43.2 Проблеми сільського господарства

43.2.1. Протиріччя сільськогосподарського розвитку

43.2.2. Власники землі

43.2.3. Диференціація селянства

43.2.4. Заробітчанство

43.2.5. Аграрне перенаселення

43.2.6. Полтавці в українській трудовій еміграції на Схід (II пол. XIX – поч. XX ст.).

43.2.7. Якісні зміни в хліборобстві й тваринництві

 

43.2.1. Протиріччя сільськогосподарського розвитку

Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, на яке припадало 3/4 загальної валової продукції і з якого жило майже 90% населення краю.

Полтавщина, як і раніше, мала сільськогосподарські надлишки – близько 1/4 своєї продукції зерна і дещо менше тваринництва. В той же час сільське господарство було відстале. Земля була до краю розорана (рілля становила 75%), переважала трипільна система господарства. Напрям сільського господарства був однобічно зерновий.

Пересічний урожай зернових за 1883 –1900 pp. становив 7–8 цнт/га; за 1913 р. 10–12 цнт.

Забезпечення селян свійськими тваринами було невелике як кількісно, так і якісно.

У1913р. на 100 мешканців краю припадало 14 коней, 22 голови рогатої худоби, 20 овець, 13 свиней. Для поліпшення породи тварин, особливо рогатої худоби і кінського поголів’я, земства організовували опорні пункти.

Щоб сплатити викупні платежі й численні податки, селяни намагалися витиснути з наділів максимум можливого. Більшість селянських господарств у по-реформений період залишалися в тенетах середньовічної рутини рільництва.

Свідчення 1. Газета «Русская мысль» (1880 p.):

«Селянин намагається взяти із землі все, що тільки можна з неї взяти, бо його мучить нужда, не вистачає прибутку на найнеобхідніше. Чи до того в цих умовах, щоб думати про виснаження ґрунту, адже, думай не думай, удобрювати поле все-таки неможливо, бо від одного тваринництва гною не вистачає навіть на паливо».

Свідчення 2. Із статистичного дослідження становища сільського господарства в Полтавській губернії

(1886–1900 pp.):

«…дрібні господарства в масі своїй майже в усіх місцевостях обходились патріархальними, дідівськими знаряддями. У багатьох повітах… поліпшених знарядь праці, за деякими винятками, зовсім не було».

Свідчення 3. Бюджет пересічного селянського господарства (1902 р., с. Дем’янівка Хорольського повіту, 6 душ сім’ї, 5 десятин землі).

Річний прибуток: 300 руб., в т. ч. грошові заробітки 12%.

Витрати: на харчування 116 руб., на утримання худоби 62 руб., на одяг і взуття – 35 руб., на зерно для посіву 20 руб., аренда і податки 31 руб.

 

 

43.2.2. Власники землі

У результаті здійснення реформ 1861 р. селяни Полтавщини через свою недалекоглядність (див. с. 147) втратили 37,4% землі: до 1861 р. в користуванні поміщицьких селян Полтавщини знаходилося 806094 дес. землі, а після реформи стало 505133 дес. Щоправда, селяни поступово викупили майже половину поміщицької землі, однак через високий приріст населення їхнє забезпечення землею зменшилося.

Значна частина землі залишилася у привілейованих станів: поміщиків, чиновників, духівництва. В 1870-х pp. 78,1% селянських господарств мало менше 3 дес. наділів, 3,9% – понад 5 дес. Ціна землі зросла в 5–6 разів. Через два десятиліття після реформи не могли забезпечити прожиткового мінімуму 4257491 господарство (74,3%) або 1,5 млн. селян і козаків. У 1910 р. се-редньодушовий наділ в Полтавській губернії складав 1,34 дес.; ціна десятини виросла до 200 руб.

Водночас землеволодіння перестало бути становим привілеєм дворянства, земля стала товаром, і це привело до поступового скорочення дворянського землеволодіння за рахунок зростання купецького і селянського. Основна маса дворян виявилася абсолютно нездатною до господарювання в нових умовах. Для цього поміщикам не вистачало ні кебети, ні коштів. З цієї причини значна частина маєтків дрібно- і середньопомісних дворян занепала, а їх власники поступово розорилися. Великопомісні власники виявилися економічно більш стійкими і зуміли перебудувати своє господарство, збільшивши його прибутковість.

