66.7 Полтавці – герої війни

Радянські танки у поверженій столиці Райху.

Переможці. Справа – рядовий Г.С. Онацько (1924-2000), мешканець с. Писаревщина Диканського р-ну. Фото. 1945.

Полтавці воювали на різних фронтах радянсько-німецької війни, у партизанських загонах і антинацистському підпіллі за межами області, України і СРСР. За бойові подвиги у Великій Вітчизняній війні 266 наших земляків удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них дві жінки – льотчиця Н.Ф. Меклін (Кравцова) з Лубен і підпільниця O.K. Убийвовк з Полтави (поем.). Двічі героями стали: М.З. Бондаренко, А.Г. Кравченко, І.Н. Степаненко. Уродженець Котельви, двічі Герой Радянського Союзу С.А. Ковпак зробився нашим земляком після входження цього населеного пункту до Полтавської області в 1937 р. Першим Золоту Зірку Героя Радянського Союзу одержав уродженець Полтави, льотчик С.М. Гетьман (Указ Президії ВР СРСР від 4.X. 1941 p.). Наймолодшими, у 19 років, одержали високе звання П.О. Анцеборенко і В.О. Мележик (обидва -поем.). 26 жителів Полтавської області стали повними кавалерами ордена Слави, 4 нагороджено чотирма медалями «За відвагу».

 

Ковпак Сидір Артемович

(13/25.V.1887, с. Котельва, тепер райцентр Полтавської обл. — 11.XII.1967, Київ) — державний діяч, один із організаторів і керівників партизанського руху на Україні часів громадянської та Другої світової воєн, Генерал-майор (1943 p.), двічі Герой Радянського Союзу (1942,1944рр.).

Народився в сім’ї селянина-бідняка. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній і міністерській школах. З 11-річного віку наймитував у місцевого торговця. В 1909 р. призваний на військову службу. Після демобілізації працював вантажником у Саратові. З початком Перші’ світової війни мобілізований до царської армії. Брав участь у Брусиловському прориві. За мужність нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Після Лютневої революції був обраний до складу полкового комітету. Повернувшись в Котельву, очолив місцевий земельний комітет. У 1918 р. організував партизанський загін, з яким воював проти німців і петлюрівців. Увійшовши в травні 1919 р. до складу РСЧА, брав участь у боях на Східному, Денікінському і Вранґелівському фронтах. У 1921—1926 pp. був військовим комісаром у Великому Токмаку, Генічеську, Кривому Розі, Павлограді. Потім перебував на адміністративно-господарській роботі в Путивлі (Сумська обл.). У 1937—1941 pp. — голова міської ради. З початком радянсько-німецької війни залишений для підпільної роботи в тилу ворога. Очолив Путивльський партизанський загін, згодом — з’єднання партизанських загонів Сумської обл. Здійснив рейди в Брянські ліси (1941 — 1942 pp.), на Правобережну Україну (1942— 1943 pp.), в Карпати (1943 p.). Після поранення в січні 1944 р. був переправлений до Києва, а партизанське з’єднання перейменовано на 1-у українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака (ком. — П. Вершигора). Після одужання працював заступником голови Верховного Суду УРСР (1944—1946 pp.), заступником голови Президії ВР УРСР (1947-1967 pp.). Член ЦК КП(б)У, депутат ВР СРСР 2—7 скликань. Нагороджений 4 орденами Леніна, орденами Суворова 1-го ст., Б. Хмельницького 1-го ст., Червоного Прапора. Автор спогадів: «Із щоденника партизанських походів» (М., 1949), «Партизанськими стежками» (М. 1965 p.), «Солдати малої землі» (К., 1965 p.), «Від Путивля до Карпат» (К., 1979 p.). У Котельві й Путивлі партизанському генералу встановлено пам’ятники. На фасаді будинку Котелевської середньої школи № 1 ім. С.А. Ковпака відкрито меморіальну дошку. В Спадщан-ському лісі створено музей партизанської слави, споруджено монумент на честь ковпаківців.

