34.3 Українська лінія

Земляні та фортечні укріплення української лінії (за гЗаїкою)

Українська лінія – одна з найбільших фортифікаційних споруд XVIII ст., збудована за наказом царського уряду тяжкою працею десятків тисяч українських козаків і селян у 1731-1738 pp. між Сіверським Дінцем і Дніпром уздовж річок Береки, Берестової і Орелі. Призначалася для вирішення ряду стратегічних завдань: 1) захисту південних рубежів Російської держави від татарських набігів; 2) створення плацдарму в подальшій боротьбі за вихід Росії до Чорного й Азовського морів; 3) перетину шляху втікачам із Лівобережжя, Слобожанщини й півдня імперії на Запоріжжя; 4) поступової ліквідації в майбутньому Запорозької Січі; 5) інтенсивного заселення (переважно росіянами) південних степових окраїн держави. Залишки лінії в межах сучасного адміністративно-територіального поділу Полтавської області проходять у Ма-шівському, Новосанжарському і Кобеляцькому районах.

Будувати захисну лінію в цьому реґіоні планувалося ще в II пол. XVII ст. Але гетьман І. Са-мойлович категорично виступив проти цього проекту, вважаючи, що силами місцевого населення виконати роботи по спорудженню валу неможливо, до того ж вал не захистить мешканців Полтавського полку від нападів татар. За гетьманування І. Мазепи оборонні приготування обмежилися спорудженням фортець на Самарі. До ідеї спорудження захисної лінії повернулися на поч. 1730-х р. Автором проекту вважається генерал Й.-Б. Вейсбах.

До системи Української лінії входили: земляні та фортечні укріплення (вал, рів, щонайменше 16 фортець, приблизно 200 редутів, редани, батареї, блокгаузи, комунікації); фортифікаційні споруди сторожової служби (форпости, маяки, бекети); різноманітні перешкоди – штучні (засіки, палісади, рогатки) й природні (ріки, болота, яри, ліси, чагарники, рештки селітряних майданів); магазини (склади зброї та провіанту), колодязі, дороги і мости. Протяжність лінії складала, за різними даними, від 285 до 400 верст у довжину і 20-40 верст у глибину.

Живоплотом лінію населяли полки російської ландміліції (14 кінних і 6 піхотних чисельністю близько 22 тис. чол.), що розміщувалися в укріпленнях, містечках, селах, слободах та хуторах. Поорільські сотні Полтавського полку втратили значні земельні угіддя, відібрані під будівництво лінії й наді-лешш землею ландміліцьких полків. У примусовому порядку на лінію переселялася чимала частина місцевого населення.

Згідно з царським наказом, «на лінію» щорічно направлялося по ЗО тис. будівників – 20 тис. козаків і 10 тис. посполитих – із застереженням, «чтобы оные все к работе были годные, а при-старелых и малолетних не присылать». Кожен козак повинен мати при собі зброю, порох, кулі, провіант на три місяці, сокиру, лопату, а також мішки чи кошики для перенесення землі. На кожний десяток будівників належало мати коня або пару волів, плуги з орачами та погоничами, кілька возів. Мобілізація таких значних людських і матеріальних ресурсів підривала народне господарство краю. Лінія забрала життя тисяч наших земляків. Висока смертність зумовлювалась важкою фізичною працею, недоїданням, хворобами, а також бездарністю, злочинною халатністю і жорстокістю начальства.

