ГОГОЛЬ Микола Васильович

 (20.03/ 01.04.1809, с. Сорочинці Миргородського пов. Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. – 21.02/04.03.1852, м. Москва, Росія) – письменник-класик, художник-аматор, критик мистецтва.

Нар. в поміщицькій сім’ї. Навчався в Полтавському повітовому училищі (1818–1819), Ніжинській гімназії вищих наук (1819–1828). Гімназистом написав перші літ. твори (не збереглися). Після закінчення курсу подався до С.-Петербурга, де зайнявся літ. творчістю. 1829 опублікував під псевд. поему «Ганс Кюхельгартен», але після негативної оцінки твору критикою зібрав усі непродані екземпляри і спалив їх. Незважаючи на цю невдачу, продовжував писати, звернувшись до добре знаного українського життя і фольклору. Цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832) приніс Г. літ. славу. 1835 побачили світ зб. «Миргород» і «Арабески», повість-епопея «Тарас Бульба»; 1836 – повість «Ніс» і комедія «Ревізор». 1836 виїхав за кордон, де перебував, із перервами, до 1848. Там написав вершинну поему-роман «Мертві душі» (ч. І, 1842). 1847 опублікував книгу «Вибрані місця з листування з друзями». Після повернення до Росії з одержимістю працював над другою частиною «Мертвих душ», але після 10 років праці спалив рукопис.

Поряд з літ. творами виконав низку малюнків, акварелей і малярських композицій. Авт. проектів вітражів у готичному стилі для вікон будинку і дзвіниці у Василівці.

Був похов. у Даниловому монастирі. У радянські часи, після облаштування в монастирських приміщеннях колонії для малолітніх злочинців цвинтар знесли, а прах Г. 1931 перенесено на кладовище Новодівичого монастиря.

Г. був глибоко віруючою людиною. Він виріс в сім’ї, у якій і батько, і мати були переконаними християнами. Батько майбутнього письменника Василь Гоголь-Яновський попри його художній талант та природну веселу вдачу жартуна мав релігійну ментальність, про що свідчить хоч би його овіяна романтичним релігійним ореолом історія кохання та одруження з Марією Косяровською – майбутньою матір’ю письменника.

У своїх спогадах Марія зазначала, що історія їх знайомства з Василем відбулася за дивних обставин. Василь разом із своєю матір’ю не раз їздив в Охтирку Харківської губ., де був чудотворний образ Божої Матері. Після щирого богомілля вони іноді зупинялися на нічліг. Одного разу Василеві приснився сон, в якому він побачив той самий храм, у якому молився: «раптом царські ворота відчинились, і вийшла цариця у порфирі і короні і почала говорити до нього (він тоді хворів на пропасницю) – ти виздоровієш, одружишся, і ось твоя жінка. Вона підняла вгору руку і Василь побачив біля її ніг маленьке дитя, яке сиділо на підлозі, риси якого врізалися в його пам’ять». Сон поступово призабувся. Однак, коли Василь поїхав з родичами у ближчу до них церкву в м-ку Яреськи і там познайомився з тіткою майбутньої дружини Г. М. Трощинською, яка показала йому семимісячне дитя, парубок зупинився від здивування: дитя мало ті самі риси, які йому снилися. «Не сказавши про це нікому, – згадувала Марія, – він почав слідкувати за мною; коли я стала підростати, то він забавляв мене різними іграшками, навіть сумував, коли бавилася в ляльки, будував будиночки з карт, і тітка моя не могла надивуватися, як цей молодий чоловік не втомлювався бавитися с таким дитям цілими днями».

Ще кілька разів вона снилася йому, він бачив її в храмі і впізнавав риси її обличчя. Коли Марії виповнилося тринадцять років, 27-річний Василь засватав її, а наступного року вони одружилися. Мали 12 дітей – 6 синів і 6 дочок. Із них вижили три дочки і два сини, менший з яких – Іван помер, коли старший – Микола вчився в Полтавському повітовому училищі (літо 1819). Кохання цих двох людей було майже платонічним. Марія Іванівна згадувала: «Любов до мене чоловіка була неописаною; я була цілком щаслива». І ще одне визнання у спогадах: «Ми не могли розлучатися одне з одним ні на один день, і коли він їздив по господарству в поле в маленьких санях, то завжди брав мене з собою. Якщо ж траплялось, що мені потрібно було залишитися дома, то я боялася за нього; мені здавалося, що я не побачу його. Ми майже не розлучались…». Це дійсно було якесь надзвичайне богонатхненне кохання, з якого мусив народитися і народився геній.

