26.2 Війна С. Наливайка

26.2.1. Дії загонів С. Наливайка

 26.2.2. Відступ С. Наливайка на Лівобережжя

26.2.3. Солоницька трагедія 1596 p.

 

26.2.1. Дії загонів С. Наливайка

Повстання 1594-1596 pp. традиційно називають Наливайковим, хоча в ньому діяли три козацьких загони, які об’єдналися тільки на завершальному етапі боротьби. Низових козаків очолювали Григорій Лобода і Матвій Шаула. Колишній сотник надвірної корогви князя К. Острозького Семерій (Северин) Наливайко, що йменував себе «запорозьким гетьманом», насправді ним не був. У 1593 р. він організував навколо себе самостійну козаччину – «охочих козаків», з якими протягом 1594 – І пол. 1595 pp. здійснив кілька вдалих походів у Молдавію, а з вересня 1595 р. розгорнув соціальний рух на Україні. Незабаром лави його загонів зросли до 4 тис. осіб. Від цього часу С. Наливайко вийшов на чільне місце серед старшин, перетворившись завдяки організаторським і воєнним здібностям та особистій мужності на найвпливовішого керівника повстання.

Козацькі загони в 1594-1595 pp. опанували Брацлавщину, Київщину, Поділля, Волинь та Білорусію. Селяни й міська біднота масово приєднувалися до козаків. Повстанці спустошували панські маєтки, захоплювали міста і замки, налагоджували самоврядування за козацьким зразком. Показово, що фактичний володар України князь К. Острозький не втручався в події. В цей час він конфліктував з урядом з приводу релігійної унії і під гарячу руку навіть погрожував королю повстанням. У цій політичній грі козаки могли знадобитися як резерв для можливих сутичок. У свою чергу, С. Наливайко намагався не шкодити маєткам князя і сам частково втягнувся в релігійну боротьбу під впливом свого брата священика Дем’яна, котрий активно виступав проти унії.

На поч. 1596 р. уряд кинув на придушення повстання 12-тисячне коронне військо під командуванням великого польного гетьмана Станіслава Жулкевського. Козацькі сили були розпорошені, що вселяло ворогу надії розбити їх поодинці. Водночас здійснювалася тактика розколу повстанських рядів через протиставлення реєстрових основній масі козацтва, розпалювання взаємної недовіри між наливайківцями і запорожцями.

Маючи кількісну й якісну перевагу, С. Жулкевський діяв швидко, атакувавши насамперед невеликий 1,5-тисячний загін С. Наливайка, що перебував на Волині. С. Наливайко, ведучи ар’єргардні бої, відступив в уманські ліси і відірвався від переслідувачів. У березні 1596 р. загони С. Наливайка, Г. Лободи і М. Ша-ули з’єдналися під Білою Церквою. Незабаром сюди підійшло коронне військо.

Вирішальна битва відбулася 3 квітня в урочищі Гострий Камінь, поблизу Трипілля. Бій не виявив переможця. Обидві сторони зазнали значних втрат.

 

26.2.2. Відступ С. Наливайка на Лівобережжя

Оцінивши ситуацію як несприятливу, повстанці вирішили відступити на Лівобережжя. Переправившись через Дніпро біля Трипілля, вони зупинилися в Переяславі. З ними було багато біженців. Козацькі підрозділи витягнулися уздовж Дніпра для охорони переправ. Після цього у воєнних діях майже місяць панувало затишшя.

Час працював на С. Жулкевського, який спокійно збирав сили. Наприкінці квітня з Молдавії до нього підійшли кварцяні роти М. Потоцького. Становище повстанців, навпаки, вкрай ускладнилося. Постійно відбувалися ради, на яких вирішували, що робити далі. Висловлювались пропозиції йти в межі Московщини або на Січ чи замиритися з владою. Деякий час сподівалися, що поляки не наважаться ступити на лівий берег Дніпра. Коли ж довідались, що С. Жул-кевський готує переправу біля Києва, повстанці виступили назустріч всіма силами. 1 травня вони намагалися форсувати Дніпро і атакувати ворога, але були відкинуті. Після цього почалися переговори з метою замирення. Вони закінчилися безрезультатно. Козаки не погодилися на вимоги польської сторони видати С. Наливайка, гармати, корогви і всіх селян-втікачів.