 

Свідчення 4. З «Історії Русів»:

«Лінію тую будовано довгі роки, а посилано туди щороку по 20000 козаків і по 10000 посполитих вільних, військових і володільських, так званих лопатників, над якими щодругий рік командували, як наказні гетьмани, полковники: прилуцький Гнат Ґалаґан, лубенський Петро Апостол, київський Антін Танський та багато інших урядників. Робота тая забрала знову великі тисячі народу, що передчасно вигинув од тягот, спеки та клімату; але, судячи з незмірного обсягу робіт тих, судячи з ширини та глибини ровів і каналів лінійних, їх валів та насипів з пре-багатьма наріжниками та всякого роду форте-иями, названими іменами членів Царської родини і назвами міст Великоросійських, і, нарешті, судячи з того, що, розгорнувши всі тії вигини в просту лінію, дали б вони коло 1000 верстов, треба думати, що така робота в інших країна), увижалася б за чудо витвору людського і нітрохи не поступилася б дивом перед викопаним Meридовим озером і всіма кам’яними роботами та насипами Єгипетськими…»

Свідчення 5. З народної пісні того часу:

Посіяли, поорали,

Та нікому жати.

Пішли наші козаченьки

 Лінію копати…

Ішов козак на лінію

Та й вельми надувся,

Ішов козак із лінії —

Як лихо зігнувся.

У Глухові, у городі

У всі дзвони дзвонять,

То вже наших козаченьків

На лінію гонять…

 

Свідчення 6. З документів 1730-х pp.:

«А когда в 1732 году линия устроена через самое местечко Нехворощу, то с того времени оного линиею местечка Нехворощи немалая часть разорена, дворы разломаны», «…в 1736 году, сентября 26 дня сотенное село Шадеев за линиею оставшоеся, внутрь линии загнато, дворы и протчее строение зламано и церковь с колоколами, образами, священническою одеждою, также книгами и всеми принадлежащими потребностями в ландмилицкий Ливенский полк, ниже Нехворощи под местечком Маячки поселившийся, взято».

Боєздатність Української лінії була зміцнена під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. З наказу головно-комадуючого російськими війсками Б.-К. Мініха на лінію додатково було виділено військові команди. Вздовж південного кордону, а також від Цари-чанки до Самари виставлено спостережні пости й караули з козаків Полтавського полку. В Кременчуці, Перево-лочній, Китайгороді, Царичанці споруджено магазини (склади) для постачання армії провіантом і боєприпасами. В Лубнах і Кобеляках влаштовано шпиталі. Зміцнено укріплення лівобережних міст: Лубен, Миргорода, Прилук. Однак ужиті заходи виявилися неефективними.

 

 Лист генерала фон Вейсбаха військовому отаману Війська Донського про небезпеку вторгнення  татарських орд, писаний в Полтаві 26 серпня 1731 р. 

В лютому 1737 р. орди кримських, буджацьких, білгородських і ногайських татар, підсилені яничарськими підрозділами, вдерлися на Подніпров’я. Перебивши захисників Переволочної, 40-тисячний загін ворога прорвався в межиріччя між Ворсклою і Пслом. Татари розоряли села й хутори, грабували і брали в полон жителів. Під час цього нападу лівобережні полки втратили близько 7 тис. чол., 10 тис. голів коней, 15 тис. голів рогатої худоби і овець. Загальні збитки в цінах того часу становили 345 тис. крб. Найбільшого розорення зазнали Миргородський і Полтавський полки.

Лінія втратила стратегічне значення під час російсько-турецької війни 1768-1774 pp., коли державні кордони перемістились на Південь, де на 180-кіло-метровому відтинку від Дніпра до Азовського моря була збудована Дніпровська лінія (7 фортець). На її будівництво знову погнали десятки тисяч українських селян і козаків. Вона теж втратила стратегічне значення після приєднання Кримського ханства до Росії (1783 p.).

 

Свідчення 7.

У Миргородському полку втрачено 4250 чол. полоненими, спалено 261 поселення, 541 хутір, вигнано понад 4 тис. голів коней, 24 тис. голів великої рогатої худоби, 60 тис. голів овець. У Кобеляцькій сотні Полтавьского полку взято у неволю 1147 і вбито 125 людей.

 

Вейсбах Йоґанн-Бернґард фон

(р. н. невід. – 1735) – військовий діяч, генерал-аншеф (1735 р.), граф.