У 1877 р. пересічний розмір селянського приватного господарства становив 10,9 дес., а 1905 р. – 9,6 дес.; 1880 р. на ревізьку душу припадало 2,2, а 1900 р. –1,5 дес. У 1910 р. на Полтавщині на 450 тис. сільських господарств було безземельних 23900 і малоземельних (до З дес.) – 189200 – разом таких, що не мали власного забезпечення з свого землеволодіння – 47,3% господарств.

 

 

43.2.3. Диференціація селянства

У пореформенний час посилилися процеси диференціації селянства.

Прошарок найбіднішого безземельного і малоземельного селянства складав 74,9%. Прошарок середняків утворювали 23% господарств. Найтоншим (2,9%) був прошарок заможних селян, які мали 20 і більше десятин. Особливо великою нерівномірністю в розподілі землі відзначалися Полтавський, Зіньківський, Кобеляцький, Кременчуцький, Золотоніський повіти. При цьому 25% заможних селянських дворів (що засівали більше 6 дес.) сконцентрували в своїх руках 57,8% усіх посівів. Ще більший ступінь розшарування склався серед селян, що займалися вирощуванням технічних культур, передусім тютюну.

Питома вага поміщицького землеволодіння з поч. 60-х pp. XIX ст. скоротилася вдвічі. Водночас зросла кількість землі у багатих козаків і селян, посилився товарний характер сільськогосподарського виробництва. За даними подвірного перепису 1900 р. 19,3% селянських господарств Полтавської губернії не мали землі зовсім, а 33,4% мали ріллі менше 3 дес.; 41,1% всіх селянських полів зосереджувалися у заможних селян.

Частка середняцького й заможного селянства серед сільського населення на Полтавщині була однією з найвищих в Європейській частині Російської імперії.

Разом із зростанням кількості землі у багатих козаків і селян посилилася спеціалізація сільського господарства, поширилося застосування машин і найманої праці, хліборобство і тваринництво неухильно набували торгового характеру.

 

 

43.2.4. Заробітчанство

Зубожілі від безземелля та грабіжницьких викупних платежів селяни Полтавщини змушені були заробляти на існування працею на чужому полі, шукали застосування своїм робочим рукам на стороні, за межами краю.

 

Свідчення 4. Із пояснювальної записки до світу податкового інспектора Лохвицького повіту (1908 p.):

«З найближчого мого особистого спостереження над населенням … з’ясувалося, що не менше !/5 частини козацьких і селянських господарств повіту змушені цілий рік забезпечувати себе купованим хлібом; для 1/3 господарств … свого хліба зовсім не вистачає для прохарчування сім’ї і для посіву. Ось чому більш-менш значну частину необхідних засобів існування вони змушені шукати на стороні».

Свідчення 5.

На Полтавщині річна зарплата наймита у 1890– 1900 pp. становила 57 руб., місячна (під час жнив) 10 руб., поденна – 0,63 руб. Прожитковий мінімум наймита на своїх харчах складав: чоловіка 140 руб., жінки – 113 руб.

Свідчення 6. Приклад стандартної угоди, яку підписували наймані робітниці в поміщицькій економії:

«1) виходити на роботу до схід сонця і працювати до заходу сонця; 2) якщо я залишу роботу без законних причин, я повинна повернути заробіток удвічі, не вимагаючи за час роботи будь-якої плати…; 6) якщо я захворіла або померла, то за мене повинна відробити моя сім’я; 7) ні в якому разі я не можу залишити роботу до строку. Ці умови мені відомі, в чому й розписуюсь».

Свідчення 7. Газета «Новое время» (16 травня 1900 p.):

«Сільськогосподарські робітники живуть на таких харчах, і в такому стані, які швидше підходять собаці, ніж людській істоті».

На заробітки. Карт. М. Кузнєцова. 1882.

Щороку 100–200 тис. осіб відходило з краю на заробітки, головним чином, на сезонні рільничі роботи, рідше на Донбас (в 1891 р. на сезонні заробітки ходило 173 тис. чол.). Найбільша кількість заробітчан партіями по 10–50 чол. прямувала на південні робітничі ринки – до Бе-рислава, Генічеська, Херсона, Каховки.

