22.5 Змагання руських аристократів-земляків за першість у Литовській та Московській державах

22.5.1. Останні Ольгердовичі

22.5.2. Повстання Михайла Глинського

 

 

22.5.1. Останні Ольгердовичі

 

Наступником Вітовта став брат Ягайла – Свидригайло Ольгердович, який розірвав польсько-литовську унію. У відповідь пропольська партія звела на великокнязівський престол молодшого брата Вітовта – Сигізмунда (Жигмонта) Кей-стутовича. Після цього у Великому Князівстві Литовському розгорілася запекла внутрішньополітична боротьба, що точилася до 1480-х pp. і одержала в історії назву Свидригайлових воєн. Під проводом Свидригайла Рюрикович! й Гедиміновичі об’єдналися для захисту князівського права володіти хоч малими, але державами. Діяльність Свидригайла сприяла відновленню Київського князівства (1440 р.) і продовжила існування більшості удільних князівств ще майже на півстоліття. Увесь цей час Київське князівство відігравало важливу політичну роль в українських землях, його князь титулувався «з ласки Божої великий князь київський». Ліквідація цього князівства в 1471 р. негативно відбилася на ситуації в краї. Як вважає більшість дослідників, це означало кінець української автономії.

Той факт, що руська аристократія зберегла вірність Свидригай-лові, утвердив у історіографії погляд на цього діяча як на захисника національних інтересів Литовської Русі. Наскільки це твердження відповідало дійсності, встановити важко, проте не підлягає сумніву факт надзвичайної популярності Свидригайла серед руських князів. Боротьбу врешті виграв Жигмонт, але скористатися плодами перемоги не встиг, ставши жертвою замаху. Спадкоємцем убитого князя став 13-річний син Ягайла Казимир. Після обрання його у 1445 р. польським королем установився режим персональної унії Корони і Литви, що проіснував до 1569 р. Свидригайло задовольнився наданням йому в довічне держання Волині. Після його смерті у 1452 р. Волинське князівство було скасоване. Така ж доля чекала й Київське князівство – найбільше у державі.

Посівши великокнязівський престол, Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20-х – І пол. 30-х pp. XV ст. перебувало під управлінням воєводи кн. Михайла Гольшанського. В 1433-1471 pp. у Києві князювали нащадки Володимира Ольгердовича: Іван Володимирович, Олелько (Олександр) Володимирович та Семен Олелькович. Однак по смерті останнього у 1471 р. Казимир скасував Київське князівство, приславши до Києва свого намісника Мартина Гаштольда, швагра покійного князя. Кияни спочатку відмовилися приймати литвина, але під загрозою каральної акції визнали нову владу.

Ольгердовичі, однак, не змирилися зі втратою Києва. Так виникла «змова князів» 1481 p., організаторами якої були Михайло Олелькович, Федір Іванович Бєльський (обидва – онуки Володимира Ольгердовича) та Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Справжні наміри змовників залишилися таємницею. За деякими припущеннями, руські князі хотіли детронізувати Казимира і посадити на велико-

князівський престол Михайла Олельковича. За іншою версією, вони збиралися відірвати від Литви землі по р. Березину й піддатися з ними Московії. Змову викрили (як гадають, за допомогою київського воєводи Івана Ходкевича); князі Михайло та Іван наклали головами, а Федір утік до Москви.

 

22.5.2. Повстання Михайла Глинського

Останньою спробою руської аристократії повернути провідне становище в державі був збройний виступ князя Михайла Глинського 1508 р. За рядом свідчень, він був скерований на відокремлення руських земель від Литовського князівства і відтворення Київської монархії або, принаймні, створення руського князівства в кордонах ВКЛ.

