63-річний рятувальник із Шляхтинців сам виїжджав на пожежі: історія Мирослава Стефанишина

Пожежна частина в селі Шляхтинці Байковецької громади з'явилася у 2018 році. Нині тут працюють двоє людей, розповідає Мирослав Стефанишин. Зараз чоловікові 63 роки, і за його плечима понад три десятиліття служби.

Обладнання в частині невелике, каже рятувальник: виїжджають переважно на пожежі, на великі займання не викликають. У розпорядженні є бензопила, пожежні рукави та стволи, а машину подарували друзі з Польщі — нею користуються вже третій рік. Для відпочинку між викликами обладнані кімната, душова кабіна й кухня, за потреби тут можна й переночувати.

До служби Мирослав долучився у 24 роки, до того займався легкою атлетикою. У 1987-му його запросили на роботу як спортсмена — тоді пропонували на вибір кілька служб, і він обрав пожежну. За його словами, тоді робота виглядала зовсім інакше: пожежна охорона виїжджала лише на займання, без ДТП та інших надзвичайних ситуацій.

Після десяти років служби чоловік звільнився, пробував відкрити власну справу та працював за кордоном. Але через десять років повернувся — вже у Збаражі, де структура носила назву Міністерства надзвичайних ситуацій, а згодом стала ДСНС. Виклики тоді суттєво змінилися: додалися ДТП і рятування на воді.

Найважче, зізнається Мирослав, працювати на місцях, де гинуть люди. Він пригадує випадок на ДТП, де загинули троє молодих хлопців — їх деблокували з автівки, і в кожного почав дзвонити телефон. Ніхто з рятувальників не наважився відповісти, бо розуміли: телефонують батьки, матері, можливо, дружини. За його словами, думки про те, чи можна було встигнути врятувати людину, приходять уже вдома, хоча всі дії фіксуються за часом і виконуються правильно.

У Збаражі Мирослав пропрацював десять років і вийшов на пенсію. Спорт він не залишив: щодня пробігає близько 10 км, бере участь у забігах. Каже, що завдяки цьому фізично може зробити більше за багатьох людей, які спортом не займаються.

У 2018-му він повернувся до служби — вже у Шляхтинцях. Тоді тут працювали четверо чоловіків і начальник частини, матеріальну базу забезпечила громада. З початком повномасштабного вторгнення склад зменшився: двоє пішли добровольцями, один звільнився, і Мирослав залишився сам. Бувало, що на пожежі йому доводилося самому подавати ствол, бігти включати насос, перекривати воду й переїжджати, поки на допомогу не прибули колеги зі Збаража.

Три місяці тому до нього долучився колега, який повернувся з фронту. Частина обслуговує 13 сіл Байковецької територіальної громади. Якщо раніше за рік було понад 60 викликів, то тепер — до 20. Мирослав пов'язує це з тим, що диспетчерів перевели до оперативно-координаційного центру в Тернополі, і звідти не завжди орієнтуються в селах. За його словами, про їхню частину часом просто забувають і не направляють на займання.

Попри це, чоловік планує й надалі працювати рятувальником. Каже, що не уявляє свого життя без цієї роботи, бо завжди знав: саме там він потрібен.