44.3 Радикалізація суспільно-політичного життя на поч. XX ст.

 44.3.1. Селянський рух

44.3.2. Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902 р.

44.3.3. Ковалівське повстання 1902 р.

44.3.4. Сорочинська трагедія

44.3.5. Робітничий рух

44.3.6. Георгій Гапон

44.3.7. Солдатські повстання

44.3.8. Єврейські погроми

44.3.9. Полтавці – депутати Державної думи

44.3.10. Український рух

44.3.11. Утворення українських політичних партій

 

 

44.3.1. Селянський рух

За масштабами селянського руху на поч. XX ст. Полтавська губернія займала одне з перших місць у Російській імперії. Протягом 1900–1901 pp. в губернії відбулося 22 селянських заворушення, які супроводжувалися підпалами поміщицьких маєтків. Весною 1902 р. вибухнули масові заворушення, спричинені в значній мірі агітацією Революційної Української партії (РУП, у грудні 1905 р. після кількох розколів РУП прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії – УСДРП). Селяни, нападаючи на маєтки, заявляли: «Пора панам перестати панувати, у нас такі листки є, що все має бути наше». У виступах взяли участь близько 20 тис. селян з 192 сіл губернії. Селяни захоплювали в поміщицьких економіях хліб, а також сіно, насіння, сільськогосподарські знаряддя, худобу і тільки в окремих випадках вдавалися до пограбування і спалення садиб. Було розгромлено 79 поміщицьких економій. В деяких повітах селянські заворушення набували характеру повстань. Одне з найбільших (1200 учасників) відбулося у с. Ковалівка Полтавського повіту.

Особливого розмаху селянський рух набув в роки революції 1905–1907 pp. Влітку 1905 р. селянський рух охопив 21% населених пунктів губернії. Протягом жовтня–грудня 1905 р. відбулося 177 селянських виступів. Основною формою боротьби на селі стали повстання і сутички з військами та поліцією.

Наприкінці листопада після завершення роботи повітової наради селянських уповноважених, що обговорювали аграрне питання, 5 тис. жителів Кобеляк і навколишніх сіл напали з метою визволення політв’язнів на поліцейське управління і вбили урядника. На початку грудня в Лохвиці кількатисячний натовп зібрався біля поліцейського відділення, вимагаючи припинити переслідування агітаторів. Під час сутички 3 селян загинули а 9 у тяжкому стані були доставлені в земську лікарню. Приблизно в той самий час понад 5 тис. селян, що зібралися на сходку в с. Вовчик Лубенського повіту, прийняли рішення добиватись переходу до них поміщицьких земель. Спроби місцевої поліції розігнати людей виявилися безуспішними.

Розгром поміщицької садиби. 1905 рік. Карт. Г. Горєлова. 1925.

В історію увійшла Сорочинська трагедія 1905 р. – кривава розправа царських військ над повсталими селянами с. Сорочинці (тепер Великі Сорочинці Миргородського району). Учасниками повстання були сільськогосподарські робітники, дрібні крамарі, робітники місцевих на-півремісничих підприємств. Приводом до виступу став арешт 17 грудня члена місцевої селянської спілки Г. Безвікон-ного. Селяни роззброїли поліцію і утворили повстанський комітет. 19 грудня 5 тис. повстанців дали бій карателям, забивши їхнього командира. Новий каральний загін, який прибув 21 грудня, вчинив над селянами криваву розправу. Ці дії властей засудив у пресі В.Г. Короленко («Відкритий лист статському раднику Філонову» у газеті «Полтавщина» за 12 січня 1906 p.). Розпорядженням губернатора Полтавська губернія була оголошена в стані «посиленої охорони» – перехідному до воєнного.

 

 

44.3.2. Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902 р.

Масові виступи селян були спричинені безземеллям, що породжувало недостачу харчування. Протягом 1893–1900 pp. у 12 повітах Полтавської губернії кількість безземельних господарств виросла з 41,4 до 101,3 тис., що становило 17% селянських дворів. В умовах, коли купівля чи грошова оренда землі ставала все менш доступною, незаможні селяни змушені були вдаватися до відробіткової оренди, прирікаючи себе на експлуатацію і злиденне життя. Орендна плата в деяких місцевостях досягла 18 руб. за дес. Але й за таку високу ціну поміщики віддавали землю неохоче, вважаючи для себе вигіднішим відробітки. За 1 десятину, взяту під посів, селянин повинен був обробити і зібрати врожай з 3 дес. поміщицької землі й, крім того, виходити на роботу в економії за першою вимогою за плату, встановлену поміщиком.

Свідчення 24. Селянин І.С. Жадан із с.Федорівка Полтавського повіту:

«Я не маю ні вершка своєї землі, навіть садибу орендую. Пасовище й орну землю беру у Чобота-рьова та у Палія. Причому Чоботарьову за одну десятину землі збираю врожай з трьох десятин і три дні працюю під час полоття».

Ситуацію загострив недорід 1901 р. Вже до зими у селян не вистачало ні хліба, ні кормів для худоби. Тварин доводилося годувати соломою з покрівель, а хліб пекти з обмішки. Заробітки на поденних роботах в економіях упали з 15–20 до 5 коп. в день.

Виступу передувала агітаційно-пропагандистська робота, яка велася представниками демократичних та соціалістичних партій. Протягом січня-березня 1902 р. жандармські чиновники зареєстрували в Полтавській губернії близько 70 випадків розповсюдження різних нелегальних видань. «Злочинні» книжки та газети жадібно читались і коментувались в селянському середовищі. Особливою популярністю користувалися рупівські брошури «Дядько Дмитро» та «Чи є тепер панщина?», а також есерівські видання: «Робітничі союзи», «19 лютого», «До студентів», «Суспільству». Пропагандою серед селян займалися також окремі інтелігенти, зв’язані з соціал-демократами.

Рух почався з містечка Карлівка Костянти-ноградського повіту, що належало герцогам Мек-ленбург-Стрілецьким. Самочинно захопивши посівний матеріал, селяни на початку березня зорали і засіяли 2 тис. дес. землі. Далі рух просувався вздовж старого поштового шляху до Харкова. Подібно пожежі, одне село своїм виступом підіймало інше. Протягом 9–27 березня напади на поміщицькі економії відбулися в 5 селах 3 волостей Костянтиноградщини. 28 березня три сотні селян с. Смородщина Полтавського повіту та сіл Мак-симівка, Варварівка, Кошубівка, Степанівка, Да-видівка Костянтиноградського повіту, відбивши замок на дверях флігеля маєтку Роговського, забрали і вивезли 250 пудів вівса, 10 пудів ячменю та понад 3 тис. пудів пшениці. 29–ЗО–31 березня були розібрані продукти харчування та фураж відповідно з 6, 9, 14 поміщицьких економш. Наприкінці березня–на поч. квітня заворушення поширилися і на ряд волостей Валківського та Богодухівського повітів Харківської губернії. 31 березня полтавці вторглися у Валківський повіт і, підмовивши місцевих, напали на економію поміщика Глушкова. Збивши замки з комор, почали розбирати зерно та борошно. Після цього рушили до садиби сусіднього поміщика Підпалова, де вчинили те саме. Збитки, завдані обом економіям, обчислювалися 4,6 тис. руб.

Однією з особливостей руху була одночасна участь у виступах жителів кількох населених пунктів. В окремих нападах брали участь сотні селян 5– 11 сіл зі старостами, соцькими на чолі. В садиби, намічені до розгрому, з’являлися з підводами, мішками, в супроводі жінок, дітей, причому діяли спокійно, з повним усвідомленням своєї правоти. Як правило, власник попереджався за день про те, що у нього призначення розбирання хліба. Захоплені припаси, а подекуди й худобу та сільськогосподарський реманент ділили між собою.

За час виступу з 9 березня по 3 квітня в русі безпосередню участь взяло 38 тис. чол. 336 сіл 19 волостей Полтавської і Харківської губерній. Було вчинено 125 нападів на поміщицькі економії та садиби, 105 з яких розгромили, в т.ч. в Полтавській губернії 79, в Харківській – 26.

Свідчення 25. З автобіографії Я.К. Імшенецького:

«Увійшов до волосного правління [в с. Чутове], поздоровкався. Людей багато… Сів і став питать, що тут у них робиться. Уже грабують. Став казати про недоцільність цього грабування, про тяжку відповідальність, що це ні до чого путнього не приведе. Погоджуються і навіть додають такі ж саме свої думки і наче цілком щиро. Але я ніколи, ні раніш., ні після, не бачив у селянського натовпу таких блискучих очей, такого нервового напруження на лицях. І мені було ясно, що в настрої цих людей сидить якась сила, якесь поривання, більш могутнє, ніж ці розсудливі розмови, і що я оце поїду, а вони підуть грабувати…

За ці нерозсудливі поривання одержали вони подвійну кару, але наслудок того, що вони пережили в ці часи, на глибині їх душ зостався і жив до нового такого ж часу».

Биття селян бунтівників. Фото. 1902.

