МИРГОРОД м., райцентр. Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) громада. Успенський собор.

Церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці існувала в місті з 17 ст. У 1640-х вона згоріла, натомість 1649, за урядування миргородського полковника Матвія Гладкого (джерела зафіксували факт його поховання в церкві 18.05.1652), розпочалося будівництво нового, багато оздобленого храму, яке завершилося 1654. У серп. того року церква була освячена київським митрополитом Сильвестром (Косовим). 1802 замість старої споруджено нову дерев’яну церкву.
1887 завершено будівництво нової соборної церкви, мурованої, в одному зв’язку з дзвіницею. У 1902 У. ц. володіла 130 кв. саж. садибної, 9,75 ружної землі. Мала будинок для квартири настоятеля. Діяли б­ка, церковнопарафіяльна школа (заснована у 1870-х). Приписною до У. ц. була кладовищенська церква Всіх Святих.
До парафії входили с. Почапці, хутори: Марченковий, Маляревий, Кольвенковий, Степуриний, Бакаловий, Овнянка, Лещенковий. 1902 парафіян – 1644 душі чоловічої, 1601 душа жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 63, міщан – 164, козаків – 1622, селян – 1012.
У 18–19 ст. в У. с. зберігалися ікони, створені відомими миргородськоми іконописцями Боровиками. Настінний розпис У. с. наприкінці 19 – на поч. 20 ст. був виконаний майстрами українського живопису (авторство, за різними джерелами, приписується художникам школи М. Мурашка або І. Їжакевичу чи К. Трохименкові). Величною окрасою храму був майоліковий іконостас, створений 1900–1902 майстрами і учнями Миргородської художньо-промислової школи ім. М. В. Гоголя за проектом арх. М. Никонова для російської посольської церкви у Буенос­Айресі (Аргентина).
Іконостас у російсько­візантійському стилі складався з середньої частини і двох приділів, вони мали намісний, празничний і апостольський ряди, ікони для яких були намальовані на полотні. Центральна частина з царськими вратами, обабіч яких образи Божої Матері, Ісуса Христа, архистратигів Михаїла і Гавриіла, над ними «Тайна вечеря», «Вознесіння» і «Різдво Христове», ще вище – у фігурній візерунчастій рамці – «Деісус» з пристоячими, по боках – апостоли. Над «Деісусом» – пишно удекорований православний хрест із двома бічними меншими хрестами. Правий приділ мав дияконські двері, зображення св. Серафима Саровського та Іоанна Богослова, вгорі у «цибулястій» рамі – «Вознесіння». Лівий приділ мав дияконські двері, зображення св. Пантелеймона Цілителя і Миколая Чудотворця, вгорі над ними – «Покрова Пресвятої Богородиці», обабіч яких – «Стрітення» і «Введення до храму». Дрібні помережані візерунки чисто локальних барв заповнюють всі архітектурні площини й деталі – карнизи, балясини, фігурні стовпчики й рамки з подрібненими формами тощо. Незважаючи на його еклектичну основу, іконостас є унікальним і свідчить про прекрасну технічну вправність миргородців. На прохання членів причту Успенської соборної церкви колектив художньо-промислової школи ім. М. В. Гоголя зробив копію.
У період войовничого атеїзму храм закрили (1932), згодом іконостас розібрали і перенесли до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Під час німецької окупації службу в соборній церкві відновили і знову встановили майоліковий іконостас. 1959 храм закрили, іконостас демонтували й перевезли до навчального закладу. Тоді ж його основні частини фрагментарно встановили у вестибюлі та музеї кераміки на 2-му поверсі Миргородського державного керамічного технікуму ім. М.В. Гоголя. На сьогодні майоліковий іконостас у Миргороді є своєрідною мистецькою пам’яткою культового призначення і єдиною у своєму роді в Україні. Він виставлений для громадського огляду в навчальному закладі.
У 1 пол. 20 ст. деякий час у церкві правили службу священики УАПЦ, яка набула великого визнання вірних.
У 2 пол. 1920-х зусиллями місцевих громадських діячів О. Сластьона, Й. Білоскурського, П. Баля було відстояно будівлю собору від намагання місцевої комуністичної влади знести її. Але невдовзі, 1928, храм закрили, перетворивши його на цех для розливання мінеральної води. Було демонтовано унікальний майоліковий іконостас, знищено ікони. У 1930-х був репресований лікар С. М. Фон-Ерн, який свого часу зробив значний фінансовий внесок у порятунок собору.
