«Він вважав правильним захищати сім'ю»: історія полеглого бійця з Миколаївщини

Олександр Токарський з Миколаївщини служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Востаннє виходив на зв'язок із рідними 21 лютого 2025 року, коли їхній підрозділ вирушив на позиції на Курщині. За тиждень, 8 березня, син Олексій написав мамі, що батько перестав відповідати. Ще за два дні на гарячій лінії бригади повідомили: у списках поранених, загиблих чи зниклих його немає.

13 березня 2025-го Світлана отримала офіційне сповіщення про зникнення чоловіка безвісти. Попри страшні новини, жінка з сином не втрачали надії. Вони моніторили пошукові Telegram-канали, сподіваючись знайти хоч якусь згадку про Олександра.

«Звичайно, ми вірили, надіялися, що, можливо, все-таки, хоча полон — це дуже страшно і важко, але все одно надіялися, що може хоч так буде. Хоча чоловік говорив, що 95-та бригада, типу, елітна бригада, їх в полон ніхто не бере. Зустрічаються хлопці з 95-ї бригади і з Курського напрямку в полоні», — згадує Світлана.

Підтвердження загибелі прийшло через півтора року — 4 серпня 2026-го. У протоколі огляду тіла йшлося, що смерть настала миттєво від вибуху сильної кінетичної сили та осколкових поранень. У тілі захисника знайшли багато уламків, на нозі був турнікет, рука перев'язана — тобто поранення він дістав ще на позиціях.

Світлана розповідає: чоловік іще в лютому 2022-го, на зустрічі випускників, говорив кумові, що всім доведеться йти захищати сім'ї. Коли в липні 2024-го прийшла повістка, Олександр не ховався. Йому було 48 років, але його обрала саме 95-та десантно-штурмова бригада.

На Курщині чоловік двічі діставав поранення. Уперше — уламки в ногу, які навіть не витягували, бо були надто дрібні. Після лікарні він повернувся на позиції. У грудні, після штурму північнокорейців, які закидували позиції гранатами, Олександр знову опинився в лікарні — у Сумській області. Три тижні лікування, потім реабілітація вдома в Миколаєві, а 14 лютого він поїхав назад у Житомир, звідки його знову відправили на Курщину.

Син Олексія у день, коли прийшло сповіщення, щойно повернувся з відпустки. «Я не можу передати це, як вона зробила, вона трохи дрижала і я інстинктивно її обійняв. Ну, це був жах. Це був якийсь такий більш невимовний такий страх, бо тієї людини, на яку ти намагався чекати і заради якої виходив на мітинги, і тримав плакати, що всі повинні повернутися живими, що його тепер просто нема», — ділиться хлопець.

У Світлани на згадку про чоловіка лишилися його вірші. Один із них, написаний ще в молодості, вона вибила собі татуюванням. «Це він мені написав вірш, і коли зник, я зробила татуювання — це вірш, який він мені написав колись в молодості. Значить, що він завжди... він і так завжди поруч, в моєму серці, але, можливо, якось через якийсь біль, я собі, от вічне нагадування. Це буде завжди зі мною. Ну, нагадування про нього, про наше життя», — каже жінка.