На придушення руху були кинуті значні військові сили: 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень. Загальне число карателів перевищувало 10 тис. В обох губерніях заарештовано 708, віддано до суду 1092 осіб. В Полтавській губернії до суду віддано 960 чол., 836 учасників засуджено до різних термінів ув’язнення. Селян примусили сплатити 800 тис. руб. особливого окладного збору, що мав компенсувати збитки, завдані поміщикам. За розпорядженням харківського губернатора збройна розправа була доповнена масовим побиттям селян.

Свідчення 26. Із повідомлення революційної преси:

«Б’ють сукуватими дубцями… Б’ють до втрати свідомості, відливають і знову б’ють. Б ютъ до смерті. Ударів не рахують, «хто скільки витримає…»

Свідчення 27.

У серпні 1902 р. в Курську за наказом царя були зібрані сільські старости і волосні старшини Харківської, Чернігівської, Курської, Орловської і Воронезької губерній. Микола II звернувся до них з промовою, в якій висловив селянам «догану» за «пограбування економій», а розправу над повсталими назвав «заслуженою карою». Водночас цар заявив, що «справжні потреби селян» він не залишить своїм «піклуванням». Уряд в 1903 р. скасував кругову поруку в сплаті окладних, державних, земських та мирських зборів, а царським маніфестом 1904 р. були скасовані тілесні покарання для селян за присудом волосних судів і припинені всі недоїмки по викупним платежам, земським і казенним зборам, накопичені до 1 січня 1904 р.

Свідчення 28.

Під впливом дій полтавського і харківського селянства в Україні в 1902 р. відбулося 320 селянських виступів, що охопили 504 населені пункти з кількістю жителів понад 322 тис. чол.

 

 

44.3.3. Ковалівське повстання 1902 р.

Першого квітня 1902 р. ковалівські селяни – чоловіки, жінки з дітьми – разом з жителями сусідніх сіл та хуторів вторглися в економію поміщика В.В. Трепке і стали розбирати пшеницю та борошно з комор і млина, картоплю з погребів, сіно на луках і везти та нести все те по домівках. Викликані поміщиком із Полтави дві роти 33-го Єлецького піхотного полку із земським начальником Кованьком притисли натовп (близько 600 чол.) біля млина, вимагаючи повернути розібране майно. Селяни, розламавши огорожу, озброїлися кілками та камінням і почали наступати на солдатів, підбадьоруючи себе вигуками. Залп у повітря не зупинив повстанців. Тоді солдати двічі вистрелили в натовп. Двоє селян – Д.Т. Шанда і Т.А. Шанда – були вбиті, близько 20 поранено. Юрба кинулася врозтіч. Але кривава розправа не налякала селян. Наступного дня близько 2000 жителів Ковалівки та навколишніх сіл знову прийшли до економії. Командуючий військами підполковник Перейма наказав стріляти. Зазнавши невдачі, селяни обмежились розгромом хутора багатія Божка за 7 верст від Ковалівки. З квітня до села прибула каральна еспедиція на чолі з полтавським губернатром. Селян зігнали на центральний майдан і змусили стати на коліна, потім били спеціально доставленими лозовими прутами. В жовтні 1902 р. Київська судова палата засудила близько 30 найактивніших учасників виступу до різних термінів ув’язнення.

 

 

44.3.4. Сорочинська трагедія

З початком революції 1905 р. на Полтавщині реалізувалася ідея створення Селянської спілки, що активно пропагувалася кадетами і була підтримана усіма партіями демократичного спрямування. На поч. листопада 1905 р. редакція органу партії кадетів – газети «Полтавщина» видала й безкоштовно розповсюдила серед селян листівку «Про утворення Селянської спілки в Полтавській губернії». Ознайомившись з листівкою, сорочинські селяни вирішили підтримати основні ідеї Селянської спілки та організувати у себе її місцеве відділення. На зборах у волосному правління 25 листопада 1905 р. при участі волосного старшини П.П. Копитька, сільських старост і близько 100 жителів була вироблена програма Спілки, надіслана до редакції «Полтавщины».

Свідчення 29. Вимоги Селянської спілки с. Сорочинці:

1) Скасування викупного за селянські наділи;

2) Скасування кругової поруки між селянами;

3) Широка автономія школам та навчання в них українською мовою;

4) Свобода слова, зборів, спілок, страйків, преси;

5) Відокремлення школи від церкви;

6) Недоторканність особи;

7) Формування відповідального перед народом уряду;

8) Скликання Установчих зборів;

9) Запровадження прогресивного прибуткового податку;

10) Безкоштовний перехід землі поміщицької, удільної і монастирської до рук безземельних і малоземельних селян.

До Спілки записалося близько 300 чол. Великі Сорочинці були поділені на 7 районів, до кожного з яких призначено уповноважених. Головою Спілки обрано М.М. Козиленка, секретарем – С.С. Юхна.

Микита Минович Козиленко походив з колишніх поміщицьких селян. Після закінчення в 1901 р. Сорочинської ремісничої школи близько року працював слюсарем у головних майстернях Катеринославської залізниці. Там познайомився з есдеками, брав участь у розповсюдженні їх прокламацій. Одержавши виробничу травму (втратив зір на одне око), повернувся в 1903 р. до рідного села, став торгувати канцтоварами. У його крамниці, відкритій влітку 1904 p., продавалися твори українських та російських письменників, в т. ч. Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, збиралися односельці і приїжджі. За розмовами навколо проблем селянського життя поступово склалося коло однодумців – прихильників революційних методів боротьби з існуючими порядками.

З початком революції 1905 р. авторитет М.М. Козиленка значно виріс. Очоливши:Спілку, він повів справу рішуче. Був створений страйковий фонд (гроші здавали по змозі). Насамперед повели боротьбу з перекупниками хліба. Встановили нові умови плати за перевезення вантажів до Миргорода і станції Гоголеве. Акція пройшла успішно. Але спроба організувати страйк в економії поміщика І.В. Черниша, де працювали сотні наймитів, виявилася невдалою: частина селян не підтримала страйкарів, посилаючись на відсутність засобів до існування.

Для створення місцевих осередків Спілки в навколишні села були послані агітатори. Один із них – Г.А. Безвіконний провів мітинг у сусідній Ковалівці Зіньківського повіту. Активну діяльність у селах Миргородщини з середини листопада розгорнув також заїжджий агітатор з Кременчука – 18-річний есдек М.М. Пижов (після 1917 р. він розірвав з ортодоксальним марксизмом і вийшов з партії). 11 грудня 1905 р. в с. Хомутець відбувся повітовий з’їзд Селянських спілок Миргородщини (присутні були також представники інших повітів). З’їзд схвалив програму, розроблену сорочинськими селянами.

16 грудня до Великих Сорочинців прибув М.М. Пижов («Микола») і виступив на мітингу, який зібрав близько 600 осіб. Промову агітатор закінчив закликом повалити царат. Вранці наступного дня він відбув до Устивиці, а у Великих Соро-чинцах тим часом сталася подія, яка послужила безпосереднім приводом для повстання. Увечері 17 грудня пристав М.І. Якубович заарештував за «злочинну агітацію» в Ковалівці Г.А. Безвікон-ного, відправивши його в супроводі урядника П.Г. Котляревського до миргородської в’язниці (звідти він незабаром був переведений в Полтаву).

Дізнавшись про це, селяни розлютилися.

18 грудня на базарній площі зібралося близько 1000 сорочан. М.М. Пижов, котрий повернувся до села, запропонував скликати набатним дзвоном мітинг на майдані перед волосним правлінням. Головною вимогою висувалося звільнення заарештованого активіста Селянської спілки. Мітинг зібрав близько 4 тис. учасників, готових до негайної дії. Вловивши настрій натовпу, М.М. Пижов запропонував заарештувати пристава й урядника, а для керівництва подальшими діями обрати уповноважених сільської громади. Обрані М.М. Козиленко, Ф.П. Вільченко, Г.Н. Муха відібрали з натовпу два десятки хлопців, з якими рушили до канцелярії. Пристав, котрий здався без опору, був закритий в одній із кімнат волосного правління. (Урядник був заарештований після повернення з Миргорода). На будинку правління було піднято червоний прапор з написом «Земля і воля». Одночасно було звільнено зі служби 15 поліцейських стражників. На адресу Полтавського губернатора кн. М.П. Урусова була відправлена телеграма з вимогою негайно звільнити Г.А. Без-віконного. Губернатор наказав миргородській поліції направити у Великі Сорочинці козаків для «наведення порядку».

На нараді уповноважених було прийнято рішення сформувати з добровольців загін самооборони чисельністю 150 чол. На озброєнні загону було дві мисливські рушниці. Опівдні 19 грудня в село прибули карателі – 82 рядові, 3 офіцери і помічник повітового справника М.П. Барабаш. їх зустріли 6 тис. сорочан, що зібралися на майдані. На переговорах домовилися «не проливати християнської крові», і козаки повернули назад. Проте незабаром вони знову з’явилися на вулицях села. Непередбачений маневр виявився вдалим: більшість людей вже покинула майдан, залишилося близько 1 тис. чол. Командир загону полковник Бородін наказав підлеглим пустити в хід зброю. Після залпу натовп кинувся на козаків, пустивши в хід вила, лопати, коси, ломи, сокири, ножі. М.П. Барабаш, який не встиг сісти в сани, дістав смертельне поранення від удару плішнею і, не приходячи до свідомості, помер в со-рочинській лікарні (тіло 21 грудня було відправлено до Полтави). Козаки, що спочатку були розгубилися, здійснили другий наскок, якого селяни не витримали і почали розбігатися. З півгодини карателі гасали по вулицях, стріляючи в кожного, хто траплявся на шляху. Всього того дня загинуло 25 чол. і близько 100 одержали поранення. Заарештовані пристав і урядник були звільнені. Бородін повернувся до Миргорода, маючи двох легкопоранених.