У період Другої світової вій­ни службу в У. ц. було відновлено, проведено реставраційні роботи. По війні релігійна громада була зареєстрована органами радянської влади. 1960 знята з державної реєстрації. З початком нової хвилі антирелігійної кампанії, бл. 1957 собор знову було закрито, знято бані, хрести, порушено дзвіницю. З 1963 до 1976 приміщення використовувалося в якості бювету миргородського курорту.
З початком перебудовчих процесів у 1989–1990 силами парафіян почалася відбудова й реставрація храму, збиралися пожертви. Цю діяльність підтримали громадські організації й миргородські партійні осередки Народного Руху України, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Демократичної партії України, Спілки офіцерів України, жителі міста. 25.12.1990 храм почав діяти, відбулося його освячення. 1994 придбано дзвони, 1996 відбудовано центральну баню і дзвіницю.
У новітній час громада У. ц. зареєстрована 26.05.1994 за № 47 по вул. Гоголя, 112. Богослужіння проводяться у культовій споруді.
Із священиків відомі: протопіп Пилип (серед. – 2 пол. 17 ст., прихильник гетьмана І. Виговського й миргородського полковника Г. Лісницького), його син Леонтій Филипович (2 пол. 17 ст.), син останнього, «презвитер» Филип Леонтійович (1723), Адам Конашевич (1736), Стефан Стрельбицький (1736–1744, з 1740 протопіп), протопіп Григорій Горковський (1744–?), Петро Конашевич (бл. 1757–1766), Микола Дмитрієв (до 1770), Роман Шафранівський (1880–1790-ті); Яків Васильович Тукалевський (1830-ті), Юхим Іванович Стеблинський (1840–1860-ті), Володимир Дубняков (1770-ті), Андрій Феодосійович Зубковський (з 1875 до 1885); Георгій Романович Галковський (бл. 1900), протоієрей Миколай Миколайович Негеєвич (1900–1902, у сані з 1866, нагороджений орденом св. Анни 3 ст. 1898), протоієрей Лев Олексійович Діаталович (1912), Володимир Володимирович Дубняков (1902, у сані з 1876, нагороджений камилавкою 1894), Йосип Андрійович Комарецький (поч. 20 ст.); Микола Георгійович Базилевський (до 1926), Ковба, Верещака, о. Миколай (усі – в 1930-х), о. Дмитрій, Всеволод Навротський (обидва в 1950-х); протоієреї Володимир Комардін (1990-і), Іоанн Сазанський (2000-і); із дияконів: Федір Миколайович Дамаскін (1902, у сані з 1890), Михайло Стефанович Полянський (1912), Володимир Пимонович Заїка (1902, у сані з 1901), Всеволод Олександрович Навроцький (1959), протоієрей Іоанн Сазанський (2008); із псаломщиків: Федір Сергійович Григоренко (1902, на посаді з 1886, стихар 1888), Олександр Іоаннович Міхновський (1912), Симон Андрійович Великохатько (1912); із церковних старост: дворянин Іван Семенович Власенко (кін. 19 ст.), козак Василь Йосипович Воскобійник (1902), козак Іоанн Савович Кириленко (1912), Володимир Володимирович Камардін (2008).
Див. також МИРГОРОД м., райцентр. Всіхсвятська церква.
Літ.: ЦДІАУК. – Ф. 127. – Оп. 1020. – Спр. 3777. – Арк. 28; ДАПО. – Ф. 858. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 21 зв.; Указы и правительственные распоряжения за 1736 год по 1746 год: Рукописний збірник // Миргородський КМ. – БФ. – № 2072. – На обкладинці; Отчет Полтавской губернской земской управы за 1900 год. – Полтава, 1901. – Вып. 1. – С. 68-69; Клировая книжка…, 1902. – С. 395; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 170; Рудинська Є. Листи Василя Горленка до Панаса Мирного, 1883–1905. – К., 1928. – С. 83; Воссоединение Украины с Россией: Док. и мат. – В 3 томах. – Т. 2. – М., 1954. – С. 173; Величко С. Літопис. – К., 1991. – С. 148; Ковган В., Ханко В. Миргородський державний керамічний технікум ім. М. Гоголя: Іст. нарис. – Миргород, 1996. – С. 8-9; Ханко, 2002. – С. 136-137; Розсоха, 2002. – С. 94-96; Корицький О. Маловідомі сторінки з історії Успенського собору Миргорода // ПЄВ. – 2004. – Ч. 10. – С. 89-96; Никонов М. М. // Ханко В. Миргородський мистецький словник (кін. ХVІІ – поч. ХХІ сторіччя): Персоналії. – Полтава, 2005. – С. 188-189; Ханко, 2007. – С. 94; РГПО, 2008. – Арк. 89.
Л. О. Розсоха, В. М. Ханко.