виявила, що 38 американців були російськими уродженцями або дітьми російських еміґрантів; приблизно 80 чол. володіли російською, або спорідненими слов’янськими мовами.

Заморські гості виявилися безтурботними і товариськими хлопцями: залюбки обмінювалися сувенірами, спілкувалися з цивільним населенням, особливо з дівчатами, багато фотографувалися, відвідували танці, кіно. Проте на заваді встановленню тривких контактів стояв «СМЕРІП». Траплялися недоречності побутового характеру, пов’язані головним чином з невмінням американців пити горілку на рівних з радянськими людьми. Американці особливо відзначали приязне ставлення до себе місцевої людності.

 

Свідчення 9. Із спогадів колишнього лейтенанта ВПС США К. Леухорна (кін. 1944 p.):

«У Росії американці відчули, що таке горілка. Щоразу під час вечірки чи бенкету вони надіялися випити тост за тостом, до дна, повні склянки цього рідкого динаміту, і на кожного, хто намагався ухилитися від цього важкого випробування, кидались косі погляди».

 

Свідчення 10. Зі спогадів колишнього механіка 303-ї американської авіаційної бази важких бомбардувальників Дж. Уортингтона про перебування на Полтавщині в роки Другої світової війни (листопад 1987 p.):

«Я служив у Росії сім місяців, у Миргороді й Полтаві, де знаходився наш штаб. <…> Одного разу, проходячи мимо казарми, де жили руські, я почув гітару. Я зупинився і побачив, що грав офіцер. <…> Ми швидко потоваришували. Там був клуб для американських солдатів, і я запросив його туди пропустити чарчину-другу. Потім він запросив мене на російську вечірку. Вони проголосили тост за Сталіна. Пий до дна, якщо не хочеш нас образити! Потім я встав і запропонував тост за Рузвельта: пий до дна! <…> Ми проголошували тости за все, що спадало на думку, їм довелося мене виносити. <…>

Взаємини у нас були дуже добрі, дуже товариські. Ми разом їздили в Полтаву і заходили до них додому, в гості. Я сідав з ними за стіл, їв, чим мене пригощали, і випивав з ними. <…> Люди, з якими я розмовляв, втратили на війні когось із близьких. Вони втомилися воювати, вони не хотіли війни. <…> Вони розуміли, що ми для них робили, і нас за це любили. <…> І ніколи у нас між американцями і руськими не виникало жодних проблем».

 

Свідчення 11. Зі спогадів учасника «човникових» операцій штурмана ВПС США лейтенанта Р. Дж. Джонсона (липень 1945 p.):

«Протягом всього шляху [з Полтави до Миргорода] ми бачили людей, які відбудовували свої домівки і збирали врожай. Більшістю це були старі, каліки або діти. Красивих дівчат не бачили, бо німці забрали їх з собою. Скрізь уздовж дороги люди пізнавали американців, радісно махали їм руками. Ніде в Європі чи в Північній Африці я не зустрічався з подібним доброзичливим ставленням до американців. <…> У цьому не було нічого пов язаного з політикою».

 

Свідчення 12. Із спогадів Дж. Р. Діна:

«…найголовнішою перешкодою, яку треба було перебороти, був мовний бар’єр. Американські та російські солдати склали змішаний словник, достатній для задоволення всіх потреб у спілкуванні. Однак мовна різниця, різниця у звичаях та вдачі була джерелом ряду кумедних інцидентів. <…> Наприклад, один російський вартовий, який пройшов школу «солдатського» навчання, гордо говорив кожному американському солдату, що входив у штаб: «Доброго ранку, ти, брудний такий-розтакий». А дівчина-о-фіціантка в кафе, подаючи <…> страву, казала кожному обідаючому: «Знову, чорт забирай, такиц-перетакий раціон-», бо вона чула ці слова від одною <…> солдата».

Перша місія “Френтік” у Полтаві. Екіпаж всіх  ”літаючих фортець” на одному з літаків. Фото. 1944.