Розправа над селянами у Великих Сорочинцях. Карт. І. Шульги.

«Порядок» у Великих Сорочинцах був відновлений, але губернатор, не задовольняючись досягнутим, надіслав нових карателів – дві сотні козаків-оренбуржців з двома гарматами. На чолі загону стояв статський радник Полтавського губернського правління Ф.В. Філонов. Надвечір 21 грудня вони прибули до місця призначення і почали розправу. Уночі були схоплені активісти (М.М. Козиленко та М.М. Пижов утекли). Після арешту бунтівників козаки взялися грабувати єврейські крамниці і квартири. 22 грудня Ф.В. Філонов наказав зігнати усіх селян на майдан, де вони протягом 6 годин стояли навколішки на снігу. Увесь цей час катували «зачинщиків». Знівечених людей кинули до «холодної». Вранці 23 грудня арештованих «призвідців» Герасима Муху, Федота Вільченка, Гната Муху, Данила Кліянен-ка, Семена Сенченка, Василя Покрову, Павла Ко-царя і Абрама Готліба погнали до станції Гоголеве, а звідти привезли до полтавської в’язниці.

Розпочате слідство й суд, завдяки втручанню письменника В.Г. Короленка, набули всеросійського розголосу. Не довіряючи газетним повідомленням, письменник сам зустрівся з потерпілими, оглянув їх рани, занотував розповідь про сорочинські події. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння правозахисника, стало повідомлення про знущання Ф.В. Філонова над селянами с. Крива Рудка Хорольського повіту, які проголосили страйк проти низької зарплати в економії місцевого поміщика. Незважаючи на мирний характер акції, каральний загін під командуванням Ф.В. Філонова 3 січня 1906 р. відкрив вогонь по зігнаним на сходку людям.

9 січня 1906 р. В.Г. Короленко написав «Відкритий лист статському раднику Філонову», затаврувавши того як карного злочинця. 12 січня цей лист був опублікований в газеті «Полтавщина», а згодом передрукований рядом провінційних і центральних газет, уривки з нього з’явилися у закордонній пресі. Товариш прокурора Полтавського окружного суду добровільно провів службове розслідування поведінки Ф.В. Філонова у Великих Сорочинцях і виявив у його діях склад злочинів, передбачених статтями закону. Але Харківська судова палата відмовилася притягати статського радника до відповідальності. Це викликало нову хвилю обурення. 18 січня 1906 р. Ф.В. Філонов був застрелений на вулиці. Вбивця – син полтавського священика есер Дмитро Кирилов емігрував за кордон, але дізнавшись про арешт брата, повернувся з Швейцарії і у травні 1907 р. здався поліції. У ході слідства він заявив, що покарав Ф.В. Філонова за власною ініціативою. Цей терористичний акт по-різному був оцінений громадськістю. Дехто звинувачував В.Г. Ко-роленка, як ініціатора цькування невинної жертви. Д. Л. Кирилов був засуджений до смертної кари, яку замінили 25 роками каторжних робіт. (У 1913 р. після невдалої спроби втекти з миргородської в’язниці арештант був переведений до Ярославля, де через 2 роки помер від туберкульозу). З Ф.В. Філонова влада зробила героя-му-ченика, «хороброго виконавця службового обов’язку й присяги на вірність царю і вітчизні». У «Полтавском вестнике» був опублікований сфабрикований «Посмертний лист Ф.В. Філонова письменнику Короленку». Ця підробка стала приводом для звинувачення В.Г. Короленка у підбурюванні терористів. Тенденційність матеріалів, що обмовляли письменника, змусила того опублікувати 9 травня 1906 р. в газеті «Полтавщина» статтю «До вбивства Ф.В. Філонова в Полтаві», де автор вимагав винести на суд громадськості всі матеріали, що стосувалися справи.

Розслідування Сорочинської справи тяглося 10 місяців. Спочатку число звинувачених сягало 1000 осіб. Остаточний список посаджених на лаву підсудних включав 19 осіб: Микола Пижов (не розшуканий, як виявилося пізніше, знаходився на момент суду в одеській в’язниці); Микола Ко-зиленко; Абрам Духовний; Федот Вільченко; Павло Плакса; Гнат Антоненко; Герасим Муха; Антін Марченко (не розшуканий, заарештований і ув’язнений у 1913 p., звільнений під заставу в 1915 p.); Гнат Муха; Данило Кліяненко; Василь Покрова; Семен Сорока; Павло Коцар; Семен Ку-сайло; Степан Юхно; Софрон Гулий; Абрам Гот-ліб; Меєр Марголін; Тимофій Сисюк.

Дводенний процес тривав 20–21 вересня 1907 р. Справа слухалася при відкритих дверях, у присутності широкої публіки і журналістів. Ухвала суду була м’якою: А. Духовний одержав 1,5 року, М. Копиленко, Ф. Вільченко, Г. Муха, П. Коцар, С. Сорока, Г. Муха – 1 рік, П. Плакса – 6 місяців «арештантських рот». Усі інші були виправдані. Через деякий час після трагедії відомий кобзар Михайло Кравченко, який сам був учасником повстання, створив думи «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про сорочинські події 1905 року».

 

 

44.3.5. Робітничий рух

На відміну від селянського, робітничий рух в Полтавській губернії розвитку не одержав. Практично весь організований місцевий пролетаріат концентрувався в залізничних майстернях та станційних депо Полтави і Крюкова. Певною організованістю відзначалися також робітники друкарень.

На шлях страйкової боротьби робітники Полтавщини стали наприкінці XIX ст. поодинокі стихійні виступи мали суто економічний характер. У 1883 і 1884 pp. робітники Полтавських залізничних майстерень двічі припиняли роботу, протестуючи проти затримки виплати заробітної плати. У відповідь майстерні тимчасово закривалися, а невдоволені звільнялися з роботи. Ще один виступ на цьому підприємстві відбувся в 1891 р. в зв’язку з уведенням нових робочих книжок. Робітникам не сподобалися деякі пункти правил, зокрема, обшукування при виході з майстерень. Адміністрація пішла на поступки, конфлікт владнали.

Свідчення 30. З листівки «Спілки робітників друкарської справи міста Полтави» (1905 p.):

Заробітна плата робітника становила не більше 20 руб. на місяць, тоді як прожитковий мінімум для сім’ї з трьох чоловік дорівнював 37 руб. 50 коп.

З початком революції 1905–1907 pp. страйковий рух в губернії активізувався.

Страйки супроводжувалися демонстраціями й мітингами. Впливати на робітників намагалися різні політичні партії, передусім соціал-демократи, в т.ч. й українські, однак прикметною рисою робітничого руху було цілковите ігнорування національних потреб трудящих. Під час Жовтневого всеросійського страйку 1905 р. в Полтаві страйкували-залізничники, робітники друкарень, телеграфу, пошти; в місті проходили мітинги, демонстрації.

Свідчення 31. Повідомлення в газеті «Пролетарий» (12 жовтня 1905 p.):

«…в Полтаві загальний страйк. Заняття в середніх школах припинено. Газети завтра ранком не вийдуть».

Свідчення 32. З телеграми полтавського губернатора помічникові міністра внутрішніх справ (16 жовтня 1905р.):

«В Полтаві мітинги, скрізь агітатори виголошують запалювальні промови, які закликають до збройного повстання».

В грудні 1905 р. припинили роботу майстерні станції Полтава-Південна, страйкували робітники Крюківських вагонних майстерень і депо станції Кременчук. 18 грудня 1905 р. в Кременчуці була створена перша на Полтавщині Рада (Совет) робітничих депутатів, що перебувала під впливом меншовиків. У 1906– 1907 pp., за винятком кількох розрізнених виступів, робітничий рух в губернії припинився. Уведений в губернії в 1908– 1911 pp. стан «посиленої охорони» унеможливив будь-які «безпорядки». Учасники революційних виступів звільнялися з роботи, підприємці, переживши стрес, «закручували гайки».

Середньорічний заробіток робітника на Полтавщині в 1910 р. склав 160 руб. 86 коп., тоді як на Україні він становив 218 руб.

Свідчення 33. Із статті Г.І. Петровського в газеті «Северная правда» (23 серпня 1913 p.):

«Страшно дивитись на дівчат, які працюють на тютюнових фабриках Кременчука. От уже справжні жертви капіталізму: мізерний заробіток, бідність, неуцтво».

