41.5 Образотворче, музичне та театральне мистецтво

41.5.1. Пам’ятки архітектури класицизму

41.5.2. Садибно-палацові комплекси

41.5.3. Культові будівлі

41.5.4. Живопис

41.5.5. Музичне і театральне мистецтво

41.5.6. Полтавський вільний театр

 

 

41.5.1. Пам’ятки архітектури класицизму

Утвердження класицизму в архітектурі й скульптурі України було зумовлено передусім політичними причинами. Після адміністративно-територіальних переділів, проведених з метою пристосування місцевого устрою до загальноросійсько-го, уряд змінював і зовнішній вигляд населених пунктів України-Малоросії. Петербург у наказовому порядку насаджував концепцію типових проектів як у цивільній, так і в культовій архітектурі.

Для України були розроблені типові проекти забудови нових міст на Півдні та реконструкції старих. Проекти передбачали як планування цілих кварталів, площ, вулиць, так і окремих будинків, фасадів, навіть огорож і воріт. Розробляли і втілювали «зразкові» проекти російські та іноземні спеціалісти; деякі з них навіть не були на Україні. Творчість місцевих архітекторів підлягала інструкціям Комісії кам’яного будівництва Санкт-Петербурга і Москви. В таких умовах розраховувати на шедеври не доводилося. Все ж ті майстри, котрі хоча б у мінімальних масштабах прагнули врахувати місцеві традиції і особливості ландшафту, створили пам’ятки, варті уваги.

Полтава. Олександрівський майдан. Гравюра К. Чеського за  карт. Ф. Алексєєва. 1809.

В архітектурі і скульптурі краю декоративна пишність українського бароко на поч. XIX ст. поступилася суворій чіткості і простоті класичного стилю. Старі традиції збереглися лише в народній архітектурі, частково в культових спорудах і декоративному оздобленні світських будівель.

Найціннішою пам’яткою архітектурної спадщини того часу і водночас найвизначнішим українським архітектурним ансамблем доби класицизму став центральний міський майдан Полтави – Олександрівський (тепер Круглий), створений протягом 1803–1840 pp. Унікальність цього ансамблю полягає в дуже вдалому узгодженні типових («зразкових») проектів, загальновживаних по всій імперії, з особливостями місцевого ландшафту і природи, органічному включенні нових архітектурних форм в історично сформоване середовище. Автором планувального рішення Олександрівської площі був архітектор Полтавської і Чернігівської губерній Михайло Андрійович Амвросимов (1776–1825). Ряд будівельно-планувальних робіт в Полтавській губернії здійснив наступник М.А. Амвросимова Антип Карташевський (pp. н. і см. невід.), під керівництвом якого споруджувалися адміністративні будівлі, благодійні і навчальні заклади, зокрема, магістрат і богадільня в Кременчуці.

Мистецькі стилі кінця XVIII–І пол. XIX ст.

 

Амвросимов Михайло Андрійович

(бл. 1776, Петербург – 1825) – архітектор, автор планувального рішення Олександрівської площі в Полтаві.

Переїхав до Полтави з Петербурга у 1803 р. Майстерно опрацювавши «зразкові» проекти А.Д. Захарова і Є.Т. Соколова (генеральний план 1803 p., відкоректо-ваний 1805 p.), створив новий центр Полтави. Окрім цього, у 23 містах Полтавської і Чернігівської губерній збудував повітові присутственні місця; в 105 містах – поштові станції, шпиталі, військові казарми, ярмаркові комплекси, готелі, особняки і прибуткові помешкання.

 

Тома де Томом Жан

(1/12.IV.1760, Берн, Швейцарія – 23.VIII /4.ІХ.1813, Петербург) – архітектор-аматор. Приїхав до Росії у 1799 р. після роботи в Італії і Австрії. В Петербурзі спорудив будинок Біржі на Васильєв-ському острові (1805–1810 pp.). Звів багато споруду царських приміських резиденціях, зокрема, мавзолей Павла І в парку Павловська (1805–1808 pp.). За його проектами споруджено театр (1804–1809 pp., не зберігся) і госпіталь (1806–1821 pp.) в Одесі. Був відомий також як чудовий рисувальник. Переважно зображував античні споруди в оточенні збурених стихій природи.

Крім ансамблю Круглого майдану, в Полтаві збереглося ще кілька пам’яток архітектури класицизму: колишній будинок В.В. Капніста (1805 p.), колишній будинок пожежної команди (1811 p.), колишній будинок благодійно-лікувальних установ (1820–1823 pp., арх. М.А. Амвросимов), колишній будинок школи садівництва (1830-і pp.), колишній будинок інституту шляхетних панн (1828–1832 pp., арх. Л.І. Шарлемань, А. Штау-берт), колишній будинок Таранушенка (1838 p.), колишній будинок ремісничої управи (1844 p.). У с. Вороньки Чорнухинського району зберігся будинок провіантського складу (поч. XIX ст.); у Кременчуці – будинок для нагляду за рухом суден по Дніпру (1809 p., арх. Л. Карлоні).

