У прокат виходить «Баррі. Пес-рятівник»: історія легендарного сенбернара з Альп

За сюжетом Ґеорґ знайомиться з виводком собак у гірському монастирі й береться допомогти найслабшому цуценяті — так із нього виростає справжній рятівник.

Події стрічки мають реальну основу. У XIX столітті на перевалі Великий Сен-Бернар у швейцарських Альпах справді жив пес на ім'я Баррі — найвідоміший із монастирських собак-рятувальників.

Перевал лежить на висоті майже 2500 метрів. Століттями ним ходили мандрівники, торговці та паломники, прямуючи між Північною і Південною Європою. Сильний вітер, снігопади й лавини робили цю дорогу смертельно небезпечною.

У XI столітті ченці-августинці заснували тут монастир із притулком, де можна було перечекати негоду. Приблизно в середині XVII століття вони почали тримати великих місцевих собак. Спершу ті допомагали самим ченцям: прокладали шлях у глибокому снігу, виводили з хуртовини, приводили заблукалих до притулку.

Баррі народився 1800 року. Його ім'я походить від швейцарсько-німецького слова Bäri — «ведмедик», як у народі називали темних собак. Тодішні сенбернари були стрункішими й короткошерстими, ніж сучасні: довга шерсть, яку почали отримувати пізніше, намерзала льодом і заважала працювати в снігу.

За 12 років служби на перевалі Баррі врятував понад 40 людей. Переказують, що він відчував наближення негоди й вирушав у гори ще до хуртовини.

Ім'я пса стало настільки відомим, що в XIX столітті в Європі цих собак називали не сенбернарами, а «собаками Баррі» (Barryhunden). Назва «сенбернар», від перевалу й монастиря Святого Бернара, закріпилася протягом XIX століття, а 1887 року її офіційно визнали швейцарською породою та затвердили стандарт.

Навколо Баррі виникло чимало легенд: нібито він притяг до монастиря замерзлу дитину або загинув від руки іноземного солдата, який переплутав його з вовком. Насправді ж фінал був щасливим. 1812 року, коли пес виснажився від багаторічної служби у високогір'ї, ченці відправили його на відпочинок. Один із патерів перевіз Баррі до Берна, де він прожив ще два роки й помер 1814 року.

Після смерті тіло пса передали до Бернського музею природничої історії, де його реставроване опудало стало центральним експонатом. А в монастирі на перевалі досі тримають традицію: одного з вихованців у кожному поколінні обов'язково називають Баррі.