Всесвітню відомість дістав діяч робітничого руху, чиє ім’я невіддільне від початку першої російської революції 1905–1907 pp. Георгій Аполлонович Га-пон (1870–1906), уродженець містечка Білики Кобеляцького повіту.

 

 

44.3.6. Георгій Гапон

Гапон (справжн. прізв. Гапон-Нових) Георгій Аполлонович

(5/17.11.1870, с. Білики Кобеляцького повіту – 28.IІІ /10.IV.1906, Озерки, поблизу Петербурга) – священик, політичний діяч. Народився в заможній козацькій родині волосного писаря. Після закінчення початкової школі в рідному селі навчався в Полтавському духовному училищі (1883–1885 pp.), де зійшовся з викладачем толстовцем І.M. Трегубовим, і Полтавській духовній семінарії (1888–1893 pp.), де перебував під впливом толстовця І.В. Феєрмана. Через вільнодумство одержав диплом II ступеня, який закривав двері до університету. Перебивався приватними уроками і працею статистика в Полтавському земстві. Зблизившись з полтавським архієреєм Іларіоном (І.Ю. Юшеновим), у 1895 р. був рукоположений в священики Всіхсвятської кладовищенської церкви. Незважаючи на те, що ця церква не мала приходу, став проповідувати і невдовзі зробився відомим цілому місту. Незадовго до рукоположения одружився з донькою місцевого купця. Шлюб був щасливий, але після народження другої дитини дружина померла. Після цього вирішив покинути Полтаву. За рекомендаціями Іларіона та інших впливових земляків в 1898 р. добився дозволу від Синоду на вступ до Духовної академії. В 1899–1900 pp. перебував в одному з кримських монастирів. Повернувшись до Петербурга, склав екстерном екзамени за 3-й і 4-й курси, а в 1903 р. захистив дисертацію «Современное положение прихода в православных церквах, греческой и русской». Заняття суміщав з місіонерською діяльністю в робітничих кварталах столиці: з кінця 1900 р. був священиком 2-го убіжища Московсько-Нарвського відділення Товариства попечительства про бідних та хворих дітей і законовчителем Дитячого притулку св. Ольги. Розробив і подав петербурзькому градоначальнику H.B. Клейгельсу проекти створення робітничих будинків і колоній, а також пропозиції щодо поліпшення діяльності сирітських приютів. Водночас з поч. 1902 р. брав участь в службах у церкві Скорботної Божої матері в Галерній гавані, де вперше виступив з проповідями про «силу робітничого товариства», намагався організувати робітничі гуртки. Цією діяльністю викликав незадоволення керівництва попечительських закладів, і в липні 1902 р. був відсторонений Синодом від своїх обов’язків за «моральну гріховність». Сповнені соціального змісту проповіді отця Гапона створили йому величезну популярність. Священиком зацікавилися офіційні особи і придворні аристократи, які давали йому численні аудієнції. В той же час есери впровадили в його оточення інженера Путиловського заводу полтавця П.М. Рутенберга (партійна кличка «Мартин»), котрий відіграв трагічну роль в житті робітничого лідера.

У 1902 р. Г.Гапон познайомився з начальником особливого відділу департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ С.В. Зубатовим і дав згоду співробітничати у створенні легальних робітничих організацій під наглядом таємної поліції. На поч. 1903 р. Г. Гапон подав голові уряду С.Ю. Вітте записку з проханням посприяти в легалізації створених під «дахом» поліції робітничих гуртків і організацій. На кошти з таємного фонду департаменту поліції в серпні 1903 р. священик орендував чайну-читальню на Виборзькій стороні, що стала центром «Зібрання російських фабрично-заводських робітників Санкт-Петербурга» – першої в Росії масової робітничої організації. Особисто розробив статут і програму «Зібрання», а в лютому 1904 р. очолив організацію (до цього був ієреєм церкви при петербурзькому Будинку попереднього ув’язнення). Урочисте відкриття «Зібрання» відбулося 11 квітня 1904 р. З метою створення філіалів товариства влітку 1904 р. побував у Москві, Києві, Полтаві. До кінця 1904 р. в різних районах Петербурга було створено 11 відділів організації з числом членів близько 20 тис. Для кожного відділу наймалось велике приміщення, яке після освячення перетворювали на робітничий клуб. Тут проходили збори активістів, сюди приходили робітники з сім’ями після роботи, тут для них організовувались лекції, концерти, створювалися бібліотеки і каси взаємодопомоги. Відділи очолювали вірні Г. Гапону люди з числа активних робітників. У листопаді 1904 р. серед керівництва визріла ідея петиції до царя з робітничими вимогами. За пропозицією Г. Гапона вирішили подати її в критичний момент, підтримавши об’єднаними зусиллями всього робітничого населення Петербурга. Непе-редбачуване звільнення 19 грудня 1904 р. чотирьох робітників Путіловського заводу, членів га-понівської організації, змусило втрутитися в конфлікт з адміністрацією підприємства. Після того, як переговори закінчилися безрезультатно, було вирішено розпочати страйк і подати царю петицію. Страйк на Путіловському заводі розпочався 3 січня 1905 р. і був підтриманий робітництвом 456 підприємств і установ. Протягом 5 днів число страйкарів зросло з 15 до 111 тис. Отець Гапон по кілька десятків разів на день виступав перед робітниками. В цей час Г. Гапон втратив довір’я властей, які умовляли його вплинути на робітників і припинити страйк.

Членський квиток гапонівської організації. 

Констатувавши, що критичний момент настав, Г. Гапон закликав робітників до походу в неділю 9 січня до Зимового палацу, де цареві мала бути вручена петиція, підписана 100 тисячами чоловік, а сам вирішив очолити демонстрацію. Про намічену акцію особисто повідомив Миколу II. За ніч з 8 на 9 січня Петербург перетворився на воєнний табір: вулиці, площі, мости були заповнені військами – кавалерією, піхотою, артилерією; робітничі окраїни були відрізані від центру міста. Г. Гапон визначив 4 збірних пункти, звідки о 10-й ранку мали рушити маніфестанти – за Нарвською заставою, на Петербурзькій стороні, на Васильєвському острові, на Шліссельбурзькому тракті. Сам він, відслуживши о 12 годині молебінь «о здравії» імператора в капличці Путіловського заводу, був з робітниками біля Нарвських воріт. Щоб підкреслити мирний характер демонстрації, люди несли Ікони І хоругви, а також великий царський портрет. Робітники прийшли з дружинами і дітьми, всі були одягнені по-святковому. В демонстрації взяло участь 150 тис. чол. Це була перша із всіх процесій, що йшла до царя з вимогами визнати права народу. Незважаючи на мороз, всі йшли з непокритими головами. Рухалися під спів «Спаси, Господи, люди твоя». Поліція не перешкоджала демонстрантам, навпаки, без шапок йшла поряд з робітниками. Незабаром дорогу перегородили війська. Першими на процесію напали козаки, які, прорізаючи натовп, рубали шаблями на обидва боки. Люди все ж просувалися вперед. Коли до солдатів залишалося кілька десятків кроків, гримнули залпи. Передні ряди залягли, задні кинулися врозтіч. Солдати продовжували стріляти. Всі, хто йшов поруч з Г. Га-поном, були вбиті; сам він вирятувався з місця бойні за допомогою П. Рутенберга. Священика негайно переодягли в цивільний одяг і обрізали волосся (робітники, присутні при цьому, розібрали його між собою як реліквію).

В інших частинах містах картина була така сама, число жертв вражало уяву. В нелегальній пресі наводилась цифра 5000; в урядових донесеннях повідомлялося, що вбито 130 і поранено 299 осіб. Вірогідно, кількість поранених дорівнювала близько 450–800, а убитих 150–200 чол., назагал близько 1 тис. жертв.

Свідчення 34. Сучасник про «Криваву неділю»:

«9 січня на карту були поставлені дві Ідеї, які довго дурманили народ Бог і цар. Сказані Г. Гапоном після розстрілу слова: «Немає більше Бога, немає більше царя» підвели підсумок вікового минулого, визначивши програму майбутнього. Ім’я Г. Гапона стало революційною силою».

Події 9 січня 1905 р. стали початком російської революції. Загибель сотень невинних і беззбройних людей переповнила чашу народного терпіння. Звістка про «криваву неділю» викликала хвилю страйків по всій країні. 9 січня 1905 р. в Петербурзі страйкувало 125 тис. (625 установ); в місті з’явилися барикади. Люди вимагали зброї і керівництва, але ніякої організації не було. В перші години після розстрілу Г. Гапон написав прокламацію до робітників і солдатів, закликавши до збройної війни за свободу, намагався мобілізувати відділи «Зібрання». Сподіваючись, що робітники піднімуть повстання, вважав своїм обов’язком його очолити. Але всі відділи «Зібрання» були зайняті військами, вожаки убиті або сховались. Прокламація Г. Гапона дійшла до робітників надто пізно, коли багато вже стали до роботи, а злість притупилась. На Миколу II події 9 січня 1905 р. навели містичний жах. В революції, що почалася в країні, він звинувачував отця Гапона.