Князь Михайло Львович Глинський – всесильний мар-шалок великого литовського князя Олександра – був несправедливо покривджений його наступником Жигмонтом (Сигізмундом І). За намовою литовських панів, передусім троцького воєводи Я. Заберезинського, Сигізмунд І позбавив М. Глинського майже всіх урядів. Втративши надію на їх повернення законним шляхом, М. Глинський у лютому 1508 р. вбив Я. Заберезинського, а потім намагався збройно здобути головні міста ВКЛ. Поразка цієї авантюри змусила його шукати підтримки великого князя московського Василія III, який саме воював із Литвою. Той пообіцяв передати М. Глинському всі волості й міста, який бунтівливий князь здобуде у Великому Князівстві Литовському. Однак московська допомога виявилася незначною. Агітація М. Глинсь-кого, ніби влада планує насильно покатоличити руське населення ВКЛ, теж не дала очікуваного ефекту. Соціальних коренів рух майже не мав. Усе це призвело до поразки повстання. Влітку 1508 р. частина русько-литовського панства, включаючи родину Глинських, еміґрувала до Московії. Надалі князь змушений був обстоювати московські інтереси. Він став ініціатором й активним учасником смоленських походів 1512 і 1514 pp. Із його іменем пов’язується втрата Литвою Смоленська, мешканці якого піддалися Василію III нібито за намовою М. Глинського. Побачивши, що московский зверхник не виконує своїх обіцянок, М. Глинський вступив у переговори з Сигізмундом І, виторгувавши повернення до Литви за умови повернення колишніх урядів і маєтностей. Під час спроби втекти був ув’язнений. Звільнений у 1527 р. у зв’язку з одруженням Василія III з небогою князя Оленою Глинською, повернувся у велику політику. Включившись у придворну боротьбу, програв і знову потрапив до в’язниці, де невдовзі й помер.

Пізніша традиція перетворила князя Михайла та його братів Івана і Василя на оборонців українських національних інтересів. На думку сучасних авторів, Михайло Глинський насправді був лише талановитим авантюристом, який зумів перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.

 

Свідчення 3. Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн про М. Глинського («Записки про моско-витські справи»1549 p.):

«[князь] освоїв витончені манери й лицарські звичаї, був спритним у військових вправах: перегонах, фехтуванні, боротьбі, стрибках, а також і в розвагах, на зразок танців та всілякої куртуазії, чим і зажив собі особливої слави». «Він відрізнявся міцною статурою і гострим розумом, умів дати вірну пораду, був однаково здатним і на серйозну справу, і на жарт і, поза сумнівом, був, як кажуть, людиною на всяку годину».

 

Свідчення 2. З роману Д. Міщенка «Бунтівний князь» (1993 p.):

«Небагато лишилося [князів] на лісостепових просторах. Одні полягли у січах з татарами, надто тоді, як великий литовський князь Вітовт зчепився з тими забродами на Ворсклі й зазнав поразки, інші пішли на службу до тієї ж Литви та там і загубилися. Проте деякі й залишилися, зокрема володарі окремих міст, невеликих маєтків у колишньому Переяславському князівстві. <…> Розмови навколо князя Глинського зродили надію, а вже надія й віру: вони не полишені на розсуд долі, є ще в краї заступники, буде й заступництво».

 

Свідчення 4. Сучасний дослідник М. Кром про М. Глинського:

«Слава Глинського надовго пережила і його, і його нащадків. Він був яскравою, незвичайною особистістю. Однаково добре володіючи пером і шпагою, Михайло Глинський служив п’ятьом монархам у Німеччині, Литві та Росії, хоч насправді дбав лише про свої власні інтереси. Навряд чи він відчував любов до батьківщини: цьому космополітові, либонь, було добре всюди, де цінували його таланти, де зважали на його впливовість, де він користувався владою. Двічі цей князь міняв віросповідання… Двічі він зазнавав нищівної поразки, але з гідними подиву енергією і завзятістю знову починав видиратися на вершину. Авантюрист міжнародного масштабу, майстер подвійної гри, неперебірливий у засобах, Михайло Глинський сам-один боровся з численними суперниками, обставинами й долею».

 

Михайло Олелькович

(7-30.VIII.1481) – один із організаторів «змови князів» 1481 р.

Онук Володимира Ольгердовича, брат київського князя Олелька. На момент смерті останнього був намісником у Новгороді. Кандидатура Михайла найбільше імпонувала киянам, але король прислав до Києва Мартина Гаштольда, людину некнязівського походження, до того ж іновірця.

Вимагаючи від Казимира поставити князем Михайла Олельковича, кияни двічі не впускали Гаштольда і підкорилися тільки під загрозою воєнної виправи проти свого міста. Така завзятість надихнула князя Михайла повернути князівську «отчизну» силою.

До змови пристали інші Оль-гердовичі – князі Федір Іванович Бєльський та Іван Юрійович Гольшанський. За свідченнями деяких джерел, короля мали вбити на весіллі Федора Бєльського або під час полювання – на князівських «ловах».

Казимира від смерті врятував випадковий збіг обставин. Князь Федір Іванович врятувався втечею, а князі Михайло Олелькович та Іван Юрійович були страчені.

