74-річна волонтерка з Ямполя три роки сама плете маскувальні сітки

Жінка працює п'ять днів на тиждень, по чотири години щодня — з дев'ятої ранку до першої дня. За тиждень їй вдається самостійно зв'язати сітку завдовжки близько восьми метрів. Вихідні Галина Тягай залишила собі лише в суботу та неділю.

«Аби закінчилася війна, але я щодня просто біжу на цю роботу, аби хлопці мали чим ті танки, ті машини заховати. Я не то що не хочу, я просто хочу йти сюди щодня. Буває, втомлюся. Бо ж вже не ті роки», — розповіла волонтерка.

Галина Вікторівна родом із Крижопільщини, а на Ямпільщині живе з 1972 року. Сюди вона приїхала разом із чоловіком після навчання у Брацлавському технікумі за спеціальністю «бухгалтер» — і залишилася. Майже 40 років пропрацювала із цифрами на заводі продтоварів. Чоловік помер десять років тому, а на пенсії жінка з 2007 року.

«Маю у трудовій книжці два записи: прийняли на роботу на заводі продтоварів і звільнили із заводу продтоварів. Все життя із цифрами», — каже вона.

До волонтерства пані Галина долучилася після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку в'язала сітки разом з іншими жінками у клубі «Золотий вік» при Просторі активного довголіття Центру надання соціальних послуг Ямпільської міської ради. На одному з перших термінових замовлень вона залишилася — і відтоді роботи не припиняє.

«Волонтерська діяльність моя розпочалася ще у клубі „Золотий вік“. Валентина Рузяк каже: „Ідіть, бо дуже треба, термінова сітка, сплести“. Пішли ми всі, але я залишилася і до сьогодні. Із 2023 року і донині я день при дні в'яжу», — згадує жінка.

Тепер її робоче місце — у холі Ямпільського міського Будинку дитячої та юнацької творчості. Працівниця закладу Валентина Дашкевич допомагає з доставкою матеріалів, дошкою для в'язання та перенесенням готової основи на рамку. Матеріали передають місцеві волонтери й знайомі, а смужки для сіток нарізають Тетяна Аджикаєва та Галина Бортняк.

«Мені тут дуже добре. Дякую директорці закладу за куточок для в'язання. Взимку тут тепленько, чистенько, ніяких претензій до мене немає», — каже волонтерка.

Компанії їй не бракує — навпаки, тиша допомагає зосередитися. Під час роботи жінка думає про людей, згадує побачене та декламує вірші. Каже, що в гамірній компанії працювати не змогла б. А сама робота із сітками для неї ще й своєрідна гімнастика: після десятиліть за бухгалтерським столом вона свідомо більше працює руками.

Готові сітки пані Галина передає ямпільським волонтерам Валентині Римарчук, Тамарі Главацькій та Василю Кізці — від них же отримує основу для нових. Частину матеріалів купує за гроші небайдужих чи колежанок із клубу «Золотий вік», щось додає зі своєї пенсії. Останнім часом працює зі спанбондом — легким і міцним нетканим матеріалом.

Скільки сіток зв'язала за три роки, вже не рахує — можливо, близько 50. Одну з найбільших, дванадцятиметрову, зробила на замовлення. Нині над її рамкою — сітка завдовжки дев'ять метрів і завширшки три метри. На фронті перебуває племінник чоловіка Галини, який одного разу терміново попросив дві сітки — жінка їх відправила.

Поруч із нею майже завжди її чотирилапі напарниці — собаки Бума та Каштанка. Вони люблять влаштовуватися просто на готових сітках і спати поруч.

«Оце вони лежать на сітці, і я думаю: Господи, нехай вони надають сили тим військовим», — каже волонтерка.

Пані Галина хоче одного — аби війна закінчилася. Та поки військовим потрібні маскувальні сітки, вона планує приходити у свій куточок і в'язати далі.

«Хочу, аби закінчилася війна, і продовжуватиму в'язати», — сказала Галина Тягай.