Копітка підготовча робота і непідробна гостинність місцевого населен ня створили сприятливу атмосферу, на тлі якої в червні 1944 р. розпоча лися «човникові» операції. Перша з них – «Френтік-І» пройшла 2-11 чер вня 1944 р. Курсуючи між аеродромами Італії та України, 1000 бомбарду вальників і винищувачів ВПС США завдали нищівних ударів військовий об’єктам, розташованим в Угорщині та Румунії. 800 літаків повернулись на свої бази в Італії, а 200 прибули на Полтавщину: 70 «Мустангів» при землилися у Миргороді, 65 «літаючих фортець» В-17 сіли у Пирятині й 6 – у Полтаві. Прикметно, що згадана операція співпала з відкриттям 6 чер вня 1944 р. другого фронту. Радянські та американські військовослужбов ці щиро поздоровляли один одного з цією подією, висловлюючи впевненість у близькій перемозі.

 Полтавський аеродром під час бомбардування німецькою авіацією. Фото. 1944.

 

Вдало розпочиналася й операція «Френтік-П». Стартувавши 21 червня 1944 р. з території Великобританії, 2500 літаків 8-ї повітряної армі США здійснили нальоти на військові об’єкти в Німеччині та Польщі, nie ля чого більшість машин повернулася назад, а 137 «літаючих фортець» і 62 винищувачі прикриття приземлились на полтавському аеродромі За ними, ховаючись у хмарах, прилетів німецький літак-розвідник «Хейнкель-111», пілотований Г. Мюллером. Виявивши місцерозташування бази, німці діяли швидко. Того ж дня з аеродрому в Білорусії піднялися в по вітря 80 «Юнкерсів-88» та «Хейнкелів-111» під загальним командуванням полковника «Люфтваффе» В. Антрапа. Вони безперешкодно перетну ли лінію фронту й близько першої години ночі 22 червня 1944 р. з’явили ся над Полтавою. Освітлюючи поле ракетами на парашутах, німці протягом 3 годин завдавали прицільних бомбових ударів, а потім розстрілювали вцілілі літаки з гармат і кулеметів. Нападники не втратили жодного літака і не зустріли жодного радянського винищувача. Всі очікували нальоту ворожої авіації, але сподівалися на радянську протиповітряну оборону. Аеродром не був обладнаний новітніми засобами захисту – нічними винищувачами і важкою зенітною зброєю. Діяли здебільшого автоматичні зенітні установки, які мали невелику висоту обстрілу, тоді як німці скидали бомби з висоти 6000 м. Аеродромна обслуга, яка намагалася врятувати літаки від вогню, майже вся загинула.

Свідчення 13. Із спогадів лейтенанта Р. Дж. Джонсона (липень 1945 p.):

«Зенітниці зустріли наліт на своїх бойових постах, зенітне прикриття було не дуже щільним, жоден німецький літак не постраждав, а.іе серед зенітниць були великі втрати. За тим місцем, де я тоді, рятуючись, лежав у полі, стояла зенітна установка, яку обслуговувало шестеро дівчат. Вони безперервно стріляли під час бомбардування, аж поки важка бомба не влучила в їхню установку прямим попаданням. Наступного ранку на тому місці я побачив величезний кратер. Там були рука і кілька шматків тіла. Все, що залишилось…»

Радянські солдати – чоловіки і жінки – в кількості 96 чоловік намагалися врятувати палаючі «літаючі фортеці» і відтягли їх аж на льотне поле. Сміливий, але марний вчинок. Всі 96 загинули».

В результаті нальоту було повністю знищено 47 і пошкоджено 50 літаків, згоріло 360 т бензину, знищено майже 2000 авіабомб, вбито і поранено відповідно 31 і 88 радянських, 3 і 15 американських військовослужбовців. Серед загиблих були військові кореспонденти газет «Правда» і «Известия» П.О. Лідов, С. Струнников, П. Кузнецов. Червоноармійці були поховані в братській могилі на кладовищі у Рибцях, американці – у Нових Санжарах. У 1948 р. їхні останки були перепоховані в США.

Пам’ятний знак на місці поховання американських військовослужбовців  у Нових Санжарах. Фото. 1944.

