18.3 Просування половців на територію Полтавщини

Починаючи з II пол. XI ст., осілі жителі краю стали відчувати на собі неспокійне сусідство і відверту загрозу з боку Половецької орди, яка з’явилася у руському порубіжжі в 1055-1056 pp. Це спричинило новий відтік слов’янського населення в безпечніші північні райони. Давньоруські поселення на Пслі та Ворсклі продовжили своє існування з мінімальною кількістю мешканців.

 

Умовний кордон із Половецькою землею проходив у Ворсклинсько-Орільському межиріччі, але фактично половці почувалися господарями майже на всій території Лівобережжя. На певних етапах своєї історії ці землі могли існувати під спільним протекторатом руських князів і половецьких ханів. Пізніше, у ХП-ХІП ст., лівобережні степи використовувалися половцями для сезонних кочівок за домовленістю із місцевою руською адміністрацією. Деякі сім’ї кочівників частково осідали на землю, потрапляючи у васальну залежність від руських правителів.

Головним заняттям половців було кочове скотарство. Розводили коней, овець, кіз, верблюдів, рогату худобу. Важливе значення у господарстві мало облавне полювання. Незначна частина населення займалася також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя. Як уже відзначалося, помешканням кочовиків були «половецькі вежі» – юрти, що пересувалися на возах або встановлювалися на землі. У випадку небезпеки вози ставилися колом, утворюючи військовий табір. З Половецького степу вивозилися продукти тваринництва, зокрема коні; половці були посередниками у транзитній торгівлі, що йшла з Візантії через портові міста Сурож, Озів і Саксин, а також суходільними шляхами, що сполучали Європу з Близьким Сходом: Залозним, Соляним та Грецьким. Реміснича справа у половців була слабо розвинена, стосуючись лише щоденних потреб життя. На окрему увагу заслуговують кам’яні скульптури, що у формі т. зв. «кам’яних баб», розсіяні по всій Південній Україні. Вони пов’язані з релігійним культом – піаманізмом.

Як усі тюркські племена, половці відзначалися віротерпимістю, тому серед них швидко поширилися мусульманська та християнська релігії. Під впливом сусідства з княжою Руссю в середовищі половецької аристократії поширилися слов’янські імена: Ярослав Томза-кович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович, Данило Коб’якович та ін. Із XII ст. між руськими княжими родами та половецькими ханами стало традицією родичатися між собою шляхом встановлення шлюбних зв’язків. Мало який руський князь не мав жони – половецької красуні; зафіксовано також випадки одруження половецьких ханів на руських аристократках. У жилах їхніх нащадків текла половецька кров. Окрім залагодження політичних непорозумінь, це дозволяло відбувати спільні воєнні походи проти князів-суперників чи зовнішніх ворогів. Протягом п’яти поколінь етнічна асиміляція породжувалася також традиційними насильницькими обмінами жінками і дітьми під час обопільних набігів, походів і грабунків.

Загалом у Причорноморських степах, на Нижньому Дону і Північному Кавказі кочувало півтора десятка половецьких племен загальною чисельністю більше 500 тис. чол. Найближчими сусідами історичної Полтавщини стали угруповання Бурчевичів – придніпровських половців, Шаруканідів і Токсобичів – донецьких і сіверсько-донецьких «диких» половців. Часом у походах на Переяславське князівство брали участь і лукоморські половці.

У XII – на поч. XIII ст. північні кордони Половецької землі у межах Полтавщини пролягли підвищеннями високого лівого берега Ворскли у Котелевському і Полтавському районах, межиріччям Тагамлика і Кустолово-Суходілки в Но-восанжарському і до гирла Ворскли в Кобеляцькому районах. Територія сучасних Карлівського і Машівського, частини Чутівського районів лежала поряд із «крайніми вежами» землі Половецької. 

Меч «Людоти коваля» з-під Миргорода. І пол. XI ст.

Випадкова знахідка. 1890. Дволезовий клинок довжиною 85,3 см і шириною 5 см, з нетиповим руків’ям скандинавсько-прибалтійського типу і рельєфним зображенням чудовиська, знайдений 1890 р. під час господарських робіт у Хвощевім, поблизу Миргорода. Відомий російський зброєзна-вець, археолог О.М. Кирпичников при досліджені меча виявив двосто-роній напис-тавро на лезі (у верхній третині його дола), утворений статутними кирилічними літерами. З одного боку меча написано «КОВАЛЬ», з іншого, ймовірно, ім’я – «ЛЮДО…А». У виготовленні меча поєдналися технічні знання, навички каролінгських зброярів (виконання напису), скандинавські (орнаментальний мотив, декорування) і суто руські (тавро і форма руків’я з опущеним перехрестям).