ПЕТЛЮРИ

Pід полтавців, що залишили помітний слід у духовному житті краю. Найбільш відомий предста-вник цього роду – П. Симон Васильович, чиє ім’я в 20 ст. стало одним із символів українського національно-визвольного руху.
П. Василь Павлович (?–1909). Батько П. Симона Васильовича. Парубком працював візником у Полтаві. Одружившись, відкрив свій візницький промисел, у 1890 мав три виїзди та двох найма-них візників. Володів також десятиною дубового лісу біля Малих Будищ, яку продав 1904, щоб за виручені гроші звільнити з-під арешту сина-революціонера.
П. Ганна (?–?). Бабуся П. Симона Васильовича. Після ранньої смерті чоловіка Павла постриглася в черниці, згодом була схиігуменею Покровського Тепловського монастиря побл. Феодосії (Крим).
П. Єфросинія Василівна (?, м. Полтава – 1918). Сестра П. Симона Васильовича. Прийняла черне-чий постриг під іменем Гавриїли у Покровському Тепловському монастирі побл. Феодосії (Крим). Похов. поряд із бабусею – схиігуменею цього ж монастиря.
П. Іван Васильович (1870-і, м. Полтава – 1900). Найстарший брат П. Симона Васильовича. Закін-чив Полтавську духовну семінарію, склав іспити і був прийнятий до Київської духовної академії. Підробляв репетиторством. Помер від сухот.
П. Марина Василівна (1883, м. Полтава – 19.11.1937). Сестра П. Симона Васильовича. Закінчила міське поч. училище. Одружена не була. Мешкала разом із сестрою П. Феодосією Василівною у батьківському будинку в Полтаві по вул. Завгородній, 20. Вперше заарештовувалася ДПУ 1924 за звинуваченням у антирадянській діяльності. Повторно заарештована 13.11.1937 у вигаданій справі «контрреволюційної організації церковників». На допитах трималася стійко, не визнавши прови-ни. За вироком Особливої трійки при Полтавському облуправлінні НКВС 17–19.11.1937 розстрі-ляна. Місце поховання невідоме. Реабілітована 11.05.1989.
П. Маріянна Василівна (?–?). Сестра П. Симона Васильовича. Вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника, народила синів Андрія, Валер’яна, Степана – майбутнього патріарха Київського і всієї України.
П. Олександр Васильович (1888, м. Полтава – 04.03.1951, Канада). Молодший брат П. Симона Ва-сильовича. Закінчив Полтавську духовну семінарію, згодом – військову школу в чині підпоручика. З початком Першої світової війни мобілізований до російської армії. У добу УНР командував куренем Другого пішого загону, охороняв штаб Гол. отамана Армії УНР, згодом – командир куреня Третьої залізної стрілецької дивізії, полковник. До 1925 перебував у Калуші в таборі для інтернованих. Залишившись жити у Польщі, вступив на військову службу під іменем майора Хоронського. Служив у гарнізоні м. Вільно. У верес. 1939 воював проти німців. Згодом переселився у м. Холм, де одружився. Після нападу Німеччини на СРСР переїхав до м. Рівне, де працював зав. господарсько-адм. відділу газ. «Волинь». З весни 1943 перейшов на напівлегальне становище, переховуючись від арештів. Наприкінці 1943 переїхав до Львова, згодом – до Варшави. Після Другої світової війни проживав у таборах УНРРА та ІРО в Німеччині. 1950 переїхав до Канади, де працював членом редколегії журн. «Церква і нарід». Похов. на цвинтарі Провидіння (Торонто). Син П. Володимир викладав у коледжі фізику і математику.
П. (уродж. Марченко Ольга Олексіївна (? – 20.01.1919, м. Полтава). Мати П. Симона Васильовича. Походила з старого козацького роду, батьки мешкали побл. Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Овдовівши, батько постригся в ченці під ім’ям Аркадія, був одним із співзасновників Київського Йонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Незадовго до смерті була заарештована більшовиками. Померла на третій день після звільнення з ув’язнення. Похов. у Полтаві.
П. Симон Васильович (10/22.05.1879, м. Полтава – 25.05.1926, м. Париж, Франція) – громадсько-політичний, державний і військовий діяч, публіцист.
