ШКОЛИ ГРАМОТИ

Hижчий тип поч. шкіл, школи елементарного навчання. Виникли в часи Київської Русі. Існували переважно в містах, при храмах і монастирях, утримувалися на кошти батьків. Учнівський контингент складали діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників, міщан. Учителі (священики і диякони) викладали початки писемності й виховували дітей на засадах християнської моралі. Занепали внаслідок монгольського завоювання.
Пізніше Ш. г. називали школи мандрівних дяків. Вони існували при православних церквах і призначалися для дітей селян. Поширені були у віддалених селах і хуторах. Учителювали в них здебільшого церковно-служителі і письменні селяни. Дітей навчали лічбі, письму, читанню церковнослов’янських текстів. Із посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Гетьманщиною автономії у 2 пол. 18 ст. практично припинили існування.
У 19 ст. Ш. г. створювалися передусім у тих парафіях, де не було жодного навчального закладу ін. типу. Вони перебували під наглядом різних відомств і приватних осіб. Учителювали члени церковного причту, переважно дячки, або місцевий письменний селянин. Якщо таких не було, сільська громада наймала мандрівних грамотних людей, найчастіше відставного солдата або звільненого волосного писаря. Тривалий час Ш. г. не вважалися правильно організованими, тому ігнорувалися урядом Російської імперії. Чиновники не вели їхнього статистичного обліку до 2 пол. 19 ст. Іноді ці навчальні заклади потрапляли до статистичних звітів як церковнопарафіяльні.
Ш. г. набули значного поширення на поч. 1880-х, коли гостро став відчутним брак шкільних закладів. У 1882 міністр освіти зобов’язав місцеві органи влади наглядати за навчальним процесом у Ш. г., не допускаючи до викладання осіб неблагонадійних. 1891 для Ш. г. були вироблені особливі «Правила», згідно з якими вони підпорядковувалися виключно Св. Синоду. Навчальні заклади даного типу створювалися переважно з ініціативи і на кошти місцевого населення та з дозволу парафіяльного священика при міських і сільських парафіях, а також при монастирях. Піклування і контроль за їхньою діяльністю покладалися на клір, до обов’язків якого входили підбір учителя й забезпечення навчальним приладдям. Переважно Ш. г. розташовувалися у віддалених хуторах. У школах викладалися закон божий, церковний спів, церковнослов’янське і російське читання, письмо і рахування. Найчастіше Ш. г. відкривалися стихійно, без належного дозволу, не мали власних приміщень. Основна увага у таких школах зверталася на читання, письмо і лічбу, опанування основних знань із землеробства. Вивчення церковних дисциплін обмежувалося молитвами. Такі школи користувалися популярністю серед народу. Навчання у них, як правило, тривало два роки.
У Полтавській єпархії Ш. г. були одним із найпоширеніших типів шкіл: 1885/1886 н. р. їх функціонувало 14, 1894/1895 н. р. – 466, 1898/1899 н. р. – 601, 1899/1900 н. р. – 587, наприкінці 1901 – 528. Зменшення кількості Ш. г. пояснюється перетворенням їх на однокласні церковнопарафіяльні (за умови, що виконували програму однокласної церковнопарафіяльної школи, мали більш­менш зручне приміщення і достатню кількість учнів), а також закриттям як непотрібних (за умови відкриття у парафії земської чи міністерської школи) чи через брак коштів на утримання.
Згідно з «Правилами» 1891, вчителями в Ш. г. могли працювати особи, які мали звання народного вчителя або вчителі церковнопарафіяльних шкіл. Дозволялося вчителювати й тим особам, які після складання особливого іспиту отримували санкцію від місцевого священика. Серед них були селяни, відставні військові, учні, що закінчили повний курс училищ. Спеціальну підготовку вчителів для Ш. г. здійснювали середні навчальні заклади – другокласні школи. У Полтавській єпархії наприкінці 19 ст. функціонувало чотири другокласні школи: дві в Лохвицькому пов. – жіноча у с. Ждани та у с. Харківці; одна в Прилуцькому пов. – у с. Гурбинці, одна в Кременчуцькому пов. – у м­ку Градизьк. У 1903 їх кількість збільшилася до п’яти.
У «Положенні про церковні школи відомства православного віросповідання» 1902 було підвищено вимоги щодо освітнього цензу викладацького складу: при доборі вчителів віддавалася перевага особам, котрі закінчили курс другокласної школи або мали звання народного учителя.
Протягом усього часу свого існування Ш. г. потерпали від украй незадовільного матеріального становища. Школи не мали зручних, пристосованих для навчання шкільних приміщень, учителі здебільшого працювали безкоштовно.
Ш. г. ліквідовані після 1917.
Літ.: Церковно­приходские шко­лы и школы грамоты в Полтавской епархии за последние 11 лет (1884–1895 гг.) // ПЕВ.ЧН. – 1896. – № 19–20. – С. 592-604; № 22–23. – С. 665-673; Состояние начального народного образования в Полтавской губернии в 1893 году и наиболее настоятельные нужды школьного дела / Сост. Ю. В. Яцевич. – Б. м., г. – 467 с.; Борисенко В. Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60–90-х роках ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1980. – 155 с.; Драч О. О. Школи духовного відомства в Україні (у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст.) // Зб. наукових праць Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. – Сер. «Історія та географія». – Харків: «ОВС», 2000. – Вип. 6. – С. 54-69; Драч О. О. Розвиток початкової освіти в Україні (1861–1917 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 2001. – 280 с.; Степаненко Г. В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис. … канд. іст. наук. – К., 2002. – 225 с.; Історія релігій в Україні. – Львів: Логос, 2007. – Кн. І. – С. 884-893; Петренко І. М. Церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої політики уряду Російської імперії (1884–1917 рр.). – Полтава: РВЦ ПУСКУ, 2008. – 162 с.
І. М. Петренко.