Увечері 9 січня Г. Гапон під чужим прізвищем виступив з промовою у Вільному економічному товаристві; потім два дні переховувався на конспіративних квартирах есерів. Призначений 11 січня генерал-губернатором Петербурга і Петербурзької губернії Д.Ф. Трепов розпочав арешти, пред’явивши Г. Гапону і його товаришам звинувачення в намірах сформувати тимчасовий уряд Росії. Батюшку активно шукали. Переконавшись, що уряд став на шлях репресій, а надії на повстання немає, Г. Гапон погодився з есерівською пропозицією покинути країну. Пізніше, в березні 1905 p., він був звільнений зі служби, позбавлений сану і виключений з духовного звання.

9 січня 1905 року на Васильєвському острові. Карт. В. Маковського. 1905.

За кордоном Г. Гапон намагався об’єднати своїм авторитетом еміграційні партійні верхи соціал-демократів і соціал-революціонерів. В Женеві, Парижі, Лондоні провів ділові зустрічі з Г. Плехановим, В. Леніним, Є. Азефом, Ж. Жо-ресом, Ж. Клемансо та іншими вітчизняними і зарубіжними партійними авторитетами, був прийнятий в члени РСДРП, відкрив банківський «Фонд Гапона». Якщо раніше в партійному середовищі ставлення до його особи було переважно скептично-неґативне, то тепер, після подій січня 1905 р., вся велич грози, що розігралася в Росії, перенеслася на Г. Гапона, пов’язувалася з його іменем. В очах емігрантських кіл він був єдиним практиком революції і її першою фігурою. В квітні 1905 р. Г. Гапон провів у Парижі конференцію соціалістичних партій з метою об’єднання їх у бойовий сою і вироблення єдиної тактики в революції. Проте переговори щодо об’єднання революційних сил закінчилися безрезультатно – партійні бонзи не погодилися визнати в Г. Гапоні вождя, мотивуючи відмову недостатньою компетенцією «батюшки» а фактично заздрячи і побоюючись його авторитету. В травні 1905 р. Г. Гапон вступив до партії есерів, але скоро був виключений через «політичну безграмотність». Популярність російського робітничого лідера за кордоном була величезна: про нього постійно сповіщала преса, у вітринах виставляли його портрети, на афішах великими буквами писали його ім’я, поглянути на нього добивались іноземні знаменитості. За його рукописи платили величезні гонорари (в Парижі він написав кілька брошур і прокламацій, а також почав писати записки-мемуари). В Росії робітники далі вважали його своїм вождем і навіть збиралися поставити за життя пам’ятник. Незабаром він одержав через спеціального посланця підтвердження формальних повноважень бути постійним представником петербурзьких робітників. На гроші (50 тис. франків), одержані від довіреної особи японського посланника в Парижі Сокова (як виявилося пізніше, агента охранки), закупив транспорт зброї для російської революції, але найнятий з цією метою пароплав «Джон Крафтон» затонув. Переживаючи важкі хвилини, намагався розважитися в паризьких ресторанах, де неодмінно замовляв «Реве та стогне Дніпр широкий». Після амністії учасникам революції (10 жовтня 1905 р.) наприкінці грудня 1905 р. повернувся в Петербург.

Звернувшись через посередників (серед яких був директор департаменту поліції П.І. Рачковсь-кий) до голови Кабінету міністрів С.Ю. Вітте і міністра внутрішніх справ П.М. Дурново, отець-революціонер зрікався крайніх поглядів, які висловлював у прокламаціях після подій 9 січня і виступав за мирний розвиток робітничого руху на професійній основі. Водночас він добився згоди на відкриття своїх відділів і відшкодування завданих збитків в сумі 30 тис. руб. Представники владних структур все ж поставилися до Г. Гапона з недовірою, вважаючи його некерованим і дуже небезпечним. Інформація про зносини з урядовцями і одержання від них грошей з’явилася в пресі. В грудні 1905 р. газета «Гусь» опублікувала статтю «Долой маску!» з викриттям Г.Гапона як агента поліції; одночасно П.І. Рачковський звинуватив його в одержанні грошей від японців. Г. Гапон виніс справу на суд, будучи впевненим, що виправдається, оскільки діяв в інтересах народу.

За короткий час талановитий організатор відновив діяльність усіх своїх 11 відділів як позапартійних робітничих організацій. Ім’я Г. Гапона, як і раніше, приваблювало народні маси. Наприкінці січня 1906 р. уряд заборонив діяльність «Зібрання». В свою чергу партії, які претендували на керівництво робітничим рухом, перед загрозою втратити вплив навіть на своїх членів, розпочали боротьбу з «гапонівщиною» як демагогією. Показово, що інтереси поліції і революціонерів в цьому питанні зійшлися. Г. Гапон, який хотів робити політику сам, став небезпечним для всіх. Безумовно відданий справі революції діяч став її першою великою жертвою.

На поч. 1906 р. Центральний комітет партії соціалістів-революціонерів прийняв рішення ліквідувати Г. Гапона як провокатора. Єдиним доказом його зради стали свідчення П. Рутенбер-га (Мартина), ніби Г. Гапон хотів вийти через нього на Бойову організацію есерів і з цією метою намагався завербувати. Головним суддею виступив член ЦК і одночасно платний агент департаменту поліції Євно Азеф (не виключено, що цим вбивством він хотів списати провали і невдачі очолюваної ним Бойової організації, виною яким він був сам). Заманивши Г. Гапона на дачу в Озерках під Петербургом (повністю довіряючи другові Мартину, отець приїхав туди сам-один і без зброї), П. Рутенберг із 6-ма бойовиками самосудом стратили Г. Гапона 28 березня 1906 р. Він висів у петлі більше місяця, поки труп, нарешті, виявили. Характерно, що есери не наважилися відкрито взяти на себе відповідальність за скоєне, представивши вбивство як приватну справу П. Рутенберга і одночасно відмежувавшись від особи останнього. У 1909 р. колишній директор департаменту поліції О. Лопухін видав революціонерам таємницю Є. Азефа, чим остаточно заплутав усі сліди.

Свідчення 35. Із спогадів сучасника про вплив Г. Гапона на робітників.

«Число робітників, які приходили послухати петицію, було таким великим, що їх доводилося пускати до зали зборів змінами по кілька чоловік, а за Нарвською заставою Гапон змушений був вийти під відкрите небо, вилізти на діжку з водою і читати петицію при світлі ліхтаря. В таємничих нечітких обрисах ряси, що тріпотіла над натовпом, в кожному звукові долинаючого хриплого голосу, в кожному слові прочитаких Із петиції вимог навколишньому людському морю здавалося, що наступає кінець, наближається визволення від страхітливих вікових мук.

А Гапон, захоплений стихією, заговорив її мовою, став висловлювати її бажання, світити її красою. Все тяглася до нього. За першим його словом готове було йти на муки, на смерть, на все».

 

 

44.3.7. Солдатські повстання

Серед повсталих матросів панцерника «Князь Потемкин Таврический» були уродженці Полтавщини: К.І. Міхненко з с. Бі-лоцерківки, тепер Решетилівського району, Х.І. Тесленко з с. Чутівки, тепер Ор-жицького району, З.П. Цимбал з Чорнух, Г.І. Шестидесятий з Градизька та інші.

У 1906 р. відбулися виступи солдатів розквартированих у Полтаві 34-го Сєвсь-кого та 33-го Єлецького полків 9-ї піхотної дивізії. Повсталі намагалися звільнити з тюрми політичних в’язнів та висунули ряд вимог до командування.

Безпосереднім приводом до виступу солдатів 33-го Єлецького піхотного полку було обмеження вільного виходу із казарми у вечірній час та арешт 10 солдатів за революційну пропагаду. Ввечері 28 травня/10 червня 1906 р. солдати чотирьох рот полку, озброївшись ґвинтівками з бойовими патронами, самовільно вийшли з казарм на подвір’я і організували мітинг, вимагаючи звільнення заарештованих товаришів, відміни обмежувальних порядків, увільнення запасних. Послана для наведення порядку козача сотня, побачивши озброєну піхоту, повернула назад. Наступного дня вранці близько 600 солдатів зібралися на Сінній площі і, захопивши начальника дивізії, пред’явили йому свої вимоги. Пройшовши з музикою і червоними прапорами вулицями міста, повсталі повернулися в свої казарми. Для придушення виступу до Полтави були направлені частини Київського військового округу, очолювані командуючим округу генералом Полковниковим. Після слідства, до якого було притягнуто всіх солдатів полку, засуджено 26 чол. 4 жовтня 1906 р. генерал Полковников був убитий в Полтаві есерами.

Команда панцерника “Князь Потемкин Таврический”. Фото. 1905.

Поштовхом до повстання 34-го Сєвського піхотного полку послужив арешт солдата-учасника зборів представників революційних організацій міста. Піднявшись по тривозі, піхотинці трьох рот 1-го батальйону, підтримані артилеристами 2-ї та 3-ї артилерійських батарей 9-ї артбригади, увечері 15/28 липня 1906 р. вийшли на вулицю. Повсталі рушили до арештантського відділення з наміром звільнити в’язнів, але були зустрінуті кулеметним вогнем, що його відкрили викликані до місця події війська гарнізону, в т.ч. й однополчани повстан-. ців. Після нетривалої збройної сутички повстання було придушено. В січні 1907 р. 73 учасників виступу було віддано до військового суду.