Двоє дітей, що народилися в сім’ї до Миколи, з’явилися на світ мертвими. Батьки дуже хвилювалися перед народженням нової дитини. В чеканні пологів переїхали в Сорочинці, бо там жив відомий лікар Трохимовський. На обійсті коло будинку для приїжджих хворих був побудований флігельок, в якому вони зупинялись. Саме там Марія і народила сина. П. Куліш писав, що мати Г. дала обітницю «Якщо народиться у неї син, назвати його Миколою, на честь чудотворної ікони, яка називалася Миколою Диканським. Батьки Гоголя просили священика села Диканьки молитися до того часу, поки дадуть йому знати про щасливу подію і попросять вдячний молебень». За словами сестри Г. Ольги, він «любив згадувати про те, чому назвали його Миколою».

На світогляд Г.-дитини справили величезний вплив кілька факторів. По-перше, незаперечний авторитет богомільної матері. Про це через багато років у 1833 в листі до неї Г. писав так: «Я пам’ятаю: я нічого в дитинстві не відчував, я дивився на все, як на речі, створені для того, щоб догоджати мені. Нікого особливо не любив, виключаючи тільки вас, і то тільки тому, що сама природа вдихнула це почуття. На все я дивився безпристрасними очима; я ходив у церкву тому, що мені наказували або, носили мене; але стоячи в ній, я нічого не бачив, окрім риз попа і противного реву дячків. Я хрестився тому, що бачив, що всі хрестяться. Але одного разу, – я живо, як тепер, пам’ятаю цей випадок, – я просив вас розповісти мені про страшний суд, і ви мені дитині, так гарно, так зрозуміло, так зворушливо розповідали про ті блага, які чекають на людей за добродійне життя, і так вражаюче, так страшно описали вічні муки грішників, що це зворушило і розбудило в мені всю чуттєвість, це заронило і викликало в наслідку в мені найвищі помисли».

Другою страшною подією, яка залишила свій відбиток у світоглядно-моральному сприйнятті світу десятирічного Г. стала смерть молодшого на рік брата. Горе дитини, яка лишилася свого єдиного улюбленого братика, було невимовним. Хлопець так побивався, сумував, що батьки з метою відволікти його від могили Івана влаштували Миколу у щойно відкриту гімназію вищих наук кн. Безбородька в Ніжині.

Не минуло і двох років, як тяжко захворів батько. Через чотири роки важкої хвороби у нього почала йти кров із горла. Він поїхав у Кибинці (помістя Д. Трощинського) під нагляд лікаря. Марія тоді була вагітна черговою дитиною. Через тиждень після пологів їй принесли жахливу звістку про смерть чоловіка. Молода дружина так була вбита горем, що хотіла померти вслід за Василем. Вона свідомо морила себе голодом, лише величезними зусиллями родини її вдалося врятувати, насильно заливаючи в рот бульйон. В тому є щось фатальне, бо й сам Г. помер, заморивши себе.

Звістка про смерть батька страшенно вразила душу гімназиста Г. Він хотів покінчити з собою – кинутися у вікно з верхнього поверху. Однак зібрав всі свої сили в кулак, зціпив зуби і стримався. У листі до матері 23.04.1825 16-річний підліток писав:. «Не турбуйтеся, дорогенька мамусю! Я цей удар переніс з твердістю справжнього християнина. Правда, я спершу був вражений жахливою цією новиною; однак не дав нікому помітити, що я був засмучений. Залишившись наодинці, я віддався всій силі безпам’ятного відчаю. Хотів навіть замахнутися на життя своє, але Бог стримав мене від цього; і під вечір примітив я в собі тільки сум, але вже не поривний, який зрештою перетворився в легку, ледве помітну меланхолію, змішану з чуттям благоговіння до Всевишнього. Благословлю тебе, свята віро! В тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і вгамування свого жалю. Так, дорогенька матусю, я тепер спокійний, хоч не можу бути щасливий, позбавившись кращого батька, найвірнішого друга, всього найціннішого моєму серцю. Але хіба я не маю ще чуттєвої, ніжної, добродійної мами, яка може замінити і батька, і друга, і всього, що є миліше, що є дорожче? Так, я маю вас і ще не залишений долею». Після смерті батька в Миколи пропала дитяча безтурботність, він посерйознішав. Мати була впевнена, що «він вже після смерті батька не веселився так, як це було раніше».

