«Окупація — це боротьба за освіту»: історія студентки, яка втекла до Запоріжжя

Дівчина виїхала з окупованого прибережного міста ще неповнолітньою. Її ім’я змінено з міркувань безпеки, адже рідні досі залишаються під контролем окупантів.

«Я майже щодня говорила, що треба виїжджати. Сама зробити цього довго не могла, бо була неповнолітньою, — розповідає Єва. — Коли з'явилася чітка мета навчатися далі — це стало головним аргументом».

Маршрут пролягав через кілька країн Європи. За проїзд перевізник узяв 500 доларів. На одному з блокпостів автобус зупинили для фільтрації — перевіряли телефони й проводили «співбесіди» зі співробітниками ФСБ.

«Мені одразу забрали телефон, під'єднали до якихось програм і почали перевіряти. Я себе вже добряче накрутила. Таких нервів ніколи в житті не переживала», — згадує дівчина.

Після фільтрації та кількох днів у дорозі вона нарешті побачила український прапор на кордоні з ЄС. «Мені аж дихати стало легше», — каже Єва.

У Запоріжжі дівчина спершу жила в знайомих, потім переїхала в гуртожиток. Вона продовжує навчатися онлайн в українському виші. Каже, що в окупації відмовилася ходити до російської школи, хоча батькам за це погрожували штрафами й позбавленням батьківських прав.

«Життя в окупації — це боротьба за освіту», — пояснює вона.

За словами Єви, зараз її батьки не виїжджають, бо пристосувалися до умов. «Мама сказала, що не може покинути все, — каже дівчина. — Але я не хочу думати, що можу більше ніколи їх не побачити».

Вона мріє колись привезти від мами сушених азовських бичків — ніде не знайти такої риби, як удома. А поки що ходить на берег Дніпра, аби відчути запах води. «Я з курортного прибережного міста і без води не можу жити», — зізнається Єва.

Дівчина закликає не називати переселенців «новими запоріжцями»: «Ми — мелітопольці, пологівці, бердянці, енергодарці. Важливо триматися за своє коріння, бо воно дає шанс, що колись повернешся додому».