Понад 30 років у танці: як хореограф із Волині В'ячеслав Лопанов виховує студентів

У дитинстві рідні радили В'ячеславу Лопанову обрати іншу професію — ремонтувати телевізори. Та вже із семи років він займався у Палаці учнівської молоді, виступав на концертах і їздив на гастролі. «Підтримала мене мама в цьому. З семи років – Палац учнівської молоді, потім і друзі пішли, і виступи цікаві, концерти, перші виїзди за кордон. І це мене вже стимулювало далі займатися хореографічним мистецтвом», – розповів він.

Педагогічну діяльність Лопанов розпочав у 1993 році після закінчення інституту — його залишили викладачем кафедри хореографії Рівненського інституту мистецтв. Згодом запросили до Луцького училища культури. Своїми наставниками хореограф називає Ярослава Лущакова, Федора Бондарука та Іллю Богданця.

Він працював не лише викладачем, а й артистом у професійних колективах, зокрема у Волинській філармонії та театрі. Півтора року був у філармонії, разом із колективом гастролював у Канаді, а потім залишився там ще на два роки — працював в ансамблі танцю «Україна» у Торонто. «Коли ти їдеш по світу і бачиш, як люди танцюють, воно все одно десь відкладається. І цей досвід, якого ти набрався, треба передавати цим прекрасним дітям», – каже хореограф.

Сьогодні, на його думку, хореограф має володіти різними напрямками танцю. «Хореографи мають бути широкопрофільними: немає народників, немає класиків. На сьогоднішній день сучасна хореографія перемагає, але треба зберігати народну хореографію. Потужно йде і класичний танець, напрямки сучасної хореографії – і все це ми повинні знати», – зазначив Лопанов. У коледжі студентів навчають не лише фахових дисциплін, а й педагогіки, щоб після випуску вони могли керувати хореографічними колективами. Під час вступу оцінюють природні дані абітурієнтів: гнучкість, виворотність, стрибок, чіткість виконання рухів та здатність швидко їх відтворювати. Цього року на спеціальність було 15 державних місць і стільки ж поданих заяв, але серед студентів майже немає хлопців: на курс вступили 15 дівчат, а хлопців — жодного.

Викладач каже, що навчати хореографії нині непросто, адже частина дітей переживає через війну, зокрема через службу батьків. «Важко вчити, не всі активно сприймають ваші наміри, ваш напрямок, їм треба донести, м'яко це пояснити. Ти, якби, знаєш цей матеріал, але треба їм передати. На сьогоднішній день у нас важкі підходи до дітей, вони сьогодні трошки стресують, в кого батьки воюють. Але все одно вони потім збираються і на іспитах показують дуже високий рівень», – розповів Лопанов. Студентка Варвара Бурцева говорить, що на його заняття приходить із бажанням працювати: «В'ячеслав Юрійович – такий веселий викладач, з ним весело на парах і є бажання працювати, тому що він завжди прийде з настроєм».

Для Лопанова хореографія — не лише професія, а спосіб зберігати українську культуру. «На даний момент ми переживаємо складні часи в державі. На сьогоднішній день ми боремося за те, щоб цю нішу не заповнив москаль, тому що мистецтво є українське. Воно найцінніше, що зараз є», – сказав хореограф. За його словами, навіть у складні періоди, коли були проблеми із зарплатами, він не хотів залишати професію. «Філософи китайські ще говорили про те, що, якщо згине культура, то згине держава. І були моменти, коли не виплачували зарплату, все одно хотілося жити мистецтвом», – розповів Лопанов.

З хореографією пов'язане і його особисте життя. З майбутньою дружиною вони разом вступили до Луцького культосвітнього училища й відтоді працюють у сфері танцю. Дружина Лопанова нині керує зразковим ансамблем танцю «Вертуни» Боратинської громади та ансамблем «Перегуки» при будинку культури в Гіркій Полонці. «Мені хореографічне мистецтво – один із найкращих подарунків – це дружина. Ми з нею поступили в Луцьке культосвітнє училище і, як кажуть люди, сіли за одну парту – і до сьогоднішнього дня», – розповів хореограф. Подружжя має власне правило: після роботи вдома про роботу не говорять, а вечір присвячують дзвінкам дітям та онукам.

В'ячеслав Лопанов переконаний, що хореографія потрібна не лише професійним танцівникам. На його думку, групи для дорослих можуть повертати людей до спілкування та допомагати перемикатися від щоденних переживань. «Коли ми закриваємося у своїх квартирах і дивимося новини – це шокує. А коли ти це комусь розказав, поділився. А ще якась скрипочка підіграла, цимбалки затарахкотіли – і ти вже став у пару і щось подригали, пару рухів зробили, ти повністю переключаєшся від цього світу», – каже викладач.