Юний Г., розмірковуючи над своїм майбутнім життям, пов’язує його з божественним повелінням, з вірою, що лише накреслений Богом шлях його бажань і мрій обезсмертять його ім’я. Загалом, всі свої найвищі прагнення юної душі він пов’язує з натхненням Божим. У листі до Петра Косяровського, дядька по матері, якому Г.-гімназист вивіряв найпотаємніші плани свого майбутнього життя, юнак заявляв: «Я не знаю, чому я проговорився тепер перед вами, чи від того, що ви, напевне, брали стосовно мене найбільше участі чи з близьких родинних зв’язків, цього не скажу; щось незрозуміле рухало пером моїм, якась невидима сила наштовхнула мене, передчуття увійшло в груди мої, що ви не вважатимете пустопорожнім мрійником того, який майже три роки неухильно тримається однієї мети і над яким глузування, натяки більше спонукатимуть зміцнитися в «передбачуваному накресленні». Це глибоке переконання Г. в тому, що сила його таланту, художньої майстерності залежить від волі Всевишнього, було характерною прикметою його світогляду. Він неодноразово висловлювався з цього приводу і в творчих працях, і в листах до матері та найближчих своїх друзів та знайомих.

Мотив «чогось незрозумілого», якоїсь «невидимої сили», що рухає його пером, особливо вичерпно описав Г. у передмові до «Вибраних місць» і в «Авторській сповіді». Перебуваючи тяжко хворим, в передчутті можливої близької смерті, він просить друзів видати його «Вибрані місця», бо вважає ці листи найкориснішим з усього, що було ним написане загалом, а порятунок від смерті вважає божою милістю: «Небесна милість Божа відвернула від мене руку смерті». Далі Г. розмірковує над мотивами видання книги та над планами використання виручених коштів для «підтримки тих, які подібно до мене, відчують потребу внутрішню відправитися до наступаючого великого посту в святу землю і не будуть мати змоги здійснити його лише своїми засобами, з іншої сторони – на допомогу тим, яких я зустріну на шляху, що вже йдуть і які всі помоляться коло гробу Господнього за моїх читачів, своїх благодійників».

Як бачимо, Г. збирався здійснити паломництво в Єрусалим не сам, а в колі багатьох співвітчизників, уявляв таку подорож як широкий рух православних Російської імперії, які, на його переконання, як і він сам повинні бути «добрими християнами». У зв’язку з цим Г. щиросердечно як глибоко переконаний християнин просить прощення у всіх співвітчизників, яких він, можливо, чимось образив. Він підкреслює вади свого характеру, зокрема, і дріб’язкове самолюбство, «яке властиве тільки таким із нас, які із багнюки пробилися в люди і вважають себе виправданим дивитися зверхньо на інших».

Заклик Г. до взаємного прощення у співвітчизників проникнутий глибокою релігійною вірою в силу «святої небесної милості», яка єдина спроможна перетворити молитву з «безсильної і черствої» в морально-мобілізуючу рушійну силу людської душі. Г. виступає тут як натхненно віруюча людина, яка побожно сприймає навколишній світ, яка навіть у кожному священику вбачає «святителя, життя якого є одна молитва». Вся ця ідеалізація духовно-морального життя в Росії з погляду реального становища як самої російської православної церкви, так і реального ставлення російських громадян до неї не змінює самого змісту релігійної ментальності Г. Більше того, дає змогу зрозуміти, в чому полягала глибока прірва між Г. і переважною частиною тогочасної російської інтелігенції, яка або захоплювалася новітніми як на той час революційними, переважно атеїстичними, прожектами революційного перетворення суспільства, або пленталася у хвості глибоко консервативних царистських установок на збереження самодержавства, православ’я та народності. З погляду цієї інтелігенції Г. або звихнувся на релігії, або явно перебільшував її значення.

Релігійну ментальність Г., яка явно не вписувалася в духовно-моральну атмосферу життя росіян, можна пояснити хіба що українським його походженням та впливом тогочасного італійського суспільно-політичного життя, адже в Італії письменник перебував майже 10 років. У цьому випадку йдеться про тлумачення ролі релігії в житті людини та суспільства. Західноєвропейське християнство, яке на той час вже перейшло етап своєї модернізації у вигляді реформаційних рухів, семимильними кроками рухалося шляхом зміцнення суспільної ролі релігії. Весну народів, яка наближалася у тогочасній Європі, активно підготовляли переважно передові релігійні діячі, особливо в Італії. Вони очолювали суспільний рух народів до усвідомлення національної ідентичності, до утворення національної державності. Г., проживаючи у той час в Італії, не міг не спостерігати цього процесу. Саме тому в його світогляді та моральних переконаннях посилюється релігійна ментальність, віра в те, що саме релігія спроможна вдосконалити суспільне життя, моральність громадянства.