Уродженець Богемії, військову кар’єру розпочав у австрійській армії. В 1708 р. перейшов на російську службу командиром драгунського полку. Відзначився у боях із шведами. В Полтавській битві командував кавалерією правого флангу, полонив рештки шведської армії біля Переволочної. Брав участь у невдалому Прутському поході Петра І. Пізніше захищав південні кордони від набігів татар. У 1720 р. призначений командуючим військами в Малоросії. З 1731 р. – Київський генерал-губернатор. Із початком у 1735 р. російсько-турецької війни виступив проти татар на чолі 25-тисячного корпусу, але раптово помер. Похований у Полтаві на цвинтарі Срітенської церкви.

 

Мініх Бурхард-Крістоф (Христофор Антонович)

(9.V.1683- 16.Х.1767)-військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал (1730 p.), граф (1728 p.).

Належав до селянської сім’ї, що жила в Вюстеланді, болотистому містечку в Ольденбургському графстві, і з роду в рід займалася своєрідним ремеслом — осушенням боліт. Батько записався на військову службу, дослужився до чину підполковника і отримав графський титул. Наслідуючи його приклад, Б.-К. Мініх із 16-річного віку служив військовим інженером у ряді європейських армій. У 1721 р. в чині генерала перейшов на російську службу. В 1723 р. йому було доручено завершити будівництво Ладозького каналу, що й було зроблено ціною життя десятків тисяч українських козаків, які загинули від непосильної праці, хвороб та голоду. За царювання Петра II Б.-К. Мініх одержав графський титул, пост генерал-губернатора Інґерман-ландії, Карелії і Фінляндії, а після спорудження Ладозького каналу став губернатором Петербурга. З воцарінням Анни, коли німці дістали вирішальну роль при дворі, кар’єра Б.-К. Мініха пішла стрімко вгору. В 1730 р. він став президентом Військової колегії з правом засідати в «Кабінеті її Величності». Перебуваючи на цьому посту, видав новий військовий статут, створив два нових привілейованих полки — Ізмайловський і Кінногвардійський, увів корпус важкої кінноти — кірасир, відокремив інженерне відомство від артилерійського, заснував сухопутний кадетський корпус і гарнізонні школи, скасував подвійне утримання іноземних армійських офіцерів, чим завоював велику популярність у російських військових колах. Проведені Б.-К. Мініхом реформи в армії звелися до виключного застосування іноземних військових вправ і мундирів, а також запровадження суворої дисципліни, що межувала з жорстокістю.

Свідчення 8.

Жорстокість мініхівського керівництва в армії призводила до посиленої втечі солдатів і навіть офіцерів. У 1732 р. налічувалося 20 тис. дезертирів (12% нижніх чинів армії). Заможніші брали відпустки. За «двенадцать душек» полковий секретар видавав відпускний паспорт на рік.

 Очолював російські війська у війні за польську спадщину 1733-1735 pp. та у війні з Туреччиною 1735-1739 pp. Виграв кілька битв, які коштували дорого й нічого не принесли. Під час російсько-турецької війни за наказом головнокомандуючого в Україні здійснювалися масові реквізиції коней, волів, провіанту і фуражу, залучалися до обов’язкової служби тисячі людей. Це завдало величезної шкоди народному господарству. Б.-К. Мініху приписували бажання стати незалежним князем України. Імператриця, якій донесли про це, нібито сказала: «Миних очень скромен; я всегда думала, что он будет просить у меня титула великого князя московского». Після смерті у 1740 р. Анни Іоаннівни Б.-К. Мініх, усунувши всесильного фаворита імператриці Е.-Й. Бірона, на деякий час став фактичним правителем Росії. Однак, у результаті чергового палацового перевороту в листопаді 1741 p., коли гвардійці Преображенського полку посадили на престол Єлизавету Петрівну, Б.-К. Мініха було заарештовано і заслано в Сибір. Із воцарінням Петра III був звільнений і відновлений в правах. Під час перевороту 28 червня 1762 р. присягнув Катерині II. Став начальником над портами Балтики. Політичного впливу вже не мав. Помер у Дер-пті глибоким стариком. «Записки фельдмаршала графа Миниха» були опубліковані в С.-Петербурзі в 1874 р.

