Чому історії про «звичайних» убивць лякають нас найбільше

Жага до історій про вбивць, які майже не відрізняються від нас, старша за будь-які подкасти й онлайн-форуми. Від летючок про страти у вікторіанському Лондоні до сучасних трилерів культура раз у раз повертається до одного питання: чому нам так цікаві люди, на вигляд звичайні, але здатні на страшні речі?

Роман «Солоденька» Сі Джей Ск'юз, що виходить у видавництві «#Книголав», — вдалий привід розібратися. Це щоденник Ріаннон Льюїс, непримітної помічниці редакторки провінційної газети. Кожен запис вона починає зі списку людей, які її дратують, — і час від часу цей список доводиться скорочувати, причому зовсім не через прощення.

Реальні історії лякають сильніше за байки про привидів і зомбі. Особливо коли серійником виявляється не відлюдькуватий тип із історією насильства за плечима, а лагідна сіра мишка, що усміхається вам на кава-брейку. Страх викликає не екзотика, а зсув у знайомому.

Зиґмунд Фройд називав це відчуття моторошним: жах виникає там, де звичне раптом стає трохи не таким. Ганна Арендт у 1963 році дала цьому політичне ім'я — її репортаж із процесу над Айхманом описував не демона, а старанного чиновника. Формула «банальність зла» увійшла в мову саме тому, що зруйнувала зручне уявлення про зло як про щось помітне.

Статистика свідчить про те саме. За спільним звітом UNODC та ООН, у 2024 році у світі навмисно вбили 83 тисячі жінок і дівчат, і 60 % із них загинули від рук партнерів або родичів. Серед убитих того ж року чоловіків цей показник — 11 %. Небезпека сидить не в темному провулку, а на кухні. Образ маніяка з ножем — по-своєму втішна вигадка: він виносить зло за поріг, назовні, за межі кола знайомих.

Саме тому щоденникова форма «Солоденької» діє сильніше за відверті сцени насильства. Убивство стоїть тут у переліку справ між кавою з подругою, чужою дієтою і шоколадним яйцем від колеги: «Не панікуй — ніж я помила». А головний козир героїні — навіть не спритність, а чужа впевненість у тому, як має виглядати вбивця: «Бо хто запідозрить усміхнену, веселу молоду вагітну жінку в просторій червоній літній туніці та білих велосипедках, яка літнього вечора йде набережною на зустріч із подругами? Жінка не спроможна на таку жорстокість».

Літератори користуються цим прийомом давно. Патриція Гайсміт у «Талановитому містері Ріплі» змусила читачів ловити себе на бажанні, щоб ввічливий самозванець утік від поліції. Брет Істон Елліс в «Американському психопаті» зробив маскуванням корпоративну одноманітність: колеги систематично плутають героя з іншими працівниками, і це виявляється надійнішим за будь-яке алібі.

Спільний механізм — розповідь від першої особи, яка робить читачів співучасниками. Ми дивимося на світ очима того, кого мали б боятися, і виявляємо, що зсередини його логіка має свій сенс. Такі книжки досліджують не патологію, а норму — те, скільки щоденної гри коштує звичайній людині бути прийнятою.

Ск'юз називає цю гру Виставою, з великої літери, наче чимось окремим від героїні. Ріаннон веде її щодня: пече колегам тістечка, вислуховує чужі історії про весілля, вдягає обличчя, якого від неї чекають. Коли вона випадково чує в редакційній вбиральні, що дві колеги вважають її дивною, реакція виходить майже виробничою: «То на них Вистава не діяла… Доведеться додати милоти й прикрутити Себе».

Роман принагідно відповідає й на питання, чому цей образ так довго не мав жіночого обличчя. Ріаннон помічає, що всі впізнавані серійні вбивці — чоловіки, і має власне пояснення: «Можливо, вони існують, але приховують це, як-от я». Ск'юз пише чорну комедію, читацтво сміється, а тоді раптом усвідомлює, що саме сприйняло як жарт.

Історії про монстрів зі звичайними обличчями розповідають насамперед про глядачів. Вони лякають не тим, що вбивцею може виявитися сусідка, а тим, що забирають гарантію: обличчя не є доказом. І ще тим, що між нами й «непомітним монстром» лишається одна неприємна спільна риса — щоденні вправляння у тому, щоб виглядати нормальним.