Позивний «Студент»: історія 26-річного капітана Олександра Книгиницького

16 вересня 2026, 20:42 ·369 слівредакція

26-річний капітан Олександр Книгиницький із 27 Мукачівського прикордонного загону імені героїв Карпатської Січі у 15 років пообіцяв батькові стати військовим — і свого слова дотримав. За плечима в нього обстріли, важка контузія та втрачені побратими.

Олександр виріс у родині військовослужбовців, тож після школи без вагань вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України. Академію він закінчив у 2021 році й обрав першим місцем служби Харківський прикордонний загін. Каже, хотів бути далі від дому і ближче до бойових дій.

24 лютого 2022 року Олександр перебував у прикордонному наряді. Йому тоді був 21 рік. Коли почалися обстріли, спершу не повірив, що війна стала повномасштабною.

«Перші кілька хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів: ні, не сон. Реальність», — пригадує він.

Під час оборони Харкова прикордонники облаштовували позиції у будинках і підвалах. Там Олександр і отримав позивний «Студент» — був наймолодшим серед офіцерів. Старші побратими жартували, що йому ще треба вчитися.

Одного разу він разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Російські солдати намагалися оточити українських бійців. По рації до нього почали звертатися вже без позивного: «Саня, витягай нас».

Олександр витратив боєкомплект, якого мало вистачити майже на місяць. Коли зрозумів, що утримувати зруйновані позиції ціною нових втрат немає сенсу, дав команду відходити й побіг до побратимів. Серед них був важкопоранений сержант. Олександр зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече та почав виводити з-під обстрілу. Поранений просив залишити його і рятуватися самому, та Олександр відмовився — знав, що на сержанта чекають двоє маленьких дітей.

Далі він пам'ятає не все. Поруч вибухнув боєприпас, і Олександр втратив свідомість. Прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров на його одязі виявилася кров'ю пораненого сержанта. Сам Олександр отримав важку контузію. Сержант вижив: згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок.

Олександр згадує і побратимів, яких урятувати не вдалося. Одного загиблого друга він упізнав у госпіталі. Інший захисник, з яким вони були близькими друзями, зараз вважається зниклим безвісти.

За словами Олександра, після пережитого він не любить багато говорити про війну. Для нього вона пов'язана з розрухою, втратами та болем. Після перемоги він хоче відвідати могили загиблих побратимів і побувати у кожного, хто не повернувся з війни.