Ведучи перемови, С. Жулкевський послав частину військ на чолі з М. По-тоцьким вниз по Дніпру до Гострополя, навпроти Переяслава. До козаків було заслано двох перебіжчиків, які повідомили, що метою М. Потоцького є напад на козацькі сім’ї та майно в Переяславі. Дезорієнтовані повстанці повернулися до Переяслава, звільнивши київську переправу. Скориставшись цією помилкою, С. Жулкевський безперешкодно переправив своє військо і рушив услід за козаками. З-під Києва повсталі відступали нарізно: частина подалася до Переяслава сухопуттям, інша частина попливла вниз по Дніпру на човнах і зупинилася в гирлі р. Сули. Подолавши за день відстань до Переяслава, козацьке військо після ради рушило табором разом із дітьми, жінками та всім скарбом на Олександрів (Лубни).

Маючи на меті остаточне винищення повстанців, С. Жулкевський рушив за ними «в дикі поля». Щоб не допустити відходу повсталих в межі Московської держави, в обхід до Горошина, де була переправа через Сулу, були вислані кілька рот кінноти на чолі з брацлавським старостою Юрієм Струсем, а також хоругви князів Кирика Ружинського та Михайла Вишневецького. Вони мали перетяти повстанцям шлях, якби ті продовжили відступ. Головні польські сили на чолі з С. Жулкевським рушили на Лубни. В авангарді йшов загін пана Білецького. Дізнавшись про наближення поляків, козацьке військо залишило Лубни і до ранку наступного дня переправилося на лівий берег Сули, підпаливши за собою міст. Білецький, який не встиг зашкодити відступу, все ж зумів погасити міст, забезпечивши переправу основних сил.

Вийшовши з міста, повсталі потрапили в добре розставлену пастку. Нічого не знаючи про хоругви Ю. Струся, вони помітили їх, коли ті вже перетнули шлях. Зрозумівши, що бою не уникнути, козаки отаборилися в урочищі Соло-ниця в п’яти верстах від Лубен.

 

 

26.2.3. Солоницька трагедія 1596 p.

Точна дата початку облоги козацького табору під Солоницею невідома. Найімовірніше, це сталося між 20 і 24 травня 1596 р.

За підрахунками самого С. Жулкевського, в таборі налічувалося близько 6 тис. «до бою годних» козаків, а загальна кількість обложених разом із пораненими, жінками та дітьми становила 12 тис. Урядове військо нараховувало понад 5 тис. чол., не враховуючи кількатисячної обслуги.

Свідчення 1. З «Хроніки» Й. Бєльського:

«Так козаки мусили зостатися на тому місці в таборі, бо наші облягли їх з двох боків: з одного боку браилавський староста Струсь з князем Кирилом Ружинським і Вишневецьким і з ними роти Хоткевича, Язловецького, Федра, Со-бєського, Чарнковськога, Бекеша, Горностая і рештки роти Вєрніка, всіх їх було понад тисячу коней як у гусарів, так і в козаків; а з другого боку гетьман із своєю ротою і своїм полком, де були роти Щенсного Гербурта, Ковачевського, Гурського, Сладковського, Тарнавського і піхота королівська з Лепшені; в цьому полку всіх було до півтори тисячі. Другий полк був кам’янець-кого старости Потоцького, де були роти: Стефана Потоцького, Якуба Потоцького і підчашого камянецького Яна Жебжидовського, князя Порицького, старости перемиського, старости Хмельницького, Даниловича Кравчо-го, Гербурта, старости скальського, двох Пше-рембських, Плєснєвського, Уляницького, де було тринадцять com чоловік. Там же був і князь Огінський з військом своїм литовським, числом в одинадцять com коней. З третього боку стояла постійна сторожа, а з четвертого були великі болота від річки Сули».

