60.1 Містобудування та розвиток комунальної сфери

Форсована індустріалізація країни та викликані нею урбанізаційні процеси по-новому поставили проблеми містобудування, планування забудови і благоустрою населених пунктів, розвитку комунального господарства. Уже перші кроки по розбудові об’єктів виробничого та житлово-побутового призначення призвели до необхідності розширення території найбільш промислово розвинених міст Полтавщини – Полтави і Кременчука. У 1928-1929 pp. до Полтави було приєднано низку околиць – Очеретянку, Шпортивку, Дублянщину, Герівку, Лісок, Кривохатки, внаслідок чого міська територія збільшилась більш, ніж вдвічі: з 2015 га в 1925 р. до 4375 тис. га в 1929 р. До меж Кременчука в 1926 р. влилися колишні передмістя – Нова Іванівка, Ревівка, Олександрівка, Кривуші.

Свідчення 1. Із протоколу засідання президії Полтавської міської ради про розширення території Полтави (21 листопа-да 1929 p.):

«Слухали: Протокол наради комісії 17.ХІ.29 р. в справі поширення міської межі за рахунок околиць Полтавського РВК.

Постановили: Ухва^іу наради вимасти в такій редакції. У розвиток постанови про приєднання околиць, які входять у склад нової міської межі, а саме: Ілляшевичі, Зіньківський переїзд, Новосеяівка, Май-ський посьолок, Міняйлівка, Юрово-Нек-расівка, Антонівка, Береківка, Очеретянка, Шпортівка, KjiuMieKa, Герівка, – Лісок, Ноеостоєння, Островок, Кар’єр.ДубляН’ щина, Кривохатки, Нижня Колонія, Дослідне поле, Кулики, Мала Рудка, які входять у склад Антонівської, Дублянщанської, Зінцівської, Нижньомлинської, Яківчанської, Тахтаулівської й Рибчан-ської сільрад Полтавського району…». 

У перші роки індустріалізації промислове і житлове будівництво велось до певної міри безсистемно. Спорудження нових промислових підприємств у Полтаві й Кременчуці відбувалось нерідко в центральних частинах, без врахування загальноміських інтересів, без належних екологічних експертиз тощо. Але вже в другій і третій п’ятирічках містобудування набуло планового характеру. Перший генеральний план реконструкції Полтави був розроблений у 1934-1935 pp. (автор – інженер-архітектор А.І. Станіславський). Планом передбачалося зведення багатоповерхового житла, споруд побутово-культурного призначення, а зверталася увага на благоустрій і реконструкцію головних вулиць.

Ленінський проспект у Кременчуці. Фото. 1939.

У зв’язку з утворенням Полтавської області, в 1938 р. ухвалено другий генеральний план реконструкції Полтави, тепер вже обласного центру. План передбачав створення громадських, житлових і промислових зон, винесення фабрик і заводів за межі житлових районів, закладання нових парків і скверів.

Реконструкція однієї з вулиць Полтави. Фото. 1930-і.

У 1936 р. Харківський державний інститут проектування міст склав генеральний план Кременчука, який передбачав реконструкцію старої частини міста і активне нове будівництво на Піщаній горі. Тут планувалось прокладення нових вулиць, спорудження житлових будинків, кінотеатрів, шкіл, дитячих дошкільних установ, парку культури і відпочинку. Після всебічного обговорення громадськістю цей проект був доопрацьований, затверджений Харківським облвиконкомом і втілювався в життя до початку війни.

Державне житлове будівництво в Полтаві розпочалося 1924 р. і велось повільно. Протягом 1924-1934 pp. житлова площа в місті зросла лише на 24,2 тис. кв. м, що при середньорічних темпах збільшення населення Полтави на 3-4 тис. чол. було вкрай недостатньо. Надалі, у 1930-ті pp. уведення в дію кожного нового заводу чи фабрики, або реконструкція вже працюючих промислових підприємств супроводжувалась спорудженням житла для робітників і службовців.

