2005р. ГОНЧАР Олександр (Олесь) Терентійович

(03.04.1918, с. Суха Кобеляцького пов. Полтавської губ., тепер Кіровської сільради Кобеляцького р-ну Полтавської обл., за ін. даними с-ще Ломівка на околиці Катеринослава (Січеслава), тепер у складі м. Дніпропетровськ Дніпропетровської обл. – 14.07.1995, м. Київ) – письменник, літературознавець, публіцист, державний і громадський діяч, акад. АН УРСР (1978), почесн. доктор Альбертського університету (Канада, 1992), Герой Соціалістичної Праці (1978), Герой України (2005, посм.).
Українець, із робітничої родини, освіта вища.
Після смерті матері 1921 жив у її батьків у Сухій, ходив у місцеву школу. 1933 закінчив семирічку в с. Бреусівка Козельщинського р-ну, працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом».
У 1933–1937 навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського, по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка Козельщинського р-ну, потім – в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».
Літературну творчість розпочав 1937, друкувався в періодиці («Літературна газета», «Піонерія», «Молодий більшовик»). У 1938 вступив на філологічний факультет Харківського університету. До війни написав новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».
У 1941 добровольцем студбату пішов на фронт. Пораненим потрапив у полон. Перебував у концтаборах «Хорольська яма», «Холодногірський», втік, переховувався у родичів. Після звільнення Кобеляччини мобілізований польовим військкоматом. 1943–1945 воював ст. сержантом, старшиною мінометної батареї, двічі поранений. У перерві між боями писав вірші (видані 1985 окремою книгою «Фронтові поезії»).
У 1945 демобілізувався, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет (1946), аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. 1946 вступив до Спілки письменників СРСР.
Автор романів: «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948) (склали трилогію «Прапороносці»), «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя», «Тронка» (обидва – 1963), «Берег любові» (1976), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Твоя зоря» (1980), «Циклон» (1985); повістей: «Стокозове поле» (1937), «Земля гуде» (1947), «Весна за Моравою» (1947–1959), «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955), «Бригантина» (1973), «Чорний Яр» (1986), «Далекі вогнища» (1986), «Двоє вночі» (1986), «Спогад про океан» (1986); збірок оповідань: «Модри Камень» (1948), «Чари-Комиші» (1958), «Південь», «Маша з Верховини» (обидві – 1959); книг нарисів: «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951), «Японські етюди» (1961); новел: «Цілюща вода», «Майстер щита», «Черешні цвітуть» (усі – 1937), «Іван Мостовий» (1938–1941), «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Перекоп» (1957), «Чари-комиші» (1958), «Кресафт» (1963), «На Косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1970, перевид. 1974), «Корида», «Чорний Яр» (обидві – 1963); зб. статей: «Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог» (1978), «Письменницькі роздуми» (1980); книги «Чим живемо. На шляху до українського Відродження» (1991). Твори Г. перекладено 67 мовами, творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. При цьому доля деяких книг Г. склалася драматично. В першу чергу це стосується роману «Собор», де письменник розкрив конфлікт між радянським атеїстичним режимом і сповненим духовного світла народом. Критика піддала роман тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Канд. у члени ЦК КПРС, член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради СРСР 6–10 скликань, Верховної Ради УРСР 4–5 скл. Голова правління Спілки письменників УРСР (1959–1971), секретар правління Спілки письменників СРСР (з 1959), гол. редактор журн. «Вітчизна» (1959–1986). Голова Українського республіканського комітету захисту миру (з 1973), член Всесвітньої Ради миру.
Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР 1978.
Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від 14.07.2005 (посм.) за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра.
Нагородж. орденом Держави (2005, посм.), 3 орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоної Зірки, Слави 3 ст., Трудового Червоного Прапора, 3 медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва». Лауреат Сталінської (1947, 1948), Ленінської (1964) премій, Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1964), Державної премії СРСР (1982). Міжнародним біографічним центром у Кембріджі (Англія) визнаний «Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років».
Похов. у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 7).
У Києві на стіні Святомихайлівського Золотоверхого монастиря (м. Київ) Г. 2011 встановлено меморіальну дошку; іменем Г. названо парк, де встановлено пам’ятник письменнику. Засн. літературну премію (1987) та міжнародну українсько-німецьку літературну премію (1996) імені Г. На Полтавщині діють Г. кімната-музей у м. Кобеляки (відкр. 1988), Г. музей у с. Кірове Кобеляцького р-ну (відкр. 1988), Г. музей у с. Суха Кобеляцького р-ну (відкр. 2000). На батьківщині Г. в с. Суха з 2006 щороку відбувається мистецьке дійство «Зелене свято Гончарового дитинства».

На полтавських полях (зліва–направо): журналіст П. М. Пустовіт, письменник П. А. Загребельний, Герой Соціалістичної Праці, письменник О. Т. Гончар, Герой Соціалістичної Праці, перший секретар Полтавського обкому КПУ Ф. Т. Моргун. 1980-і. Фото.

Герой Соціалістичної Праці, письменник О. Т. Гончар (крайній зліва) та Герой Соціалістичної Праці, перший секретар Полтавського обкому КПУ Ф. Т. Моргун (крайній справа) на Сорочинському ярмарку. 1980-і. Фото.

Музей Героя України, Героя Соціалістичної Праці О. Т. Гончара на території колишньої садиби бабусі й дідуся письменника в с. Суха Кобеляцького р-ну Полтавської обл. 2002. Фото.

Могила О. Т. Гончара на Байковому кладовищі в Києві. Фото.

Пам’ятник О. Т. Гончару у парку його імені. м. Київ, перетин вулиць М. Коцюбинського та В. Чапаєва. Фото.

Бюст О. Т. Гончара на будівлі Дніпропетровського національного університету, який носить ім’я письменника. м. Дніпропетровськ, просп. К. Маркса, 36. Фото.

Меморіальна дошка на будинку, де жив О. Т. Гончар. м. Київ, вул. Б. Хмельницкого, 68. Фото.

Пам’ятна монета, присвячена О. Т. Гончару. Введена в обіг НБУ 31.07.2000. Фото.

Меморіальна дошка О. Т. Гончару на будівлі філії бібліотеки Харківського національного університету ім. М. М. Каразіна. м. Харків, вул. Університетська, 23. Фото.

Меморіальна дошка О. Т. Гончару на будівлі Михайлівського Золотоверхого собору. м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 6. Фото.