Мюнхен, Париж, Мінськ: чому переговори про мир не зупиняють війну

«Ніколи не було хорошої війни чи поганого миру» — ці слова Бенджаміна Франкліна звучать як універсальне правило вже два з половиною століття. Він писав їх у листах 1782–1783 років, зокрема британському натуралісту Джозефу Бенксу та своєму другові Джозайї Квінсі, вже після підписання мирного договору між США та Британією. Франкліна дратувало, скільки грошей держави витрачають на руйнування того, що могли б будувати — дороги, мости, канали, міста.

Але з другою частиною цієї формули історія обійшлася жорстко. Найвідоміший приклад — Мюнхенська угода 1938 року. Наприкінці вересня Гітлер вимагав від Чехословаччини Судетську область, погрожуючи війною. Європа великої війни не хотіла — минуло лише двадцять років після Першої світової. 29–30 вересня у Мюнхені за стіл сіли Гітлер, британський прем'єр Невілл Чемберлен, глава французького уряду Едуар Даладьє та Беніто Муссоліні. Представника Чехословаччини серед них не було.

Чехословаччина мала віддати Німеччині Судети разом із прикордонними укріпленнями, а Гітлер відмовлявся від подальших територіальних претензій. Німецькі війська мали зайняти ці райони з 1 до 10 жовтня. Повернувшись до Лондона, Чемберлен оголосив про «мир для нашого часу». Протримався він недовго: у березні 1939 року Німеччина окупувала чеські землі, а 1 вересня вторгненням до Польщі почалася війна, якої Чемберлен так намагався уникнути.

Інша крайність — переговори щодо В'єтнаму. Контакти між США і Північним В'єтнамом почалися у Парижі ще 1968 року, але сторони місяцями не могли домовитися, скільки ж учасників за столом і як їх посадити. Суперечка про форму столу, таблички, прапори та черговість виступів потрапила навіть до офіційної збірки документів Держдепу США. Домовитися про формат вдалося лише 16 січня 1969 року, а перше процедурне засідання чотири делегації провели через два дні. Компроміс вийшов майже сюрреалістичним: круглий стіл, а з двох боків — два прямокутні столи для секретарів.

Мирні угоди підписали 27 січня 1973 року: припинення вогню та виведення американських військ. Президент Південного В'єтнаму Нгуєн Ван Тхієу заперечував проти ключових положень, зокрема проти перебування північнов'єтнамських сил на Півдні, а Вашингтон тиснув на союзника. Коли переговори зайшли у глухий кут, Річард Ніксон у грудні 1972 року наказав провести масштабні бомбардування B-52. Уже в січні сторони повернулися за стіл. Та стабільного миру це не дало: менш ніж за два з половиною роки, у квітні 1975-го, війська Північного В'єтнаму взяли Сайгон, а Південний В'єтнам припинив існування.

Корейська війна додала ще один парадокс. Бойові дії почалися у червні 1950 року, а 10 липня 1951-го сторони сіли за стіл — спершу в Кесоні, потім у Пханмунджомі. Переговори тривали два роки і 17 днів, офіційних пленарних зустрічей було 158. Весь цей час фронт майже не рухався, але люди гинули. Найбільше гальмувало питання військовополонених, які не хотіли повертатися додому: комуністична сторона наполягала на поверненні всіх, США та командування ООН — на добровільній репатріації. У червні 1953 року президент Південної Кореї Лі Син Ман, який не хотів перемир'я, звільнив тисячі полонених, що ледь не зірвало угоду. Перемир'я підписали 27 липня 1953 року, церемонія була холодною: генерал Вільям Гаррісон і генерал Нам Ір витратили близько десяти хвилин на підписання 18 примірників. Через 12 годин вогонь мав припинитися. Але мирного договору не уклали й досі — обидві Кореї розділені тією самою демілітаризованою зоною.

Український досвід теж це підтверджує. 5 вересня 2014 року в Мінську підписали протокол про припинення вогню, обмін полоненими та політичне врегулювання. За два тижні знадобився додатковий меморандум, а бої не припинилися. На початку 2015 року загострення, зокрема під Дебальцевим, призвело до появи Мінська-2 12 лютого 2015 року. Режим тиші мав початися 15 лютого, але ОБСЄ продовжувала фіксувати бойові дії, а вже наступного дня закликала не зривати перемир'я саме під Дебальцевим. Мінські домовленості дозволяли знижувати інтенсивність боїв і домовлятися про обміни, але війну не завершили.

9 грудня 2019 року в Парижі вперше особисто зустрілися Володимир Зеленський і Путін разом з Емманюелем Макроном та Ангелою Меркель — перший саміт нормандського формату за понад три роки. Домовилися до кінця року запровадити режим припинення вогню, провести нові розведення сил, продовжити обмін утримуваними та відкрити нові пункти пропуску. Окремо — що протягом чотирьох місяців лідери зустрінуться знову. Зеленський говорив, що ключовими невирішеними питаннями залишаються вибори на окупованих територіях та відновлення українського контролю над кордоном. Через чотири місяці нового саміту не було, не було його і через рік. Паризька зустріч залишилася останнім самітом нормандської четвірки, а 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення.

Після цього переговори йшли буквально під час бойових дій: перші раунди — у Білорусі, а 29 березня 2022 року делегації зустрілися у Стамбулі. Там нічого не підписали: українська делегація представила пропозиції щодо нейтрального статусу в обмін на юридично зобов'язувальні гарантії, сильніші за Будапештський меморандум. Залишалися принципові суперечності щодо територій, майбутнього української армії, гарантій безпеки та відносин із НАТО. Того ж вечора Зеленський сказав, що сигнали з переговорів позитивні, але вони «не заглушають вибухи російських снарядів». Подальші події це підтвердили: російські війська відійшли з півночі України, світ побачив наслідки окупації Бучі та інших міст, а переговорний процес поступово зійшов нанівець.

У вересні 2026 року адміністрація Дональда Трампа спробувала повернути сторони до переговорів після багатомісячної паузи. 5 вересня спецпредставники президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер понад три години говорили з Путіним у Москві — це була восьма поїздка Віткоффа до Москви як посланника Трампа. Наступного дня вони вперше в такому статусі приїхали до Києва та зустрілися із Зеленським: говорили про відновлення прямих переговорів із Росією, гарантії безпеки та підтримку України взимку, але конкретного прориву не сталося. Москва не продемонструвала готовності відмовитися від ключових вимог, і західні дипломати не побачили ознак принципової зміни позиції Кремля. 9 вересня Трамп заявив, що Путін нібито хоче укласти угоду, і назвав свою останню розмову з ним «чудовою», висловивши впевненість, що домовленість можлива, якщо й Зеленський рухатиметься до неї. Американські, українські та європейські посадовці залишаються значно скептичнішими.

Тож питання вже не лише в тому, чи буває поганий мир. Питання в іншому: коли слова про мир означають готовність закінчити війну, а коли стають ще одним інструментом самої війни.