Для робітників переважно будувались одно- чи двохповерхове житло барачного типу. По осі барака прокладався довгий коридор, що починався від комунальної кухні і закінчувався спільними умивальником і туалетом. Одну кімнату, як правило, виділяли сім’ї або 4-5 неодруженим мешканцям. Для інженерно-технічних працівників, інших спеціалістів та управлінців середньої ланки споруджували житлові будинки квартирного типу. У кін. 1920-х – 1930-х pp. великі промислові підприємства Полтави починають будувати багатоповерхове житло для своїх працівників.

У Кременчуці в 1930 р. на кошти всіх житлових кооперативів міста розпочалось спорудження чотирьохповерхового 125-квартирного «будинку соціалістичного типу». Передбачалось, що в ньому будуть влаштовані громадська їдальня, червоний куток, дитячі ясла, пральня, перукарня та інші приміщення культурно-побутового призначення. Вважалось, що всі мешканці будуть харчуватися в їдальні, тому індивідуальних кухонь у квартирах не планувалось. Однак, оскільки в країні вже був негативний досвід подібного будівництва квартир без кухонь, то за вказівкою з Харкова реалізацію цього проекту припинили і надалі продовжували спорудження цього будинку з типовим внутрішньоквартирним плануванням, як жартували робітники, «капіталістичного типу».

Багатоповерхове житло для своїх робітників і службовців будували великі промислові підприємства Полтави. Інтенсивну забудову вів на Павленках завод «Метал», житлові будинки для працівників паровозо-ремон-тного заводу і залізниці споруджувались на Подолі, житловий масив прядильно-ткацької фабрики піднявся на розі вулиць Пушкіна та Артема. Цілий квартал зайняв чотириповерховий будинок для працівників панчішних фабрик на розі вулиці Жовтневої та площі Леніна.

Найвищих у довоєнний період темпів житлового будівництва в обласному центрі було досягнуто в 1939 p., коли в експлуатацію ввели 14,4 тис. кв. м житла. І все ж будівництво не встигало за приростом міського населення і тому житлова житла рік у рік поглиблювалася. Низьким залишався і рівень комфортності житла.

Перетворення Полтави на обласний центр дало новий поштовх в розбудові міста. Протягом 1938-1940 pp. у центральній частині Полтави було споруджено два десятки будинків адміністративного і громадсько-побутового призначення, серед них кілька шкіл, пологовий будинок, медичні заклади. В цей час намітився перелом у бік використання класичної архітектурної спадщини, з оформленням фасаду без зайвих прикрас, з рустовкою першого поверху. Цікавим з цього погляду є будинок по вулиці Монастирській, 2 (архітектор В. Шпара). Тоді ж центральна вулиця Полтави була реконструйована, одягнена в ґраніт і асфальт, вздовж її тротуарів висаджено 15-20-річні липи.

На відміну від міст, у полтавських селах якихось принципових змін щодо їх забудови протягом 1920-1930-х рр. не відбулось. Внаслідок колективізації сільського господарства садиби селян у значній мірі втратили свої колишні господарські функції. Нові житлові будинки колгоспників стали споруджуватися ближче один до одного, своїми фасадами вони були звернуті, як правило, до вулиці. На присадибних ділянках різко скорочується питома вага споруд виробничого призначення (стаєн, токів) і одночасно збільшується площа під житлову забудову, фруктові насадження. Важливе місце у сільських поселеннях стали займати господарські двори колгоспів чи колгоспних бригад із конторами, коморами, складами, тваринницькими фермами тощо. У деяких селах, де існували економічно спроможні колгоспи, велася забудова культурно-побутових центрів із школами, крамницями, лазнями, будинками колективіста тощо.

Свідчення 2. Із щоденника Л. Пукася:

«19.04.32. Життя якесь безглузде. Чутно стогін, невдоволення, а поруч із цим розвивається пиятика, хуліганство, а серед молоді — розпуста. <…> Свя­тість шлюбу загижена. Чи иє і є куль­турне зростання та естетика нового часу?»