 

Ансамбль Олександрійського майдану у Полтаві. 1803-1840 рр.

 

У Полтаві досить успішно було реалізоване нове розуміння містобудівних завдань, яке ламало уявлення про місто як про замкнуту систему вулиць в оточенні кріпосних стін. Заново пробиті вулиці утворили єдину сітку, пов’язану з новим центром міста – Олександ-рівським майданом, забудова якого об’єднувалася в єдиний симетричний ордерний ансамбль. Від великої (645 м у діаметрі) площі правильною геометричною зіркою розходилися 8 вулиць, що з’єднали розрізнені райони міста. Вулиці виходили на високі культові споруди – 45-метрову дзвіницю Хрестоздвиженського собору, 44-метрову дзвіницю Свято-Успенського собору, численні бані міських та приміських церков, утворюючи кругову панораму вертикальних домінант, що контрастували з помірною (до 13 м заввишки) цивільною забудовою центру і загальним «садибним» виглядом міста. Композицію ансамблю увінчав монумент Слави (1805–1811 pp., арх. Ж.Тома де Томон), встановлений у геометричному центрі площі на місці перетину осей 8 радіальних вулиць і головних осей симетрії всіх розташованих по периметру споруд. У пам’ятнику з особливою наочністю продемонстровано синтез архітектури і скульптури класицизму. Усього в новому центрі Полтави було розбито 8 кварталів – 7 з них були забудовані протягом 1806–1811 pp., останній – у 1835–1840 pp. Масштаб і ансамблевий характер забудови визначили адміністративні споруди. Всі вони зводилися за «зразковими» проектами «казенних споруд» для губернських і повітових міст, розробленими петербурзькими зодчими: Андріаном Дмитровичем Захаровим (1761 – 1811), Єгором Тимофійовичем Соколовим (1750–1824), Василем Петровичем Стасовим (1769–1848). Усім спорудам притаманні: простий, чіткий план, базований на повторі груп приміщень; суворий одноманітний ритм довгих фасадів; колонні галереї, укрупнені деталі, лаконічні і прості ордерні форми, що контрастували з гладдю стін. Смисл ансамблю – в гармонійному співвідношенні будівель з простором площі і монументом. Ансамбль набув урочистої театральності: триповерхові палаци з білосніжними колонами сприймаються як сценічні куліси. Цілісний ансамбль Олександрівського (Круглого) майдану не втратив свого естетичного значення посьогодні. Інколи в краєзнавчій літературі можна зустріти твердження, ніби ансамбль Круглого майдану в Полтаві являє собою зменшену копію ансамблю Двірцевої площі в Петербурзі, який за своєю архітектурою вважається одним з найкращих у світі. Це твердження не відповідає дійсності. Ансамбль Двірцевої площі створювався протягом майже 100 років (1754–1852 pp.), причому його головні споруди належать до різних стилів.

 

Будинок Малоросійського генерал-губернатора.1808-1811, арх. А. Захаров. Перебуд. у 1840-х. Зруйнов.1943. Відбудов, з переплануванням у 1959-1960.

Будинок Полтавського цивільного губернатора.1806-1811, арх. А. Захаров. Пошкодж. 1820. Зруйнов.1943. Відбудов, з переплануванням у 1954-1956.

Будинок Полтавського віце-губернатора.1808-1811, арх. А. Захаров. Згорів 1943. Відбудов. 1956.

Будинок Малоросійського поштамту. 1809,арх. Є. Соколов. Перебудов. 1877. Згорів 1943. Відбудов.1960-1963 у формах, близьких до первісних.

Будинок Полтавського Дворянського зібрання .1810, арх. Є. Соколов. Спалений 1943. Відбудов.1945-1947 з пристосуванням під кінотеатр.

Будинок Полтавських губернських присутствен-них місць. 1811, арх. А. Захаров. Добудов. 1866.Згорів 1943. Відбудов. 1948-1952.

Будинок Полтавських повітових присутственнихмісць. 1811, арх. А. Захаров. Упродовж XIX cm.комплекс неодноразово перебудовувався. В 1911-1913на місці розібраного бічного флігеля було зведеноу стилі модерн корпус Полтавської жіночої промисловоїшколи ім. С. С. Хрульова. Поруйнов. 1943. Відбудов.1953-1958 у стильових формах класицизму дляПолтавського будинку зв’язку.

Будинок Петровського Полтавського кадетськогокорпусу. 1835-1840, арх. В. Стасов.

Монумент Слави. 1805-1811, арх. Ж. Тома де Томон.майдану у Полтаві. 1803-1840 pp.

