47.1 Пожвавлення суспільно-політичного життя після Лютневої революції 1917 р. в Росії

Про події в Петрограді на Полтавщині стало відомо 28 лютого заліз-і ничним телеграфом станції Полтава-Південна, але полтавський губерна-Ітор Р.Г. Моллов протягом кількох днів намагався приховати цю звістку [від населення. Лише 3 березня вийшли екстрені випуски газет з повідо-’ мленням про Лютневу революцію в Росії.

5-6 березня 1917 р. в Полтаві та інших містах губернії пройшли масові мітинґи й демонстрації, на яких люди вітали повалення самодержавства. З революцією пов’язували надії на краще життя. Головні політичні лозунґи . закликали до припинення війни і вирішення питання про національне самовизначення українського народу. В Полтаві 20-тисячна демонстрація від-І булася по обіді 6 березня. В ній взяли участь жителі міста і навколишніх сіл, [солдати і офіцери полтавської залоги, учні шкіл і гімназій. По закінченню демонстрації біля пам’ятника І. Котляревському відбувся мітинґ, на якому Е з палким закликом до національного відродження України виступив один із 5 провідних діячів партії українських есерів Микола Ковалевський. У творения нового уряду вітав відомий письменник В.Г. Короленко.

Протягом 5-7 березня з тюрем Полтавщини буди звільнені ув’язнені з політичних та релігійних мотивів. Замість царських урядовців Тимчасо-I вий уряд призначив губернських і повітових комісарів. Полтавським губернським комісаром 5 березня 1917 р. було призначено С.С. Іваненка,  якого 1 серпня 1917 р. замінив A.M. Лівицький. Революційні віяння охопили й армію. Солдати усували з військових частин реакційних офіцерів. [ У Кременчуці ліквідація царських органів місцевої влади супроводжува-I лася розгромом військової комендатури, канцелярії поліцмейстера, поліцейських дільниць і жандармського управління.

Тимчасовий уряд призначив замість старих губернаторів губернських  комісарів, а біля них рекомендував організувати рад об’єднаних громад-: ських організацій. Поліція була замінена міліцією.

 

Свідчення 1. Із спогадів полтавської гімназистки Євгенії Московець:

«Наші гуртяни з «Юнацької Спілки» … вийшли на демонстрацію. Ми йшли в шеренгах та стволи революційні пісні. Люди повиходили на вулиці, нас оточував великий натовп полтавців.

Юнаки з гуртків «Юнацької Спілки» взялися за руки та зробили навколо дівчат живу огорожу, щоб натовп не штовхав. Поліції нігде не було. Ніякої охорони громадського спокою. Проте не було ніяких порушень. Так ми пройшли до міського садка. Біля пам’ятника «Слави» почався мітинг. Якийсь чоловік дужче всіх вшгваляв Керенського, говорив, що він соціаліст та розумний керівник.

Нам ваш так було весело, радість така велика, що ми не знали, де знаходимось, на землі, чи на небі. Нам здавалося, що тепер всі будуть щасливі. Всі промовці нам подобалися. Соціалісти всі хороші. Всім промовцям ми кричали «Слава!». Демонстрація була до самого вечора».

 

Пам”ятка народної перемоги. Микола Романов віддає корну своїм переможцям. Плакат. 1917.

 

Свідчення 2. З виступу В. Короленка на маніфестації 6 березня 1917 p.:

«Тепер Полтава одночасно з іншими містами радісно і спокійно приєднається до нового тимчасового уряду. Ви бачите тут усі верстви суспільства, народ, військо, робітників. Всі, хто прийшов на цю площу, об’єднані свідомістю великої ваги цієї хвилини І бажанням служити батьківщині, врятувати від неприятеля, створити її велике мирне майбутнє».

 

Свідчення 3. З телеграми кременчуцького поліцмейстера Полтавському губернаторові (4 березня 1917 p.):

«Багатотисячню масою солдатів та народу силою звільнені 200 заарештованих. Управа розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені. <…> Більшість членів поліції поховалися від загрози розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилось. Залишився один. Зовсім безсилий».

 

Лівицький Андрій Миколайович

(27.111.1879, хут. Красний Кут побл. Ліпляви Золотоніського пов. — 17.1.1954, Карлсруе, Німеччина) — громадсько-політичний і державний діяч, правник, президент УНР в екзилі (1926-1954 pp.). Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана в Києві. У 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув’язнювався у Лук’янівській тюрмі (1897, 1899 pp.). Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (1913-1917 pp.).

Як один із засновників РУП протягом 1902—1903 pp. належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 pp. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 р. — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 р. був головою «Лубенської республіки» — коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій, а також очолював загін громадської самооборони, який складався із шести бойових дружин. На поч. січня 1906 р. був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 р. був заарештований удруге і півтора року відбував ув’язнення. У березні 1917 р. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917р. — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з’їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 p., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового і губернського комісара на Полтавщині. За доби Директорії був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 p., як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 р. відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. Разом із С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 pp. в. о. голови уряду, в 1922—1926 pp. — голова уряду УНР в екзилі. По загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Протягом 1926—1954 pp. очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. По закінченні війни оселився в Німеччині. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепо-ховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бру-ці, поблизу Нью-Йорка.

Син Лівицький Микола Андрійович (1907 — 8.XII.1989) — політичний діяч, журналіст, президент УНР в екзилі (1967—1989 pp.).