 

Меклін (Кравцова) Наталія Федорівна

(8.ІХ.1922, Лубни – 5.VI.2005, Москва) — Герой Радянського Союзу (1945 p.), майор у відставці.

Народилася в сім’ї військовослужбовця. Пізніше жила в Харкові і Києві. В 1940 р. закінчила середню школу й одночасно аероклуб. Як відмінниця навчання без екзаменів була прийнята до Московського авіаційного інституту на літакобудівний факультет. По закінченню першого курсу, в жовтні 1941 р. добровільно пішла в діючу армію. В травні 1942 р. закінчила Енгельську військову авіаційну школу пілотів і була зарахована в жіночий авіаполк легких нічних бомбардувальників. З травня 1942 р. брала участь в бойових діях на Південному і 2-у Білоруському фронтах. Здійснила за роки війни 840 бойових вильотів на літаку По-2, знищивши бомбовими ударами 3 переправи, 2 артилерійські батареї, З вогневі точки, близько півтисячі гітлерівців. За зразкове виконання бойових завдань і виявлені при цьому мужність і відвагу Указом Президії ВР СРСР від 23 лютого 1945 р. старшому льотчику 46-го гвардійського Таманського Червопрапорного нічного бомбрадувального авіаційного полку 325-ї нічної бомбардувальної авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії гвардії лейтенанту Н.Ф. Меклін присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст. По війні замешкала у Москві. В 1953 р. закінчила Військовий інститут іноземних мов. Працювала в Міністерстві оборони, після відставки (1957 р.) — редактором у Воєн-видаві. Займалася літературною і журналістською працею. Член Спілки письменників СРСР. Автор книг: «На горящем самолете», «От заката до рассвета» (обидві — М., 1968 р.), «Из-за парты на войну» (M., 1976 р.), «Вернись из полета» (М., 1979 р.), «За облаками солнце» (М., 1982 р.). Нагороджена орденами Леніна, З орденами Червоної Зірки,

 

Гетьман Семен Григорович

(28.1.1903, Полтава – 30.VIII.1985, Москва) — Герой Радянського Союзу (1941 р.)., генерал-майор у відставці. Народився в сім’ї службовця. Після закінчення початкової школи працював мулярем. З 1920 р. знаходився на службі в Червоній армії. Закінчив Полтавські піхотні курси (1920 p.), Оренбурзьку (1929 р.) і Качинську (1935 р.) військові авіаційні школи льотчиків, курси удосконалення офіцерського складу (1934 p.). Учасник радянсько-фінської війни. У червні 1941 р. у званні майора командував 4-м штурмовим авіаполком 11-ї змішаної авіаційної дивізії на Західному фронті. 5 і 9 липня 1941 р. керував діями груп штурмовиків при нанесенні ударів по ворожому аеродрому, внаслідок чого була виведена з ладу злітно-посадочна смуга і знищено 22 літаки противника. За уміле керівництво удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З травня 1942 до кінця війни очолював 230-у штурмову авіаційну дивізії. По війні закінчив Військову академію Генштабу (1948 p.), перебував на відповідальних посадах у військах. Вийшов у відставку в 1955 р. у званні генерал-майора. Нагороджений 2 орденами Леніна, 4 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-го ст., Кутузова 2-го ст., Б. Хмельницького 2-го ст., Вітчизняної війни 1-го ст., Червоної Зірки, «Знак Пошани».

 

