Ветеран з Вінниччини Костянтин Олійник: після 12 операцій хоче допомагати побратимам

Костянтин Олійник народився 17 жовтня 1998 року в Крижопільській громаді на Вінниччині. Про бажання стати військовим він знав ще зі школи: у 2014 році, коли навчався у восьмому класі, вже говорив однокласникам, що війна з Росією може бути більшою.

Після школи, у 2016 році, вступив до військової академії в Одесі на спеціальність, пов'язану з тиловим забезпеченням. П'ять років навчання, за його словами, дали дисципліну й розуміння, що означає бути офіцером. У 2021 році закінчив академію лейтенантом і отримав призначення до 49 навчально-розвідувального центру в селі Старичі на Львівщині.

З початком повномасштабного вторгнення до центру почали прибувати сотні добровольців і мобілізованих. Костянтин займався їхнім забезпеченням — іноді за добу приїжджали від 400 до 600 людей. Протягом 2022 року він виконував тилові завдання, але згодом вирішив бути ближче до бойових дій. У 2023 році пройшов тримісячне навчання з військової розвідки у Львові, працював викладачем у навчальному центрі, але знову просився на фронт.

Спочатку його відправили на Донеччину — у район Дружківки, Костянтинівки та Часового Яру. Там він виконував завдання на спостережних постах, а згодом почав брати участь у боях. Побратими дали йому псевдо «Гарфілд» — за спокійний характер, любов до жартів і їжі, а ще за везіння: він неодноразово опинявся у ситуаціях, які могли закінчитися смертю. На фронті був командиром протитанкового взводу, командиром підрозділу радіоелектронної розвідки, тимчасово очолював розвідку, а згодом став командиром роти.

Одним із найважчих завдань для нього була евакуація поранених. Під час одного з боїв за пів дня він допоміг вивести 18 військових: декого підтримував за плече, когось ніс на собі, інших тягнув за допомогою мотузки. Доводилося також забирати тіла загиблих побратимів — до цього, каже, звикнути неможливо.

У 2024 році Костянтин служив на Луганщині. Пів року підрозділ тримав оборону в районі Невського. Одного разу йому дали завдання зайняти позицію, яку українські військові раніше втратили. Перед виходом він відчув, що це може стати його останнім боєм. На світанку разом із трьома військовослужбовцями вирушив на позицію. Дорогою їх обстрілювали міномети, працювали FPV-дрони. На позиції почали укріплюватися, згодом російські військові пішли в наступ. Українські бійці відкрили вогонь і змогли зупинити групу, але обстріли продовжилися.

Костянтин пригадує момент, коли російський дрон скинув гранату просто на позицію. Вибухом йому пошкодило руку та ноги, він отримав численні осколкові поранення, а його побратим загинув. Захисник наклав турнікети та доповів командуванню, після чого самостійно вирушив до точки евакуації — понад кілометр, ховаючись за деревами від дронів, падаючи й піднімаючись. Згодом побратими знайшли його, завантажили до автомобіля і під обстрілами повезли до госпіталю.

Першу допомогу Костянтин отримав у госпіталі в Лимані, звідти його доправили до Дніпра, а потім — до Києва. На руці він переніс вісім операцій, ще чотири — на ногах. Загалом лікування та реабілітація тривали близько п'яти місяців. Під час поранення він втратив понад два літри крові. Через пошкодження нервів, сухожиль і кісток рука повністю не відновилася: великий палець не функціонує, частково втрачена чутливість інших пальців. Є проблеми зі слухом після контузій. Біль особливо відчувається під час зміни погоди, а головні болі можуть виникати від шуму, людей та музики.

Статус людини з інвалідністю Костянтинові було важко прийняти. Найскладніше, за його словами, — усвідомити, що він більше не може повернутися до військової служби. Він має статус учасника бойових дій, інвалідність другої групи, орден «За мужність» ІІІ ступеня та інші відзнаки, але каже, що нагородами ніколи не цікавився — важливіше те, що він зміг зробити для побратимів.

Після завершення військової служби Костянтин планує працювати у сфері супроводу ветеранів. Каже, що йому легко зрозуміти військових, адже він сам пройшов цей шлях — від солдата й офіцера до командира та пораненого ветерана. На його думку, ветеранам насамперед потрібні фінансування, нормальне ставлення та підтримка, а особливо складним є повернення до цивільного життя. Він говорить, що важливо не залишатися сам на сам зі своїм досвідом, бо це може проявлятися найгіршим чином — алкоголем і так далі.

Попри пережите, Костянтин продовжує вірити у перемогу України. Каже, що війна навчила його цінувати життя, час, їжу, воду, можливість бути поруч із батьками. Батьки підтримували його рішення стати військовим від самого початку і постійно переживали за нього під час служби. Сьогодні його головна мотивація — допомагати іншим військовим.

Для Костянтина мир — це не просто припинення бойових дій, а незалежна Україна, де люди живуть своїм життям, економіка процвітає, ніхто не воює. Свій військовий шлях він описує однією фразою: «Навіть якщо ти захочеш це забути, це назавжди залишиться з тобою».