«Біль і пустота»: родина з Яструбиного оселилася в модульному містечку в Сумах

Мар'яна Охріменко та її донька Валерія перебралися до Сум із села Яструбине, що лежить на кордоні з Росією. Будинок у селі родина купила й відремонтувала у 2019 році, але через постійні обстріли жити там стало неможливо. Тепер мати й донька мешкають у тимчасовому модульному містечку для переселенців, яке звели за підтримки Червоного Хреста.

За словами Мар'яни, російські військові в саме Яструбине не заходили, проте населений пункт зазнав сильних руйнувань від атак. На початку повномасштабного вторгнення російська авіація пролітала просто над їхнім двором. Через постійний стрес і головний біль донька, якій тоді було 11 років, чотири доби не могла заснути.

«Я подзвонила у швидку, порадили дати заспокійливе їй. То в мене дитина заснула і проспала півтори доби. Після цього я звичайно за малу і з чоловіком виїхали в Суми», — пригадує жінка.

Остаточно виїхати родина вирішила наприкінці 2024 року. Із собою взяли тільки сімейний фотоальбом. Мар'яна каже: залишати будинок не хотілося, але ризикувати життям доньки вони більше не могли.

У Сумах сім'я спершу жила в гуртожитку, а потім отримала окрему тимчасову квартиру в модульному містечку.

«Я тиждень просиналася з тим, що я не вірила, що я тут, що в мене дитина може без черги сходити в душ, в туалет. Що я без черги на кухні можу щось приготувати собі, коли мені треба, а не коли моя черга дійде. Для нас людей сільських, які звикли, що усе своє, це дуже важко», — розповідає Мар'яна.

Нині жінка живе вдвох із донькою. Її чоловік — військовослужбовець, який наразі вважається зниклим безвісти.

Валерія навчається на закрійницю. 20 вересня їй виповнилося 17 років. За її словами, це вже третій день народження без батька. Він мав приїхати у відпустку на її свято, однак 6 вересня минулого року зник безвісти. Дівчина розповідає, що тато завжди цікавився її успіхами й не пропускав жодного свята, тож тепер їй дуже бракує його підтримки.

«Якось святкувати не хочеться тепер, бо асоціюється цей місяць з отакими втратами. Мені б дуже хотілось, щоб він побачив, як я навчаюся, мої успіхи, як ми живемо», — ділиться дівчина.

За пів року в модульному містечку родина намагається облаштувати затишок навколо себе. Разом із сусідами вони висаджують під вікнами квіти — дзвоники та підсніжники, а із засушених пелюсток заварюють чай.

Мар'яна розуміє, що через наслідки бойових дій дороги додому вже немає, навіть якщо їхній будинок уцілів. Проживання в модульному містечку тимчасове: кожні шість місяців спеціальна комісія вирішує, чи продовжувати переселенцям дозвіл на проживання.

Попри невизначеність і перспективу знову шукати житло, Мар'яна наголошує: вони з донькою не мають іншого вибору, окрім як триматися й жити далі.

«До останнього сподівалися, що після війни зможемо повернутися. Але я усвідомлюю, що більше туди не повернусь. Біль і пустота. Ми не знаємо, що буде завтра. На вулиці точно я з дитиною не залишусь, щось будемо думати», — говорить жінка.