 

 

41.5.2. Садибно-палацові комплекси

Значного поширення в архітектурі краю кінця XVIII–І пол. XIX ст. набуло палацо-паркове будівництво, де класицизм зблизився з народною творчістю. Найвизначнішим палацо-парковим ансамблем того часу була садиба Кочубеїв у Ди-каньці. Окрасою ансамблю був 100-кім-натний палац у класичному стилі (1800– 1810 pp., apx. Дж. Кваренгі; знищений 1917 p.). Чудовий парк і палац нітрохи не поступалися столичним. У1817р.В.П. Ко-чубей приймав у своїй диканській резиденції імператора Олександра І. На відзнаку цієї події споруджено тріумфальну браму (1820 p., apx. Л.І. Руска). Від ансамблю збереглися: брама, Троїцька церква (1780 p., дзвіниця 1781 p.), Миколаївська церква-ротонда (1794 p., apx. M.О. Львов) із дзвіницею (1810р.), а також чотири дуби.

Характерними класицистичними архітектурними комплексами на Полтавщині були садиби: Ґалаґанів у с. Со-киринці Прилуцького повіту (тепер Срібнянського району Чернігівської обл.), Попових у Решетилівці, Тро-щинських у с. Кибинці Миргородського повіту, Муравйових-Апостолів у с. Хомутець Миргородського повіту, За-кревських у с. Березова Рудка Пиря-тинського повіту, Котляревських-Родзя-нок у с. Вишняки Хорольського повіту, Зіньківських у с. Крутий Берег Полтавського повіту, Гоголів-Яновських у с. Василівка Миргородського повіту (тепер с. Гоголеве Шишацького району), Григоровичів у Пирятині. За невеликим винятком, від них збереглися лише окремі зразки садибно-палацової архітектури (палаци, будинки, деталі інтер’єру і обладнання) 

Ставок у парку. Карт. Є. Лазарева. 1805.

Палац Трощинських у Кибинцях. Кінець XVIIIcm.

Садибний будинок Зіньківських у Крутому Березі.

Садибний будинок Котляревських-Родзянок у Вишняках. 1805.

Садибний будинок С.П. Масюкова в Бобрику. 1805–1807.

 

Садиба Кочубеїву Диканьці

Кочубеївський двоповерховий мурований білостінний палац із флігелями був справжньою перлиною архітектури. Головний фасад центральної частини прикрашав шестиколонний портик з трикутним фронтоном, в якому вміщено родовий герб власників: на червоному полі – золотий півмісяць, зірка і два хрести, на блакитному полі – криваво-полум’яне серце і два хрести, а також девіз латиною «Піднімаюся, коли загинув». Двоповерхові флігелі мали чотириколонні портики й увінчувалися декоративними банями; з центром сполучалися одноповерховими галереями. Всередині палац мав понад 100 приміщень, наповнених картинами, скульптурами, килимами, гобеленами, фаянсом, фарфором, давньою бронзою і склом, різьбленими меблевими гарнітурами різних стилів із цінних порід дерева. Так само різьбленими були стелі й каміни. Окрему кімнату займала цінна бібліотека, в якій були книги XVII–XVIII ст. Старовинна зброя прикрашала стіни т. зв. «татаро-турецької» («мавританської») вітальні. Парковий фасад палацу оздоблювала перекрита банею напівротонда, від якої сходи вели до квіткового партеру, що переходив у пейзажний парк. Алеї прикрашали численні мармурові статуї, вази, скіфські «кам’яні баби», альтанки, гроти; гребля, по якій проходила дорога до села, утворювала став. До складу парадної частини входили також будинки для гостей, двоповерховий мурований будинок пошти, кінний двір з манежем. Окремо групувалися господарські та виробничі будівлі.

Усе це було вщент зруйновано, пограбовано й знищено після більшовицької революції 1917 р. Палац і суміжні капітальні споруди – пивний і цегельний заводи, оранжереї, теплиці, столярні, ковальські, ливарні майстерні – були стерті з лиця землі. Багатющий родинний архів, який нараховував десятки тисяч унікальних документів, загинув під час Другої світової війни, оскільки був безвідповідально залишений в окупованій Полтаві.

