34.4 Під владою Малоросійської колегії

34.4.1. Скасування гетьманства

34.4.2. Реформаційні заходи П. Румянцева

              

34.4.1. Скасування гетьманства

Важливу роль у знищенні гетьманства відіграв учитель і наставник К. Ро-зумовського, а з 1750 р. радник гетьмана Григорій Миколайович Теплов (1720-1770). Спровокувавши серед частини української старшини рух за пожиттєве й успадковане гетьманство, він же й постарався налякати ним уряд. Недарма багато хто дивився на нього як на зрадника. Розказували, що коли Г. Розумов-ський з’явився за царським викликом до столиці, Г. Теплов при зустрічі розцілував гетьмана, а присутній при цьому граф Г.Г. Орлов сказав прилюдно: «І лоб-за его же предаде». До Г. Теплова ж, як знавця України, звернулася цариця за інформацією про стан справ у Гетьманщині.

Свідчення 10. Із записки Г. Теплова «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии»:

Недоліки управління. «Все управлялось не правом и законами, а силою и кредитом старшин и обманом грамотных людей». «…Как скоро придет весть, что сотник умер, то, прежде чем об этом узнает гетман, полковые старшины посылают надобного им человека в сотню для управления ею до определения нового сотника. Этот человек не сомневается, что сотня его, и, приехав на место, выкатывает несколько бочек вина безграмотным козакам, подкупает священника и дьячка, те соберут рукоприкладства от пьяных — и выбор готов. Избранный истратит несколько червонных в высшем месте и утверждается сотником». 

Шкода від вільних селянських переходів. «Богатые землею помещики населяют ее таким образом: определенный для того служитель идет переманивать крестьян у бедных помещиков, прельщая их большими льготами, что удается очень легко, потому что бедный помещик заставляет крестьянина своего больше работать, чем богатые; или богатый помещик выставит на пустой земле своей большой деревянный крест, на котором для грамотных напишет, а для неграмотных проверченными скважинами означит, на сколько лет он обещает новопоселившимся льготы от всех оброков и господских работ. Ленивые мужики не перестают наведываться, где выставлен крест, на поселение слободы и, проведав, выбирают место, которое им покажется льготнее. Таким образом вылеживает мужик урочные годы в крайней лености, а к концу срока проведывает о новой кличке на слободку, ищет нового креста и, таким образом, весь свой век нигде не заводит никакого хозяйства, а таскается от одного креста к другому…». «Таким образом, в плодородной Малороссии земледелец терпит голод, убогий помещик в большую бедность впадает, а богатый усиливается числом подданных, государственная же выгода не только не возрастает, но час от часу уменьшается».

Записка Г. Теплова остаточно зміцнила імператрицю в намірі покінчити «с беспорядочным бытом Малороссии», почавши із знищення гетьманства. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга і після тривалих переговорів подав прохання про звільнення.

Свідчення 11. Із секретної царської настанови князю О.О. Вяземському, призначеному в 1764 р. генерал-прокурором:

«Мала Росія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі. Цього легко досягти, наставивши начальниками в тих провінціях розумних людей; коли ж в Малороси гетьмана не буде, треба старатися, щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд».

Царським указом від 10 листопада 1764 р. на Україні замість гетьмансько-старшинського управління відновлювалася Малоросійська колегія, що складалася з призначуваних урядом 4-х великоросійських і 4-х малоросійських постійних членів на чолі з президентом. Фактичним правителем України протягом наступних 25 років став граф Петро Олександрович Румянцев – президент Другої Малоросійської колегії і водночас генерал-губернатор України й головнокомандуючий усіма військами на її території. Цьому урядовцю й належить сумнівна «честь» знищення в Україні решток самостійного державного життя й переведення Гетьманщини на становище звичайної російської провінції.

 

Румянцев-Задунайський Петро Олександрович

(4/15.1.1725, Москва 8/19.ХІІ.1796, с. Ташань Переяславського повіту, тепер Пере-яслав-Хмельницького району Київської обл.) — полководець і державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770 р.), граф (1744 p.), генерал-губернатор Малоросії (1764-1796 pp.), президент Малоросійської колегії (1764-1786 pp.).

