АНТОНІЙ (Смирницький Авраамій Гаврилович)

(29.10.1773, с. Повстин Лубенського полку, тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл. – 20.12.1846, м. Воронеж, Росія) – церковний діяч, подвижник, єпископ.

Син священика (за ін. даними, батько був домашнім учителем у поміщика). Поч. освіту здобув удома. 1783 вступив до Київського духовного училища. Навчання продовжив у Київській духовній академії, яку закінчив 1796. Відмовившись від запропонованої посади вчителя риторики, прийняв чернечий постриг і став іноком Києво-Печерської лаври. Відтоді віддався «подвигам воздержания, молитвы и смирения». Подвижництво А. межувало з аскетизмом. «Багато років прожив я, – повторював він постійно, – а добрих справ немає». Коли хтось хвалив його, зауважував: «Він ще не знає всі мої слабкості й недоліки». Божу службу поєднував із завідуванням лаврською типографією (з 1808). 1814 призначений начальником Ближніх печер, 1815 – намісником Києво-Печерської лаври, де 1816 приймав імператора Олександра І, завоювавши пожиттєву довіру і благовоління монаршої родини. 1817 уведений у сан архімандрита. Служив у лаврі до 1826, коли був висвячений на єпископа Воронезького. 1832 уведений у сан архієпископа.

На воронезькій кафедрі перебував 20 років. За цей час консисторія не одержала жодного зауваження від Св. Синоду. Канонізував свт. Митрофана Воронезького (1832, в урочистостях брав участь імператор Микола ІІ) і підготував канонізацію свт. Тихона Задонського. Відновив найдавніший монастир Подоння – Дивногірський Успенський (1828), відкрив першокласний Благовіщенський Митрофанівський монастир (1836), перетворивши його на важливий релігійний центр Російської імперії, освятив Покровський храм – нинішній кафедральний собор Воронезької єпархії, збудував кілька храмів у монастирях і десятки парафіяльних церков. Під час епідемії холери 1830–1831 особисто здійснював молебні й хресні ходи, вселяючи людям надію на порятунок від лиха. Був щедрим благодійником і спонукав інших до справ милосердя. Опікувався «Попечительством о бедных духовного звания» і «Воронежским попечительным о бедных комитетом». Після служби влаштовував благодійні народні обіди з відвідуванням в‘язниць, 1830 відкрив «Воронежский тюремный комитет». 1833 організував підписку на користь голодуючих, пожервувавши значні суми Приказу громадського призріння на влаштування благодійних обідів для десяти з лишком тис. осіб. 1834 заснував безпрецедентний у той час Комітет для будівництва житла на місці погорілих міських будинків, збудувавши понад 100 помешкань в Ямській слободі Воронежа. Пересилав щедрі пожертви в Єрусалим, Віфлеєм, на Сінайську й Афонську гори. Заохочував паломництво до місцевих і всеросійських святинь. Особисто приймав пілігримів, жодного не відпускаючи без подарунка. Одержуючи щодня десятки листів з усієї імперії, прочитував їх і по змозі задовольняв прохання. Особливу увагу приділяв духовній просвіті, але не цінував освіченості духовенства, якщо вона не спиралася на благочестя. Семінарську науку з її зовнішним формалізмом недолюблював. Це, втім, не заважало йому діяльно піклуватися про розвиток мережі духовних навчальних закладів. Особисто сприяв відкриттю повітових духовних училищ у Задонську й Павловську (1837–1838). Число вихованців Воронезької духовної семінарії протягом 1827–1845 зросло з 485 до 665 осіб, наставникам і кращим учням видавалися від архієрея грошові винагороди, було припинено покарання різками. Сприяв розвитку церковної вид. справи, друкуючи великими накладами «душеполезные назидания». Був одним із ініціаторів повного пер. російською мовою творінь отців церкви (1829). Вимогливий до себе, ставився поблажливо до слабкостей інших: «недолго сделать человека несчастным». Призначаючи єпитимію в монастирі, надавав допомогу сім’ї покараного.

Нагороджений алмазним наперсним хрестом (1816), орденами св. Анни 2-го і 1-го ст. (1817, 1831), св. кн. Володимира 2-го ст. (1837), алмазним хрестом на клобук (1837), орденом св. кн. Олександра Невського (1840), алмазними знаками на орден св. кн. Олександра Невського (1846).

Ще за життя А. його вшановували як святого. Невисокий на зріст, мав показний вигляд. Володів гарним слухом і голосом. Розмовляв з українським акцентом. Нині завершено підготовку до канонізації свт. А.: складено життєпис, написана ікона, зібрано відомості про творені ним дива.

Пр.: Проповеди // Христианское чтение. – 1837. – Ч. IV; 1847. – Ч. IV; 1848. – Ч. I; Слова на память святителя Митрофана. – СПб., 1848; Письмо о посещении Александра І Киевской лавры // ЧОИД, 1862; Восемь слов Антония // Жизнь преосв. Антония архиеп. Воронежского и Задонского. – СПб., 1852; Духовное завещание (рукопис).

Літ.: Павловский, 1912. – С. 9; Іменний Звід…, 2005. – С. 53-55; ВПЄ. – 2007. – № 2 (62). – Лют.

О. А. Білоусько.