Там починаючи з 80-х pp. XIX ст., збиралося щорічно більше 40 тис. чол. що пропонували себе в якості наймитів місцевим багатіям та управителям поміщицьких економій. Чекати наймачів доводилося на ярмарках, у непристосованих бараках, а часто – просто неба. «Порядок і спокій» підтримувався військовою силою – на ринках постійно перебували козачі і поліцейські підрозділи. Приміщення для наймитів були непридатними для мешкання. Споживати доводилося найдешевші малоякісні страви. Тривалість робочого дня наймита залежала від сваволі хазяїна, як правило, строковим сільськогосподарським робітникам доводилося працювати від зорі зо зорі за мізерну плату.

У 1904 р. дорослий чоловік отримував за місяць 9,67, жінка – 5,63, підліток – 3,54 руб.; за сезон (початок травня – середина листопада) набігало 20–50 руб.

Свідчення 8. Земська хроніка про харчування наймитів у Херсонському повіті (1899 p.):

«Увесь робочий сезон їжа, головним чином пісна, просто «бовтанка», для характеристики борщів і супів … робітники до назви «бовтанка» додають ще «собача».

Свідчення 9. Повідомлення очевидця про експлуатацію наймитів у маєтку князя Трубецького (с. Козацьке Херсонської губернії, 1903 р):

«Маєток величезний 33 тисячі десятин землі. Наймання робітників здійснюється построково від Трійці до Покрови, і на рік. У першому випадку чоловіки одержують за весь робочий період 45-50 руб., жінки – 30-35 руб.; хто наймається на рік: чоловіки – 65-70 руб., жінки – 50-55 руб. Робочих годин на добу 21 з півгодинною перервою на сніданок і 1 годиною на обід. Годують робітників неподобно хліб житній наполовину з висівками; про гарячу їжу і говорити неможливо. Це якесь огидне місиво. Важко уявити всю обурливість пануючих тут порядків: під час збирання винограду робітникам одягають намордники з легкої парусини, прироблені до дерев’яних планочок. Планочки зроблені за викотом потилиці і прив’язуються одна до одної мотузком. Коли захочеш пити, підходиш, до при-кащика, той розв’язує зав’язки, а потім, коли робітник напився, зав’язує знову. Управитель Шмідт знущається з робітників. Цвьохне нагайкою, дасть ляпаса за що йому здумається. Приїзжі робітники не витримують терміну і йдуть, і заробітна плата пропадає, а якщо хтось із них спробує вимагати розрахунку, йому погрожують поліцією».

 

Різного віку чоловіки й жінки сидять і лежать в пилюці під церковними мурами на базарній площі. За їхнім одягом і пожитками легко визначити, що це селяни-за-робітчани, які продають свою робочу силу, їхній байдужий і втомлений вигляд свідчить, що вони ладні погодитися на будь-яку роботу, за будь-яку плату.

На робітничому ринку. Карт. М. Зощенка. 1890.

З часом знаходити роботу ставало все важче, оскільки впровадження сільськогосподарських машин і механізмів різко скорочувало потребу в робочих руках. Багато заробітчан поверталися з пустими кишенями, деякі залишали на півдні узяті з дому останні копійки, продавали одяг і взуття, щоб повернутись назад.

 

 

43.2.5. Аграрне перенаселення

Як уже відзначалося, упродовж II пол. XIX ст. населення Полтавщини стрімко зростало. Однак на батьківщині залишалося заледве І/з полтавців, решта переселялася куди-інде. Починаючи з 70-х pp. XIX ст. Полтавщина впевнено посідала перше місце в Росії за кількістю переселенців. Аграрне переселення полтавців набрало найбільшої інтенсивності в перше десятиріччя XX ст. В 1906–1912 pp. в азіатську і європейську Росію переселилося 32 тис. сімей або 200 тис. душ.

Причинами цього явища були ненормальні аграрні відносини (несправедливий розподіл землі), слаба індустріалізація, незадоволення політикою царського уряду. Спершу селяни виїжджали головним чином на Південну Україну і Кубань, пізніше – на Передкавказзя, в Азію і за Урал – до Сибіру і Далекого Сходу.