Походив із давнього аристократичного роду. Україну знав з дитячих літ: його батько — генерал-аншеф, граф Олександр Іванович Румянцев (1679-1749), відомий полководець і дипломат, у 1736 р. був Головним Правителем Малоросії. В Україні ж одержав початкову освіту; вчителем його був місцевий педагог Т.М. Сенютович, котрий закінчив Чернігівський колегіум, а потім вивчав «в иностранных землях разные языки». Записаний у солдати в шестирічному віці, П.О. Румянцев у 1740 р. став кадетом Сухопутного шляхетського корпусу, де провчився всього 4 місяці, віддавши перевагу армійській службі. Військова кар’єра П. Румянцева була стрімкою: у 1743 р. став полковником, у 1757 р. — генерал-майором, у 1758 р. – генерал-поручиком, у 1760 р. – генерал-аншефом, у 1770 р. — генерал-фельдмаршалом. Здобув славу в Семилітній війні 1756—1763 pp., де командував бригадою і дивізією. Відзначився в боях під Гросс-Єгер-сдорфом, Кунерсдорфом, облозі й взятті Кольберга. Користувався необмеженою довірою імператора Петра III; за його наказом у 1762 р. прийняв командування армією. З воцарінням Катерини II, вважаючи свою кар’єру закінченою, подав у відставку. Однак узурпа-торка трону знайшла П. Румянцеву нове поле для застосування талантів: у 1764 р. він був призначений генерал-губернатором Малоросії, президентом Малоросійської колегії, Головним Командиром Малоросійських Козацьких полків, Запорозьких козаків і Української дивізії.

На цьому уряді П. Румянцев активно проводив політику скасування всіх відмін в устрої Гетьманщини та зведення тут російських порядків. Під час виборів до Комісії для складання нового «Уложення» 1767 р. протидіяв автономістичним прагненням української старшини й духовенства. За ініціативою П. Румянцева проведено реформу козацької служби, податкової системи (встановлення подушного податку), поштової справи. З метою запровадження нового державного оподаткування протягом 1765—1769 pp. провів пере-пис-ревізію населення і господарств Лівобережної України (Румянцевський опис Малоросії). За урядування П. Румянцева ліквідовано рештки української автономії: скасовано Малоросійську колегію й полковий устрій, поділено Гетьманщину на три намісництва, поширено на Україну російську систему адміністрації й судочинства, ліквідовано козацьке військо й замінено його карабінерськими полками, втілено в життя ка-терининську «Жалувану грамоту дворянству» 1785 р. й міське «Уложення» 1775 p., закріпачено українське селянство (1783 p.), секуляризовано церковне майно (1786 р.). Сам П. Румянцев одержав і придбав собі величезні маєтності на Лівобережній Україні. З початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp. П. Румянцев був призначений командуючим 2-ю армією, в завдання якої входила пасивна оборона кордону. Але невдовзі Катерина II, невдоволена повільністю князя О.М. Голіцина, який командував діючою 1-ю армією, призначила П. Румянцева на його місце. Вже в першій рішучій битві під Ларгою (7.VII.1770 р.) П. Румянцев із 25-тисячним військом розбив 80-тисячний турецько-татарський корпус. Ще більше прославила його ім’я перемога, одержана над вдесятеро сильнішим противником при Кагулі (21.VII. 1770 p.). Переслідуючи ворога, російський полководець оволодів Ізмаїлом, Кі-лією, Акерманом, Браїловим, Ісакчою, Бендерами і переніс воєнні дії за Дунай (1771 p.). Успішним наступом у Болгарії в 1774 р. змусив Туреччину укласти Кучук-Кайнарджійський мирний договір. У складі румян-цевської армії воювали також козацькі полки. Після завершення кампанії одержав фельдмаршальський жезл і почесне найменування Задунайського. З боку царського уряду П. Румянцеву були виявлені всі знаки поваги та уваги — пам’ятні обеліски в Царському Селі й С.-Петербурзі, ордени, придворні урочистості. Однак від пропозиції «в’їхати в Москву на тріумфальній колісниці через урочисті ворота» П. Румянцев відмовився, розуміючи, що самодержці не прощають слави своїм полководцям і за популярність рано чи пізно доведеться розплачуватися. В російсько-турецькій війні 1787— 1791 pp. був командуючим 2-ю (Українською) армією, але являв собою вже другорядного керівника — першим став Г. Потьомкін. Вважаючи себе обійденим, після нетривалих акцій у Молдавії самоусунувся від справ. Із 1789 р. жив у своєму ташанському маєтку. Перебуваючи у зв’язку з російськими опозиційними колами, що орієнтувалися на царевича Павла й були ворожі до суперника П. Румянцева — Г. Потьомкіна, заприязнився з українськими автономістами. Увага й пошана з боку українського шляхетства виявилася, між іншим, у позитивній оцінці П. Румянцева в «Історії Ру-сів». Така метаморфоза викликала велике незадоволення Катерини II, яка у 1790 р. усунула П. Румянцева від керування колишньою Гетьманщиною, призначивши на це місце генерала М. Кречетнікова. У 1794— 1795 pp. П. Румянцев номінально числився головнокомандуючим армією, що діяла в Польщі. П. Румянцев був суворою людиною: підлеглі тремтіли перед ним. Некрасивий зовні, він зачаровував своєю гарячою енергією, здатністю вести за собою. Не знав хвороб (у 70-річному віці їздив верхи по 50 верст щодень), помер раптово від апоплексичного удару. Похований у Соборній церкві Успіння св. Богородиці Києво-Печерської лаври. Над могилою споруджено пам’ятник (1797-1805 pp., скульптор І. Мартос). Діяльність П. Румянцева як полководця значною мірою визначила роз^ виток російського воєнного мистецтва у II пол. XVIII ст. О. Суворов уважав його своїм учителем. 23-річним П. Румянцев одружився з 34-річною Катериною Михайлівною Румянцевою, уродженою княжною Голіциною (1723—1779). З плином часу різниця в роках проступила нараз різко, може, тому подружжя жило окремо. Дружина з дітьми мешкала в Москві. Троє синів графа — Микола, Сергій і Михайло — стали відомими державними діячами.