Тріумфальна брама – єдиний уцілілий на Полтавщині зразок архітектури класицизму подібного типу. Зведена як парадний в”І’зд до садиби Кочубеїв від дороги Полтава–Гадяч на честь перебування 1817 р. в Ди-каньці імператора Олександра І. Вирішена на зразок римських тріумфальних арок. У нішах бічних прогонів знаходилися бронзові барельєфи, присвячені подіям війни 1812 р. (не збереглися). Від Тріумфальної брами тяглася довга лісова дорога до князівського палацу і закінчувалася каштановою алеєю, що вела до подвір’я. Тепер ліс біля брами зійшов нанівець, від алеї зостався лише легкий спомин, а Тріумфальні ворота стоять, як у пустці, і вже нікуди не ведуть…

Мовчазними свідками трагедії Кочубеївського роду залишаються могутні дуби, чий вік, за твердженнями фахівців, сягає 400 років. Щодо їх появи на садибі Кочубеїв існує кілька версій. Одні твердять, що дуби росли, як і нинішній Диканський ліс, з незапам’ятних часів; Кочубеї лише прорубали рівні просіки для проїзду по обидва боки дерев, унаслідок чого вони вже не тягли-ся вгору, як їхні лісові побратими, а розросталися вшир, ставши справжніми велетнями. Інші ж висловлюють думку, що дуби посаджено рукою людини, оскільки розміщені вони на бездоганно прямій лінії, та ще й на однаковій відстані один від одного.

 

Палац Кочубеїв у Диканьці. Мал. О. Кунавіна. Поч, XIX cm.

Маєток Кочубеїв у Диканьці. Парк біля палацу. Фото. Поч. ХХ ст. 

Маєток Кочубеїв у Диканьці. Квітник біля палацу. Фото. ХХ ст. 

Палац Кочубеїв у Диканьці. Іконостас домової церкви. 

Палац Кочубеїв у Диканьці. Вітальня у східному стилі.

Кочубеївські дуби в Диканьці.

Миколаївська церква в Диканьці. 1794, арх. М. Львов.

Дзвіниця Миколаївської церкви. 1810.

Інтер’єр Миколаївської церкви.

Кочубеївська усипальня в Миколаївській церкві.

Миколаївська церква в Диканьці (1794р., арх. М.О.Львов, перебудована і вдруге освячена в 1851 – 1852 pp.; дзвіниця 1810 р., арх. Л. Руска). Споруджена на території кочубеївської садиби. За типом – мурована од-нобанна ротонда. Головний вхід оздоблено чотирико-лонним портиком доричного ордера з трикутним фронтоном. Після перебудови під церквою влаштовано родинний склеп Кочубеїв, зроблено терасу, встановлено різьблений дубовий іконостас роботи майстрів-кріпаків, які спеціально надсилалися на навчання до Італії. В 1810 р. (за іншими даними – в 1827 р.) збудовано відокремлену дзвіницю.

 

 

41.5.3. Культові будівлі

Протягом останньої чверті XVIII – І пол. XIX ст. в губернії було збудовано близько 70 церков. Після указу Синоду 1801 р. про заборону будівництва церков у «малоросійському стилі» різко скоротилося будівництво дерев’яних храмів. Унікальною пам’яткою доби класицизму стала церква Різдва Іоанна Предтечі у с. Марківка Кобеляцького повіту (1814 p., одночасно із дзвіницею). Кращими культовими будівлями в стилі класицизму були: Миколаївська церква в Диканьці (арх. М. Львов, 1794 p., дзвіниця 1810 p.), Успенський собор у Кременчуці (1804–1816 pp., арх. Дж. Кваренгі; не зберігся). В 1832 р. на території німецької колонії в Полтаві була освячена перша дерев’яна лютеранська церква (кірха Петра), перебудована зі старого складського приміщення (не збереглася). На замовлення католицької громади в 1859 р. в Полтаві зведено Хрестоздвиженський костьол (не зберігся). Ряд архітектурних споруд – культових, громадських і цивільних – було зведено єврейською громадою.

 

Успенський собор у Кременчуці. 1806–1816, арх. Дж. Кваренгі. Зруйнов. 1943. Успенський собор у Кременчуці (1816 p., арх. Л. Кар-лоні за проектом арх. Дж. Кваренгі). Мурований, одно-банний. Західний, південний і північний фасади було оздоблено шестиколонними портиками корінфського ордера з трикутними фронтонами (західний портик головного входу мав подвійний ряд колон). Центральний кубічний об’єм увінчував великий півсферичний купол на круглому світловому барабані. Загальна висота споруди перевищувала 30 сажнів. У 1858–1863 pp. перед головним входом звели відокремлену муровану дзвіницю. Будівництво не було завершено через появу тріщин у стінах середнього яруса. На 2-му поверсі дзвіниці містилася церква Олександра Невського. Було 8 дзвонів, найбільший важив понад 210 пудів. Собор Зруйновано у вересні 1943 р.

Церква Різдва Іоанна Предтечі (1814 р.) у Марківці Кобеляцького повіту. Унікальна пам’ятка церковного будівництва доби класицизму, що не має аналогів на Полтавщині. Збудована одночасно з дзвіницею на замовлення поміщика В.І. Маркова. Мурована, на поч. XX ст. обнесена тесом. Нагадує споруди тетраконхо-вого типу: до масивного центрального четверика з чотирьох боків прилягають прямокутні в плані об’єми, які сполучаються з центральною частиною за допомогою арок. Кубічна центральна дільниця перекрита масивним восьмигранним куполом з глухим ліхтариком. Головний, південний і північний входи оздоблено чотирьохколонними портиками (нині заховані за обшивкою). В інтер’єрі збереглися сюжетні розписи. Із західного боку церкви – відокремлена двох’ярусна дзвіниця, яка була увінчана шпилем (не зберігся).