Зміну напряму переселень з Полтавщини ілюструють такі цифри: до 1876 р. із 100 виселенців на Кавказ ішло 89 і лише 1 за Урал; в 1876–1893 pp. відповідно 65 і 15; а в останні роки XIX ст. (1894–1900 pp.) ледве 13 виселенців ішло на Кавказ, решта 87 – до Азії.

Загалом у 1861–1917 pp. в різні ре-ґіони Російської імперії з Полтавщини виїхало 817 тис. осіб, з яких 443 тис. залишили губернію до 1897 р. і 374 тис. -з 1896 р. по 1917 р. 54 тис. переселенців повернулися на старі місця. Слідами розселення наших краян по просторах Євразії є чисельні (близько 40) назви: Полтава, Полтавка, Новополтавка.

Свідчення 10. Із земського дослідження «Переселення из Полтавской губернии с 1861 года по 1 июня 1900 года» (1910 р.) про ставлення селян до міграційних процесів:

«Якби тільки хтось пояснив, як піти, щоб не повернули, то негайно там би був. Краще хоч у наймитах, але там, бо тут і в найми ніхто не бере. Без усякої користі для себе працюєш, руки опускаються, коли думаєш, що на Амурі міг би жити. Коли б не сім’я, то тут нізащо б не втримали. Коли б допомогу хто подав, тому згоден навіть душу продати. Кажуть, там холодно, а я скажу нам холодніше; там худобу треба тримати удома 6 місяців, а я скажу хоч би й усі 12, та тільки було б чим годувати її; тут і одну корову не прогодуєш. Орендні ціни виросли до такого рівня, що не користь одержуєш від землі, а одні збитки, що платині поміщикові за піт, який на його землі проливаєш». «Кажуть, що важко кинути своє село й рідних, звичайно, не легко, їх більше вже не побачиш. Кажуть, що в інших місцях хвороби, вода не здорова… клімат для нас не підходить, що там небо не те, земля не така, а у нас, мовляв, що не посади усе росте. Я ж скажу, нехай так. Але ж земля хороша тільки для того, хто нею володіє, а воду приємно пити ситому; на небо ж нам дивитись ніколи, бо повинні відробляти те, що з’їли вчора. Одним словом, хороша батьківщина, та не для нас. Тільки б переселитись, а там гірше, ніж тут, бути не може…»

 

 

43.2.6. Полтавці в українській трудовій еміграції на Схід (II пол. XIX – поч. XX ст.).

Масова соціально-економічна еміграція українців, зокрема, полтавців відбувалася у II пол. XIX – поч. XX ст. Якщо в І половині і середині XIX ст. надмір населення з Центральної і Східної України переходив головним чином в причорноморські і приазовські степи, а після їх заселення – на Підкавказзя і Донщину, то в 1860–1870-х pp. еміграція починає спрямовуватися в європейську Росію і далі на Схід до Азії. Головними районами українського поселення тут стали: Ставропольська, Саратівська, Оренбурзька, Уфимська, Томська губернії, північний Туркестан, південно-західний Сибір і Приамурський край. Переселенці осідали в кліматичній смузі, подібній до України, і займалися звичним хліборобством. Основну масу емігрантів на Схід дали Полтавська (23% всіх переселенців) і Чернігівська (17%) губернії.

Ходаки на нові місця. Карт. Л. Попова. 1904.

Перепис 1897 р. засвідчив проживання в різних місцях Російської імперії 443 тис. вихідців з Полтавської губернії. Найбільше їх було на Кубані (в Кубанській області) – 77,7 тис., в Катеринославській губернії – 47 тис., Томській – 37 тис., Ставропольській – 35,5 тис., Таврійській – 33,5 тис., Херсонській – 27 тис., Акмолінській області – 22 тис., в Області Війська Донського – 19,5 тис. Наприкінці XIX ст. лише до Сибіру з Полтавщини щорічно виїжджало в середньому 17 тис. чол.

Найінтенсивніша еміграція до Азії почалася в 1890-х pp., під час спорудження у 1891–1905рр. Сибірської залізниці (у 1894–1903 pp. 42 тис., у 1904–1905 pp. – 27 тис. осіб річно); особливо вона збільшилася внаслідок Столипінської аграрної реформи (у 1906–1910 pp. 202 тис. осіб річно); напередодні Першої світової війни еміграція послабла, а під час війни зовсім припинилася. Протягом 1885–1914 pp. до Сибіру з України виїхало 1742 тис. чол., а назагал до 1914 р. в Азії оселилося близько 2 млн. українців. (Водночас на Україну переселилася така ж кількість росіян, що осіли переважно в містах і промислових районах).

