Втратила зір через війну: історія переселенки з Донеччини, яка бореться заради дітей

Алла Шевченко народилася в селі Дальнє Мар'їнського району. Дитинство провела в інтернаті, бо батьків позбавили батьківських прав. Пізніше жила в Кураховому, звідки з початком повномасштабної війни разом із дітьми виїхала до Дніпра.

Війна для жінки розпочалася ще 2014 року. У перший день обстрілів вона отримала контузію. А 2024 року — мінно-вибухову травму, після якої частково паралізувало праву сторону тіла, а згодом зір зник повністю.

«Я обійшла багато офтальмологів. Десь обіцяли дуже багато — що я буду бачити, що реабілітація пройде чудово. І, зрештою, просто відмовлялися після перевірки мого ока», — розповідає Алла. Зараз на правому оці встановлено тимчасовий протез, який планують замінити на постійний, ліве око не бачить.

До Одеси родина приїхала наприкінці 2025 року на операцію. Залишитися в місті вирішили після посилення обстрілів Дніпра. Спочатку жили в шелтері для переселенців, але там не було необхідного догляду. Допомогли у благодійному фонді «Карітас Одеса УГКЦ», після чого родина знайшла орендовану квартиру. Знайти житло було непросто: багато орендодавців відмовляли через інвалідність.

«У мене родичів немає, я сирота. Сама все робила, сама поралася. А коли травму отримала, то взагалі — ні друзів, нікого. Тобто всі відвернулися одразу», — зізнається жінка.

Перші виходи на вулицю давалися складно. Згодом Алла разом із 9-річним сином Максимом почали вивчати маршрути: знайшли найближчий магазин, парк, навчилися переходити дорогу за звуковими сигналами світлофора. Хлопчик став головним помічником матері — супроводжує її, допомагає з покупками та домашніми справами.

«Ми завжди з мамою виходимо кудись на вулицю. Ми навіть були у зоопарку, на батутах. Допомагаю мамі готувати пиріжки, салат, картоплю», — каже Максим.

Удома жінка пристосувалася до нових умов: орієнтується на звук і завжди кладе речі на визначені місця. Найбільше її турбує здоров'я доньки Софійки, яка також постраждала під час вибуху. Дівчинці потрібно кілька операцій, щоб відновити повіку та уникнути косоокості.

«Щасливою я вже давно не почувалася, бо я залишилася без очей. Колись бачила, добре працювала, добре заробляла, у мене діти забезпечені були. Зараз завдяки, звичайно, дітям, я ще тримаюся "на плаву". Якби не діти, я не знаю, що навіть було б», — ділиться Алла. Її найбільша мрія — вилікувати доньку та щоб діти були щасливі.

У «Карітасі Одеса УГКЦ» зазначають, що люди, які пережили війну, потребують тривалої комплексної підтримки. У фонді працюють соціальні працівники, логопеди, фахівці дитячих центрів, які допомагають родинам у складних обставинах.