 

 

34.4.2. Реформаційні заходи П. Румянцева

Відправляючи П. Румянцева на Україну, Катерина II дала йому «секретну» настанову, в якій відчувається вплив записки Г. Теплова.

Свідчення 12. Із настанови Катерини II П. Румянцеву:

Стратегічне завдання. «Сверх сего вкоренившиеся там многие непорядки, неустройства, несо-образимое смешение правления воинского с гражданским, от неясности чужих законов и прав происходящие; в суде и расправе бесконечные волокиты и притеснения; самопроизвольное некоторых мнимых привилегии и вольностей узаконение, а настоящих частое и великое во зло употребление; весьма вредные как владельцам, так и самим посполитым людям с место на место переходы; закоснелая почти во всем народе к земледелию и другим полезным трудам леность и такая же примечаемая в нем внутренняя против великороссийского ненависть представляют вам весьма пространную рачительного наблюдения и старания вашего материю».

Тактика дій. Привернути на бік російської влади місцеве населення кращою за попередню постановкою адміністрації й суду, вдавати роль оборонця народних мас проти панівної старшинської верстви і водночас пильно стежити за самою старшиною, приборкуючи найменші прояви опозиції та незадоволення з її боку. Не забувати про існування «сокровенной ненависти тамошнего народа против здешнего, который опять с своей стороны приобык оказывать не неприметное к малороссиянам презрение».

Для бойового генерала П. Румянцева нове призначення було несподіванкою. Воно обривало його військову кар’єру і фактично було вигнанням подалі від престолу, столиці, життєво важливих артерій державного організму. Знервований і ображений, він все ж скорився царському велінню. Більше того, доклав максимуму розуму й зусиль, щоб уміло, послідовно, без зовнішніх потрясінь втілити у життя намічену політичну програму.

Прибувши в Україну весною 1765 p., П. Румянцев ціле літо об’їжджав край, маскуючись під звичайного подорожнього, щоб тихо й непомітно підглянути справжнє життя. Президента колегії супроводжував молодий канцелярист O.A. Безбородько, котрий вів подорожні нотатки, їхали двома упряжками – легким фаетоном та візком із камердинером і різним похідним збіжжям при ньому. Маршрут подорожі проліг через Конотоп, Ромни, Гадяч, Лубни, Опішню до Полтави і далі на Українську лінію.

Після повернення до Глухова П. Румянцев виклав свої спостереження в «Записке о усмотренных в Малой России недостатках и неустройствах, о исправлении которых Малороссийской Коллегии трактовать должно». Незважаючи на те, що запропоновані П. Ру-мянцевим заходи здійснювались у за-гальноімперських інтересах, вони позитивно вплинули на господарський розвиток краю.