Мотивація вироку була невідома навіть сучасникам. Запису літопису під 1481 p., констатуючи королівське веління стяти князів, відзначає: «а вина їх Богу єдиному відома». Родину Михайла Олельковича репресії не торкнулися: вдові Ганні та синові Семену було залишено «отчинне» Копильсько-Слуцьке князівство, котре існувало як окремий уділ до поч. XVII ст.

 Федір Іванович Бєльський

(бл. 1450 – бл.1506) – один із організаторів «змови князів» 1481 р.

Онук Олелька Володимировича, син бєльського князя Івана Володимировича. За поширеною версією, разом

із іншими руськими князями задумав «відкластися» від князя литовського й короля польського Казимира і «передатися» на бік великого князя московського Івана III.

Дізнавшись, що змова викрита, втік до Москви, залишивши в Литві молоду жону. В 1495 р. московський уряд вимагав у наступника Казимира, великого литовського князя Олександра повернення жінки, але той ЇЇ не відпустив, заявивши, що вона сама не хоче їхати до чоловіка.

Тоді московський зверхник, за дозволом митрополита, в 1498 р. одружив утікача зі своєю племінницею, княжною Анною Василівною Рязанською, їхні діти Дмитрій, Іван і Семен стали значними московськими боярами.

Брат Федора – Семен Іванович кількома роками пізніше (1499 р.) теж перейшов на службу до московського князя з містами Черніговим, Стародубом, Гомелем і Любечем. За ці міста між Іваном III і Олександром виник збройний конфлікт, але за перемир’ям 1503 р. вони залишилися за Москвою.

Рід Бєльських згас на поч. XVII ст. Останній князь – Гаврило Бєльський, внук Івана Федоровича, був убитий поляками у Вологді в 1612 р.

Іван Юрійович Гольшанський
(бл. 1440 – 1481) – один із організаторів «змовикнязів» 1481 р. Старший із п’ятьох синів князя Ю.С. Гольшанського й Юлі-ани Олельківни. Після викриття змови був страчений. Від шлюбу з Анною Федорівною, княжною Чорторийсь-кою, залишив сина Юрія й доньку Василису. Сам князь і його спадкоємці називалися Дубровицькими, за маєтком Дубровиці в Пінському повіті.
 Михайло Львович Глинський-Дородний 

(бл. 1468-15/24.ІХ.1534) – державний діяч і полководець, один із чільних політиків Литви і Московської держави у І третині XVI ст.

Син Лева Борисовича Глинського Сліпого, внук сподвижника Свидри-гайла Бориса Івановича Глинського, нащадок татарського мурзи Лекси (Лексади), що вів свій родовід від золотоординського темника Мамая.

Серед володінь Глинських в Посуллі й Поворсклі були Глинськ і Олтава (Полтава). Михайло Львович належав до VII покоління князів Глинських. Коли він з’явився на світ, рід Глинських уже занепадав. Батько служив удільному князю Іванові Мстиславському, потім – «по панам по литовським із дітьми своїми». В сім’ї підростало троє синів і донька.

Усередині 1480-х pp. юний Михайло надовго залишив батьківщину: один із родичів – Ян Літавр Хребтович, вирушаючи з посольством до Німеччини, взяв хлопця з собою «учитись тамошній мові й грамоті». Наділений від природи неабияким розумом, Михайло сповна використав 12-річне перебування за кордоном. Тривалий час він жив при дворі німецького імператора Максиміліана Габсбурга, в Італії й Іспанії. Опанував кілька європейських мов. Закінчив медичний факультет Болонського університету, одержавши диплом лікаря.

Перебуваючи в Італії, перейшов із православ’я в католицьку віру. Охоплений жагою пригод, вибрав рицарську стежку. Вступивши до армії свого друга – саксонського курфюста Альбрехта, відзначився в ряді військових кампаній. Став першим руським кавалером ордена Золотого Руна. Зав’язав численні знайомства з князями-електорами, магістрами рицарських орденів, єпископами і кардиналами.

Повернувшись наприкінці 1498 р. до Литви, 30-річний Михайло Львович зробив блискучу кар’єру при дворі великого князя литовського і короля польського Олександра, ставши його особистим другом і правою рукою.

Протягом 1499 – 1507 pp. посідав значні посади: маршалка великокнязівського двору, намісника утенського й мерецького, старости бєльського. Володів численними землями й замками, що складали майже половину всієї Литовської держави.

Успіх М. Глинського викликав вороже ставлення з боку литовських вельмож. Місцева знать побоювалася, що після смерті бездітного Олександра М. Глинський перебере владу і перенесе столицю до Києва, воєводою якого був його брат Іван. Коли король захворів, підозрювали, що М. Глинський хотів його отруїти.