 

 

44.3.8. Єврейські погроми

В умовах наростання суспільної кризи на поч. XX ст. царська влада намагалася спрямувати незадоволення народних мас проти євреїв, використовуючи факти активної участі єврейської молоді в політичній діяльності й революційних організаціях, а також належність майже всіх революційних лідерів до єврейської національності.

Початок масового втягнення євреїв у революційний рух проти царизму поклали урядові закони 1882 p., які обмежували для євреїв можливості одержання деяких професій, а також проживання поза межею осілості. Царизм виправдовував переслідування євреїв їхніми претензіями на виключність, опором асиміляції, сумнівними фінансовими операціями, які завдавали шкоди російській економіці, різними зловживаннями і утисками інших жителів імперії, зв’язками з ворежими Росії міжнародними політичними й банківськими колами.

У «безпорядках» перших місяців революції 1905–1907 pp. огулом звинуватили євреїв. Восени 1905 р. в 46 населених пунктах Полтавської губернії чорносотенцями були спровоковані єврейські погроми. Під час погромів захоплювалися товари і продукти, якими торгували євреї, домашнє майно; здійснювалися напади на беззахисних людей. Серед погромників були представники різних верств населення. Народ був переконаний в правомірності своїх дій, тому що поширювався слух, ніби Маніфестом 17 жовтня дозволено три дні бити євреїв за те, що вони йдуть проти царя. Як правило, учасники погромів не заарештовувалися.

18–20 листопада 1905 р. відбувся єврейський погром у Кременчуці, Крюкові й деяких навколишніх селах. Було пограбовано близько 200 домівок, 60 лавок; приблизно 40 осіб поранено, кількох забито. Євреїв, що тікали на берег Дніпра, грабували матроси. В с. Дмитрівка Кременчуцького повіту місцеві селяни, а також козаки-хуторяни вивезли борошно з єврейського складу. В Кременчуцькому повіті був уведений воєнний стан. Військовики Кременчуцького й Крюківського гарнізонів припинили безчинства без застосування зброї. «Умной распорядительностью и тактичным обращением» відзначилися офіцери 20-го піхотного Галицького полку осавул Табаєв і хорунжий Панкратов, командир роти капітан Трусквін. Припинені були також сходки «молодых евреев и евреек с противоправительственными целями», вилучені з продажу єврейські газети і журнали.

Свідчення 36. Із показань жителя Кременчука, продавця яблук Ц. Лемберга:

«…хапали і селяни, і баби, і різні городські люди, і навіть баришні, інші складали на підводи цілі ящики і вивозили».

Свідчення 37. Із повідомлення в газеті «Полтавщина» від 8 листопада 1905 р. про погром у Гадячі (20 жовтня 1905 p.):

«Хулиганы бросились громить еврейские магазины. Представители власти и интеллигенция пытались остановить грабителей, но безуспешно. Слышалось в адрес интеллигентов: «Ишъ паны, жидовские защитники. Они, проклятые жиды, царя не хотят!». Крестьяне спокойно нагружали свои возы выброшенными из лавок товарами».

Свідчення 38. Із повідомлення в газеті «Полтавщина» від 11 листопада 1905 р. про погром у Переяславі:

« … в лавки евреев тянулись вереницы мужчин и женщин, богатых и бедных, старых и молодых, и каждый хотел поживиться».

В той же час у багатьох містах і селах (Полтаві, Лохвиці, Борисполі, Яготині, Н.-Санжарах, М.-Перещепині) завдяки своєчасним заходам адміністрації при сприянні авторитетних громадських діячів і місцевого населення погроми не були допущені.

Свідчення 39. Газета «Полтавщина» (8 листопада 1905 p.):

«Жители Лохвицы решили не допускать у себя погрома. Была учреждена городская охрана, где сплотились обе нации [євреї й українці], еврейские лавки были закрыты на все время военного призыва. Были вызваны солдаты. Провокационные попытки не удались, и все стихло».

Свідчення 40. Газета «Полтавщина» (ІЗ січня 1906 p.):

«У Полтаві в жовтні була у великій кількості розповсюджена чорносотенна література, підготовлялись «истинно русские люди», настрій був напружений. Деякі гласні й члени міської думи (Короленко, Сіяльський, Сосновський, Стариць-кий, Хабур та інші) вживали всі заходи, аби не допустити до погрому, ходили по базарах, і скрізь, де купчиться єврейське населення, випускали відозви. Залізничники взяли на себе охорону порядку в городі озброєні (на десяток один револьвер) ходили по місту, і де помічали натовп, старалися його роздрібнить. 18 жовтня 1905 року чорносотеннна демонстрація з портретами царя, яка мала кінчитися погромом, почала безчинствувати, була стримана залізничниками».

 

44.3.9. Полтавці – депутати Державної думи

Перша Державна дума (27.IV. – 8.VII. 1906 p., 478 депутатів, 1 сесія): Джигіль Микола Васильович – службовець Крюківських залізничних майстерень; Дубовик Феодосій Ісидорович (*1869, м-ко Омельник Кременчуцького повіту) – козак-хлібороб; Дяченко Максим Федорович (*1871, с. Іванівка Роменського повіту) – малоземельний селянин-хлібороб; Імшенецький Яків Кіндратович (21.III.1858, с. Баба Сосницького повіту Чернігівської губ.) – статистик, громадський діяч; Іоллос Григорій Борисович (1859, Кременчук – 1907, Москва) – правник і журналіст; Кириленко Іван Павлович (*1853) – селянин-хлібороб; Онацький М.С. (р. н. невід. – 1907) – козак із с. Бірки Гадяцького повіту; Присецький Іван Миколайович (*1858, м-ко Ко-валівка Зіньківського повіту – 1911) – поміщик; Тесля Андрій Юхимович (*1880, с. Сте-панівка Полтавського повіту) – викладач у школі садівництва; Чижевський Павло Іванович (*1860, Гадяч) – дворянин; Шемет Володимир Михайлович (*1873, хутір Олександрович біля Лубен) – інструктор із садівництва; Яснопольсь-кий Леонід Миколайович (*1873, Київ) – вче-ний-статистик.

Друга Державна дума (20.11. – 2.VI.1907 p., 518 депутатів, 1 сесія): Булюбаш Володимир Іванович (*1858) – поміщик Хорольського повіту; Власенко Олексій Федорович – заможний козак; Дубовик Карпо Андрійович (*1881) – канцелярист; Лукашевич Степан Володимирович (*1853) – поміщик Золотоніського повіту; Маслянников Василь Васильович (1867–1913) – поміщик Прилуцького повіту; Милорадович Дмитро Миколайович (*1865) – поміщик Кременчуцького повіту, голова земської управи; Павлов Петро Петрович (21.XII. 1841, с. Заїченці Зіньківського повіту) – службовець суду; Пирський Микола Васильович (1855) – протоєрей, настоятель собору в Кобеляках; Сайко Юхим Антонович (*1879) – селянин із с. Бориспіль Переяславського повіту; Черненко Тимофій Глібович (*1864) – козак-хлібороб.

Третя Державна дума (1.XI.1907 – 9.VI.1912 p., 442 депутати, 5 сесій): Герценвіц Дмитро Іванович (*1872) – землевласник Кос-тянтиноградського повіту; Гордієвський Петро Микитович (*1842) – викладач; Капніст Іполит Іполитович (*1877) – граф, великий землевласник Хорольського повіту; Комарецький Микола Ананійович (*1867) – священик, благочинний Роменського повіту; Коченевський Модест Капітонович (*1838) – суддя (депутат після відмови П.М. Малами); Лукашевич Степан Володимирович (*1853) – поміщик Золотоніського повіту, депутат Думи другого скликання; Малама Павло Миколайович (*1862) – громадський І діяч; Милорадович Володимир Родіонович (*1852) – предводитель дворянства Прилуцького повіту, голова земської управи; Навроцький Григорій Миколайович (6.1.1833–25.ХП.1907) -громадський діяч, голова повітової земської управи, почесний громадянин Ромен; Остроградсь-кий Василь Олександрович (*1860) – землевласник Кременчуцького повіту; Пилипенко Ники-фор Омелянович (*1862) – юрист; Старицький Олександр Павлович (*1841) – предводитель дворянства Полтавського повіту (депутат після смерті Г.М. Навроцького); Удовицький Гаврило І Гаврилович (*1873) – селянин с. Кобелячок Кременчуцького повіту; Шейдеман Євген Михайлович (*1845) – управитель карлівськими маєтками герцогів Мекленбург-Стрілецьких.