Походив із давньої козаць-ко-священицької родини. Багатодітна (четверо синів та п’ятеро доньок, ще троє померли в дитинстві) сім’я П. мешкала в старому трикімнатному будинку на вул. Завго-родній, 20 (тепер вул. Зигіна). Всі діти зростали в українській релігійній духовно-побутовій атмо-сфері. Після закінчення Полтавського духовного училища П. Симон навчався у Полтавській духо-вній семінарії (1895–1901), з якої був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 – член Революційної української партії (РУП). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Ка-теринодарі. Кілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у С.-Петербурзі часопис «Вільна Україна», з лип. 1906 – секретар київської газ. «Рада», з 1907 до 1908 – співред. соціал-демократичного часо-пису «Слово», з 1912 – ред. російськомовного журн. «Украинская жизнь» (Москва). У роки Першої світової війни 1914–1918 працівник Союзу земств і міст, гол. Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. З початку Української революції став одним із її провідників: з берез. 1917 – член УЦР, з трав. 1917 – Ген. секретар військових справ. У січ.-лют. 1918, сформувавши Гайдамацький кіш Слобідської України, брав активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. За Гетьманату очолював Київське губ. земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у лип. 1918 заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму у лист. 1918, обраний до складу Директорії УНР. Був одним із ініціаторів ухвалення Закону про Українську Автокефальну Православну Церкву, Закону про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви від 01.01.1919. Відповідно до цього закону для керування справами УАПЦ створювався Український Церковний Синод у складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона, 3 мирян, 1 священика від військового відомства. Після обнародування закону уряд Директорії УНР відправив до Константинополя делегацію на чолі з проф. О. Лотоцьким для канонічної реалізації автокефалії, але ці переговори звела нанівець окупація України більшовиками. У своїй епістолярії П. Симон Васильович неодноразово торкався церковних справ, зокрема, у листах до міністра ісповідань уряду УНР проф. Івана Огієнка від 19.11.1921, 19.12.1921, де висловлював цінні думки щодо тогочасного стану УАПЦ та її подальшої робудови.
З лист. 1918 – Гол. отаман Армії УНР, з трав. 1919 – гол. Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30.08.1919 здобув Київ. Ініціатор укладення у квіт. 1920 військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії (Варшавський договір). З лист. 1920 ке-рував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31.12.1923 виїхав до Австрії, згодом – до Угор-щини та Швейцарії. У жовт. 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб», продовжував виконувати обов’язки гол. Директорії УНР і Гол. отамана Армії УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбардом 25.05.1926. Похов. на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
П. Тетяна Василівна (?–?). Старша сестра П. Симона Васильовича. Померла молодою, на першому році заміжжя (її чоловіком був полтавець, власник свічкового заводу).
П. Федір Васильович (1876, м. Полтава – 05.04.1907, м. Кобеляки Полтавської губ., тепер райцентр Полтавської обл.). Старший брат П. Симона Васильовича. Закінчив Полтавське духовне училище, Полтавську духовну семінарію (1898), Новоолександрівський с.-г. інститут. Працював учителем у м-ку Карлівка Костянтиноградського пов. (тепер м., райцентр Полтавської обл.), з берез. 1906 – земським агрономом Кобеляцького пов., був обраний першим гол. Пригарівського с.-г. товариства. Належав до УРП, брав діяльну участь у революційних подіях. Помер несподівано, коли повертався зі сходки Кобеляцької земської управи. Був знайдений мертвим біля дверей своєї оселі, За офіційною версією, помер від серцевого нападу.
П. Феодосія Василівна (23.05.1886, м. Полтава – 19.11.1937). Молодша сестра П. Симона Васильо-вича. Закінчила міське поч. училище. Одружена не була. Мешкала разом із сестрою П. Мариною Василівною у батьківському будинку в Полтаві по вул. Завгородній, 20. Вперше заарештовувалася ДПУ 1924 за звинуваченням в антирадянський діяльності. Повторно заарештована 29.10.1937. За версією слідчих, сестри П. складали основу «контрреволюційної організації церковників», яку Полтавське обл. управління НКВС розкрило і знищило 1937. У документах зазначено, що П. Феодосія «антирадянськи настроєна, <…> її квартира є місцем зборища антирадянського елементу. Вона доводиться сестрою відомого отамана Симона Петлюри і підтримує зв’язок із своїм племінником Скрипником, який служив у петлюрівській армії, нині знаходиться у Польщі <…> В останні роки дім Петлюр перетворився у збіговисько для антирадянського елементу і черниць, котрі мешкають у її будинку по 2–3 роки, серед яких Петлюра висловлює контрреволюційні настрої, вихваляє Симона Петлюру як видатного українського діяча і захисника українського народу». За вироком Особливої трійки при Полтавському облуправлінні НКВС 17–19.11.1937 розстріляна. Місце поховання невідоме. Реабілітована 11.05.1989.
Скрипник Андрій Іванович (1904–1937). Небіж П. Симона Васильовича (син сестри Маріянни). Закінчив Харківський ветеринарний інститут. Працював ветлікарем на Чернігівщині. Заарештова-ний 14.07.1937 за надуманим звинуваченням в участі у контрреволюційній націоналістичній шкідницькиій організації ветеринарних працівників. За вироком Особливої трійки Чернігівського облуправління НКВС розстріляний. Реабілітований 1956.
