Позивний «Студент»: історія 26-річного капітана Книгиницького з Мукачівського загону

16 вересня 2026, 20:42 ·369 слівредакція

Олександр Книгиницький у 15 років пообіцяв батькові стати військовим — і своє слово стримав. Нині йому 26, він капітан 27 Мукачівського прикордонного загону імені героїв Карпатської Січі, за плечима — оборона Харкова, контузія та втрати побратимів.

Олександр виріс у сім'ї військовослужбовців, тож після школи пішов вчитися до Національної академії Державної прикордонної служби України. Академію він закінчив у 2021 році й сам обрав перше місце служби — Харківський прикордонний загін. Як зізнається, хотів бути далі від дому і ближче до бойових дій.

24 лютого 2022 року Олександр перебував у прикордонному наряді. Йому тоді був лише 21 рік. Коли почалися обстріли, чоловік спершу не повірив, що почалася повномасштабна війна.

«Перші кілька хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів: ні, не сон. Реальність», — пригадує він.

Під час оборони Харкова прикордонники облаштовували позиції у будинках і підвалах. Там до Олександра й приклеївся позивний «Студент» — він був наймолодшим серед офіцерів, і старші побратими жартували, що йому ще треба вчитися.

Одного разу Олександр разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Російські солдати намагалися оточити українських бійців. По рації до нього вже зверталися без позивного: «Саня, витягай нас». Він використав боєкомплект, якого мало вистачити майже на місяць. Коли стало зрозуміло, що утримувати зруйновані позиції ціною нових втрат немає сенсу, Олександр дав команду відходити й побіг до побратимів.

Серед них був важкопоранений сержант. Олександр зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече та почав виводити з-під обстрілу. Поранений просив залишити його й рятуватися самому, але Олександр відмовився — знав, що на сержанта чекають двоє маленьких дітей.

Далі він пам'ятає не все. Поруч вибухнув боєприпас, і Олександр втратив свідомість. Прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров на його одязі виявилася кров'ю пораненого сержанта, а сам Олександр отримав важку контузію. Сержант вижив — згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок.

Олександр згадує й тих, кого врятувати не вдалося. Одного загиблого друга він упізнав у госпіталі, ще один близький товариш зараз вважається зниклим безвісти.

Говорити про війну чоловік не любить — для нього вона пов'язана з розрухою, втратами та болем. Після перемоги він хоче відвідати могили загиблих побратимів і побувати в кожного, хто не повернувся з війни.