Четверта державна дума (15.ХІ.1912 – І 6.Х. 1917 p., 442 депутати, 5 сесій): Величко Сергій Вадимович (*1870) – поміщик Лубенського повіту; Герценвіц Дмитро Іванович (*1872) – землевласник Костянтиноградського повіту, депутат Думи третього скликання; Гриневич Сергій Іванович (*1864) – поміщик Костянтиноградського і Полтавського повітів; Дроздовський Іоанн Дмитрович (*1865) – благочинний Золотоніського повіту; Капніст Дмитро Павлович (*1879) – предводитель дворянства Золотоніського повіту; Капніст Іполит Іполитович (*1877) – граф, великий землевласник Хорольського повіту, депутат Думи третього скликання; Коваленко Михайло Іванович (р. н. невід. – 1919) – поміщик Костянтиноградського повіту; Кочубей Василь Васильович (*1883) – предводитель дворянства Пиря-тинського повіту; Лукашевич Степан Володимирович (*1853) – поміщик Золотоніського повіту, депутат Думи другого і третього скликання; Невіандт Костянтин Олександрович (*1869) – поміщик Полтавського повіту; Пилипенко Ники-фор Омелянович (*1862) – юрист, депутат Думи третього скликання; Полунін Василь Миколайович – викладач гімназії; Угнич Юхим Савич (*1858) – касир Хорольської земської управи.

Селянин-депутат II Державної думи Юхим Сайко з Полтавщини від імені думської «української фракції» заявив про необхідність надання землі усім селянам і запропонував створити «крайовий національний земельний фонд». Він же порушив питання про запровадження шкільної освіти українською мовою. На засадах української самостійності стояв депутат IV Державної думи, поміщик Костянтиноградського повіту Михайло Коваленко.

Свідчення 41. Пропозиції депутата Ю.А. Сайка:

«–Запровадити на території України безплатну національну українську школу, з новими програмами і викладанням українською мовою. Російська мова вивчалась би як окремий предмет. Підручники за мовою і змістом привести у відповідність із завданнями національної школи. Негайно відкрити для вчителів тимчасові курси з вивчення української мови, української історії та літератури. Запровадити ці предмети в учительських інститутах в Україні, а в Київському, Одеському та Харківському університетах відповідні кафедри. Здійснення цих принципів повинні забезпечити місцеві автономні органи самоврядування».

 

 

44.3.10. Український рух

Український національний рух на поч. XX ст. здебільшого виявлявся у масових культурно-просвітницьких заходах, які організовували представники демократичної і ліберальної інтелігенції. Поважною силою в громадському й державному житті губернії залишалися земства, хоча з утворенням політичних партій політичне значення земств зменшилось. Особливо сильно «українофільський» дух відчувався в Полтавському губернському земстві: будинок цього земства був побудований в українському архітектурному стилі; Полтавська губернська земська управа організувала збір коштів на пам’ятник Т. Шевченку; земство найбільше спричинилося до спорудження в Полтаві пам’ятника І. Котляревському. Урочисте відкриття пам’ятника в червні 1903 р. перетворилося на українську демонстрацію і засвідчило загалом пожвавлення національного життя на Полтавщині. На урочистості в Полтаві вперше зібралися разом визначні громадські діячі, письменники, вчені, артисти, музиканти з Російської та Австрійської України: X. Алчевська, М. Ар-кас, Д. Багалій, С. Єфремов, Л. Жебуньов, Н. Кибальчич, M. Комаров, M. Кононенко, М. Коцюбинський, М. Лисенко, Панас Мирний, О. Олесь, Олена Пчілка, B. Симович, В. Стефаник, К. Студинсь-кий, Леся Українка. Того ж 1903 р. у Києві, Полтаві, Львові українська громадськість гідно відзначила 35-річчя творчої праці М.В. Лисенка.

Полтавська влада під час свята виявила себе не з кращого боку. Урочисте засідання міської думи, яке супроводжувало відкриття пам’ятника, було фактично зірване з вини міського голови В.П. Трегубова. Виконуючи розпорядження імперської адміністрації, він заборонив російським підданим виступати українською мовою. Привітальні адреси мовчки були передані до президії, а присутні покинули залу. Незважаючи на цей інцидент, свято тривало. Увечері наступного дня в просвітницькому будинку імені М.В. Гоголя пройшла вистава «Наталки Полтавки» за участю корифеїв українського театру Л. Ліницької, А. Жу-линського, М. Садовського, С. Тобілевича, І. Кар-пенка-Карого, Л. Кропивницького. На вечорі прозвучала кантата М. Лисенка на слова Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському». Під цією ж назвою було видано літературний збірник, куди увійшли твори І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського, Панаса Мирного, Н. Кобринської, В. Самійленка, Л. Яновської, М. Вороного. В місті відбувся вернісаж відомих українських і російських митців C. Васильківського, В. Кричевського, Ф. Кра-сицького, О. Сластіона, М. Ярошенка, Г. Мясо-єдова, П. Мартиновича, Л. Позена.

Свідчення 42. В. Короленко:

«Можна було сподіватися, що на святі українського слова і промови будуть українські… Але … місцеві представники бюрократії, яким довелося вирішувати це делікатне питання, … стали діяти за закулісними натхненнями».

Свідчення 43. В. Трегубов:

«Я не считаю себя вправе допустить чтения приветствий на малороссийском языке от учреждений, обществ и частных лиц, живущих в России, поэтому прошу делегатов оглашать приветствия на русском языке, ибо в противном случае я вынужден буду закрыть заседание думы».

Продовжувала культурно-освітню роботу Полтавська громада. З кінця 1890-x pp. активним діячем Полтавської громади зарекомендував себе адвокат Микола Андрійович Дмитрієв (1867– 1908). Діяльним членом громади на поч. XX ст. був статистик Петро Олексійович Репетін (1879–1952).

Дмитрієв Микола Андрійович

(1867, Слобожанщина – 1908, Яреськи Миргородського повіту, тепер Шишацького району) – літератор, журналіст, громадський діяч.

Здобув юридичну освіту в Харківському університеті. На поч. XX ст. переїхав до Полтави. Працював адвокатом. В 1905– Іаи/ pp. оувспівзасновником і редактором українського часопису «Рідний край». За проектом В. Кричевсь-кого спорудив в Яреськах будинок в українському архітектурному стилі, де жив до своєї трагічної загибелі: потонув у Пслі, рятуючи дівчинку. Похований у Полтаві.

 

 

 

 

 

Репетін Петро Олексійович

(1879, с. Комишня Миргородського повіту – 28.VII.1952, Вінниця) – статистик, громадський діяч.

З 1901 р. працював в Миргородському повітовому земстві, а в 1903–1912 pp. – в статистичному бюро Полтавського губернського земства. В 1905 р. став членом нелегальної Полтавської української громади. Збирав матеріали для часопису «Рідний край», писав статті в газету «Полтавский день». За жандармським списком разом з 75 іншими громадівцями підлягав «ліквідації». Врятувався завдяки революції 1917 р. Відійшовши від активного політичного життя, займався літературно-дослідницькою діяльністю. В 1946 р. засуджений військовим трибуналом за брехливими звинуваченнями. Помер в тюрмі під час відбуття покарання.

Під час революції 1905 р. члени Полтавської громади виступили з вимогами відродження української школи. Губернський учительський з’їзд у грудні 1905 р. одноголосно затвердив відповідний проект постанови, запропонований педагогом-громадівцем Г.П. Шерстюком (1882, с. Новий Тагам лик, тепер Машівського району – 1911). У 1906 р. Полтавська громада створила перше на Україні видавництво педагогічної літератури «Український учитель» (секретар – Г.П. Шерстюк; засновники – М. Дмитрієв, П. Мирний, Г. Маркевич. Протягом двох років було видано 16 назв книжок загальноосвітнього напрямку. (З 1908 р. видавництво функціонувало у Києві).

В роки революції суттєво розширилися рамки легальної української політичної та культурної діяльності. У 1905 р. в Лубнах з’явилась перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб», яка видавалась на кошти української громади (вийшло 5 номерів накладом 5000 екземплярів). Засновником і редактором газети був місцевий землевласник, член Братства та-расівців, діяч УНП, Володимир Шемет (1873–1933). У 1917 р. він разом з братом Сергієм стане одним із засновників Української партії Хліборобів-Демократів (читайте про це в підручнику для 10 класу). У 1905-1907 pp. в Полтаві (1908-1914 pp. – у Києві, 1915-1916 pp. – у Гадячі) виходив український тижневик «Рідний край». Засновниками журналу були згадуваний вище М.А. Дмитрієв, письменники Панас Мирний (1849–1920) та Григорій Олексійович Коваленко (1868– 1937). Першим видавцем журналу був громадський, діяч Григорій Іпатійович Маркевич (1849, с. Вороньки тепер Лохвицького району – 1923). У Гадячі журнал «Рідний край» та додаток до нього «Молода Україна» видавала з 1914 р. Олена Пчілка.

У 1908 р. полтавський губернатор граф М.Л. Муравйов змушений був затвердити прохання міської управи про найменування вулиць Протопопівської та Новополтавської у губернському центрі відповідно іменами Котляревського і Шевченка.

Водночас першим конкретним актом урядом проти українства стало відхилення Сенатом у 1908 р. скарги полтавської «Просвіти» на відмову губернської влади зареєструвати товариство.