За урядовим розпорядженням у другій половині 1930-х pp. архітектори розробили проекти реконструкції кількох т. зв. зразково-показових сіл. Для спорудження новобудов у таких селах держава виділяла з бюджету додаткові асиґнування (за рахунок недофінансування благоустрою десятків і сотень інших сіл). На Полтавщині зразковим населеним пунктом визначили Богушкову слобідку Золотоніського району, перейменовану на ідеологічно витриману Чапаєвку. Протягом 1935-1938 pp. тут збудували електростанцію, радіовузол, середню школу, палац піонерів, клуб на 1100 місць, ка-фе-’їдальню, великий сільмаг, стадіон, нові будинки колгоспників за типовими проектами. До Чапаєвки возили делеґації з Радянського Союзу та з-за кордону, панно із зображенням новобудов села було представлене в головному павільйоні на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, балетному гуртку й хоровому ансамблю з чапаєвського клубу надавали сцени театрів Києва і Москви. Про Чапаєвку в республіканській і центральній пресі були опубліковані десятки статей і репортажів, де славилось «щасливе, культурне і заможне життя радянських колгоспників».

Культурна чайна. с. Семенівка Кременчуцького р-ну. Фото. 1931.

Збільшення міського населення, промислове і житлове будівництво вимагали істотного поліпшення роботи всіх комунальних служб. Насамперед увага зверталась на забезпечення міст централізованим водопостачанням та водовідведен-ням. До революції завдяки діяльності міських органів самоврядування були зроблені перші значні кроки по спорудженню міських водопроводів у Полтаві, Лубнах, Кременчуці, Гадячі, Прилуках. Артезіанський колодязь постачав водою частину населення міста Переяслава. Окрім того, п’ять колодязів абесінського типу пробили в Золотоноші, по три в Миргороді, Переяславі, Пирятині. У ряді міст губернії – Зінькові, Кобеляках, Лохвиці, Ромнах, Королі були облаштовані шахтні колодязі громадського користування. Подальший розвиток централізованого водопостачання в містах став можливим з серед. 1920-х pp., коли в основному були подолані наслідки економічної розрухи.

Вхід до парку культура та відпочинку колгоспу “Ленінський шлях” Кременчуцького р-ну. Фото. 1935.

У Полтаві водопровід був споруджений ще в 1900 р. за проектом інженера Б.Ф. Рафальського. В 1913 р. три артезіанські свердловини давали 2,7 тис. куб. м води на добу, а протяжність водопровідної мережі становила 37 км. У 1920-1930-х pp. співробітники Полтавського водоканалу розв’язали цілий ряд проблем, пов’язаних із реконструкцією свого підприємства. Внаслідок цього кількість свердловин збільшилась до десяти. Загальна протяжність мережі міського водопроводу на кін. 1940 р. дорівнювала 84,2 км, а середньодобовий дебіт води, що відпускалася споживачам зросла в порівнянні з 1913 р. у п’ять разів. Це дозволило забезпечувати водою промислові підприємства, населення не лише центральної частини міста, але й прокладати водопровідну мережу на деяких робітничих окраїнах.

 Закладення фундаменту будинку культури у Диканьці. Фото. 1929.

Полтава стала і першим містом краю за централізованою системою водовідведення. До того їй довелось пережити цілу каналізаційну епопею. На поч. XX ст. рідкі нечистоти з губернського міста вивозили на конях асенізатори. Але потужності асенізаційного обозу були надто слабкими, і він обслуговував лише 5% території міста. Чимало офіційних установ, гімназій, лікарень, казарм встановлювали власну локальну каналізацію: від своїх туалетів прокладали керамічні труби до ближчих ярів і спускали туди нечистоти. Часто стоки залишались у вигрібних ямах, проникаючи звідти у водоносні пласти. Полтавська міська дума, починаючи з 1900 р. декілька разів розглядала питання про будівництво каналізації, було розроблено 4 проекти її спорудження, але вартість системи водовідведення – один мільйон карбованців – зривала добрі наміри.