Нагнибіда Семен Макарович

(1.1.1905, с. Солониця, тепер Козель-щинського р-ну – 10.Х.1943) – Герой Радянського Союзу (1944 p., поем.). Народився в сім’ї селянина-бідняка. В 1915-1918 pp. навчався в Солониць-кій земській школі. З дитинства наймитував у куркулів. У 1920-х pp. був одним із організаторів колгоспу «Ударник Бу-дьонного», в якому працював до початку радянсько-німецької війни. На фронті з липня 1941 р. Пройшов шлях від Сталінграда до Дніпра. Рядовий 269-го Павлоградського окремого саперного батальйону 12-ї армії С.М. Нагнибіда відзначився при форсуванні Дніпра поблизу с. Петро-Свистуново Солонянського району Дніпропетровської обл. Відважний воїн влучними пострілами з протитанкової рушниці підбив дві ворожих машини, забезпечивши атаку десантників. Пропав безвісти у бою за розширення плацдарму. Поем, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 2 ст. На фасаді будинку школи, в якій навчався герой, у 1977 р. відкрито меморіальну дошку. Його іменем названо вулицю села. На приз ім. С.М. Нагнибіди проводились щорічні районні спортивні змагання. На честь земляка був встановлений кубок «Хліборобська слава», який вручався кращому господарству району за підсумками збирання ранніх зернових.

 

Лютий Олександр Сергійович

(1920, Полтава – 1944, Миколаїв) – Герой Радянського Союзу (1945 p., поем.). Виховувався в Полтавському дитячому будинку. Закінчив середню школу. Напередодні війни був призваний до РСЧА. Служив на Чорноморському флоті. Воював на Південному і 4-у Українському фронтах. Учасник десанту (55 моряків 384-го окремого батальйону і 12 піхотинців 1-го гвардійського ук-ріпрайону), який у ніч на 26 березня 1944 р. висадився у Миколаєві. Виконуючи завдання командира групи ст. лейтенанта К.Ф. Ольшанського, старший червонофлотець 384-го окремого батальйону радист О.С. Лютий швидко налагодив зв’язок і коректував вогонь артилерії. Сміливці відбили 18 ворожих атак, знищивши 700 гітлерівців. Більшість десантників, серед них і наш земляк, загинули в бою. За цей подвиг всі 67 учасників десанту були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Героям-десан-тникам в центрі Миколаєва споруджено пам’ятник. У Полтаві іменем героя названо вулицю.

 

Бідненко Олександр Іванович

(1.1.1920, с. Теплівка Пирятинського р-ну— 7.V. 1945) — Герой Радянського Союзу

Народився в селянській сім’ї. Навчався в місцевій школі. Працював на шахтах Донбасу. В 1940 р. призваний до РСЧА. Закінчив Орджонікідзевське військове піхотне училище і курси «Выстрел» (1944 p.). Воював на Північно-Кавказькому і 1-у Білоруському фронтах. Відзначився в наступальних зимових боях 1945 р. на території Польщі. У званні майора командував 2-м стрілецьким батальйоном 961-го Червонопрапорного стрілецького полку 274-ї Ярцевської стрілецької дивізії 69-ї армії. Протягом 14 січня — 4 лютого 1945 р. батальйон прорвав оборону ворога в районі міста Радом, форсував р. Пилицю, вийшов на кордон із Німеччиною, переправився через р. Варту і, вступивши на німецьку землю, дійшов до Одера в районі Франкфурта. В боях було знищено 3 самохідних гармати, 4 самохідні зенітні установки, 2 мінометні батареї, 15 кулеметів, сотні гітлерівців, захоплено багато трофеїв та полонених. За ці дії командир батальону 27 лютого 1945 р. удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Невдовзі, 17 квітня 1945 p., був тяжко поранений осколком міни в боях на Берлінському напрямі й 7 травня помер у госпіталі. Похований у Познані (Польща) на кладовищі радянських воїнів. Нагороджений орденами Леніна, Суворова II ст., двома орденами Червоної Зірки. У Теплівці на фасаді будинку школи, в якій навчався герой, у 1976 р. встановлено меморіальну дошку.

