«Ну-ка, дівчата, беремо сумки!»: дніпровський рятувальник — про порятунок дівчинки з-під завалів

32-річний Олексій Зуй очолює 19-ту державну пожежно-рятувальну частину 8-го загону Дніпра. За його словами, на вибір професії вплинула родина: мама понад 25 років працювала лікаркою швидкої допомоги, а старший брат Іван став рятувальником раніше за нього.

«Я дивився на мамину форму, автомобілі швидкої допомоги, проблискові маячки, захоплювався пожежними машинами… Після школи був вибір: поліція, прикордонна служба або тоді ще МНС. Я обрав рятувальну службу», — згадує Олексій. За його словами, в дитинстві він мріяв про космос, але зрештою обрав справу, де теж можна допомагати людям.

П'ять років він навчався в Національному університеті цивільного захисту України в Харкові. Перше призначення отримав у Зеленодольську, а до Дніпра повернувся у 2022 році.

Найсильніший спогад — робота після влучання російського «шахеда» у багатоповерхівку на проспекті Героїв. Олексій працював на автодрабині, яку потрібно було завести прямо у зруйновану частину будинку; над головами рятувальників висіли важкі плити перекриття. Серед руїн він побачив дівчинку років 10–11 — вона сиділа в халаті на дивані там, де від квартири майже нічого не залишилося: ані стін, ані підлоги. Дівчинку спустили вниз автодрабиною. Рятувальник запам'ятав, що після такого удару на дитині не було ні подряпин, ні синців, і виглядала вона не дуже наляканою.

Бувають і випадки, які згодом згадують із посмішкою. Якось Олексій разом із колегою Юрієм Поляковим виносив двох літніх жінок із квартири на верхньому поверсі палаючого будинку. Через дим, шум і паніку бабусі довго не наважувалися залізти до рятувальної люльки. Тоді Юрій сказав: «Ну-ка, дівчата, беремо сумки й швиденько залазимо в рятувальну люльку!» Після цих слів жінки одразу почали збирати речі й одна за одною залізли всередину.

Нині Олексій Зуй керує частиною, але найбільше цінує можливість особисто виїжджати на місця надзвичайних подій. Для нього робота рятувальника — це насамперед шанс бути поруч із людьми тоді, коли їм найпотрібніша допомога.