Спроба розв’язати цю болючу проблему була зроблена ще в розпалі громадянської війни, за гетьманату П. Скоропадського. У липні 1918 р. за ініціативою управи Полтавської міської думи на чолі з міським головою С.Г. Семенченком випустили облігації позики для спорудження каналізації в сумі 2 млн. крб. Зібрані кошти дозволили приступити до прокладання траншей під каналізаційний колектор. Там щодня працювали по 200-300 робітників. Та через війну та господарську розруху незабаром роботи довелось припинити. Відновлені вони були тільки з 1923 р. За проектом каналізація була самопливною, без надмірної перекачки стоків. Тому на окремих ділянках труби доводилося прокладати на глибині 8-12 м, причому такі глибокі траншеї копали тоді вручну.

Будівництво прискорили процеси індустріалізації, зокрема, введення в експлуатацію в 1926 р. беконної фабрики, а в 1929 р. – Полтавського м’ясокомбінату. Технологічний процес на обох підприємствах, де щороку переробляли сотні тисяч голів великої рогатої худоби і свиней, потребував великої кількості води і, відповідно, відведення стоків у каналізацію.

До 1928 р. була споруджена основна частина південного колектора, яка пролягала по вулиці Комсомольській до Нижньо-Млинського шляху. Каналізаційна мережа проходила вздовж вулиць Новокременчуцької (нині Лідова), Пушкіна, Шевченка, Всіхсвятської (Чапаева). В 1928-1929 pp. основна увага була спрямована на будівництво біологічної станції очистки стічних вод. Проект цієї споруди розробили співробітники спеціалізованого Харківського проектного бюро при НКВС УСРР.

Вибраний був спосіб знешкодження нечистот, заснований на розпаді й мінералізації органічних речовин під впливом життєдіяльності мікроорганізмів – біологічне очищення. З цією метою на станції встановлювалися спеціальні біологічні фільтри. Біологічна станція знаходилася біля підніжжя східної частини Інститутської гори. Рідкі нечистоти, які надходили самопливом із міського каналізаційного колектора, спочатку спускалися через 625-метровий тунель, облицьований бетоном і бутовим каменем. Звідти вода потрапляла на пісколовки і решітки, де затримувалися механічні частки стоків. Потім стоки проходили через верхні й нижні біофільтри та ставки-відстойники, нарешті, після хлорування по 700-метровому каналу спускалися у Ворсклу приблизно за півкілометра вниз по течії ріки від сучасного комплексу бази «Турист». Технологія очищення нечистот була настільки досконалою, що при дотриманні режиму роботи станції у нижніх ставках-відстойниках розмножувалася риба і зовні очищені стоки не відрізнялись від чистої питної води.

Геть кухонне рабство! Даєш новий побут! Плакат Г. Шегаля. 1931.

У грудні 1929 р. перша черга міської каналізації була введена в дію. Довжина південного колектора складала 7 км, вуличної мережі – 4,6 км. Пропускна спроможність її становила 122,3 тис. куб. м стоків на рік. Будівельні роботи по спорудженню міської системи водовідведення тривали й далі. За перший період експлуатації каналізації (1929-1941 pp.) протяжність її колекторів і мережі зросла до 35 км, а пропускна спроможність – в одинадцять разів. Однак враховуючи те, що загальна довжина вулиць і провулків міста становила тоді 208 км, цілком очевидно, що послугами каналізації користувалися ще далеко не всі полтавці.