Полтавська «Просвіта» стала першою жертвою нового погромного курсу російської влади, який полягав у численних заборонах і переслідуваннях всього українського (офіційно «Просвіта» почала діяльність в Полтаві у 1917 р.)- Особливо ганебними були заборони відзначення 50-річчя смерті (1911 р.) і 100-річчя з дня народження (1914 p.) T. Шевченка. Ці дії уряду викликали одностайний протест всіх політичних сил. Зокрема, полтавський землевласник граф 1.1. Капніст – нащадок відомої династії – публічно заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України. Натомість влада помпезно відзначила 200-річчя Полтавської перемоги. У зв’язку з урочистостями в 1909 р. Полтаву відвідав імператор Микола II.

Взагалі старша нечисленна генерація українців Полтави жила замкнено, нічим назовні себе не виявляючи. Після революції 1905 р. в місті (на бульварі Котляревського) з’явилася книгарня українських книжок та україніки, власником якої був Г.І. Маркевич. Фактичним господарем книгарні була українська Полтавська громада. Ця книгарня служила також місцем зустрічі українців. Іншим інформаційним осередком українців та місцем зібрання членів Полтавської громади був Український клуб. Створення цього культурно-просвітницького товариства було зініційовано у квітні 1910 р. на зібранні представників місцевої інтелігенції у помешканні присяжного повіреного Є. Сіяльського. Засідання клубу почалися в травні 1913 р. До складу старійшин увійшли: Віктор Андрі-євський, Павло Ганько, Павло Макаренко, Григорій Маркевич, Григорій Рот-містров, Євген Сіяльський, Павло Чи-жевський, Вадим Щербаківський. Клуб діяв до 1918р. Учасниками засідань клубу в 1913–1914 pp. були відомі українські культурні й політичні діячі М. Гру-шевський, М. Міхновський, А. Ніковсь-кий, Ф. Вовк, П. Саксаганський, М. Лит-виненко-Вольгемут, І. Мар’яненко.

Свідчення 44. Д. Соловей:

«Вимальовувалася така картина. Навкруги Полтави – чисте море хутірської і сільської України, незаторкнуте денаціоналізаторською політикою російського уряду. Зустрічаючи на вулицях Полтави, чи то на базарі й у крамницях, селян приміських сіл Горбанівки, Пушка-рівки, Гуджулів, Рибців, Тахтаулова, Яківців, Кривохаток, Острівця тощо, ми чули прекрасну народню мову. Але разом з тим селянська маса була зовсім несвідома своїх національно-культурних і національно-політичних інтересів, бо на 80–85 % внаслідок старань російського царського уряду, була темна й неписьменнна. Адже не існувало ні української школи, ні української преси, ні українського національного життя… Українське міщанство, що становило основну масу людности 80-тисячної Полтави й заселювало її кутки Кобіщани, Панянку, Новобудову, Некрасівку тощо – так само рівняючи мало було денаціоналізоване, бо індустріяльного виробництва, яке скрізь відогравало визначну роль русифікатора і яке скрізь гуртувало навколо себе багато зайшлого російського або цілком зро-сійщеного пролетаріату, в Полтаві тоді майже не існувало. … Але й українське міщанство, хоч і вищого за селян рівня письменности, також у своїй масі не відзначалося ясно скристалізованою національно-культурною й національно-політичною свідомістю та зрілістю. …серед маси зденаціоналізованої тодішньої інтелігенції взагалі, а полтавської зокрема були лише одиниці, що цілком ясно відчували себе українцями, що цілком ясно усвідомлювали національно-культурні й національно-політичні інтереси свого народу й працювали, як уміли, щоб ті інтереси захистити.

Але й ця жменька свідомої української інтелігенції …не мала змоги відкрито й легально виступати на захист свого народу, своїх переконань і поглядів. Для цього треба було ставати на важкий шлях нелегальної боротьби, а до цього шляху завжди мало хто має охоту…».

Свідчення 45. Д. Соловей:

«Зимою 1910-11 року, вже будучи студентом, … я жив у Сумах і заробляв репетиторством. Серед моїх учнів була гімназистка-шостикласни-ця, з якою я підганяв математику, що ніяк їй не давалася. … Я … порадив робити більше вправ, поки не піджене запущене. А вона мені на це раптом відповідає: «Не можу я віддавати весь час осоружній математиці! Крім гімназії я двічі на тиждень ходжу до приватного вчителя польської літератури й мушу готувати йому завдання. А лекцій з польської літератури я не покину» з помітною гордістю підкреслила вона. Виявилось, що дівчина полька. Брат її, ксьондз, живе в іншому місті… він і найшов їй учителя польської літератури. … …я ніколи не чув, щоб у Полтаві в українських родинах … батьки наймали дітям приватного вчителя української мови та літератури, або історії України, або, нарешті, самі навчали цього дітей».

 

 

44.3.11. Утворення українських політичних партій

На поч. XX ст. на Полтавщині відбувалися процеси утворення політичних партій, профспілок, кооперативів та інших організацій. Одним з ініціаторів створення знаменитої Революційної української партії (РУП) був уродженець Лубен Микола Порш (1879–1944). Серед лідерів цієї партії був відомий український патріот Микола Іванович Міхновсь-кий (1873–1924), що народився в с. Ту-рівка Прилуцького повіту. 19 лютого 1900 р. на роковинах Т. Шевченка в Полтаві М.І. Міхновський вперше висловив ті думки, що лягли в основу його знаменитої брошури «Самостійна Україна». У 1902 р. він заснував Народну Українську партію (НУП), яка в 1917 р. перейменувалася в Партію соціалістів-самостій-ників. Одна з найвизначніших груп (громада) РУП знаходилась в Полтаві. Особливо активними в громаді були Прокіп Понятенко і Симон Петлюра. Після того, як на II з’їзді РУП (грудень 1905 р.) вона була перейменована в УСДРП, полтавець Симон Васильович Петлюра (1879– 1926) став одним із провідників цієї партії (біографії М. Порша, М. Міхновського, С. Петлюри наведено в підручнику для 10 класу).

Серед лідерів УСДРП був також виходець з Лубенщини Андрій Жук (1880–1968). Одним із організаторів Української соціал-демократичної спілки в 1905 р. став уродженець Лубен Павло Крат (1882–1952). У 1915 р. в Полтаві оформилася Юнацька Спілка, що своєю мережею охоплювала Полтавську й Харківську губернії (центральний осередок знаходився у Харкові). Головними організаторами були: Андрій Заливчий, Тарас Воля, Микола Петренко, Володимир Глуходід, Михайло Криворотченко. Метою діяльності було заснування шкільних українських гуртків. На Полтавщині такі гуртки виникли в Миргороді (гімназія та художня школа) і Лубнах. Спілка була розгромлена поліцією в 1916 р. Наприкінці 1905 р. в Полтаві діяло 25 профспілок. У 1902 р. в Гадячі було створено перше товариство взаємного кредиту.

Крат Павло Георгійович

(псевд.: П. Розвій-Поле, П. Тер-ненко, отець Проколупін; 15.Х.1882, Лубни 25.XII. 1952, Торонто, Канада) – письменник, громадсько-політичний і релігійний діяч. Народився в сім’ї управителя Лубенської сільськогосподарської школи. Закінчив Лубенську гімназію. В 1901 – 1904 pp. належав до Революційної Української партії (РУП). Захопившись соціалістичними ідеями, в 1905 р. став одним із організаторів Української соціал-демократичної спілки. Закликав до повалення царату (пісня «Годі терпіти!» (1905 p.). Переслідуваний за революційну діяльність, в 1907 р. емігрував до Канади. Там проводив соціалістичну агітацію, брав участь у виданні газети «Червоний прапор», редагував газету «Робочий народ» та журнал «Віра та знання». Упорядкував збірку «Соціалістичні пісні» (1909 p.), видав збірку віршів «За землю і волю» (1914–1915 pp.) та три книги прозових оповідань і повістей. В 1917 р. відійшов від громадсько-політичної діяльності, висвятився в духовний сан і з 1918 р. працював священиком пресвітеріанської церкви.

 

 

 

Жук Андрій Іванович

(1880, с. Вовчик Лубенського повіту – 1968, Відень, Австрія) – публіцист, кооператор, громадсько-політичний діяч.

У 1901-1905 pp. член РУП, потім УСДРП. З 1906 р. член ЦК УСДРП, співробітник партійних органів «Гасло», «Селянин». Неодноразово ув’язнювався. Восени 1907 р. разом з В. Винниченком емігрував до Галичини, де редагував кооперативні журнали «Економіст» і «Самопоміч». У часи Першої світової війни був одним із засновників і членів проводу «Союзу Визволення України» (1914–1918 pp.), членом Головної (Загаль-

ної) Української Ради у Відні (1914–1916 pp.) і Центральної управи УСС (1917–1923 pp.). В роки Української революції перебував на дипломатичній службі при українському посольстві у Відні, був радником Міністерства закордонних справ УНР. У 1930–1940 pp. жив у Львові, керував статистичним бюро Ревізійного Союзу Українських кооперативів, був співавтором видань кооперативу «Хортиця» і редактором часопису «Кредитова кооперація». Опублікував ряд статтей і брошур на кооперативну, статистичну й економічну тематику. В 1936 р. видав мемуари «Із споминів про Симона Петлюру (1901 – 1907)».