Релігійний настрій Г. посилився на поч. 1843. У листі до С. Шевирьова від 28.02.1843 він писав: «Це правда, що я можу тепер працювати впевненіше, твердіше, обачніше, завдяки тим заходам, які я вживав до виховання свого і яких також ніхто не помітив. Наприклад, ніхто не знав, для чого я робив переробки моїх попередніх п’єс, тоді як я проводив їх, грунтуючись на розумінні самого себе, на влаштуванні голови своєї… Після цих і інших зрушень, які відбулися в глибині душі, я, зрозуміло, можу тепер рухати роботу набагато успішніше і скоріше, ніж раніше». Отже, переорієнтацію на християнські духовні цінності Г. вважав благодатною основою своєї подальшої художньої творчості. На основі остаточного усвідомлення ролі християнської моралі він сформулював ідею самовиховання і під цим кутом зору перегляду результатів попередньої художньої творчості. У цей період у письменника виникає абсолютна богопереконаність. Він активно вивчає тексти видатних богословів та отців церкви. О. Смирнова згадувала, як застала Г. в Ніцці за вивченням писань святих отців церкви та творів Аврелія. Він і Смирнову змушував переписувати псалми та вивчати їх на пам’ять.

У листі до матері Г., заспокоюючи її від усіляких турбот про себе, писав що потрібно більше сподіватися на Божу волю, від якої буквально все залежить: «Богові угодно – і я в ту ж годину мертвий у своїй кімнаті, не вдаючись ні в яку небезпечну дорогу, Богові угодно – і я непошкоджений серед всіх жахів, перед якими ніщо та дорога, яка здається вам такою небезпечною».

Богомильність Г. з кожним роком посилювалася, набувала все більш категоричних рис і зрештою переросла в релігійне затьмарення. Важливу, якщо не виняткову, роль у цьому процесі відіграв о. Матвій (Константиновський), з яким Г. познайомив кол. тверський губернатор, а пізніше гол. Св. Синоду російської православної церкви граф О. Толстой, у якого останніми роками жив письменник.

Матвій (Константиновський) був дійсно унікальним типом релігійного проповідника, відомим мало не на цілу Росію. Ще з молодих років він виявляв схильність до подвижницького християнського життя, із захопленим чуттям митця любив величавість православного богослужіння, володів незвичайним даром церковної проповіді, в основі якої лежала вироблена ним своєрідна «ідеальна народна мова», що буквально чарувала слухачів. Почувши якось у Москві промову о. Матвія, С. Шевирьов, коли той пішов, сказав: «Так у стародавні часи гриміли златоусти!».

Дар талановитого християнського проповідника поєднувався у о. Матвія з непохитною вірою в догмати російського православ’я, які іноді просто лякали простий народ. Обурений архієрей одного разу викликав до себе священика і пригрозив йому арештом в острозі. Той, дивлячись на владику і заперечно хитаючи головою, сказав: «Не вірю, ваше преосвященство!» – «Як ти смієш так відповідати?» – загримів владика. – «Так, не вірю ваше преосвященство, тому що це занадто велике щастя – постраждати за Христа. Я не вартий такої високої честі!». Ці слова так спантеличили владику, що він махнув на нього рукою і залишив з тих пір у спокої.

Саме цього о. Матвія обрав собі духівником вже і так серйозно хворий Г. Листуючись з ним, виливаючи йому наболіле своєї душі, письменник все більше потрапляв під вплив християнських догматів російської православної церкви, згідно з якими основним завданням земного життя людини є спокутування гріхів для здобуття вічного царства небесного. Духівник переконував Г. відректися від своїх художніх творів як таких, що творилися під впливом нечистої сили, щиро покаятися і просити в Бога прощення за вчинені гріхи. Безсумнівно, есхатологічні проповіді о. Матвія сприяли прискореному розчаруванню земним життям і швидкій смерті письменника. Коли після смерті Г. священику дорікнули, що він як духовний наставник не тільки не вберіг його від смерті, а, навпаки, довів його до такого страшного кінця, Константиновський без будь-якої зніяковілості відповів: «Що ж тут поганого, що я Гоголя зробив справжнім християнином?».

Тв. (вид.): Полн. собр. соч.: В 14-ти тт. – M.-Л., 1952; Избранные сочинения. – М.: Правда, 1985; Собр. соч. в 7 тт. / Под общ. ред. С. Машинского и М. Храпченко. – М: Худ. лит-ра, 1986; Програмні твори / Післямова В. Шевчука. – К.: Обереги, 2000. .

Літ.: Вересаев В. В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. – Х.: Прапор, 1990. – 680 с.; Горбач Н. Я. Микола Гоголь: життя і духовна драма генія. – Львів: Каменяр, 2004. – 352 с.

Н. Я. Горбач.