У Кременчуці міський водопровід був споруджений в 1910 р. У 1920-ті pp. середньодобовий видобуток води в місті становив близько 1 тис. куб. м, а наприкінці 1930-х pp. – 6 тис. куб. м. Протяжність водопровідної мережі була 47,2 км. Справа подальшого нарощування потужностей водопроводу серйозно гальмувалася відсутністю централізованої каналізації. Автономні каналізаційні системи, які діяли на окремих промислових підприємствах, як правило, були примітивні, без достатньої очистки стоків. Спуск рідких нечистот у Дніпро, Криву Руду та Кагам-лик не тільки забруднював ці річки, але й постійно загрожував санітарно-екологічній безпеці населення Кременчука.

До серед. 1930-х pp. міська влада не мала змоги практично займатися проблемою централізованого водовідведення через те, що всі кошти йшли на спорудження водозахисної дамби, яка мала порятувати Кременчук від руйнівних повеней, що траплялися постійно з моменту заснування міста. У XX ст. найбільші повені трапились в 1917 і 1931 pp. Тоді на кілька днів більша частина міста опинялась під водою, а рахунок завданим від повені збиткам йшов на десятки мільйонів карбованців. Лише після того, як у 1939 р. дамба завдовжки 19, 5 км була повністю збудована, і кременчужани отримали надійний захист від водяної стихії, настала черга міської каналізації. Протягом 1940-го і першої половини 1941 р. була споруджена насосна станція каналізації № 1 на площі МЮД неподалік від мосту через річечку Крива Руда та прокладено кілька кілометрів водопровідної мережі. Але у зв’язку з початком війни роботи по спорудженню каналізації довелось згорнути.

На Щемилівку, робітничу околицю Кременчука, прийшла вода. Фото. 1924.

У Лубнах в 1904-1905 pp. міською управою була споруджена артезіанська свердловина для водопостачання міста. Другу свердловину ввели в дію в 1925 р. Протяжність водопровідної мережі досягала 14 км. До водопроводу було підключено 254 домоволодінь з 2279. Інші жителі міста в довоєнний період користувались колодязями.

На Полтавщині був споруджений і перший в Україні сільський .водопровід. Питання про централізоване водопостачання в селі Великі Сорочинці Миргородського району ставилось ще на поч. 1920-х pp., бо існуючі там колодязі шахтного типу давали воду поганої якості – гірко-солону й до того ж у недостатній кількості. Однак для прокладання водопроводу потрібні були чималі кошти і трудова участь у будівництві всього працездатного населення села. Певний досвід спільної праці жителі Великих Сорочинець вже мали. В 1924-1926 pp. вони збудували міст через річку Псьол, невелику електростанцію, яка давала струм для освітлення вулиць та десятків хат селян, школу-семирічку й сільську лікарню. 31 січня 1926 р. загальні збори громадян Великих Сорочинців ухвалили спорудити для постачання населення водою двох артезіанських свердловин і водопровідної мережі довжиною в 6 км. III Великосорочинський районний з’їзд рад 15 березня 1926 р. підтримав це рішення і звернувся до Уряду УСРР з проханням надати матеріальну допомогу.

Щебінники. Карт. О. Самохвалова. 1926.

У 1927 р. були зібрані необхідні кошти для будівництва першої черги водопроводу: 9,5 тис. крб. виділив наркомат охорони здоров’я, 20 тис. – наркомати земельних і внутрішніх справ, 10,7 тис. – Держстрах, а 9,5 тис. крб. шляхом самооподаткування внесли жителі Великих Сорочинець. Проектну документацію на водопровід підготували спеціалісти наркомату охорони здоров’я УСРР. При цьому вони розробили ориґінальну конструкцію водорозподільних колонок, що надійно працювали навіть у великі морози. Металеве обладнання і труби для водопроводу були виготовлені на заводах у Харкові. Двадцятиметрову водонапірну башту спорудили з цегли. З квітня 1927 р. по жовтень 1928 р. у Великих Сорочинцях щотижня проводились суботники і недільники по будівництву водопроводу, на яких працювало по 150-200 селян.