 

Кучеренко Микола Пантелеймонович

(1.III. 1907, с. Білухівка, тепер Карлів-ського р-ну — 30.111.1945) — Герой Радянського Союзу (1945 p., поем.). Народився в сім’ї селянина-бідняка. Закінчив Білухівську неповну середню школу. Як комсомолець, брав активну участь у проведенні колективізації. В 1929 р. призваний до РСЧА. Закінчив

Одеське піхотне училище (1932 р.) і Військову академію ім. М.В. Фрунзе (1942 р.). Брав участь у боях на Південно-Західному і 1-у Українському фронтах. Разом з батьком воювали сини Микола й Олексій. У січні 1945 р. 302-а Тернопільська Червоноп-рапорна дивізія 15-го стрілецького корпусу 60-ї армії під командуванням гвардії полковника М.П. Кучеренка у взаємодії з частинами 4-го ґвардійського корпусу форсувала р. Ніда (Польща) і оволоділа містом-фортецею Краків, завдавши великих втрат ворогові. Розвиваючи наступ, дивізія вийшла до Одера. У бою під Вроцлавом ворожий снаряд обірвав життя полковника та його ад’ютанта — сина Миколи. Обидва поховані в Полтаві біля меморіалу Солдатської Слави. За уміле керівництво військами і виявлені при цьому особисту мужність і відвагу М.П. Кучеренко в квітні 1945 р. удостоєний звання Героя поем. Нагороджений орденами Леніна, Суворова 2 ст., З орденами Червоного Прапора. У Бі-лухівці на фасаді будинку школи герою в 1976 р. встановлено меморіальну дошку, ім’ям названо вулицю.

 

Олійник Іван Леонтійович

(19.XII.1919, с. Білоконі, тепер Решетилівського р-ну — 6.VI. 1968, Мінськ) — Герой Радянського Союзу (1945 p.). Народився в селянській сім’ї. Закінчив місцеву початкову (1931 p.), Решетилів-ську (1936 р.) середню школи, Полтавське залізничне училище (1938 p.). Працював залізничним майстром. У 1939 р. призваний до РСЧА. У 1941 р. закінчив Харківське прикордонне училище. З червня 1941 р. брав участь у боях на Північно-Західному, Західному, 2-у Українському фронтах. Був п’ять разів поранений. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки. В 1945 р. у званні капітана був заступником командира 1-го стрілецького батальйону 453-го Римніцького ордена Б. Хмельницького стрілецького полку 78-ї Запорізької ордена Суворова стрілецької дивізії 27-ї армії. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу за вмілу організацію бою під час форсування р. Тиси. Захопивши плацдарм західному березі річки, бійці відбили 16 контратак ворога, знищивши близько 100 гітлерівських солдатів і офіцерів, а потім прорвали оборону противника в районі Дебрецена. По війні продовжував службу в армії. В 1945 р. закінчив курси удосконалення офіцерського складу, в 1955 р. — Військову академію ім. М.В. Фрун-зе. Звільнившись у 1960 р. в запас у званні підполковника, працював у Мінському облвійськоматі. Нагороджений орденом Леніна, 2 орденами Червоної Зірки. Постановою Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1982 р. ім’я героя присвоєно Решетилівській середній школі. На фасаді будинку школи в 1976 р. встановлено меморіальну дошку.

 

Білоусько Іван Васильович

(1.1.1920, с. Соломахівка Полтавського р-ну — 28.IV. 1945) — Герой Радянського Союзу (1945 p., поем.). Народився в селянській сім’ї. Освіту здобув у Абазівській і Гожулівській школах, Полтавському шляхово-механічному технікумі. В 1940 р. призваний до РСЧА. Закінчив дивізійну партшколу. Воював на 1-у Білоруському фронті. Під час штурму Берліна командир танкової роти 45-ї гвардійської Гусятинської Червонопрапорної орденів Суворова і Б. Хмельницького танкової бригади 11-го ґвардійського танкового корпусу 1-ї гвардійської танкової армії Гвардії старший лейтенант І.В. Білоусько особисто знищив танк 3 штурмові гармати, десятки гітлерівців. Загинув на підступах до райх-стаґу, не доживши до Дня Перемоги 10 днів. Удостоєний звання

Героя Радянського Союзу поем. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни 2 ст. Похований у м. Альтландсберґ (Німеччина). У сільському парку Абазівки в 1979 р. відкрито пам’ятник герою, його іменем названа школа і вулиця села. У Берліні в районі Ней-кельне була встановлена меморіальна дошка на честь подвигу танкового екіпажу І.В. Білоуська, який першим увірвався до столиці Третього Райху.