Протягом 1765-1769 pp. за наказом нового правителя проведено генеральну ревізію Лівобережної України, в ході якої зроблено перепис населення і господарств – т. зв. «Румянцевський опис Малоросії». Було описано 3,5 тис. населених пунктів. Діяльність ревізійних комісій викликала велике занепокоєння серед різних станів населення. Працю зупинила російсько-турецька війна. Чи був використаний опис на практиці, сказати важко. Понад тисячу грубих фоліантів майже сто років лежали в архівах, усіма забуті, частина їх загинула.

Свідчення 13. «Історія Русів» про спосіб проведення генерального опису Малоросії:

«За комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтер-офіцерів з численними писарями та рядовими із великоросійських консистуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з його хат на вулиці, не минаючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери з численними асистентами. Після людей і скотини бралися до поміщиків і власників. Від них вимагали документів і доказів на володіння маєтностями та землями

і тут-то потрясали всі скарби кожного. Звичайно домагалися якихось писцевих книг і жалування царських грамот, але вони тут були у самих лише попів на парафії, та й то архієрейські; а як поміщикам, згідно з правами та договірними статтями їх, усі надання та пожалування йшли від гетьманів і трибунальних урядів, а тільки мало хто мав на те потвердження царські, видані на їх бажання та при випадкових оказіях, то й подали всі власники універсали гетьманські та декрети судові; але їх спершу вважали за паспорти, або прокормьожні, а мало що за посвідки звичайні, і опісля вже поволі приходили вони в свою силу, залежно від клопотань власників та їхніх пожертв».

Відчутне практичне значення мало розпорядження генерал-губернатора про заміну натуральних повинностей на утримання російських військових частин, розквартированих в Україні, грошовим податком по 1,02 руб. з кожного «диму» (хати), що становило по 35 коп. з душі чоловічої статі (2 коп. призначалися на комісарські витрати).

Свідчення 14.

Підсусідкові за рік роботи на свого державця платили 3 руб., трьохрічний заробіток наймита в хазяїна складав 10 руб., таку ж платню одержував повітовий писар, але за півроку. За 10 руб. можна було купити 20 возів сіна або добрячого коня зі збруєю. Пуд солі коштував 15 коп., а після заведення царських митниць на кордоні з Кримом подорожчав до 50 коп. Річна платня, пожалувана імператрицею генерал-губернатору П. Румянцеву, становила 4000 руб.

Зібрані згідно з новими правилами гроші П. Румянцев наказав видавати військовим командам за встановленими штатами й цінами. Це допомогло приборкати зловживання і здирства військових урядників, які поводили себе в Україні як на завойованій території.

Свідчення 15. Сучасник про зловживання російських військових команд:

«Десяток солдатів розганяв перед тим цілі села, а капральство їхнє потрясало навіть міста і містечка; управа ж на них була найближча: Київ, Полтава і Смоленськ, де начальники їхні такі були неприступні, як султани азіатські… Усе в них до останньої шпильки означало інтерес государів, і за нього причіпки та кари були безугавні».

Предметом турботи президента колегії стали погані дороги, по яких весною та восени годі було проїхати. П. Румянцев завів на Гетьманщині реґулярну пошту – зі штатом поштмейстерів і листонош, зі станціями на трактах, де тримали коней. Надійний поштовий зв’язок отримали міста: Глухів, Київ, Лубни, Переяслав, Полтава, Ромни, Стародуб, Чернігів. Були поліпшені й розширені водні шляхи. П. Румянцев повів боротьбу з розкраданням казенних земель. Важливе значення мало повернення в казну власницьких міст, їх наказано обносити надійними оборонними валами. Генерал-губернатор переймався збереженням і насадженням лісів, розведенням тонкорунних овець, поширенням у сільському господарстві технічних культур, культивуванням нових овочів, зокрема, картоплі. Водночас П. Румянцев уживав заходів, спрямованих на поліпшення судочинства. При Колегії й Генеральному суді встановлено посади присяжних адвокатів. У 1767 р. змінено порядок вибору сотників – кандидатів повинна була обирати полкова старшина, разом із сотенною, і представляти на затвердження генерал-губернатора. До складу Генерального суду поряд із виборними введено постійних членів.