Переселенці. Ск. Л. Позена. 1884.

Переселенський рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші вибиралися в дорогу, зберігаючи деяку готівку для влаштування на новому місці. Далі всіх їхали заможніші.

Офіційно еміграція не заохочувалась. Переселенський рух в більшості був стихійний, але держава сприяла йому, оскільки він був в інтересах імперії. Переселення сприяло розвантаженню густонаселених районів, заселенню великих незалюднених і, що особливо важливо, прикордонних областей, збільшенню слов’янського елементу серед автохтонного населення Азії і русифікації цього останнього.

Спеціального еміграційного закону в Росії не існувало, на практиці діяв принцип свободи еміграції. Лише в 1889 р. були вироблені «Тимчасові правила» щодо окремих районів поселення, а в 1889 р. прийнято закон «Про добровільне переселення сільських обивателів і міщан на казенні землі», який дозволяв переселення за попередньою згодою державних органів. Дозвіл видавали за умови «поважності причини». Були випадки, коли самовільних переселенців (самовольців) повертали на батьківщину етапним порядком як карних злочинців. У 1897 р. при міністерстві внутрішніх справ створено окреме Переселенче управління (пізніше в складі головного управління землеустрою і землеробства). Переселенню сприяв і частково його організовував комітет Сибірської залізниці. В 1906 р. вийшло нове урядове положення, яке стимулювало переселення. Після революції 1905–1907 pp. переселення до Сибіру втілювалося у життя як один із найважливіших елементів урядової політики. Уряд виділяв землі для переселенців – 15 дес. на душу в степовій смузі і 8 в нестеповій (в середньому 100 дес. на родину), надав пільги – звільнення військовозобов’язаних від служби на 3-6 років, звільнення від податків на 4 роки, допомагав під час дороги і на місці зерном, лісом тощо. Консультаційні поради і практичну допомогу переселенцям надавала створена у червні 1908 р. в Полтаві Обласна земельна переселенська організація (з 1911 р. – Південно-Російська обласна земська переселенська організація), яка видавала спеціальний журнал «Известия областной земской переселенческой организации».

На Челябінському переселенському пункті. Фото. 1908.

Але фактично переселення нічим не забезпечувалося і проходило у важких умовах. Проблеми розпочинались ще вдома. Земські начальники, у компетенцію яких входила видача відповідних документів, могли не дати угоди на від’їзд. Розгляд справи інколи затягувався на 2-3 роки. Головна маса емігрантів вибиралася на власні руку і ризик. Групи охочих висилали т.зв. «ходаків» – розвідників, які простежували райони майбутнього поселення, потім за їхньою інформацією вибиралася решта. Деякі їхали за відомостями з листів вже осілих, а то й за чутками. Згідно офіційних даних, протягом 1896–1914 pp. з Полтавської губернії на Схід відправилося 55110 ходаків, з яких 12981 закріпили за собою казенні землі, 4053 приписалися до старожилів, 1963 купили або взяли землю в оренду (даних про способи одержання землі 270 ходаками немає). Витрати одного ходака для поїздки до Сибіру становили приблизно 100 руб. Ці гроші, як правило, не компенсувалися. Пересувалися в основному ґрунтовими шляхами; значна кількість селян з України в 1883–1896 pp. була доставлена на Далекий Схід пароплавами; з 1890-х pp. перевозились Сибірською залізницею. В дорозі люди розорювалися і поневірялися, їхали в переповнених товарних вагонах із знаменитим написом: «40 людей, 8 коней». У вагонах готували їжу, прали білизну. Поряд лежали інфекційні хворі, яких приховували, щоб не висадили цілу партію. Станції, через які слідували потяги з переселенцями, були погано забезпечені питною водою, інколи водопроводи тягнули прямо з річок, що збільшувало загрозу спалаху чуми або черевного тифу. Ешелони тягнулися дуже повільно, долаючи ледве 200–300 км/день.