23 червня німецька авіація завдала удару по аеродромах Миргорода і Пирятина. У Миргороді згоріло 3 і пошкоджено 12 літаків, згоріло пального 370 т, убито 6 і поранено 27 чол.; у Пирятині знищено бензину 30 т, поранено 6 чол. З американців не загинув ніхто. Шок від бомбардувань і понесених втрат був вражаючим. Американське командування категорично заборонило публікувати щодо цього будь-які повідомлення. Не обмовились про трагедію і радянські засоби масової інформації.

Події 22-23 червня 1944 р. поставили під сумнів подальше існування американських баз на Полтавщині. Між союзниками постала стіна недовіри: винуватцем трагедії американці вважали радянське командування, яке не забезпечило належної охорони аеродромів. Однак «човникові» операції продовжувалися ще три місяці.

Уцілілі літаки з Полтави були перебазовані в район Кіровограда. 26 червня 1944 р. польоти було відновлено. Стартувавши з Пирятина і Кіровограда, американські льотчики атакували Дрогобич і приземлилися в Італії. Пирятин був основною базою для операції «Френтік-Ш» (22-29 липня). Після закінчення відбудовних робіт на полтавському аеродромі 4 серпня його використання відновилось. Вузол Полтава-Миргород-Пирятин забезпечив здійснення операцій «Френтік-IV» (ЗІ липня – 6 серпня), «Френтік-V» (6-8 серпня), «Френтік-VI» (11-13 вересня), «Френтік-VII» (17-19 вересня).

Загалом протягом 2 червня – 19 вересня 1944 р. 8-а і 15-а повітряні армії США здійснили з Полтави 19 нальотів на військові об’єкти ворога, скинувши більше 2 тис. бомб. У цих нальотах брало участь 2097 літаків. Через полтавську авіабазу пролягли бойові шляхи близько 10 тис. американських військовослужбовців. Багато з них зберегли у своєму серці тепло полтавської землі, гостинність її людей.

Авіаційно-спортиввне свято на льотному полі  Полтавського аеродрому, присвячене 50-ти річчю операції “Френтік”. Фото. 1994.

 

Свідчення 14. Зі спогадів Дж. Р. Діна:

«Коли я повертаюся в минуле, то ясно розумію, що наші «човникові» бомбардування мали безцінне значення для Сполучених Штатів. Ця військова операція дала нам можливість нанести 18 ударів по важливим стратегічним об’єктам Німеччини, які могли б залишитись недоторканними. Ще більш важливим результатом був той нищівний удар, який був нанесений моральному духу німців. Вони краще інших знали антипатію радянських керівників до іноземців. Відміна Росією всіх заборон і дозвіл, наданий американцям на проведення військових операційна російській землі, мабуть, зруйнували останню надію німців на те, що вони зможуть розділити своїх ворогів і укласти сепаратний мир з одним чи іншим. Ш,о стосується наших майбутніх взаємовідносин з Росією, то я вважаю наші «човникові» операції важливими ще й тому, що вони показали ту разючу різницю в ставленні до американців простих російських людей та їх лідерів. <…> Ми жили, планували, працювали, розважались разом — єдині дисонуючі ноти звучали «нагорі»… З боку Генштабу, НКВС, МЗС і партійних керівників <…> ми зустрічали тільки бажання саботувати нашу спільну операцію, на яку вони з такою неохотою погодились».

На поч. вересня 1944 р. американські бази у Миргороді й Пирятині були ліквідовані, а в Полтаві залишилося приблизно 300 військовослужбовців для обслуговування літаків на випадок здійснення вимушених посадок.

7 і 12 жовтня з Полтави відбули два ешелони з американськими авіаторами.

В місті залишилося 222 військовослужбовця ВПС СІЛА. 9 травня 1945 р. вони в єдиному строю з радянськими побратимами пройшли урочистим маршем вулицями Полтави, святкуючи Перемогу. Останній континґент американських військовослужбовців залишив Полтаву 22 червня 1945 р.

Пам’ятний знак на честь 50-річчя проведення воєнної операції “Френтік”  у Полтаві.  1994, арх. М. Юхименко, худ. А. Чорнощоков.

23-24 вересня 1994 р. в Полтаві, Миргороді, Пирятині відбулося урочисте святкування 50-річчя операції «Френтік». Начесть військовослужбовців обох армій встановлено пам’ятні знаки.