«Я мушу йти, щоб вас захистити»: історія полеглого бійця бригади «Лють» із Вінниччини

Микола Степанюк народився 19 травня 1998 року в селі Великі Кутища на Вінниччині, згодом родина переїхала до Молотківців, де він навчався у школі. З дитинства займався спортом — футболом, важкою атлетикою, гирьовим спортом і туризмом, здобував призові місця на обласних і всеукраїнських змаганнях. Батько Руслан згадує, що разом із сином вони вболівали за футбольні команди та ходили в туристичні походи Україною.

Микола з дитинства хотів працювати в поліції. Після школи вступив до Національної академії внутрішніх справ, а згодом почав працювати оперуповноваженим у Козятині. У Національній поліції він служив із 2015 року, мав спеціальне звання старшого лейтенанта поліції. Сестра Анастасія розповідає: «Микола був для мене прикладом. Позитивний, надзвичайно енергійний, запальний, товариський, відкритий до спілкування. Всі, хто його знали, казали, що "Коля — людина для людей". Я знала, якщо у мене буде проблема, він точно її вирішить».

Микола був одружений з Ілоною, разом вони виховували сина Марка. З майбутньою дружиною він познайомився, коли працював у поліції: Ілона тоді працювала в місцевому магазині, а Микола прийшов туди під час розслідування крадіжки та попросив переглянути записи з камер. Приблизно через пів року після знайомства він зробив їй пропозицію.

Восени 2022 року Микола у складі зведеного загону правоохоронців вирушив на Харківщину, на території, які звільнили від російської окупації. Побачене там, за словами його матері Олени, вплинуло на рішення сина продовжити службу вже безпосередньо на фронті. «Я там бачив страждання людей. Я не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься з моєї дружини, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Я мушу йти, щоб вас захистити», — переповідає слова сина Олена.

Після створення штурмового полку «Цунамі» у складі бригади Нацполіції «Лють» Микола подав документи на вступ до підрозділу. Там він служив мінометником. Про своє рішення рідним він розповів уже після підписання контракту — зібрав родину в ресторані та повідомив про свій подальший шлях. У підрозділі Микола мав позивний Сімба. За словами сестри, таке псевдо з'явилося після розмови з командиром: Микола сказав, що хоче бути «королем левом», бо вважає себе хоробрим і мужнім, а командир відповів, що до короля йому ще потрібно дорости, тому назвав його Сімбою — сином короля.

Побратим на псевдо Мисливець згадує, що навіть у найскладніших ситуаціях Микола міг пожартувати або підтримати інших військових. Інший побратим, Ахіллес, називає Миколу душею компанії. За його словами, Микола мав власну думку, не боявся її відстоювати й саме за це його поважали.

Приблизно за два тижні до загибелі під час відеодзвінка з родиною Микола сказав чоловікові сестри, що той має охороняти їхню родину. За кілька годин до поранення Микола написав дружині: «Я дуже сильно тебе кохаю». Це було його останнє повідомлення Ілоні. Після цього зв'язок із ним зник.

5 серпня 2024 року Микола виконував бойове завдання на Покровському напрямку поблизу села Птичого Донецької області. Мінометний розрахунок, до якого входив Степанюк, мав уразити російські позиції, зокрема польові укріплення, озброєння та техніку. Під час підготовки до виконання завдання російські військові відкрили артилерійський вогонь. Один зі снарядів влучив у район розташування міномета.

Микола дістав поранення голови та втратив свідомість. Поранень також зазнали інші поліцейські, які перебували поруч. Побратими намагалися стабілізувати стан Степанюка під обстрілами. Після евакуації його доставили до лікарні. Лікарі кілька днів боролися за життя захисника. 8 серпня 2024 року Микола Степанюк помер від отриманих поранень. Йому було 26 років.

Його синові Марку на момент загибелі батька було три роки. Дружина Ілона показує хлопчикові фотографії та відео, щоб він пам'ятав батька, його голос і усмішку. За словами рідних, Микола часто сниться матері, сестрі та дружині.

Миколу Степанюка поховали в селі Безіменне на Вінниччині. Його класний керівник Ярослав Янчук згадує учня як людину, якою пишається. На фасаді відділення поліції у Козятині встановили меморіальну дошку на честь Миколи. Його колега Олександр Баліцький розповів, що працівники поліції досі згадують загиблого побратима. У рідному селі Миколи його фотографія розміщена на Алеї Слави серед портретів інших полеглих захисників.

У жовтні 2025 року батькам та сину Миколи Степанюка вручили посмертний орден «За мужність» III ступеня. Також захисника посмертно відзначили почесним нагрудним знаком «Комбатанський Хрест». Окрім цього, йому присвоїли спеціальне звання «капітан поліції».