Зелений Клин (Зелена Україна) – Українська колоніальна земля в Азії, що обіймає південну і частково північну частину Далекого Сходу (Амурщину і При-морщину). Охоплює територію близько 1 млн. кв. км., тобто більшу від сучасної України (603,7 тис. кв. км.) і решти українських етнографічних земель. В часи опанування цієї території Росією тут жили нечисленні групи тубільного населення (нанайці, удегейці, евенки, орочі, ороки, ульчі, якути), а також ко-лонізатори-прикордонники з примусово поселених російських козаків та солдатів (18 тис. у 1876 p.). В 1859-1882 pp. сюди прибуло 14 тис. душ селян з ближчих губерній Росії. Все населення краю в 1880 р. доходило заледве до 100 тис. чол. Зелений Клин став інтенсивно заселятися лише з появою тут українців. Велику групу селян – більше 68 тис. – було безкоштовно перевезено морем з Одеси протягом 1883–1896 pp. Після проведення Сибірської та Уссурійської і Амурської залізниць переселенський рух з України посилився, досягаючи в різні відрізки часу 12–70 тис. осіб річно. (Одночасно в Зелений Клин приплинуло чимало китайців і корейців – в 1911 р. їх налічувалось відповідно 95 і 60 тис. чол.). Населення Зеленого Клину зросло до 310 тис. чол. в 1897 р. і до 940 тис. чол. в 1913 p., причому українці становили 60–80%. Інша найбільша українська колонія була створена в Середній Азії, на погра-ниччі Сибіру й Казахстану.

Графік руху постійно порушувався. На переселен-чих пунктах селян з їхнім убогим скарбом нерідко висаджували просто неба. Прибулі не могли розраховувати не те, що на гаряче харчування, а й на звичайний кип’яток.

Кинуті урядом напризволяще в нових, незвичних місцях, через брак коштів, реманенту поселенці часто не могли належним чином оборонити і освоїти земельні ділянки. Збираючись в дорогу, переселенець мав при собі щонайбільше 400 руб., виручених за продану землю, хату, худобу (а вирушали, як правило, малоземельні). Половину цієї суми він тратив на купівлю квитків і харчування в дорозі, на хабарі чиновникам за видачу необхідних документів, відведення казенної землі чи приписку до селища сибірських старожилів. На гроші, що залишились, влаштуватись в нових місцях було нелегко – ціна коня в окремих районах Сибіру і далекого Сходу сягала 200 руб., дорогим був хліб і посівний матеріал.

Залишалася надія на урядову позику. В Сибіру до 1913 р. вона не перевищувала 165 руб. на сім’ю і видавалася частинами – 50, 25, 10 руб. Кожного разу новосел мусив брати у місцевих властей довідку про те, що він витратив позику «за призначенням», і чекати наступної її частини. Іноді це очікування затягувалося на тижні. Втрачався дорогоцінний час, вимотувалися нерви. На одержані гроші можна було деякий час харчуватись, звести сяке-таке житло, підготувати землю до посіву, але тільки не завести міцне господарство.

Основна маса новоселів відразу опинялася в безпросвітних злиднях, і ніяка працьовитість не могла тут зарадити. До того ж переселенці одержували не кращу землю.

 

Свідчення 11. Співробітник Полтавського губернського земства П.П.Оленич-Гнененко про виділену під переселенські ділянки місцевість Тогуз-Торау в Се-миреченській області (1907 p.):

«Ходили її оглядати полтавські селяни: визнали землю хорошою, неполивною, дві річки, ялиновий ліс, але жити там не можна. Немає дороги. Взимку можна пропасти, не маючи можливості добратися до людей».

Ділянки під заселення готувалися наспіх. При наявності тисяч десятин вільної землі переселенцям відводилися угіддя, які не тільки не давали врожаю зернових культур, але й сіна. Побут переселенців був убогий. Типовою для селян була чотирьохстінна хата з пологим земляним дахом. Житла робилися з дерену або з колод, у степовій зоні – з саману. Всередині знаходилася піч і примітивні меблі: стіл, табуретки, лавки. На сніданок – плиточний чай, до якого ніяк не могли звикнути, на обід – юшка з дрібними галушками. Багато переселенців-самовольців довгий час жили на нових місцях без відповідних юридичних прав. Вони не отримували урядових позичок, їм в останню чергу нарізалися ділянки. Звичайно, певна частина прибулих влаштовувалася досить успішно, кривавим потом і не в один рік досягаючи достатку. Чимало в ході переселення остаточно розорилися.