Оборона табору продовжувалася протягом двох тижнів. Вже з перших днів початку облоги козаки розпочали активні військові дії проти урядових військ. Одночасно з великими вилазками відбувалися постійні герці між обложеними та польською шляхтою.

Облога супроводжувалася перманентними переговорами. Намагаючись посіяти ворожнечу серед обложених, С. Жулкевський демонстративно виказував свою прихильність до Г. Лободи, ведучи перемови лише з ним. Останньому це коштувало голови. Запідозривши Г. Лободу у зраді, наливайківці 28 травня вбили його і обрали гетьманом Криштофа Кремпського. До внутрішніх чвар додалися й інші труднощі. Обложеним не вистачало харчів та води, ніде було пасти коней. Не в кращому становищі знаходилися й урядові війська, які «теж не мали чого їсти й пити, хіба що каламутну воду». Поширювалися чутки, що на допомогу своїм обложеним товаришам зібралася йти та частина повсталих, яка перебувала на човнах у гирлі Сули, а з Запорожжя вирушили свіжі козацькі відділи, які вже підіймаються вгору по Дніпру. «А що табір їхній … був добре укріплений і рушниць та людей [мав] удосталь, то заподіяти їм щось штурмом було нам важко, по-перше, тому, що піхоти в нас було мало, і, по-друге, гармати були несильні». С. Жулкевський змушений був посилати в Київ по великі облогові гармати, їх привезли 4 червня. Того ж дня до поляків прибуло підкріплення: підляський воєвода князь Заславський з трьомастами коней і обозом із продовольством.

Протягом 5 та 6 червня вівся безперервний гарматний обстріл табору. Повсталі зазнали значних втрат – більше двохсот загиблих, сотні поранених. Забито також багато коней. Козаки були позбавлені води і дров. Ці втрати остаточно деморалізували обложених, змусивши погодитися на польські умови миру. «Наливайко, помітивши це, почав із полком своїм чинити їм опір; …зчинився серед них великий гамір». Після короткої сутички С. Наливайка разом з його соратниками (Кособуцьким, Павловським, Шкарпеткою, Островським, двома Івашками, Коршеловським, Шаулою, Шосткою, Дукою, Оливкою, Микиткою) було арештовано і видано С. Жулкевському. Той велів їх закувати і відіслав до короля. Наливайкових спільників скарали швидко, а його самого тримали до сейму, піддаючи страшним тортурам. Після сейму С. Наливайка було страчено у Варшаві в 1597 pp.

Свідчення 2. З листа С. Жулкевського до короля (10 червня 1596 p.):

«…я погодився на певні умови, які ми з ними виробили на переговорах, а саме: щоб вони негайно розійшлися і щоб з-поміж себе кількох старших на ласку і неласку вашої королівської милості видали. Чужоземних господарів хоругви, срібну трубу, яку мали від цезаря його мосці і булаву, Василів реґімент, гармат 20 цілих, бо їх кілька було пошкоджено, віддали. Деякі речі жовнірів вашої королівської милості у Білій Церкві [захоплених] … повернули». 

Козацький табір на Солониці.

Табір обложених розташовувався у досить зручному місці – на узвишші біля річки Солониця між болотами, утвореними Сулою. Одним боком він упирався в берег річки, з трьох інших були вириті земляні шанці. Неподалік від шанців протікала ще якась невеличка річечка чи ручай. Зображений табір, очевидно, в останні дні облоги, коли відбувався інтенсивний артилерійський обстріл позицій повстанців. На протилежному від глядача боці добре видно сильний вибух, можливо, запасів пороху. Цьому зображенню відповідають розповіді очевидців і учасників подій. Так, описуючи табір, польський хроніст Й. Бєльський називає всередині земляного укріплення чотири ряди возів. С. Жулкевський, звітуючись перед королем, вказував на дев’ять рядів. Можливо, він вдався до перебільшення, щоб підкреслити значимість свого успіху. Обидва називають також земляні шанці, вал та спеціальні башти типу редутів для установки гармат. Існує ще одне джерело, яке згадує про козацький табір. Побувавши в 1649 р. в Лубнах, один із польських шляхтичів «над Сулою, під Солоницею» бачив залишки табору, «довжина якого дорівнювала чверті української милі».