Урочисте відкриття першого сільського водопроводу відбулось 7 листопада 1928 р. з участю представників Раднаркому УСРР і ВУЦВК. Незабаром до Великих Сорочинців стали приїздити селянські делеґації з різних округів України, які вивчали досвід будівництва цієї споруди. Вже на поч. 1930-х pp. водопроводи були збудовані більше ніж у десяти селах республіки.

Значні кошти вкладалися у благоустрій міст, насамперед Полтави і Кременчука. На розвиток комунального господарства обласного центру з місцевого бюджету в 1937-1939 pp. виділялось в п’ять разів більше асигнувань (у порівняльних цінах), ніж у довоєнному 1912 р. У Полтаві протягом 1920-1930-х pp. було прокладено 88 км брукованих шляхів, 109 кілометрів тротуарів, встановлено 479 точок вуличного електроосвітлення.

У містах Полтавщини навесні систематично проходили недільники озеленення. Протягом 1921-1924 pp. у Полтаві з’явилися зелені масиви вздовж берега Ворскли, на місці колишнього ринку (Сонячний, пізніше Піонерський парк), «Зелений гай», у кінці вулиці К. Лібкнехта та ін. У Кременчуці вздовж вулиці Халаменюка комсомольцями і молоддю в 1938 р. був посаджений парк імені Міжнародного юнацького дня (МЮД). Розпланування парку здійснювалося за проектом архітектора О. Гурало-ва, а центральний вхід до нього було оформлено доричним портиком (архітектор П. Шлапаковський). Улюбленими місцями відпочинку кременчужан були також впорядковані Центральний (Залізничний), Піонерський парки, Поштовий сквер.

Біля рекламних стендів клубу залізничників у Полтаві. Фото. 1930-і.

Перші кроки по розвитку внутріміського механічного транспорту були зроблені в Кременчуці ще в 1899 p., коли тут почав працювати один з перших в Україні електричний трамвай. Однак в 1917 р. трамвайний рух в місті був припинений через брак відповідних коштів на утримання ваґонів та трамвайних колій і більше не відновлювався. Замість трамваю в Кременчуці в 1927 р. відкрилося автобусне пасажирське сполучення. Автобусних маршрутів було три: пошта – вокзал, пошта – перша міська лікарня, пошта – Піщана гора. У Полтаві єдиний маршрут автобусного сполучення вокзал Полтава-Швденна – центр – вокзал Полтава-Київська почав діяти з 1926 р. Маршрут обслуговували 4, пізніше 6 машин. У 1930 р. утворилася контора транспортно-експедиційного об’єднання «Союзтранс». їй був підпорядкований не лише весь автомобільний транспорт міста: вантажівки, автобуси, таксомотори, але й гужовий – понад 100 коней з підводами.

У 1930-ті pp. продовжувались роботи по телефонізації, радіофікації й кінофікації населених пунктів Полтавщини. У 1939 р. в області налічувалось 5668 телефонних абонентів. Телефонізація в першу чергу здійснювалась у містах, у сільській місцевості телефонні апарати встановлювали в сільрадах, лікарнях, конторах колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій. Станом на 1 січня 1939 р. у містах і селах Полтавщини було встановлено 31293 радіотрансляційних точок. За роки двох п’ятирічок кількість кіноустановок на Полтавщині зросла в 3,4 рази. В 1938 р. їх налічувалось 344, в тому числі 107 звукові.

Свідчення 3. З інформації в газеті «Більшовик Полтавщини» про відкриття звукового кінотеатру в м. Полтаві (З квітня 1932 p.):

«… Утворення звукомовного кінотеатру в Полтаві — це нове велике досягнення на фронті культурної революції. \ квітня відбулось відкриття другого на Україні звуковою комсомольською кінотеатру. Того ж дня відбувся громадський перегляд звукового фільму «Путівка в життя». Цей перегляд виявив достатню підготовленість нового, щойно встаткованого звукомовного кінотеатру до повсякденної роботи. Постійна масова кіноробота театру ім. КІМ розпочинається з демонстрування відомого звукомовного фільму «Золоті гори».