 

Андрієнко Микола Карпович

(* 15.IX. 1925, с. Гельмязів Золотоніського пов., тепер Черкаської обл.) – кавалер ордену Слави 3-х ступенів (1944, 1945, 1946 pp.), Гвардії старший лейтенант у відставці.

Учасник бойових дій із листопада 1943 р. Війну зустрів рядовим, закінчив старшиною. Служив на посадах кулеметника, командира віділення 120-мм мінометів у 142-у, 102-у Гвардійських стрілецьких полках 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 4-го гвардійського корпусу 8-ї гвардійської армії. Орденами Слави нагороджений за мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Вісли, Одеру та при штурмі рейхстагу. Демобілізувавшись у 1959 p., працював у народному господарстві.

 

Правденко Павло Демянович

(9.Х. 1915, хут. Пишненків Опішнянського р-ну, тепер с. Пишненки Зіньківського р-ну — III.2007, м. Полтава) — кавалер ордену Слави 3-х ступенів (1944, 1944, 1945 pp.), старшина у відставці. Народився в селянській сім’ї. В 1930 р. закінчив 7 класів Пишненківської середньої школи і працював у місцевому колгоспі «Спільний сніп». У 1937 р. призваний до РСЧА. Служив на Далекому Сході. Закінчив полкову школу молодших командирів. Обіймав посаду пом. командира взводу кулеметного ескадрону 45-го кавалерійського полку. Брав участь в боях з японцями на оз. Хасан. Демобілізувавшись, працював у органах НКВС у Харкові та м. Ухта Комі АРСР. У 1942 р. добровольцем пішов на фронт. Служив у 9-й повітряно-десантній дивізії, командував відділенням розвідки. Брав участь у боях на Курській дузі, визво-

ленні Полтави. Орденами Слави нагороджений за мужність і відвагу, виявлені під час форсування Дніпра, оволодіння Сандомир-ським плацдармом та містом Щецін Щекоцін (Польща). За бойові заслуги нагороджений орденом Вітчизняної війни II ст., медаллю «За відвагу», а також ювілейними відзнаками. Демобілізувавшись у 1948 p., працював в оптико-механічних майстернях у Львові. В 1976 р. вийшов на пенсію. В 1979 р. переїхав на постійне проживання в Полтаву.

 

Шокало Федір Терентійович

(*4.ІІ.1914, с. Мгар Лубенського пов.) — кавалер ордену Слави 3-х ступенів (1944, 1945, 1946 pp.), старшина у відставці.

Народився в селянській сім’ї. У 1926 р. закінчив 4 класи Мгарської початкової школи. Працював на різних роботах у місцевому колгоспі та на селекційно-дослідній станції. В 1936 р. призваний до РСЧА. Після демобілізації працював у міліції. Пережив нацистську окупацію. В жовтні 1943 р. мобілізований польовим військкоматом. Воював артилеристом у складі 1230-го стрілецького полку 370-ї стрілецької дивізії 69-ї армії. За кілька днів до Перемоги був тяжко поранений і після лікування в госпіталі в липні 1945 р. повернувся в рідне село, де працював колгоспником до виходу на пенсію. За бойові заслуги нагороджений орденами Слави 3-х ступенів, орденом Вітчизняної війни II ст., медаллю «За відвагу».

 

 

Зуй Антон Іларіонович

(*6.VIII.1922, с. Бірки Зіньківського р-ну) — нагороджений 4 медалями «За відвагу» (1944, 1944, 1947, 1985 pp.), старшина у відставці.

У передвоєнні роки закінчив курси трактористів. З початком війни мобілізований до РСЧА. Воював мінометником і сапером на Ленінградському, 2-у Прибалтійському фронтах. За бойові заслуги нагороджений 4 медалями «За відвагу». Після демобілізації працював трактористом у Бірківській МТС, колгоспі ім. Куйбише-ва, сторожем у тракторній бригаді.