Морпіх «Куба» 26 днів чекав на евакуацію з турнікетом на нозі

Едгар на позивний «Куба» служить у 501-му окремому батальйоні морської піхоти. Його підрозділ тримав оборону Костянтинівки на Донеччині. Під час одного з виходів на позицію він наступив на вибуховий предмет у траві.

«Спалах, а далі я лежу, дивлюся в небо. Болю немає, тільки дзвін у вухах і сильно перехопило дихання. Єдине, що я міг видавити з себе: "Марк! Марк!"» — згадує Едгар.

Побратими Марко і «Маланець» наклали кілька турнікетів, затягли його в бліндаж і зробили конверсію, залишивши один турнікет. Але швидко вивезти пораненого було неможливо — доводилося чекати на «вікно можливостей». Це очікування розтягнулося на 26 днів.

Перший тиждень Куба майже не усвідомлював, що відбувається, через важку контузію. Усі медичні препарати на позицію скидали «пташками» з батальйону, медики дистанційно пояснювали, які процедури робити. Шприци з ліками скидали вже наповненими. Перев’язувальних матеріалів не вистачало — бинти іноді доводилося брати у суміжників.

«Коли, вибачте, в тебе вже ногу їдять черв’яки, її слід безкінечно обробляти й чистити, матеріалу йде дуже багато. Постійно виділяється рідина, все мокре, буквально кілька годин — і пов’язка вже не працює», — розповідає морпіх.

Марко і «Маланець» доглядали за ним цілодобово: годували, чистили рану, допомагали з елементарними потребами, бо сам він не міг встати. Коли побратими виходили на бойові завдання, Едгар залишався сам.

На третьому тижні в нього стався нервовий зрив.

«В мені наче щось зламалося, я ридав і не міг зупинитися. З цього часу почалися постійні напади паніки й істерики, мене аж викручувало. Хтось із хлопців завжди підходив, брав за руку: "Кубо, все, все, я поруч"», — згадує він.

Куба змушував себе мовчати, бо будь-який гучний звук міг видати позицію. Коли наприкінці третього тижня бійцям дали можливість записати голосові рідним, він надиктував мамі коротке повідомлення: «Привіт, мам! У мене все добре, не хвилюйся. Тут ще трохи треба попрацювати. Цілую тебе. Мамулька, ти у мене найкраща».

На 26-й день на позицію зайшла заміна. Виносити пораненого довелося на ношах, для яких потрібно було четверо людей. Дорогою група натрапила на саморобну тачку з двома гумовими колесами, які згодом зламалися. З Костянтинівки виводили ще й полоненого — його супроводжував морпіх на позивний «Міккі».

Зрештою на трасі групу підібрав пікап дружнього підрозділу, і за хвилину вони виїхали з найнебезпечнішої зони.

У шпиталі Едгару ампутували ногу вище коліна. Лікарі були вражені, коли дізналися, скільки часу він провів із турнікетом. Зараз медики борються за те, щоб зберегти стегно, далі — протезування.

«Це абсолютно інше ставлення до життя і його цінностей. Мене немов перепрошили. Зараз я розумію, що ковток води набагато дорожчий за будь-які гроші», — говорить морпіх.

Після реабілітації Куба планує повернутися на службу. Поряд із ним мама та побратими, які постійно на зв’язку.