«Головне, що ми живі»: історія переселенки з Дніпропетровщини, яка оселилася на Черкащині

Олександра Стрепетова разом із чоловіком і трирічним сином Назаром перебралася з прифронтового Письменного на Дніпропетровщині до Монастирища на Черкащині. Жінка розповіла, як родина виїжджала під обстрілами, шукала житло і намагається облаштуватися на новому місці.
До війни Олександра співала, вела блог і працювала ведучою на святах. Зараз вона потроху повертається до цієї справи вже на Черкащині: веде блог, робить рекламу для місцевого бізнесу, була ведучою на відкритті магазину.
За її словами, першу керовану авіабомбу росіяни скинули на Письменне у червні 2026 року. До того селище атакували дрони. «У нас "Шахеди" над хатою, над дахом літали. Буквально через дорогу до сусіда прилетів. У станцію п'ять-шість "Шахедів" прилетіло, а ми п'ять метрів від станції живемо, і ми все це чуємо», — згадує жінка.
Після першого удару КАБом родина вирішила виїжджати, але виїзд затримався на кілька днів — потрібна була вантажівка. «Наприклад, щоб переїхати, ми позичали гроші. Щоб там щось ще зробити, ми позичали гроші. Ми ці всі дні перебіжками від мами чоловіка до нашої хати, щоб зібрати речі, бігали туди-сюди. І кожну мить, коли нам сказали, що пусковий, то ми виїжджали до поля, тому що було таке, що "прилітало" в село. Був момент, коли я їздила в Павлоград — треба було якісь документи робити. Чоловік без зв'язку, світла нема. І я розумію, що я бачу, що падають КАБи, а чоловік не знає, що треба ховатися».
Коли КАБ влучив у місцевий магазин, де сусіди звикли збиратися на каву, чоловік Олександри разом з іншими діставав з-під завалів поранену продавчиню. «Діставали прямо з-під завалу, вже поранену. Зараз їй збирають кошти на лікування через поранення ніг. Навіть після того, як усе розібрали, мені важко було туди піти — важко було це побачити».
У Письменному залишилася мама чоловіка. «Мама залишилася — вона поки не може виїхати. Поки морально не готова виїжджати, але сподіваюся, що все-таки змінить думку, все-таки якось вона виїде звідти. Тому що життя важливіше, ніж дім. Хоча вона дуже старалася, щоб той дім зробити, і там стільки любові і грошей залишено в тому домі».
Певний час родина жила в Кищенцях на Черкащині, де вдалося винайняти будинок. «Морально було, звичайно, важко. Коли я знімала в Кищенцях, наприклад, відео, монтувала, то мені так важко було, тому що приходиш, наприклад, в магазин, раніше там: "Сашка, привіт, як справи?" А тут нікого нема. Була така мініістерика в Кищенцях. Я не думала, що проживши чотири роки в Письменному, я буду так сумувати». На момент розмови будинок родини в Письменному знову зазнав руйнувань від обстрілів.
Через місяць вони перебралися в Монастирище, де живуть родичі чоловіка й була робота для нього. Перший час було важко через брак людей, з якими звикла спілкуватися. «Хочеться знайти людей надійних. Я за щирість, за дружбу, за справедливість, за чесність — більше ніяк. Якщо відчуваю нещирість — все, я перестаю спілкуватися».
Одне з небагатьох знайомств — подруга, з якою Олександра познайомилася в Кищенцях і яка тепер живе неподалік, у Христинівці. «Коли вона нещодавно приїжджала, стало тепліше, було з ким поспілкуватися. Класна сім'я: вона спортсменка, чоловік — спортсмен і військовий».
Під час пошуку житла родина зіткнулася з шахраями: внесли завдаток за бронювання будинку, але переїхати не вдалося й кошти, за словами жінки, не повернули. «Раз зустріч не відбувається, другий раз не відбувається, третій, то бере, то не бере слухавку». Було складно й через вимоги орендодавців. «З дитиною не можна. Не можна з собакою. Куди нам діватися? Ми постраждали від війни. Я все розумію, що багато переселенців зіпсували там комусь квартиру і не довіряють. Але ж треба спілкуватися з людьми. Не можна всіх гребти під одну гребінку, що всі переселенці погані».
Олександра каже, що стикалася й зі стереотипами про переселенців. «Думають, що якщо ми переїхали, ми все продали, в нас є багато грошей, і ми можемо дозволити собі все і жити в кайф. Але це не так. У нас лишніх грошей нема. І коли люди намагаються на переселенцях заробити грошей, це остання крапля».
Паралельно жінка шукає роботу, щоб працювати, коли син піде в дитячий садок. «Взагалі я СММ-ниця, блогерка, а буду крутити шаурму. Чому? Бо треба якось заробляти. Хороші люди починають з простого — треба щось своє поробити». Не полишає вона й мрію повернутися до вокалу, яким займається з дитинства: шість років без сцени змінили і голос, і впевненість. «Хочеться почути від професіонала думку. Мій голос давно не розспівувався, як треба. Голос змінився — став нижчим».
На запитання, чи повернеться додому, якщо там колись стане безпечно, Олександра відповіла: «Якщо навіть буде мирне життя і, дай Бог, закінчиться війна, я особисто не хочу повертатися. Там руїни, там нема життя. Якщо я повернусь — так не повернуться мої друзі. Там нікого у нас вже нема». Родина планує будувати життя на Монастирищині. «Не так погано в мене все, можна все пережити, знайти роботу. Головне, що ми живі, дитина жива».
Читайте також
Ще в розділі «Безпека»
- Атака на Полтавщину: пошкоджено три підприємства, без постраждалих
- Історія нікопольчанки, яка втратила ногу через дрон, стала частиною Музею «Голоси Мирних»
- На Полтавщині ліквідували витік небезпечної хімречовини після удару РФ
- Владислав Косюк із Полтавщини після ампутації обох рук знову пише й готує
- Ворожі дрони вдарили по Полтавському району: пошкоджено підприємства