В 1506 р. М. Глинський на чолі 7-ти-сячного війська здобув блискучу перемогу над татарами в битві під Клецьком. Під час бою під князем було вбито троє коней. Переможець тріумфально в’їхав до Вільна. Однак цей тріумф тільки посилив заздрощі й ненависть до фаворита.

Після смерті свого покровителя і вступу на престол його брата Сигізмунда (1506 р.) М. Глинський через інтриги своїх недругів, передусім троцького воєводи Яна Заберезинського, зараз утратив свої уряди, крім посади утенського намісника. Всесильний придворний, що звик до головного становища при Олександрі, почувався приниженим. Коли ж король відібрав у брата Івана Київське воєводство, М. Глинському стало зрозуміло, що його підозрюють в антидержавних намірах.

Заклятий ворог Я. Заберезинський відкрито називав його зрадником. Князь вимагав сатисфакції через суд, але король вів себе нерішуче, відкладаючи розгляд справи. Не допомогли і клопотання вінценосних заступників: угорського і чеського короля Владислава Ягеллона та кримського хана Менглі-Гірея. Тоді князь Михайло з братами Іваном і Василем виїхав до свого Турова і в 1508 р. вчинив заколот проти законної влади.

За деякими свідченнями, він прагнув перетворити східні області Великого Князівства Литовського в самостійну державу з столицею у Смоленську; себе ж бачив правителем цієї держави – герцогом Борисфенським, тобто Дніпровським. За іншими твердженнями, князь хотів лише натиснути на Сигізмунда, щоб той повернув йому втрачене. М. Глинському вдалося підняти на збройний виступ чимало руських феодалів, а також налагодити контакти з московським князем Василієм III, кримським ханом і молдавським господарем.

Воєнні дії розгорілися на території Білорусі та Київщини. Найперше М. Глинський розправився з Я. Забере-зинським. На поч. 1508 р. 700 кінних слуг напали на маєток воєводи поблизу Гродно, вночі оточили двір, увірвалися в спальню і зарубали сонного. Стяту голову піднесли М. Глинському, і той звелів нести її перед собою на списі чотири милі, а потім утопити в озері. Покінчивши з головним своїм ворогом, князь розіслав свою кінноту бити інших супротивних йому литовських панів. Бунтівники спустошили Слуцьку й Копильську волості, оволоділи Бобруйськом і Мозирем (останній став резиденцією князя). Незабаром були захоплені Кричів, Гомель і Мстиславль.

Дочекавшись підходу московського воєводи, князя Василя Івановича Шемячича, М. Глинський рушив на Слуцьк. За деякими даними, він хотів узяти це місто, щоб одружитися на вдові князя Семена Олельковича – сина київського князя Олелька Володимировича (1443 – 1455 pp.) – і таким чином отримати права на Київ. В.І. Шемячич, однак, не пішов углиб литовських володінь, зупинившись під стінами Мінська. М. Глинський приєднався до воєводи. Простоявши два тижні під Мінськом і не дочекавшись обіцяної московської підмоги, М. Глинський із В.І. Шемячичем відійшли до Борисова.

Тут дістали наказ великого московського князя рухатися на Оршу, куди йшов князь Щеня із новгородцями. Облога Орші також була невдала: дізнавшись, що сюди йде король, воєводи відступили на лівий берег Дніпра. М. Глинський марно наполягав дати битву. Московські воєводи, ухилившись від рішучого поєдинку, вийшли із литовських володінь. Сигізмунд не став їх переслідувати і повернувся в Смоленськ.

Переконавшись, що справа програна, М. Глинський «від’їхав» до Москви разом зі своїми численними родичами і прибічниками. Його володіння у Великому Князівстві Литовському були конфісковані. Московський князь обдарував утікача «одягом, кіньми, зброєю», дав «на приїзд» міста Малий Ярославець, Боровськ та кілька сіл під Москвою. Невгамовний князь затіяв нову інтригу: умовив Васи-лія III увійти в спілку з імператором Максиміліаном І і спільними зусиллями здолати Сигізмунда.

В 1511 p. M. Глинський особисто повіз до Відня відповідну грамоту. Не чекаючи підписання союзного договору, Василій III у 1512р. оголосив війну Литві. М. Глинський, зібравши найманців із Сілезії, Богемії й Німеччини, переправив їх через Лівонію до Москви і сам відбув до театру воєнних дій.

