Отаман Кармелюк із Глевахи: хто він насправді і де похований

Ім'я Кармелюк зазвичай асоціюють із ватажком селянського руху на Поділлі XIX століття Устимом Кармалюком. Але на Київщині діяв інший Кармелюк — Марко Шляховий, який брав участь у подіях Української революції понад століття потому.

Марко Семенович Шляховий народився 7 травня 1893 року в селі Глеваха (тоді — Київський повіт). Під час Першої світової війни служив у російській армії, а після революції 1917 року повернувся в Україну та приєднався до українського військового руху.

У березні 1918 року його призначили комісаром Будаївської волості — території неподалік сучасної Боярки. На цій посаді він опікувався місцевим управлінням, зокрема протидіяв мобілізації селян до іноземних формувань, примусовому вилученню продовольства та поширенню недержавних грошових знаків. За спогадами, Шляховий закликав жителів використовувати гроші Української Народної Республіки.

Пізніше він перейшов до збройної боротьби проти більшовицької влади, узявши псевдонім Кармелюк. Шляховий командував 2-ю Київською селянською повстанською дивізією, співпрацював із Дніпровською повстанською дивізією отамана Зеленого (Данила Терпила), а також працював у штабі 2-го партизанського загону Михайла Павловського. Восени 1919 року він виконував обов'язки військового коменданта Козятина — важливого залізничного вузла.

Після поразки Української революції Шляховий залишився на Київщині та діяв у повстанському підпіллі. У 1921 році він також очолював Будаївську волосну церковну раду Української автокефальної православної церкви.

Окрім військової діяльності, Шляховий залишив мемуари «Записки повстанця», які є важливим джерелом про повстанський рух на Київщині. У них згадуються отамани Зелений, Бурлака, Юрко Тютюнник та інші. Це особистий погляд учасника подій, тож дослідники радять зіставляти його з архівними документами.

Марко Шляховий загинув 14 серпня 1921 року у Глевасі, в будинку старшого брата Микити. Обставини смерті досі дискусійні: за однією версією, його вбила «банда Сліпченка», за іншою — до цього могли бути причетні чекісти. Поховали отамана на кладовищі в рідному селищі. Могила збереглася, а пам'ять про нього підтримують місцеві краєзнавці та нащадки — зокрема онук Микола та правнук Володимир Шляхові.

Історія Шляхового нагадує, що український визвольний рух не обмежувався великими містами — його учасниками були й мешканці невеликих населених пунктів, які боролися за самовизначення свого краю.