 

Велика Хоральна синагога в Полтаві. 1856. Двоповерхова мурована будівля, вирішена з використанням архітектурних форм класицизму. Фасади лаконічні, площини стін прорізані прямокутними і арочними вікнами. Центральний молитовний зал перекривав великий купол сферичної форми. Обабіч розташовувалися два одноповерхових будинки: синагога для бідних євреїв і відділення училища Талмуд-Тори. Спалена зловмисниками в 1911 p., незабаром була відбудована. Попіл згорілих 80 свитків Тори поховали в 25 ящиках на єврейському кладовищі. Функціонувала до 1934 р. Після закриття пристосована під робітничий клуб. Нині приміщення використовується обласною філармонією.

 

41.5.4. Живопис

З кінця XVIII ст. в Україні відбувалася швидка еволюція живопису, насамперед іконописного й портретного. Православна церква протягом XIX ст. залишалася одним із найбільших і найвпли-вовіших замовників художніх творів. Поряд з іконописцями-професіоналами мистецтвом ікон описання займалися відомі портретисти і майстри історичного жанру; багато українських художників починали свій шлях із творів релігійного характеру. Але тепер не релігійне мистецтво визначало характер світського, а навпаки.

В епоху романтизму посилилась увага до індивідуальних особливостей людини, її духовно-інтелектуального світу. Емоційно-романтичні портрети І пол. XIX ст. декларували право людини на свободу і пошанування гідності. Вищим досягненням українського портретного мистецтва була творчість наших земляків – художників світового рівня

Дмитра Григоровича Левицького (1735– 1822), сина визначного українського гравера з Маячки Полтавського полку, і Володимира Лукича Боровиковського (1757–1825), виходця з козацької рідні миргородських іконописців. Обидва жили й творили в Петербурзі, який став основним мистецьким центром у Російській імперії. В тому ж Петербурзі академіками живопису стали: пирятинець Аполлон Миколайович Мокрицький (1810– 1870), полтавці Андрій Миколайович Го-ронович (1818–1867), Іван Петрович Бугаєвський-Благодарний (1773–1859). З Кременчука вийшов відомий живописець широкого діапазону (портретист, пейзажист, жанрист) Євграф Федорович Крендовський (1810–1853). В Петровському Полтавському кадетському корпусі майже 40 років викладав малювання випускник Петербурзької Академії мистецтв Іван Кіндратович Зайцев (1805– 1890), який працював у портретному і пейзажному жанрах. Портретисткою була Глафіра Іванівна Псьол (в заміжжі – Дуніна-Борковська, 1823–1886), уродженка с. Павлівка Миргородського повіту. Серію акварельних краєвидів Лівобережжя створив у 1803–1809 pp. російський пейзажист Олександр Михайлович Кунавін (1780–1814), запрошений канцелярією малоросійського генерал-губернатора для «списування перспективних видів». Кілька полтавських краєвидів змалював у 40-х pp. XIX ст. Т.Г. Шевченко.

У Пирятині народився професор Петербурзької Академії мистецтв і член Російської Академії наук Василь Іванович Григорович (1786–1865) – історик мистецтва, що видав перший у Росії художній часопис «Журнал изящных искусств» (1823 p.).

 

