НОВІ САНЖАРИ смт, райцентр. Православної Церкви громада. Михайлівська церква.

Час будівництва першої дерев’яної церкви в ім’я св. Архангела Михаїла у сотенному м­ку Нові Санжари Полтавського полку (тепер смт, райцентр) не встановлений. Однак, звертаючи увагу на непрямі свідчення, можна висловити припущення, що це був один із найстаріших храмів, а можливо, і перший храм м­ка, і віднести його спорудження до серед. 17 ст. Найдавніша, точно фіксована згадка про його існування відноситься до 1721 – саме цим роком датувалися найдавніші сповідні відомості, які зберігалися в церковному архіві у 1831 –1833. Є свідчення про отримання церквою 28.05.1762 книги «Реестръ, в какихъ числахъ и по комъ изъ царствующей фамилии оправлять надлежитъ». 10.10.1776 церкву було передано із відомства Київської до відомства Слов’янської і Херсонської єпархії. На той час вона мала трьох священиків та двох церковнослужителів. Існувала церква до 1780, коли загинула під час пожежі, факт якої засвідчено вкладним записом на сторінках книги повчань московського друку 1776 із вкладним записом: «Книга поученія днепровскаго пикинернаго полку принадлежитъ въ полковую церковь; а изъ оной церкви данная господиномъ полковникомъ Іваномъ Івановичемъ Штикельберхомъ въ церковь погорелую соборную Свято-Михайловскую новосанжаровскую 1781 года Іюня 2 дня».
Нову церкву на місці старої було збудовано 1782, тоді ж церковне подвір’я, що мало розмір 31х17 саж., загальною площею 527 кв. саж., обнесли з трьох сторін дощатим парканом. 04.02.1784 єпископом Никифором Феотокі церкві видано новий антимінс, а 25.08.1798 єпископом Амфілохієм видано ан-тимінс для влаштованого другого, в ім’я Пресвятої Богородиці вівтаря. У 1823 з дозволу єпископа Полтавського і Переяславського Мефодія (Піснячевського) церкву перебудували, після чого вона набула вигляду одноверхої, дерев’яної, двохвітарної, з ризницею та паламарнею біля вівтаря споруди. Тоді ж купол вкрили білим металом, пофарбувавши його зеленою олійною фарбою, позолотили на ньому зірки та хрест, покрівлю над заломом («полубанком»), вкрили чорним металом, пофарбувавши його олійною фарбою чорного кольору, усю споруду обшили шалівкою. У той час церква мала також невідомо коли збудовану дерев’яну двоярусну дзвіницю, на якій розмістилося чотири дзвони вагою в 40 пудів 20 фунтів, 4 пуди, 1 пуд 20 фунтів та 1 пуд. Усі вони загинули під час пожежі 1834, яка трапилася у ніч з 28 на 29 серп. Під час пожежі згоріло також 45 будинків та ринок навколо храму. Невелику частину церковного начиння, що його врятували під час лиха, тоді ж було передано на зберігання до Преображенської церкви м­ка та старості Михайлівського храму.
Нову церкву після пожежі звели 1842 на новому місці на пожертви парафіян та ін. богомольців зусиллями священика Григорія Сачавця та старости Петра Дейнеки-Малька, витративши на це 15 тис. руб. 08.11.1842 відбулося освячення новозбудованої церкви. Зведена вона була на мурованому фундаменті, хрестовидна в плані, «коринфского ордена», одноверха, холодна. Ґанки, із чотирьох колон кожен, підтримували трикутні фронтони. Іззовні стіни були обшиті шалівкою та пофарбовані білою олійною фарбою, купол та притвори вкрили листовим металом і пофарбували зеленою олійною фарбою, главка і хрест – металеві, позолочені. З правого боку від вівтаря облаштували паламарню, з лівого – ризницю. Внутрішній простір храму пофарбували олійною фарбою, восьмерик і склепіння підкупольного простору розписали символічними зображеннями. Внутрішні склепіння підтримувалися із західного боку чотирма колонами, два клироса всередині церкви ошильовані і пофарбовані «дикою» фарбою. 1863 через всю церкву на восьми колонах були влаштовані хори. В одному зв’язку із церквою було споруджено дерев’яну двоярусну дзвіницю, стіни якої іззовні обшили шалівкою та пофарбували олійною фарбою в білий колір. Купол вкрили листовим металом, пофарбувавши його в зелений колір олійною фарбою, главку і хрест позолотили. На дзвіниці знаходилися п’ять дзвонів вагою в 54 пуди 3 фунти, 15 пудів 5 фунтів, 3 пу-ди 38 фунтів, 1 пуд 14 фунтів, та 28,75 фунта – найбільший із них подарований церкві 1842 селянином Іваном Голубовським. Усе церковне подвір’я було огороджене мурованим парканом із мурованою сторожкою у північно­західному куті. Огорожа мала троє воріт. 1845 у церкві, зліва від головного вівтаря облаштовано третій – в ім’я св. Митрофана Воронезького. 1863 на хорах, на їх правій стороні, облаштували вівтар в ім’я св. вмц. Варвари, на лівій – в ім’я св. Тихона Задонського. Вівтар і два жертовника, виготовлені у 18 ст., а також найдавніший шестиярусний іконостас у стилі бароко, що мав до 120 ікон, загинули під час пожежі 1834. Новий іконостас мав розмір у довж. 11 2/3 аршин, у ширину 7,5 аршин.
У 1779 поряд із церквою було відведене місце для кладовища розміром 80х41 саж. загальною площею 1 дес. 880 кв. саж. Під час його облаштування кладовище обкопали ровом.
У 1776 парафію церкви складали 54 двори та 40 бездвірних хат. У 1902 володіла 0,5 садибної, 122 дес. 1884 кв. саж. орної і сінокісної, у т. ч. 33 дес. для причту, 21 дес. окремої землі. Мала 2 будинки для квартир причту, 2 номери торгових лавок. Діяли б­ка, жіноча церковнопарафіяльна школа (містилася у власному будинку).
До парафії входили с.с.: Мажори, Острів, Кунцеве, Забродки, Луг, Дубина, Клюсівка, Пудлівка, Пологи, Кучугури. 1902 парафіян – 1368 душ чоловічої, 1344 душі жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 20, міщан – 132, козаків – 2971.
Із священиків відомі: протоієрей Петро Михайлович Кирієв (1894, 1902, 1912, у сані з 1866, нагороджений наперсним хрестом 1893); із псаломщиків: Іван Клепачевський (1894), диякон Миколай Леонтійович Васюта (1902, у сані з 1892), диякон Арсеній Федорович Ілляшевич (1912), Григорій Хрисанфович Біленький (1902, на посаді з 1885), Мина Іоаннович Корнило (1912); із церковних старост: Петро Дейнека-Малик (1842), козак Максим Пилипович Горбенко (1902), козак Петро Карпович Чорнуха (1912).
Літ.: В. Щ. Михаило-Архангель-ская церковь в Н. Санжарах // ПЕВ.ЧН. – 1892 № 10. – С.411-420; Клировая книжка…, 1902. – С. 205; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 74; Джерела…, 2004. – С. 162..
В. О. Мокляк, В. А. Павленко,
Т. П. Пустовіт.