Умов капітуляції переможці не дотримали. Під час складання зброї 8 червня жовніри увірвалися до табору і вчинили огидну різанину. Кілька тисяч повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. К. Кремпський з невеликим загоном прорвався на Запорожжя.

Свідчення 3. Джерела про фатальний для обложених день 8 червня:

З листа С. Жулкевського: «Жовніри, а найбільше піхота венгерська і українська кинулись на них [козаків] роз’ятрені, не тільки свої речі [забрані у них в бою під Білою Церквою] але і їх власні у них відібрали і побили їх кількадесять, чого оборонити жодним способом між людьми що розгніваними не могли хоч і велика праця й старання з панами ротмістрами докладені були».

З «Хроніки» Й. Бєльського: «На ранок також видати інших хотіли і гармати і хоругви віддати… і присягу учинити, тілько щоб їх вільно пущено. Але коли їм гетьман те пообіцяти не хотів, щоб там кожний свого підданого, якого він пізнав, взяти не міг, кинулися назад і сказа-ли, що воліють до смерті своєї боронитись. А гетьман теж сказав: «Бороніться!» — і зараз скочили наші до них, що ані до бою, ані до зброї досягнути не могли: і так їх немилосердно сікли, що на милю або далі труп на трупі лежав. Як було всіх в таборі з черню і жінками на десять тисяч, яких не вирвалось більше півтори тисячі на чолі з Кремпським. Спіймано теж було частину, яких з присягою гетьман відпустив».

З «Хроніки» Р. Гейденштейна: Після успішного завершення переговорів і видачі козаками старшини, клейнодів та гармат К. Кремпського з запорожцями було відпущено, але коли дійшло «до відшкодування шкод, жовнірам нашим заподіяних, великий розрух учинився. Наші твердили, що недостатньо відшкодувані лишилися, почали обирати козаків. Гетьман, декілька осіб укаравши, розрух заспокоїв і після присяги відпустив усіх».

 