Скрипник Валер’ян Іванович (?–?). Небіж П. Симона Васильовича (син сестри Маріянни). За «де-монстрацію петлюрівщини» у берез. 1929 виключений із Полтавської профмедшколи. 1934 виїхав у м. Ромни, де працював старший брат, і влаштувався діловодом у ветбаклабораторію. Заарешто-ваний 14.07.1937 за надуманим звинуваченням в участі у контрреволюційній націоналістичній шкідницькій організації ветеринарних працівників. За вироком Особливої трійки Чернігівського облуправління НКВС засуджений до 10 років таборів, де й загинув. Реабілітований 1956.
Скрипник Сильвестр Іванович (?–19.11.1937). Небіж П. Симона Васильовича. Кол. православний священик. Служив у церквах с.с. Жоржівка Шишацького р-ну, Перещепине Новосанжарського р-ну На момент арешту працював приймачем пряжі на Полтавській триктожано-прядильній фабри-ці. Заарештований у вигаданій справі «контрреволюційної організації церковників». За вироком Особливої трійки при Полтавському облуправлінні НКВС 17–19.11.1937 розстріляний. Місце по-ховання невідоме. Реабілітований 11.05.1989.
Скрипник Степан Іванович (10.04.1898, м. Полтава – 11.06.1993, м. Гремсбі, Онтаріо, Канада). Не-біж П. Симона Васильовича (син сестри Маріянни). 1919 служив хорунжим в Армії УНР. Після поразки визвольних змагань емігрував до Польщі. Після Другої світової війни – архієпископ УАПЦ, згодом патріарх Київський і всієї України Мстислав.
Літ.: Архів УСБУ в Чернігівській області. – Спр. 3811. – Ф. П.– Арк. 2, 152; Архів УСБУ в Полта-вській області. – Спр. 13259-С. – Арк. 7, 11, 12, 14, 29-34, 49-50; Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – К.: МП «Фенікс», 1992. – 258 с.; Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. Вид. 2-е. – К.: Наукова думка, 1993. – 270 с.; Пустовіт Т. П. Симон Петлюра (Полтавський період) // Він – з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри). – К.: Дніпро, 1994. – С. 7-43; Коротенко В. В., Пустовіт Т. П. Симон Петлюра і Полтавщина (добі-рка архівних документів) // Полтавська Петлюріана. – Вип.1. Мат. Других Петлюрівських читань, проведених у Полтаві 15 серп. 1993 р. – Полтава, 1993. – С. 13-24; Петлюра В. Родина Петлюр. // Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Док. і мат. / Упорядкування і передмова В. Михальчука. – К.: Рада, 1996; Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914–1920. Від шту-чних стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських архівах. – К.: Вид-во ім. Олени Те-ліги, 1998. – 544 с.; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української центральної ради.– К., 1998. – 254 с.; Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Т. ІІІ / Упор. В. Сергійчук. – К.:Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 616 с.; Лошицький О., Коротенко В. «…Некоторые политические мелочи, характерные для Полтавы» // Полтавська Петлюріана. – Ч. 3. Мат. Четвертих Петлюрівських читань. – Полтава: «Рік», 1999. – С.147–153.; Литвин С. Х. Симон Петлюра у 1917–1926 роках. Історіографія та джерела: монографія. – К.: «Аквілон-Прес», 2000. – 464 с.; Мокляк В. Матеріали до родоводу Петлюр // Полтавська Петлюріана. – Вип. 4. Мат. П’ятих Петлюрівських читань. – Полтава, 2001. – С. 20–32; Симон Петлюра. Невідомі листи з Парижа. – К.: Українська вид. спілка, 2001. – 91 с.; Український національно-визвольний рух. Бер.-лист. 1917 року. Док. і мат. / Упоряд., відпов. ред. В. Верстюк. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2003; Сергійчук В. І. Симон Петлюра. – К.: Україна. – 444с.; Верстюк В. Ф. Симон Петлюра: політичний портрет (до125-річчя від дня народження) // УІЖ. – 2006. – № 3; Рябчук М. Петлюра і «петлюрівщина» у постсовєтському дискурсі // Сучасність. – 2005. – № 4; Пустовіт Т. П. Три листи до Симона та Ольги Петлюр від рідних з Полтави // Полтавська Петлюріана. – Вип. 6. Мат. Сьомих Петлюрівських читань. – Полтава, 2005. – С. 86-90; РІ-5, 2007. – С. 433-445; РІ-5, 2007. – С. 446-449.
В. О. Мокляк, В. О. Пащенко.