Протягом 1512 – 1513 pp. московське військо двічі безуспішно брало в облогу Смоленськ. Лише з третьої спроби, у серпні 1514р., ключова фортеця на Дніпрі була взята. За свідченнями сучасників, М. Глинський умовив оборонців здатися. Однак, всупереч домовленостям, Василій III не віддав бажаний трофей щасливому полководцю. Переконавшись, що московський зверхник не збирається створювати для нього удільне князівство, ображений князь перекинувся на бік Сигізмунда. Під час Оршинської битви М. Глинський зробив спробу втекти, але був схоплений, закутий в залізо і привезений до Москви, де йому винесли смертний вирок. Забажавши померти у вірі предків, М. Глинський знову прийняв православ’я. На прохання митрополита він був помилуваний.

Десять років (1516 – 1526 pp.) бунтівний князь провів у в’язниці. Був звільнений, дякуючи заступництву імператора Максиміліана та своєї небоги Олени, що стала московською великою княгинею. Василій повернув Михайлу Львовичу його «казну» і пожалував вотчиною.

Тоді ж М. Глинський одружився з донькою князя Івана Васильовича Німого-Оболенського Оленою. Упродовж наступних років московський володар виявляв прихильність до князя Михайла, а в 1533 p., вмираючи, доручив йому опіку малолітнього Івана IV. Але княгиня-племінниця за допомогою фаворита І. Телепньова-Овчини-Оболенського рішуче перебрала владу до своїх рук, а дядька, що сміливо засуджував її непристойну поведінку, осліпила і кинула до в’язниці, де він і помер.

Донька Фетинья, одружена з князем Ф.І. Троєкуровим, померла ще за життя батька, у 1533 р. Син Василь дістався високих чинів стольника, потім боярина і воєводи; дожив до 1564 p., однак не мав дітей, і ця гілка роду захиріла.

Іван Львович Глинський-Мамай

(† до 1522) – князь, литовський вельможа, старший із п’ятьох синів князя Л.Б. Глинського.

Займав високі посади: ожського і переломського намісника, потім маршалка господарського і земського хорунжого.

В 1505 – 1507 pp. – київський воєвода. Запідозрений у співчутті сепаратистським намірам брата Михайла, переведений воєводою у Новогрудок.

У 1508 р. підтримав виступ М. Глинського проти законної влади. Після поразки руху втік із братами до Московії, одержавши у вотчинне володіння Мединь. Помер бездітним.

Василь Львович Глинський-Темний 
(Сліпий Мамай; †  до 1522) – князь, литовський вельможа, дід царя Івана IV Грозного по матері. Перебував на литовській службі з 1482 p., мав придворний чин підстолія. В 1505 р. призначений намісником у Слонім, а в 1506 р. – старостою у Брест. У 1508 р. підтримав заколот брата Михайла проти короля. Намагався захопити Овруч і Житомир. Після невдачі руху разом із родиною перейшов на службу до Василія III, одержавши з братом Іваном місто Мединь. Був одружений із донькою сербського воєводи Стефана Якшича Анною. Мав трьох синів – Юрія, Івана та Михайла, а також троє доньок: Олену, Анастасію і Марію.

Дочка Олена в 1526 р. вийшла заміж за великого князя московського Василія III. Марію видали за князя І.Д. Пенкова-Хомяка. Син Іван помер у 1533 р.

Сини Георгій (Юрій) і Михайло дісталися високих посад і відігравали провідну роль в управлінні Московською державою. Цим вони викликали до себе ненависть місцевих бояр.

У квітні й червні 1547 р. в Москві сталися величезні пожежі, які практично спопелили місто. Противники Глинсь-ких поширили слух, ніби столиця згоріла від чаклунства; розказували, що їхня мати, княгиня Анна, виймала серця у мертвих і клала їх у воду, якою потім, об’їжджаючи місто, кропила вулиці.

Проти Глинських вибухнуло повстання. Михайло з матір’ю втік до Ржева. Георгій пробував заховатися в Успенському соборі, але розлютований натовп увірвався до храму й убив князя; маєток Глинських пограбували, а слуг перебили. Потім юрба рушила до с. Воробйова, куди перебрався государ, і вимагала видачі Михайла з матір’ю. Людей відігнали пострілами.

Князь Михайло продовжив службу. В 1552 р. він брав участь у Казанському поході. В 1557 р. воював у Лівонії. Помер у 1559 p., залишивши єдиного сина – Івана.