Свідчення 9. Польський історик і письменник К. Ва-лішевський (1849-1935):

«…вместе с небольшим талантом в нем была стихийная сила, игравшая препятствиями, особенно деятельная там, где не надо было считаться ни с людьми, ни с внешними обстоятельствами. У Миниха было мало знаний и хитрости. Желая показаться светским человеком, он был смешон. В политике он делал неловкости. На войне он побеждал, но с большими потерями. Один убитый турок стоил ему трех русских. Но никто не умел, как он, пренебрегать страданиями и человеческой жизнью и заставлять других приносить себя в жертву. Он не щадил ни себя, ни других».

 

 

Земляні та фортечні укріплення української лінії (за г. Заїкою)

Основним елементом фортифікації був вал, що складався з крутого земляного насипу — брустверу і місця для розміщення стрільців — банкету. Висота валу сягала 2 сажнів (4,3 м), ширина в основі — 3 сажні (6,4 м), ширина по верху – 1 сажень (2,1 м). Між валом і ровом залишали берму – незайману смугу землі до 5 футів (1,5 м) завширшки. На ній висаджувався колючий чагарник. Супротивник, якщо йому вдавалося подолати рів і вибратися на берму, в густому плетінні чагарів практично зупинявся і розстрілювався впритул. З напільного боку валу копався рів глибиною до 2 сажнів і шириною по верху 3 сажні. Рів копали таким чином: лопатами знімали верхній шар ґрунту — дерн, парою волів із плугом орали ділянку, землю виносили мішками на вал. Потім схили дернували. Той схил, що примикав до берми, називався ескарп, протилежний — контрескарп. Обидва схили робилися якомога крутішими. У підніжжі контрескарпу вкопували палісад — густий ряд загострених зверху колод-надовбів, з’єднаних між собою поперечинами. У заплавах річок та низинах рів заповнювали водою. Поле за ровом, із боку противника, називалося гласис. Його залишали відкритим, маскуючи уривисту ділянку перед ровом — прикритий путь.

В особливо небезпечних місцях, приблизно через 25-30 верст, споруджувалися фортеці — укріплені пункти з довгочасними будовами, постійним гарнізоном, озброєнням та припасами. Кількість, назви, місце та порядок розташування фортець досі є предметом дискусії. Фортеці, як правило, мали чотирикутну форму, лише деякі були п’ятикутними. Фортечні сторони (полігони) мали в довжину 107—125 сажнів (230—270 м). Висота фортечних земляних валів сягала 4-5 сажнів (8-Ю м), глибина рову – 6-9 сажнів (13-19 м), ширина підошви рову становила 2,5—3 сажні (5-6 м). На кутах фортечних укріплень будували бастіони — п’ятикутні довгочасні оборонні споруди, які служили для обстрілу підступів до фортеці фланкуючим і перехресним вогнем.

План п”ятикутної фортеці на Українській лінії. Реконструкція за кресленням 1736 р. 

У фортечних і бастіонних ровах ставили палісад. Із фронтального боку фортеці будували равелін — допоміжну фортифікаційну споруду трикутної форми. Равелін розташовувався перед ровом фортеці між бастіонами і слугував для прикриття фортечних валів. Він складався із рову і валу. За фортечним валом, із внутрішнього боку, будували ретраншимент — допоміжну оборонну споруду, яка призначалася для продовження оборони й обстрілу головного валу після того, як ним заволодіє противник. Ретраншимент мав вигляд огорожі чи окопу. Всередині фортеці розміщувалися приміщення блокгаузів, пороховий льох, провіантський магазин, цейгауз, колодязь, вартівні, будинки коменданта та канцелярії ландміліцьких полків.