Левицький Дмитро Григорович

(бл. 1735, Україна – 4/16.IV.1822, Петербург) – художник-портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв (1770 p.). Один з найвидатніших художни-ків-портретистів И пол. XVIII ст. у цілій Європі. Лише два англійця – Д. Рейнолдс і Т. Гейнсборо – дорівнювали Д. Левицькому віртуозністю техніки, але в передачі інтимного, невловимого чару обличчя він не мав собі рівних. Перші 35 років життя художника практично невідомі. На світ він з’явився у сім’ї нашого земляка з Маячки визначного гравера Г. Левицького-Носа, який і став першим учителем свого сина. Роботи, виконані Д. Ле-вицьким на початку творчого шляху, не збереглися. На поч. 1760-х pp. він уже був модним портретистом аристократичних кіл Петербурга. З 1771 р. протягом 17 років Д. Левицький вів портретний клас в Академії мистецтв, у 1776–1788 і 1807 – 1822 pp. призначився радником Академії. В 1770–1780-і pp. художник був буквально закиданий офіційними і приватними замовленнями; ціни за портрет його пензля досягали 1 тис. руб. Інтенсивно працюючи над державними і приватними замовленнями, митець оволодів усіма формами портрета – від парадного до камерного, і міг знайти підхід до різних моделей. Серед його шедеврів – портрет багатія, дивака і філантропа П. Демидова (1773 p.), філософа Д. Дідро (1773–1774 pp.), серія із семи портретів вихованок Смольного інституту (1773–1776 pp.), портрети друзів – поета і архітектора М. Львова (1774, 1789 pp.) та його нареченої, а згодом дружини М. Дьякової (1778, 1781 pp.), портрет священика /батька/ (1779 p.), графині Ур-сули Мнішек (1782 p.), імператриці Катерини II (1770–1780-і pp.). Художник належав до людей, котрі вірили в просвітницькі ідеї і готові були обернути свої здібності на досягнення «царства загального братерства і добра». Майстра, який поділяв передові погляди свого часу і був зв’язаний з масонами, запідозрили в політичній неблагонадійності. Тінь підозріння відтоді стала тавром відторгнення. Останні 20 років життя художника теж перебувають «за кадром». Прийнято вважати, що Д. Левицький у цей час відійшов від мистецтва через релігійний містицизм і сліпоту, що прогресувала. Насправді старіючий і хворий художник продовжував працювати. В 1812 р. він зобразив молодшого брата, котрий, продовживши сімейну традицію, став священиком у рідній Маячці. Останній відомий портрет пензля Д. Левицького датується 1818 р. Покинув цей світ Д. Левицький глибоким старцем. Смерть його пройшла непоміченою.

 

Боровиковський Володимир Лукич

(24.VII/4.VIII.1757, Миргород – 6/18.IV.1825, Петербург) -живописець-портретист, автор картин на алегоричні та релігійні сюжети, академік Петербурзької Академії мистецтв (1795р.)

Походив зі старої козацької рідні, в якій малярство було деякою мірою родовим заняттям. Самостійне життя почав з армії (відслужив 10 років у Миргородському полку). Рання творчість була пов’язана з традиціями українського живопису XVIII ст. (портрет бурмистра Полтави П. Руденка, 1778 p.). Написав багато ікон для сільських церков на Полтавщині (майже всі роботи були знищені в радянський час). У 1787 р. розписав «подорожній» палац Катерини II у Кременчуці. Розписи імператриці сподобались, і провінційному іконописцю відкрився шлях до кар’єри. У 1788 р. 31-річний художник, якому трохи згодом «підправили» прізвище, перебрався до Петербурга. Покровителем миргородця став один з найосвіченіших людей того часу М. Львов.

У 1795 р. В. Боровиковський отримав звання академіка – випадок, майже безпрецендентний для художника, який не пройшов академічної виучки. Через

7 років В. Боровиковський став радником Академії мистецтв, але підступи заздрісників позбавили його можливості викладати в портретних класах. Митець мав приватну школу. Незважаючи на переслідування інтриганів, жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам (своєї сім’ї у нього не було).

8 пошуках життєвого ідеалу в 1802 р. вступив до масонської ложі «Вмираючий сфінкс», у 1819 р. став членом містичного гуртка Н. Татаринової. Із збереженої переписки митця із земляками (1795–1819 pp.) довідуємося, що В. Боровиковський до кінця своїх днів залишився типовим «полтавцем», дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. За своє життя митець створив близько 500 живописних полотен, абсолютну більшість з яких складають портрети. Шедевром В. Бо-ровиковського є портрет М. Лопухіної (1797 р.). До кращих творів майстра належать портрети Катерини II (1794 р.), В. Арсеньєвої(1795 р.), Г. Державіна (1795 p.), Ф. Боровського (1799 p.), Павла І (1800 р.), О. Ку-ракіна (1801 –1802 pp.), О. Безбородько з доньками (1803 p.), M. Долгорукової (1811 p.).

М. І. Лопухіна. Портрет роботи В. Боровиковського 1797.

Свідчення 4. Історик мистецтва О.М. Бенуа 1870–1960):

«Кожен його твір дає величезну насолоду чудовою … гамою сіро-зелених, білих, блідо-жовтих барв… Коли порівняти малювання Боровиковсь-кого із сучасним йому західноєвропейським, то можна знайти хіба в англійців щось подібне нашому майстрові, і то з погляду чисто технічної досконалості…» .

Мокрицький Аполлон Миколайович

(12/28.VIII.1810, Пирятин – 26.ll/9.lll.1870, Москва) – живописець, академік Петербурзької Академії мистецтв (1849 p.), педагог.