Наливайко Семерій

(Северин; 1560-11/21.IV. 1597) — провідник козацької війни проти Польщі 1594—1596 pp. Народився, імовірно, в Гусятині на Поділлі. За деякими припущеннями, рід Наливайків належав до дрібного боярства — стану, що активно знищувався українськими та польськими магнатами. Один із них — Мартин Калиновський відняв землю у Наливайкового батька, а за опір так побив, що той невдовзі помер. Семерій деякий час жив у Острозі у старшого брата Дем’яна — придворного священика князя К. Острозького. Можливо, навчався в Острозькій академії. Потім козакував на Запорожжі. Уже досвідченим воїном вступив на службу до княжого війська К. Острозького. За свідченням сучасників, був людиною незвичайною: «Була то особа красна, муж, яких небагато» (Й. Бєльський). Сотником надвірної корогви брав участь у розгромі К. Косинського під П’яткою. Навесні 1594 р. з дозволу князя облишив службу. Під приводом необхідності відсічі татарсько-турецькій агресії створив незалежний козацький загін, з яким відбув кілька вдалих походів на Молдавію. Одночасно з наливайківцями у воєнних діях брали участь запорожці на чолі з гетьманом Г. Лободою. Влітку 1595 р. поляки ввели в Молдову свої війська, заборонивши козакам самостійні виправи. Після цього козацьке військо спрямувало свою руйнівну енергію проти уряду і місцевої влади. В 1594 р. у спілці з Г. Лободою і М. Ша-улою С. Наливайко очолив повстання, яке поширилося на Поділля, Волинь, Київщину й Білорусь. Загін С. Наливайка переміщався на великій території. За донесеннями шпигунів, ватажок «жодному полковникові не звіряється, що за годину має вчинити». На розпити про майбутні плани незмінно відповідав: «Де кину нагайку, там і піду…». При цьому він не виявляв особливої агресивності й не чинив насильств, заявляючи: «Ми як люди рицарські над невинними мститися не хочемо, це нам, людям рицарським, не годиться». Свої дії пояснював бажанням впорядкувати козацтво. Кожне його переміщення викликало у владних структур велику тривогу. Врешті наприкінці 1595 р. польський уряд доручив гетьману С. Жулкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою С. Наливайко об’єднав своє військо з запорожцями. Після кровопролитного бою під Білою Церквою повстанці відступили на Лівобережжя. Поляки наздогнали їх під Лубнами і в другій декаді травня 1596 р. оточили в урочищі Солониця. Після двотижневої облоги козаки капітулювали, видавши, на вимогу противника, С. Наливайка та його соратників. Із солоницького табору С. Наливайка відвезли до Львова, а звідти до Варшави. Восени 1596 р. дев’ятьох наливайкових спільників стратили, трьох помилували. Козацького ватажка катували до весни 1597 p., після чого на очах великого натовпу відрубали голову, а тіло четвертували і розвішали по місту. Ця смерть, як і життя козацького ватажка, залишили яскравий слід у народній пам’яті й зробили особу С. Наливайка легендарною.

 

Лобода Григорій

(р. н. невід. — 1596) — запорозький гетьман (1593 р.), один із провідників козацької війни проти Польщі 1594—1596 pp. Виходець із заможного українського козацтва. Власник с. Сошники на Київщині. В 1594—1595 pp. разом із С. Наливайком брав участь в походах у Модавію. Повернувшись на Україну, взяв участь у протипольсь-кому повстанні. Об’єднавшись із С. Наливайком, разом із ним перейшов на Лівобережжя. Як представник угодовської партії, вів переговори з С. Жулкевським.

За підозрою у зраді страчений наливайківцями у Солоницькому таборі.

 

Шаула Матвій

(р. н. невід. – 1596) – запорозький гетьман (1596 р.), один із провідників козацької війни проти Польщі 1594—1596 pp. Восени 1595 р. на чолі загону запорожців здобув Київ і рушив у похід в Білорусію на допомогу С. Наливайку. На поч. 1596 р. повернувся на Правобережжя. У березні 1596 р. був обраний запорозьким гетьманом. У бою біля Гострого Каменя втратив руку. Разом із С. Наливайком перейшов на лівий берег Дніпра. Був підступно захоплений капітулянтами в Солоницькому таборі й виданий С. Жулкевському. Страчений у Варшаві.

 

Жулкевський (Жолкевський) Станіслав

(1547, Туринець біля Львова — 7.Х. 1620, Цецора поблизу Ясс, Румунія) — державний діяч і полководець; каштелян львівський, коронний польний гетьман (1588 p.), великий коронний гетьман (1613 p.), канцлер Королівства Польського (1617 p.). Походив з відомого шляхетського роду. Батько був воєводою руським (1588 p.), дід – воєводою белзь-ким. Далекоглядний політик, письменник. Уславився як талановитий воєначальник. На чолі військ Речі Посполитої С. Жулкевський брав участь у війнах зі Швецією, Москвою, Кримом, Туреччиною. Керував польськими військами під час придушення повстання С. Наливайка 1594-1596 pp. Жорстоко розправився над козаками в таборі над Солоницею. Загинув під час Хотинської війни в бою з османським військом під Цецо-рою. В тій нещасливій битві разом із коронним гетьманом загинув батько Б. Хмельницького, а Богдан потрапив у полон.

 

 

Жулкевський під церквою. Мал. Ю. Коссака.