Шевченківщина: від військових поселень до Грози

6 серпня 2026, 20:36 ·492 слівредакція

У другій частині розповідей про Шевченківську громаду — про перші згадки Великих Хуторів, історію назви села Гроза та першого професійного лікаря краю.

Великі Хутори, одне з сіл громади, вперше згадуються в офіційних документах 1848 року — тоді дали дозвіл на будівництво Покровської церкви. Краєзнавець Андрій Булига зауважує: релігійні споруди зазвичай зводили не одразу після заснування поселення, тож село могло виникнути раніше. Першими його мешканцями стали родини військових поселенців.

До речі, військові поселенці масово осідали на Слобожанщині в першій половині XIX століття — у Чугуєві, Кицівці, Базаліївці. Це були здебільшого колишні козаки. На території Шевченківщини вони облаштувалися лише в кількох селах і невеликими групами.

Окрема історія — село Гроза. Андрій Булига переповідає розповіді старожилів: навесні 1922 року там почали розподіляти землю. Землемір зі Старовірівської вольності, писар і троє селян нарізали перші наділи, коли раптом почалася негода — блискавка, грім, злива. Землемір нібито сказав: «Бути цьому селу Грозою!». Так назва й закріпилася. Сьогодні Гроза відома і через трагедію 5 жовтня 2023 року, коли російська ракета влучила в кафе під час поминок за загиблим захисником Андрієм Козирем — тоді загинули 59 людей.

Ще одна родзинка громади — герб Шевченкового, затверджений 25 травня 1996 року до сторіччя селища. Угорі — символи герба Слобідської України (кадуцей і ріг достатку), унизу — колос на тлі соняшника й шестерні, що символізують сільське господарство та промисловість. Автор — краєзнавець Олександр Бондаренко.

Серед видатних людей краю — Лазар Бубліченко, родом із Білгородщини. Він закінчив Харківський університет і жив на Шевченківщині у 1903–1910 роках. Разом із дружиною-акушеркою працював у місцевій амбулаторії, ставши фактично першим професійним лікарем громади. Пізніше він допоміг відкрити земську лікарню у Волоській Балаклії (1907 рік) і товаришував із родиною драматурга Марка Кропивницького.

До слова, на території громади — кілька сотень курганів. Археологи датують частину поховань III–I століттями до нашої ери, але досліджено лише одиниці. А ще тут поширені чорноземи, що сприяло розвитку сільського господарства.

Збереглися й фольклорні скарби. Дослідниця Галина Лук'янець називає «вербиці» особливим різновидом веснянок — ліричних, романтичних, де дівчата мріють про весну, а не поспішають заміж. Під час експедиції 1996 року жителька Гетьманівки Надія Прокопова заспівала «Ой верба й верба, де ж ти зросла». Запис зберігається в Цифровому архіві фольклору Слобожанщини та Полтавщини.