Народився в небагатій родині пирятинського поштмейстера. Виховувався в Полтавському будинку дітей незаможних дворян (1818–1824 pp.) і Ніжинському ліцеї. В 1830 р. виїхав до Петербурга, де став вільнослухачем Академії мистецтв. Узяв активну участь у визволенні з кріпацтва Т. Шевченка. В 1839 р. повернувся в рідні місця, малював портрети на замовлення, краєвиди. З 1841 р. перебував в Італії, куди поїхав на власні кошти завершувати освіту. З 1851 pp. до кінця днів працював професором Московського училища живопису, скульптури та архітектури, виховавши кілька поколінь художників. Залишив цінні мемуари – «Дневник художника А.Н. Мокрицкого». Мистецька спадщина А. Мок-рицького розпорошена, багато творів, особливо полтавського періоду, не збереглися. Як митець-ро-мантик поетизував передових людей своєї доби: парний портрет лікаря П. Пузино та його дружини (1835 p.), портрети М. Гоголя, Є. Гребінки (1840 p.), О. Кольцова , «Портрет дружини» (1835 p.), «Автопортрет» (1840 p.).

 

Портрет дружини художника. Карт. А. Мокрицького. 1835.

Зайцев Іван Кіндратович

(1805–1890) – живописець. Був сином селянина з Пензенської губернії. Звільнений з кріпацтва, в 1831 – 1837 pp. навчався в Петербурзькій академії мистецтв, по закінченні якої здобув звання некласного художника. З 1848 р. назавжди пов’язав своє життя з Полтавою, де викладав малювання в Петровському кадетському корпусі. Працював у різних жанрах живопису. Залишив кілька зображень старої Полтави.

 

 

 

 

 

 

 

Крендовський Євграф Федорович

(1810, Кременчук –після 1853р. там же) – живописець. Про дитинство і юність відомості скупі. З 1830 по 1835 р. навчався в Петербурзі у О.Г. Ве-неціанова, відвідуючи також класи Академії мистецтв. Здобувши звання «вільного художника» портретного живопису (1839 p.), Є. Крендовський повернувся на батьківщину, де влаштувався вчителем малювання дітей поміщиці В.М. Остроградської в її маєтку в с. Ма-нуйлівка Кременчуцького повіту (тепер Козельщинсь-кого району). Тут художником були створені кілька десятків портретів, написаних просто й щиро. В 1840-х pp. перебрався до рідного Кременчука, де відкрив свою художню школу. В цей час він створив один з найкращих своїх творів – «Площа провінційного міста».

 

 

 

 

 

Григорович Василь Іванович

(31.ХІІ.1786, Пирятин – 15.111.1865, Санкт-Петербург) – мистецтвознавець, професор (1828р.), академік (1839 p.). У 1803 р. закінчив Київську академію. Перебравшись до Петербурга, з 1824 р. брав активну участь у роботі Товариства заохочення художників (у 1829–1854рр. – його секретар). У 1829–1859рр. – конференц-секретар Петербурзької Академії мистецтв, з 1839 р. – дійсний член Російської Академії, з 1841 р. – почесний член Академії наук. Видавав перший в Росії художньо-науковий часопис – «Журнал изящных искусств» (1823, 1835 pp.). Сприяв розвиткові мистецької освіти на Україні, гуртував і підтримував українців у Петербурзі, допоміг визволити з кріпацтва Т. Шевченка.

 

 

 

 

 

 

41.5.5. Музичне і театральне мистецтво

Музично-пісенна творчість наприкінці XVIII – у І пол. XIX ст. розвивалася передусім у народному середовищі. В цей час масово творяться пісні чумацькі, рекрутські, кріпацькі. Багато авторських пісень, поширюючись серед народу, згодом ставали безіменними. Музичне життя вирувало під час проведення ярмарків. З полтавського краю вийшли талановиті співці – кобзарі і лірники: уродженець с. Калюжниці Прилуцького повіту (тепер Срібнянського району Чернігівської обл.) Остап Микитович Вересай (1803–1890); уродженець Лохвиці Іван Григорович Кравченко-Крюковський (1820–1885); уродженець с. Оржиця Лубенського повіту Архип Никоненко (р. н. невід. – 1855); Федір Грищенко-Холодний (1814–1886). Осередками розвитку музичної культури були навчальні заклади. Високу професійну підготовку музиканти діставали в церковних хорах. Партесні (багатоголосі) співи досягли в цей час вершин майстерності. Хор Переяславської семінарії виступав із великими концертними програмами.

Площа провінційного міста. Карт. Є. КрендоВського. 1840-і. Перед глядачем ніби розгортається панорама українського повітового міста (в якому легко впізнати Кременчук) з характерними будівлями і незабрукованою широкою площею, яка живе розміреним провінційним життям. На тлі цієї панорами художник зобразив кілька характерних груп населення того часу.

