42.3 Реформа судочинства

На середину XIX ст. в Російській імперії залишилися 3 судові інстанції: 1) суди повітові й магістрати; 2) палати кримінального і цивільного суду; 3) Сенат. У перших двох засідали переважно виборні особи від станів, що призводило до переважання канцелярії, а це, в свою чергу, підривало авторитет суддів і породжувало тяганину. Перший крок до реформування суду було зроблено в 1860 р. введенням інституту судових слідчих. Завдяки цьому слідча частина з відання по-

ліції перейшла до судового відомства. Велика судова реформа була здійснена виданням Судових статутів імператора Олександра II, затверджених 20 листопада 1864 р. Реформа запроваджувала суд «скорый, правый, милостивый», тобто справедливий і рівний для всіх. З метою створення самостійної судової влади судочинство відокремлено від адміністрації; замість підпорядкованого владі губернатора, закритого від громадськості станового суду запроваджувався суд публічний, незалежний від органів адміністративного управління. В найважливіших кримінальних справах обов’язковою стала участь у судових засіданнях представників громадськості, так званих присяжних засідателів, які разом із суддею ухвалювали вирок підсудному. З’явилися допоміжні судові органи: судові пристави, судові посильні, нотаріуси, присяжні повірені (адвокати). Для заняття посад у судовому відомстві вводився ценз – освітній і службовий. Самостійність суддів оберігалася засадою їхньої незмінюваності, так само заборонялося переведення суддів з одного місця на інше без їхньої згоди. Визнано несумісність з суддівськими посадами інших посад на державній і громадській службі, а також занять промисловістю, торгівлею і служби у приватних осіб і компаній.

За Судовими статутами 20 листопада 1864 р. вводилося два види судів: 1) загальний; 2) мировий (ліквідований в 1889 p., відновлений у 1912 p.). Зв’язуючою ланкою між мировими і загальними судовими установами був єдиний для всієї держави касаційний суд в особі Сенату.

Запровадження Судових статутів розпочалося в 1866 р. і просувалося дуже повільно. Формально статути були змінені розпорядженням від 5 грудня 1874 p., яким призупинялося відкриття рад присяжних повірених. 25 травня 1874 р. запроваджено інститут приватних повірених, безпосередньо підпорядкованих судовим установам. Законом від 20 травня 1870 р. суттєво обмежений принцип незмінюваності суддів. Законами від 9 травня 1878 р. і від 7 липня 1889 р. значно звужено компетенцію суду присяжних, який з цілого ряду справ замінено судом з становими представниками. Нарешті, положенням від 12 липня 1889 р. судову владу з т. зв. «маловажних» справ (які проте найбільш зачіпали інтереси народних мас) знову поєднано з адміністративною. В повітах мирових суддів замінено земськими начальниками, підпорядкованими міністерству внутрішніх справ, а в міських населених пунктах – міськими суддями, призначуваними міністерством юстиції. Апеляційною інстанцією для земських начальників і міських суддів став повітовий з’їзд. Касаційний нагляд за діяльністю повітових з’їздів роздроблено між 36 губернськими присут-ствіями.

Поряд з судовими установами, запровадженими Судовими статутами, в Російській імперії діяли особливі суди: 1) духовні; 2) комерційні; 3) селянські (волосні). Духовні суди зосереджувалися в духовних консисторіях, підпорядкованих єпархіальному архієрею, і в Святійшому Синоді, як вищій інстанції. Цим судам підлягало духівництво, а в деяким справах (шлюбні, порушення правил і уставів церкви) – і світські особи. Комерційні суди розглядали торговельні спра­ви. Судді призначалися урядом із канди­датів, обраних місцевим купецтвом. Се­лянські (волосні) суди застосовували зви­чаєве право. Волосні судді, в числі 4-х, призначалися земськими начальниками із кандидатів, обраних сільськими «обче-ствами»; один із них призначався повіто­вим з’їздом головою суду. Апеляційною інстанцією для волосних судів був пові­товий суд.

Велику роль в реалізації судової ре­форми відіграли відомі правники пол­тавці Олександр Львович Боровиковсь-кий (1844-1905) та Петро Миколайович Бутовський (1842-1912)

 

Боровиковський Олександр Львович

(1844-20.ХІ.1905) – правник, сенатор, таємний радник. Дворянин Хорольського повіту. Син письменника Л.І. Борови-ковського. Закінчив юридичний 5! ! факультет Харківського універ­ситету. В 1868 р. вступив до адвокатури. Послідовно займав посади: товариша прокурора Петербурзького окружного суду, присяжного повіреного в Петербурзі, члена Одеської судової палати, помічника статс-секретаря Державної ради, обер-прокурора і сенатора ци­вільного касаційного департаменту. Ім’я О.Л. Борови-ковського стало символом судді скорого, правого і милостивого. Ці засади судової реформи він втілив у масі судових рішень і науково-практичних статей, на­писаних на основі багатого суддівського досвіду, автор знаменитого «Отчета судьи» (Т. 1—3, 1891— 1894 pp.), в якому детально розкрив суддівські зав­дання й ідеали. Керівною засадою діяльності судді вважав засаду справедливості. «Именно в возможно­сти оказать защиту обиженному и обманутому … за­ключается великая привлекательность судейской дея­тельности, вдохновляющая судью на его тяжкий труд». Настільними книгами російських юристів були видані О.Л. Боровиковським «Законы гражданские с объяснениями…» і «Устав гражданского судопроиз­водства…», в яких роз’яснювалися джерела російсь­кого цивільного права і процесу за даними касаційної практики.

Бутовський Петро Миколайович

(1842—5.1.1912) — правник, дійсний таємний радник.

Дворянин Кременчуцького повіту. Юридичні науки вивчав у Франції та Німеччині. В 1864-1874рр. працю­вав у судових установах Полтавщини. В 1874—1889 pp. очолював судові палати в Україні, Білорусії й Польщі. З 1889 р. – обер-прокурор 1-го департаменту Сена­ту. В 1894 р. — сенатор і товариш міністра юстиції. В 1901 р. – член державної ради. Як суддя відзначав­ся неупередженістю і ретельним вивченням справ. По­ширив судові установи за Статутом 1864 р. на всю те­риторію Російської імперії, включаючи Сибір.