В дорозі. Смерть переселенця. Карт. С. Іванова. 1889.

Знеохочені умовами поселення, багато емігрантів поверталося в рідні місця – у 1890– 1914 pp. таких поворотців було 480 тис., а взагалі повернулося до 70% емігрантів. Ті, хто повертався додому після невдалого переселення, концентрували в собі величезний революційний заряд: ця категорія виступала в авангарді аграрного руху. Доречно згадати, що відоме повстання селян в Полтавській і Харківській губерніях 1902 року почали 300 зворотніх переселенців, які повернулися в Карлівку з Уфимської губернії. За кілька днів виступ переріс у могутній рух жителів 336 сіл 19 волостей з населенням понад 160 тис. чол.

Слід також зауважити, що переселенський рух фактично не змінив на краще становище тих селян, які залишилися на батьківщині. Землю, що вивільнялася, скуповували, як правило, заможні односельці, а основна маса, як і раніше, залишалася безземельною і малоземельною. За підрахунками економіста Полтавського губернського земства М.В. Рклицького, протягом 1906– 1910 pp. біднота втратила на Полтавщині 20 тис. дес., середняки збільшили своє землеволодіння на 2 тис. дес., а заможні – на 14 тис. дес. Проведений через 10 років після попереднього третій подвірно-господарський перепис 1910 р. знову засвідчив масові злидні полтавських селян. Розоренню сприяла також політика Селянського поземельного банку, який платив за одну десятину при купівлі селянської землі 64 руб., тоді як дворянської – 121 руб. При цьому багатьом потенційним покупцям відмовляли в позичках. Лише в Лохвицькому повіті протягом 1909 р. з різних причин, включаючи і політичні мотиви, було відмовлено 700 домогосподарям.

 

 

43.2.7. Якісні зміни в хліборобстві й тваринництві

На початок XX ст. у розвитку землеробства і тваринництва намітились якісні зміни. Зросла кількість знарядь і машин, виросла врожайність, збільшилась кількість і підвищилась породистість худоби. В 1910 р. на Полтавську губернію припадало 17% всієї площі під тютюновими плантаціями європейської Росії і 15 % всього збору сортового тютюну.

У 1917р. в губернії нараховувалось 37404 сівалки, 2466 сінокосарок, 27557 жаток, 2099 парових молотарок. Врожайність сягала: жита -до 93 пудів з десятини, озимої пшениці – до 86, ярої пшениці – до 70, ячменю – до 77, вівса – до 85, гречки – до 56, проса – до 77 пудів. Худоби за даними 1910р. на Полтавщині було: коней – 500 тис. голів, великої рогатої худоби -930 тис. голів, овець – 1 млн. голів, свиней -500 тис. голів.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві призвів до підвищення ролі селекції рослин. 1884 р. в Полтаві з’явилося перше в Російській імперії дослідне поле для вивчення злакових культур.

Свідчення 12. Із висновків Полтавського дослідного поля щодо переваг природного угноєння ґрунту:

«Рожь без удобрения на опытном поле дала 111 пуд. зерна и 287 пуд. соломы, с навозным же удобрением 154 пуд. зерна и 349 пуд. соломы, для яровой пшеницы произошло увеличение зерна (с 69 пуд. на 85 пуд.), количество же соломы осталось неизменным (170 пуд.). Вообще же навозное удобрение, внесенное на паровое поле, повышает годовой урожай зерна ржи на 23 пуд. (18%), а озимой пшеницы на 18 пуд. (17%) с дес., годовой урожай следующих за озимью яровой пшеницы от навоза повышается на 20 пуд. (25%), а овса на 17 пуд. (18%)».

В II пол. XIX – на поч. XX ст. з’явилися фабричні сільськогосподарські знаряддя і машини (кінні й парові), які застосовувалися переважно в поміщицьких економіях і заможних селянських господарствах. Наприкінці 1890-х рр. на полях з’явилися перші трактори з двигунами внутрішнього згоряння, їх поява стала вирішальною передумовою механізації сільського господарства. В перші десятиріччя XX ст. з’явилася ще одна важлива сільськогосподарська машина – комбайн, тобто комбінований агрегат для одночасного виконання кількох процесів обробки зернових культур.