В останній чверті XVIII – І пол. XIX ст. відбулися великі зміни в розвитку театрального мистецтва. Театр став світським і постійним (зберігаючи при цьому мандрівний характер); з’явилися професійні актори, включаючи жінок; відвідування вистав увійшло у звичку широких кіл громадськості. Важливим джерелом професійного театру були кріпацькі театральні трупи та оркестри, поширені згідно з тодішньою модою у поміщицьких садибах. Будучи забавою замкненого кола людей, панською примхою, кріпацький театр торував шлях для професійного театру, готуючи кадри діячів та виконавців, привчаючи глядацьку аудиторію до публічних вистав.

Поміщик М.В. Абаза тримав у своєму маєтку Єлизаветине (тепер – Абазівка Полтавського району) кріпацьку театральну трупу і оркестр із італійських музикантів. «Музичну капелію» із 40 кріпаків-артистів утримував у своєму реше-тилівському маєтку сановник B.C. Попов. Кобеляцький маршал дворянства Гавриленко в своєму маєтку Озерки мав кам’яний будинок для театру з трьома ложами й партером. Оперно-балетна і театральна трупи виступали в домашньому театрі Д.П. Трощинського в Кибинцях Миргородського повіту. Кріпацький театр діяв у маєтку Кап-ністів в Обухівці. Глядацьку аудиторію складали переважно поміщицькі сім’ї прилеглої округи.

Репертуар кріпацького театру складали запозичені з російських та французьких театрів драматичні твори, опери й балети. Рівень вистав був невисокий, оскільки виконавцями у більшості були неосвічені селяни й селянки, які працювали в театрі з примусу. Вбрання і декорації виготовляли домашні майстри. Музику до вистав писали теж кріпаки. Режисером, як правило, виступав сам дідич. Важкий для виконання чужоземний репертуар підштовхував театральних працівників писати п’єси з народного життя. Так з’явилися дві українські п’єси «Собака-вівця» (не збереглася) та «Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної солдатом», автором яких був управитель маєтку і за сумісництвом директор і головний актор домашнього театру Д. Трощинського Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777–1825), батько М.В. Гоголя. Уродженцем Переяславського повіту був поет Роман Павлович Андрієвич (pp. нар. і см. невід.), чия п’єса «Побут Малоросії в І половині XVIII століття» була анонімно опублікована в 1831 р.

Іншим джерелом професійного театру були світські аматорські вистави, початок яких відноситься до останньої чверті XVIII ст. в Харкові. В 1810-х pp. там грали професійні трупи Й. Калиновського та І. Штейна. Ставши на поч. XIX ст. осідком правителів Малоросії, Полтава перетворилася на театральний центр тодішньої України.

 

 

41.5.6. Полтавський вільний театр

Вперше в місті домашній театр постав у генерал-губернатора кн. Я.І. Лоба-нова-Ростовського. У виставах комедійні ролі виконував І. Котляревський. Незабаром під театр перебудували казенний будинок. У 1808 р. в Полтавському вільному театрі пройшли перші вистави. До 1812 pp. тут виступала трупа Й. Кали-новського; потім вона переїхала до Харкова і в театральному житті міста настала 5-річна перерва.

Наступник Я. Лобанова-Ростовсько-го на посту малоросійського генерал-губернатора кн. М.Г. Рєпнін-Волконський вирішив заснувати в Полтаві постійний театр. Для цього з Харкова повернуто частину трупи Й. Калиновського на чолі з антрепренером І. Штейном. Режисером трупи був П. Барсов. У складі трупи були драматичні актори М. Щепкін, М. Павлов, І. Угаров, П. Медведев, С. Нальотов, Д. Климов, Т. Пряженковська, М. Соро-кіна, В. Медведева, Н. Алексеева, К. На-льотова, співачки H. Бистрова, Т. Постникова, диригент Ф. Данильченко. Вистави розпочалися в 1818 р. Офіційно директором театру вважався музичний теоретик і диригент М. Гауптман, але фактичним керівником був його заступник І. Котляревський.

І. Котляревський і М. Щепкін на  репетиції в Полтавському театрі. Карт. В. Сахненка. 

Репертуар театру складався переважно з творів російських драматургів. Гралися також п’єси зарубіжних авторів. Незадоволений репертуаром, І. Котляревський написав для Полтавського театру українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Виставлені з великим успіхом у 1819 p., ці твори відкрили історію українського професійного театру. Виконавець ролей Виборного Макогоненка і Михайла Чупруна видатний актор і реформатор сцени Михайло Семенович Щепкін (1788–1863) у 1821 р. був викуплений з кріпацтва передовою полтавською громадськістю. Після Полтави М. Щепкін мав власну трупу у Києві, а переїхавши в 1822 р. до Москви, назавжди залишився українським актором. Окрім Полтави, трупа І. Штейна в 1818–1820 pp. виступала в Харкові, Кременчуці, Ромнах, Чернігові та інших містах. Наприкінці 1821 р. Полтавський вільний театр потрапив у скрутне матеріальне становище і припинив діяльність.