23.1 Соціальна й етнічна структура населення

23.1.1. Суспільна стратифікація

23.1.2. Демографічні й етнічні процеси

 

 

23.1.1. Суспільна стратифікація

 

Значна частина населення нашого краю була винищена ще у середині XIII ст. На рубежі XIV-XV ст. величезні втрати населення спричинили похід Тамерлана 1395 p. під Київ і татарські напади. Непоправною втратою для суспільства був відтік з теренів краю князів та бояр з їхніми почтами. Несприятливі обставини життя на степовому пограниччі змушували руську суспільну верхівку шукати постійних і надійних джерел прибутків де-інде, головним чином, у Литві та Московії. До «від’їзду» місцеву еліту підштовхувала також політика правлячих кіл Великого Князівства Литовського, а саме: ліквідація влади удільних князів у колишніх давньоруських «землях» і заміщення місцевих правителів намісниками великого князя литовського. До кінця XV ст. первісна вільна федерація «земель» під сюзеренітетом великого князя литовського була поступово перетворена на аристократичну монархію, засновану на жорсткому поділі суспільства на три стани: дворянство (шляхта), міщанство і селянство.

Верхній щабель суспільної ієрархії займали князі – Рю-риковичі й Гедиміновичі. Привілейовану, панівну верству суспільства становила шляхта. Вищим її прошарком уважа-лися т. зв. пани. Нижчий прошарок складали т. зв. зем’яни – нащадки боярських слуг.

Міщанство в краї було нечисленним і за характером своїх занять мало чим відрізнялося від селянства.

В структурі місцевого населення переважало селянство. За характером повинностей селяни поділялися на три групи. Найчисельнішу становили данники, які сплачували натуральну данину з орних земель, мисливських та бортних угідь. Частина селян працювала у господарстві свого володаря, відбуваючи «тяглу» повинність. Нарешті, т. зв. слуги несли особисту повинність володарю, виступаючи з ним у воєнні походи та виконуючи різноманітні доручення. За ступенем свободи селяни поділялися на особисто вільних («похожих») і прикріплених до свого наділу («непохожих»). Прикріплення було символічним: «непохожий» селянин міг залишити свого володаря, знайшовши собі заміну для несення відповідної служби або ж продавши свій «от-чизний» ґрунт. Урешті, він міг просто втекти: у малозаселеному Лівобережжі відшукати місце для життя не було проблемою.

 

Свідчення 1. З жалуваної грамоти київського князя Семена Олельковича (1460-і pp.):

«[боярину Демиду жалується село] біля Путивля на ім’я Чаплища і земля Терн [в Роменському повіті]у>.

 

23.1.2. Демографічні й етнічні процеси

 

Починаючи з серед. XIII ст., на демографічну ситуацію в Середньому Подніпров’ї активно впливав «татарський фактор». На думку сучасних дослідників, «тодішні русько-татарські взаємини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму: очевидно, що протягом другої половини XIII – XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів» (О. Русина). Толерантне ставлення правлячих кіл Великого Князівства Литовського до тюркського населення Південної Русі виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти. Як уже відзначалося, вихідцями із Золотої Орди були князі Глинські, які володіли чималими землями по річках Сулі й Ворсклі.

Місцеві тубільні елементи колишніх сіверян частково змішалися з тюрками, частково зберегли свою етнографічну самобутність, витворивши т. зв. «сіврюків». У пізніших історичних джерелах ці «сіврюки» згадуються як провідники дипломатичних місій і купецьких караванів із Москви в Крим. Сучасники відзначали, що вони були добре обізнані з місцевими умовами і знали степові шляхи. Сіврюки проводили в Крим московських послів і гінців у 1513 і 1517 pp., вказуючи шлях від Путивля і верхньої течії Сули до гирла Псла. Для татар сіврюки були небезпечними. В документах згадується, що татарське посольство до Москви 1493 р. вимушено обминало сіврюцькі вотчини, побоюючись, щоби «їзжалі» сіврюки не наздогнали й не полонили ханських послів.

За свідченнями мандрівників, над Дніпром та його притоками жило багато народу. Місцеві мешканці відзначалися хоробрістю, тому «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків».

Руські, поряд із литовцями, законно визнавалися одним із двох основних етносів Великого Князівства Литовського. Пропорція між руськими і литовцями складала 3:1, однак на Лівобережжі руських було набагато більше. Кількісний склад руського населення в київському реґіоні визначається для того часу приблизно у 200 тис. чол.